Особливості монологічного мовлення

1. Загальна й характерна особливість усіх форм монологічної мови — яскраво виражена спрямованість її до реального або уявного слухача. Мета цієї спрямованості — досягти необхідного впливу на слухачів.

2. Порівняно з діалогічною монологічна мова — складніша й важча форма мови. Кожен з власної мовної практики добре знає, що брати участь у бесіді значно легше, ніж виступати з яким-небудь спеціальним повідомленням. Монологічна мова не має прямої і активної підтримки з боку слухачів.

3. Тому моноло­гічний виступ, щоб бути зрозумілим слухачам, вимагає поперед­нього продумування і планування його основних опорних пунктів.

4. Як правило, монологічна мова проходить з великим напру­женням. Вона вимагає попереднього вміння зв'язно й послідов­но викладати думки, висловлювати їх у ясній та чіткій формі. Успіх монологічного виступу залежить також від уміння вста­новлювати потрібний контакт з аудиторією. Для цього мовець повинен стежити не тільки за змістом своєї мови, за її зовніш­ньою побудовою, а й за реакцією слухачів, тобто треба вміти відчувати аудиторію.

4. Письмове мовлення – це спілкування з відсутнім співбесідником. Воно має бути:

• послідовним;

• зрозумілим;

• грамотним;

• логічним.

Особливості письмового мовлення

1. Писемна мова виконує ту саму функцію спілкування, що й усна мова. Однак обмін думками в усній і писемній мові здійс­нюється різноманітними способами та засобами. Усна мова спирається на членороздільні звуки. Писемна мова зображується графічно, за допомогою письмових знаків (букв), що позначають звуки усної мови.

2. Писемна мова як в історії суспільства, так і в житті окремої людини виникає пізніше усної і формується на її основі.

3. Особливість писемної мови та, що вона звернута до від­сутнього читача, який перебуває в іншому місці в іншій обста­новці й прочитає написане тільки через деякий час.

4. Відсутність безпосереднього контакту між тим, хто пише, і читачем створює певні труднощі у побудові писемної мови. Той, хто пише, не може використати виразні засоби (інтонацію, міміку, жести) для кращого викладу своїх думок. Він не може спертися на ту ситуацію, в якій сам перебуває, тому що вона недоступна сприйняттю того, хто читає. Тому писемна мова має бути більш розгорнутою і зв'язною, ніж будь-яка форма усної мови. В писемній мові повинен бути викладений увесь зміст дум­ки з максимальною повнотою: дії, обстановка, наміри, бажання того, хто пише, і т. д.

5. Писемна мова значно розширює для людей межі спілкуван­ня і можливості пізнавання навколишньої дійсності.

6. В писемній мові зафіксовано й закріплено історичний досвід людського су­спільства — його досягнення в науці, мистецтві і в усій загально­людській культурі. Завдяки писемності знання, нагромаджені багатьма поколіннями, стають надбанням людей і можуть бути використані в пізнавальній діяльності кожною писемною лю­диною.

5. Внутрішнє мовлення – це мовлення людини з самим собою, з метою планування своєї діяльності.

Внутрішньою мовою називають мову подумки.