§ 6. Громадянська війна. Другий цикл поправок до конституції

Перша половина XIX ст. ознаменувалась стрімким розширен­ням території США. Нові території або придбавали в колоніальних країнах, або відбирали за допомогою зброї у слабких противни­ків. Корінне населення Америки — індіанці витіснялися з усіх сво­їх споконвічних земель. Великий ордонанс 1791 р. визначив про­цедуру утворення нових штатів. Територія, яка заселена певною кількістю жителів і має свою конституцію, повинна була подати відповідне клопотання до федерального конгресу. Частина штатів самовизначилась, не очікуючи офіційної згоди конгресу. До се­редини XIX ст. територія США зросла майже в дев'ять разів. Раб­ство поширилось на нові землі.

Реальна можливість одержати за океаном ділянку землі й по­чати там нове життя приваблювала найбільш енергійних і хороб­рих європейців, які вирушали в далеку й небезпечну дорогу.

Боротьба за землю в США мала свої особливості. В Америці не було поміщиків феодального типу і селян-кріпаків. Скваттерство—захоплювання «вільних» земель—означало захоплювання ділянок корінних жителів. Однак не кожний переселенець міг пристосуватись до нових умов життя, витримати натиск земельних спекулянтів та ін.

Між великими і дрібними землевласниками відбувалась жор­стока боротьба. Місцева аристократія всіляко намагалась зберег­ти за собою величезні земельні володіння, В англійських колоніях переважало велике плантаторське господарство, де застосовували працю рабів-негрів. Після війни за незалежність на Півночі раб­ство було скасовано, латифундії земельної аристократії конфіско­вано і пущено в продаж. Ці заходи поряд із скваттерством і на­ступною націоналізацією західних земель заклали основу фермер­ського господарства.

Однак на Півдні велике землеволодіння зберігалось, а від­плив робочої сили на Захід зумовив ще більше масове застосу­вання праці рабів.

У першій половині XIX ст. в США чітко намітились дві тен­денції буржуазного розвитку: одна — на Півночі, друга — на Пів­дні. У боротьбі цих двох тенденцій головними стали проблеми «вільних» земель на Заході і ліквідації рабовласницьких латифун­дій на Півдні.

Основне питання зводилося до того, чи буде забезпечений по­дальший розвиток економіки США шляхом знищення рабства і перемоги вільного фермерства на вільній землі над старим рабо­власницьким господарством.

На початку 20-х років XIX ст. у США налічувалось 22 штати, половина з них були рабовласницькими. Між рабовласниками Півдня і буржуазією Півночі постійно виникали конфлікти, особ­ливо коли в конгресі вирішувалась доля нових територій. Планта­тори були заінтересовані в оформленні якомога більшої кількості рабовласницьких штатів. Буржуазія Півночі була проти цього. Від вирішення їхніх спорів залежав результат боротьби за конт­роль над великими землями на Заході і врешті-решт—над фе­деральним урядом. Плантатори прагнули зберегти свої переваги в палатах конгресу. До 1861 р. майже всі американські президен­ти були з Півдня (одинадцять з шістнадцяти).

Гострі суперечності виникли з приводу митних тарифів. Бур­жуазія Півночі, що була заінтересована в переважному збуті своїх товарів, добивалася встановлення високих ввізних мит на промис­лові товари, що надходили з-за кордону. Для рабовласників це було невигідно. Законодавчі збори штату Південна Кароліна в 1832 р. поставили вимогу щодо повної відміни мита, погрожуючи в противному разі виходом із складу США. При цьому вони по­силались на принцип «нуліфікації», згідно з яким штати могли ігнорувати рішення федеральних властей, якщо ті суперечили кон­ституції. Це було вигідним для прихильників сепаратизму, особ­ливо на Півдні. Зіткнення інтересів промислової буржуазії і ра­бовласників згодом вилилося у громадянську війну.

На початку XIX ст. різко загострились суперечності двох по­літичних партій: федералістів і демократів-республіканців. Перша була створена ще А. Гамільтоном — пізніше міністр фінансів США. Спираючись на велику буржуазію та плантаторів, що досягли великих успіхів, федералісти виступали проти демократиза­ції конституції. Друга партія на чолі з Т. Джефферсоном корис­тувалась підтримкою промислової буржуазії, дрібних плантаторів, фермерів, ремісників. Вона добивалась обмеження великого план­таторського господарства, розвитку буржуазно-демократичних свобод.

На початку 20-х років XIX ст. обидві партії переживали кри­зу. Федералісти розпались на дрібні фракції. В 1828 р. частина республіканців заснувала демократичну партію, яку підтримували дрібна буржуазія, частина плантаторів, фермери, деякі робітни­ки. Головною проблемою політичного життя країни ставала лік­відація рабства.

Після війни за незалежність великі плантатори південних шта­тів повністю контролювали вищі ешелони влади. Вони й чути не хотіли про надання свободи неграм. Тисячі найбагатших план­таторів одержували доходи, які становили половину національно­го доходу США.

Початок затяжному конфлікту було покладено в ході вирішен­ня питання про долю штату Міссурі. Плантатори намагались про­вести через конгрес закон про зарахування його до рабовласниць­ких штатів, але зустріли організований опір з боку делегатів від «вільних» штатів, У результаті було досягнуто компромісу: пів­нічніше 36°30' північної широти і західніше Міссурі рабство забо­ронялось; штат Міссурі був визначений як рабовласницький, зате новий штат Мен вважався «вільним». Приймання «вільних» шта­тів підривало позиції рабовласників у сенаті.

Нетривкий мир у конгресі був порушений, коли вирішували питання про штати Каліфорнія, Нью-Мексіко і Юта, а в 1854 р.— Канзас та Небраска, розміщених північніше 36° північної широти. Під тиском рабовласників, що займали майже всі головні посади у федеральному уряді, конгрес передав на розгляд самих громадян Канзасу вирішення питання про рабство. Угода про те, що на один рабовласницький штат обов'язково повинен припадати один «віль­ний», була порушена. Тисячі «виборців» рабовласників направи­лись до Канзасу. Біля виборчих дільниць почалися збройні сутич­ки. Канзас став рабовласницьким штатом.

Зростала кількість прихильників аболіціоністів, які виступили за скасування рабства. Партія фрисойлерів вимагала заборони рабства і безплатної роздачі землі бідним. Активними прихильниками останніх заходів були фермери, промислові робітники. До фрисойлерів приєдналась частина республіканської партії. Ста­лося нове перегрупування політичних сил.

У 1854 р. республіканці вперше дістали більшість у нижній палаті конгресу. Та оскільки рабовласники становили тверду біль­шість у сенаті, то мали багато своїх ставлеників у федеральній адміністрації. У 1857 р. Верховний суд у своєму рішенні у справі Дреда Скотта дозволив рабовласникам відшукувати збіглих негрів навіть у «вільних» штатах. Тим самим було зроблено спробу по­ширити рабство для негрів на всю територію країни. Закони кон­гресу про збіглих рабів стали особливо суворими.

Рух за скасування рабства набув широкого розмаху. Величез­ний вплив на американців мала повість Г. Бічер-Стоу «Хатина дяді Тома».

Восени 1860 р. президентом США був обраний один з видатних діячів Америки, визначний республіканець Авраам Лінкольн. Для рабовласників його обрання стало сигналом до заколоту. Немину­чий конфлікт між системою рабства і системою найманої праці переріс у громадянську війну.

У грудні 1860 р. Південна Кароліна заявила про свій вихід із «Священного Союзу», за нею пішли ще 10 південних штатів. Ра­зом вони утворили конфедерацію зі своїм урядом. У квітні 1861 р. між ними і двадцятьма трьома штатами Півночі почались воєнні дії.

Початок війни був несприятливим для представників Півночі, хоча все, здавалось би, віщувало їм легку перемогу. Південь був менше заселений, там майже не було промисловості. Проте в жи­телів Півдня кращою була організація військ, армією командували талановиті полководці. Буржуазія Півночі спочатку сподіва­лась ліквідувати конфлікт конституційним шляхом, хоч мала ве­ликі переваги в живій силі й техніці.

Лінкольн не відразу вдався до рішучих заходів. Деякий час він навіть дотримувався думки про переселення негрів у Цент­ральну Америку.

Після серії поразок армії Півночі конгрес прийняв два зако­ни, що відіграли найважливішу роль у майбутній перемозі Пів­ночі.

20 травня 1862 р. став діяти виданий конгресом Півночі гомстед-акт. Згідно з ним, кожний громадянин віком від 21 року міг одержати за символічну суму ділянку землі з державного фонду розміром до 160 акрів (65 га). Через 5 років власник землі одер­жував патент на необмежене право розпоряджатись землею на власний розсуд. Пізніше розміри ділянок були збільшені. Це по­мітно піднесло бойовий дух армії Півночі, яка складалась пере­важно з фермерів і робітників. Значення акта було ще й у тому, що санкціоновані ним масові заселення західних земель вільними поселенцями по суті припинили поширення невільництва на інші частини країни.

Незабаром А. Лінкольн підписав Декларацію про звільнення з січня 1863 р. негрів, які перебували на території південних шта­тів. Декларація про скасування рабства була подією великого політичного значення, що вплинула на хід громадянської війни. Після її опублікування боротьба Півночі проти Півдня вступила у вирішальну фазу. Уряд А. Лінкольна провів чистку командного складу армії і державного апарату, закрив особливо ворожі йому газети, призначив командуючим талановитого полководця Гранта. На початку квітня 1865 р. Південь капітулював, але, щоб помститися за свою поразку, організував убивство А. Лінкольна.

У 1865 р. конгрес прийняв 13-ту поправку до Конституції про скасування рабства на всій території США. У 1866 р. була прий­нята 14-та поправка, яка наділяла негрів громадянськими права­ми. Кожен, хто народився у США і був натуралізований, визна­вався громадянином США і того штату, де проживав. Ця поправ­ка не поширювалась лише на індіанців, що були звільнені від спла­ти податків. Вона забороняла штатам обмежувати, притискувати права громадян, позбавляти їх життя, свободи і власності без належного судочинства. Підставою для притягнення до криміналь­ної відповідальності могла бути лише участь у заколоті або зло­чині. Заборонялось обмежувати виборчі права громадян-чоловіків віком від 21 року. За відмову штату виконувати положення по­правки могла бути зменшена кількість його депутатів у палаті представників.

Однак і після капітуляції уряди південних штатів відмовились ратифікувати 14-ту поправку.

Навіть після перемоги Півночі в громадянській війні в США діяли расистські закони. У деяких південних штатах заборонялись під страхом ув'язнення на строк від двох до семи років шлюби між білими і чорними. У штаті Атланта негрові заборонялось гра­ти з білим в шашки й доміно. В Атланті «кольоровий» перукар не мав права стригти білих жінок. Сегрегація на транспорті була звичним явищем.

Багато хто із заколотників Півдня незабаром потрапив під ам­ністію. У деяких південних штатах були закони про навчання, так звані «чорні кодекси», згідно з якими негри, мулати та діти неза­можних залишались у повній залежності від свого колишнього господаря до досягнення ними 18-річного віку. Негри обмежува­лись у виборі професії, до них дозволялось застосовувати тілесні покарання. Такі заходи прикривались необхідністю боротьби з бродяжництвом,