§ 9. Президент

Президенти США виявляли дедалі більшу політичну самостій­ність, особливо в галузі зовнішньої політики. Так було під час збройного конфлікту з Іспанією, приєднання до США нових тери­торій або перетворення деяких країн Американського континенту на фактичні колонії. В 1907 р. Т. Рузвельт одноосібно підписав до­говір з Японією, а щоб запобігти дебатам у сенаті, як того вима­гала Конституція, назвав його «джентльменською угодою».

Поступово складалась практика, коли президент або підписував угоду сам, не звертаючись до конгресу, або добивався від нього схвалення вже здійсненого факту. Обидва види таких актів нази­вались угодами виконавчої влади (виконавчі угоди).

Влада президента посилювалась за рахунок підвищення його ролі як лідера партії, чого не знали батьки американської Консти­туції. Почали проводити наради в Білому домі, в ході яких прези­дент разом з керівниками своєї фракції в конгресі обговорював стратегію і тактику партійної політики, долю законопроектів, урядових указів. Посади у федеральній адміністрації, суді, на дип­ломатичній службі за традицією діставали соратники президента у виборчій кампанії.

Президенти стали користуватись своїм правом вето. Президент Ст. Клівленд у другій половині 80-х років XIX ст. застосовував його понад сто разів, і лише один раз вето було відхилене кон­гресом. Президенти дедалі частіше видавали виконавчі укази, які мало чим відрізнялись від нормативних актів федерального кон­гресу. Щорічні послання президента конгресові фактично набра­ли форми програми діяльності для палат.

З 1903 р. президент як головнокомандуючий очолив національ­ну гвардію, до якої увійшла міліція штатів. Отже, тенденція по­силення виконавчої влади стала очевидною ще до першої світової війни.

У складі федеральної адміністрації виникли нові відомства. Крім департаментів зовнішніх відносин, фінансового, військового, внутрішніх справ, були створені міністерства юстиції (1870 р.), зв'язку (1872 р.), землеробства (1889 р.), торгівлі (1888 р.). Остан­нє в 1913 р. поділилося на два міністерства—торгівлі й праці.

Оскільки за Конституцією поліція залишалась у віданні шта­тів, департамент внутрішніх справ не займався організацією охо­рони громадського порядку. В його функції входили: облік і вико­ристання корисних копалин, регулювання рибальства й мисливст­ва, управління індіанськими резерваціями й державними володін­нями США за кордоном.

У 1887 р. було створено комісію міжштатної торгівлі, в 1914 р.—федеральну торгову комісію, в 1916 р.—тарифну та ін.

Під час першої світової війни функціонувала Рада національ­ної оборони.

Аж до початку 80-х років XIX ст. партія, що здобула перемо­гу на виборах, усувала з постів своїх суперників, що зазнали по­разки. Закон Пендлтона (1883 р.) заборонив роздавання посад за політичні заслуги під час виборчої кампанії, хоч і не усунув мож­ливості корупції. Створена для забезпечення виконання цього за­кону Комісія громадянської служби стала визначати рівень квалі­фікації і придатності кандидатів на заміщення посад проведен­ням конкурсних екзаменів. Комісія відала питаннями відставки, переміщення та пенсійного забезпечення державних службовців. Докладніше умови перебування на службі та підстави для звіль­нення визначив прийнятий у 1912 р. закон Ллойда-Лафаллера.

Президент В. Вільсон оголосив, що США беруть на себе «бать­ківське піклування» про країни Латинської Америки. У 1911— 1917 рр. США окупували частину Мексики, в 1915 р. уклали з Таїті кабальний для останнього договір, у 1911 р. на Сан-Домінго було встановлено окупаційний режим. У 1917 р. США вдалися до нової інтервенції на Кубу. У Данії вони придбали Віргінські ост­рови.

На початку XX ст. політичні, державно-правові інститути США пройшли перевірку часом, утвердились. Перемога Півночі над Півднем сприяла демократизації суспільства. Принципи свободи, рівності, народовладдя прикрашали американську Конституцію. Водночас у США зберігалась расова сегрегація, соціальне зако­нодавство відставало від законодавства європейських країн, проф­спілки юридичне вважались злочинною змовою.

Політична система США була стабільною. Це перша країна, яка прийняла конституцію, що грунтувалася на суворому поділі влади: законодавчої, виконавчої і судової, що є ознакою правової держави.

США — країна політичного плюралізму. Легальна опозиція — частина цієї системи. Двопартійна система відіграє важливу роль у політичному житті країни.

Перші політичні угруповання виникли ще в колоніальний пе­ріод. Однак до війни Півночі і Півдня вони ще .не мали чіткої структури.

Дві найбільші політичні партії — демократи й республіканці — склалися переважно в 1860 р. напередодні війни. Демократи користувались підтримкою в південних штатах, республіканці — в північних. Партії діяли насамперед як «виборчі машини». Вони, безумовно, мали вплив на президента й комітети конгресу.

Правлячі стани вже наприкінці XIX ст. стали розглядати по­літику як специфічний різновид бізнесу і вкладали в неї кошти. Сотні тисяч доларів витрачались на виборчі кампанії, на утриман­ня лобістів. Вибори А. Лінкольна коштували кількох тисяч до­ларів, В. Вільсона — більш як півмільйона.

Особливо активно діяли партії під час виборів президента. Спочатку партії не мали чітко виражених політики, ідеології, сво­го статуту, персонального членства із сплатою членських внесків, суворої партійної дисципліни. Все це стало вимальовуватись лише на початку XX ст.

Міжпартійна виборча система відносної більшості давала змо­гу проводити в органи влади тих, хто не набрав більшості голосів виборців. До першої світової війни тринадцять президентів мали на виборах проти себе більшість виборців.