3. Захист прав людини у рамках Ради Європи: інституційні органи.

Найбільшого успіху в галузі захисту прав і свобод людини досягли європейські регіональні організації. Найстарша міжурядова європейська організація - Рада Європи (РЄ) - була створена в 1949 р. Її метою є поширення демократії, зближення всіх народів Європи, захист прав людини, співробітництво по основних питанням права, культури, освіти, інформації, охорони навколишнього середовища. З самого початку діяльності Ради Європи принцип поваги прав людини став одним із головних напрямків діяльності цієї організації. Відповідно до Статуту Ради Європи свобода особи, політична свобода і верховенство права, яким прихильні держави-члени, лежать в основі “будь-якої справжньої демократії”. Україна була прийнята в Раду Європи на певних умовах у 1995 році.

Права людини й основні свободи в рамках Ради Європи закріплюються в міжнародних договорах (конвенціях і хартіях) і додаткових протоколах до них. Найголовнішими з цих документів є Європейська конвенція про захист прав людини й основних свобод 1950 р. (набрала сили в 1953 р., на додаток до Конвенції ухвалено 11 протоколів по різних напрямках співробітництва) і Європейська соціальна хартія 1961 р. (набрала сили в 1965 р.). В даних договорах дається перелік прав, здійснення котрих повинно гарантуватися кожній людині, що знаходиться під юрисдикцією держав-членів. Вони також встановлюють європейські процедури нагляду і гарантій за дотриманням положень даних договорів. У 1997 році Україна приєдналася до Конвенції 1950 року. Рада Європи в 1987 році прийняла Європейську конвенцію про попередження катувань і нелюдських або принижуючих гідність видів поводження або покарання, що набрала сили в 1989 році.

На додаток до вказаних документів Комітет Міністрів і Парламентської Асамблеї Ради Європи розробили і розроблюють інші угоди і рекомендації з питань прав людини, що надають значного впливу на політику держав-членів у даної галузі.

Конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 р. оцінюється як одне з найбільших досягнень Ради Європи. Вона являє собою фундаментальну основу всього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав і свобод людини, її законних інтересів та потреб. Рада Європи забезпечує високі стандарти захисту прав людини в державах-членах шляхом використання Конвенції про захист прав та основних свобод людини. Вона була підписана 4 листопада 1950 р. у Римі. Цей міжнародно-правовий документ став фундаментом усього комплексу міжнародно-правового регулювання в галузі прав людини, її законних інтересів та потреб, відправною точкою на шляху демократичних держав до втілення в життя загальнолюдських цінностей. Вступ України до Ради Європи 7 листопада 1995 р. та ратифікація Конвенції про захист прав та свобод людини та протоколів до неї став рішучим кроком до встановлення правової демократичної держави.

З часу набрання Конвенцією чинності було прийнято 11 Протоколів, які стали її невід'ємною частиною. Протоколи розширили діапазон гарантованих прав і свобод людини та вдосконалили механізм їх захисту. Саме завдяки ефективному забезпеченню прав особи, що передбачає право на індивідуальне звернення за захистом порушених прав, Конвенція стала першим міжнародно-правовим документом, спрямованим на захист широкого спектра громадянських та політичних прав. Конвенція та Протоколи до неї за юридичною природою є обов'язковим міжнародно-правовим договором, який запровадив систему наднаціонального контролю за дотриманням прав людини на внутрішньодержавному рівні. Права й свободи, передбачені Конвенцією та Протоколами до неї, складають найважливіші сторони життя людини і мають громадянську, політичну, економічну та соціальну спрямованість. Головні з них - право на життя, право на свободу та особисту недоторканність особи, право на вільне пересування, свобода думки та слова, свобода совісті, релігії, виявлення поглядів, право на мирні збори, право на об’єднання та асоціації, право на створення сім'ї, повагу до особистого і сімейного життя, право на справедливий судовий розгляд, мирне володіння майном, заборона дискримінації, катувань, рабства та примусової праці, неприпустимість покарання без закону. Разом з тим Конвенція встановлює, що з метою захисту інтересів держави, національної безпеки, економічного добробуту, здоров'я та моралі суспільства, прав і свобод інших людей чи запобігання злочинам або заворушенням країни-учасниці можуть обмежувати права людини, проголошені Конвенцією. Однак таке право держав також не є абсолютним, і за жодних обставин не можуть бути порушені зобов'язання держави поважати право особи на життя, обов'язки щодо заборони катувань, рабства, неприпустимості зворотної дії закону. Ключова роль у забезпеченні чіткого і дієвого контролю за реалізацією державами-учасницями Конвенції взятих на собі зобов'язань щодо забезпечення прав та основних свобод людини належить Європейському Суду з прав людини. Саме ця судова інституція забезпечує гарантії прав людини, є контрольним механізмом, закладеним Конвенцією, дотримання державами-учасницями її положень, упровадження норм і принципів у рамки національних правових систем.

• Європейський Суд з прав людини. Європейський Суд по правам людини був створений у 1959 р. як основний елемент контрольного механізму по дотриманню положень Європейської конвенції по захисті прав людини й основних свобод 1950 р. Штаб-квартира Суду знаходиться в Страсбурзі (Франція).

Раніше, до вступу в силу Протоколу №11 до Європейської конвенції про права людини й основних свободи (до 1 листопада 1998 року), у контрольному механізмі по дотриманню положень вищевказаної Конвенції брало участь три органа: Європейська комісія з прав людини, Комітет Міністрів Ради Європи і Європейський Суд по правам людини. Відповідно до Протоколу №11 змінена відповідна компетенція Комітету Міністрів Ради Європи, скасована Європейська комісія з прав людини, що виконувала раніше квазісудові функції, змінені регламент роботи Європейського Суду по правам людини (далі - Суд). 3 листопада 1999 р. удосконалений Суд почав свою роботи.

Європейський Суд по правам людини - це не політичний орган, а орган розв'язання переданих йому справ на основі права. (Буроменский М.В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особенности украинского законодательства / Харьковская правозащитная группа; Художник-оформитель И.Гаврилюк. – Харьков: Фолио, 2000. – 32 с. – С.3).

Устрій Європейського Суду по правах людини. Новий Суд створений як постійно діючий двопалатний судовий орган. Рішення про прийнятність скарг розглядається на попередньому етапі Комітетом із трьох Суддів і є остаточним у випадку, якщо воно ухвалено одноголосно. Якщо Суддя-доповідач Комітету рахує, що справа має ранг великої важливості, і при цьому скарга є прийнятною або, якщо Комітет не може одноголосно прийняти рішення про відхилення скарги (визнанні її неприйнятною), справа направляється в Палату. Скарга, визнана прийнятною, може бути розглянута або Палатою, або Великою Палатою. Основна маса справ повинна розглядатися Палатою, що складається із семи суддів (може бути створено декілька таких Палат). Палата приймає рішення про свою компетенцію по даній справі і виносить рішення по суті розглянутої справи. У Палаті для підготовки справи до розгляду призначається Суддя-доповідач, що встановлює контакти зі сторонами. Сторони можуть представити в Суд свої думки в письмовому виді. Можлива також дача показань у Палаті. Якщо сторони не приходять до дружнього врегулювання, то палата виносить рішення по суті. Таким чином, Палата є першою інстанцією Європейського суду по правах людини. Якщо рішення Палати в певний строк і за певними підставами не оскаржено у Великій Палаті, то воно вважається остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим для виконання. Якщо жодна зі сторін не заперечує, то в будь-який час до винесення рішення по суті Палата може уступити юрисдикцію на користь Великої Палати. Конвенція встановлює вичерпний перелік підстав поступки юрисдикції: це можливо у випадках, якщо розгляд справи піднімає серйозні питання тлумачення Конвенції або Протоколів до неї, або існує можливість того, що відповідь на питання, що стоять перед Палатою, буде суперечити раніше винесеному Судом рішенню. Велика Палата складається із сімнадцятьох судів. Крім можливості бути судом першої інстанції, Велика палата є судом другої інстанції. Після винесення рішення Палатою, сторони у виняткових випадках вправі звернутися в тримісячний строк про передачу справи на розгляд у Велику Палату. Прохання може бути задоволено тільки у випадку, “якщо справа піднімає серйозне питання відносно тлумачення або застосування Конвенції або Протоколів до неї, або важливе питання загального значення” (ст.43). Рішення Великої Палати є остаточним і, відповідно до Конвенції, обов'язковим до виконання. Контроль за виконанням рішень Європейського Суду по правам людини здійснює Комітет Міністрів Ради Європи.

Юрисдикція Європейського Суду по правам людини. юрисдикція - юридично закріплені повноваження органів по розгляду і вирішенню справ відповідно до їхньої компетенції. Юрисдикція Європейського Суду по правах людини визначена в Європейській Конвенції про права людини й основні свободи. Відповідно до ч.1 ст.32 Конвенції юрисдикція Суду поширюється на всі питання, що стосуються тлумачення і застосування Конвенції і Протоколів до неї, і який передаються йому у відповідності зі ст.ст. 33, 34, 47. Під юрисдикцію Європейського Суду по правам людини підпадає юридична оцінка виконання державами своїх зобов'язань за Конвенцією і Протоколами до неї у випадках, коли Суд розглядає скарги, визнані прийнятними відповідно до Конвенції. Тому заява в Суд може бути подана тільки стосовно дій або бездіяльності держави (в особі її органів або посадових осіб, що зобов'язані забезпечити дотримання норм Конвенції), а не стосовно яких-небудь фізичних або юридичних осіб, які, можливо, із погляду заявника, не дотримувалися положень Конвенції. Відповідно, відповідачем у Європейському Суді по правах людини може бути тільки держава-учасник Конвенції, що обвинувачується в порушенні норм самої Конвенції і (або) тих Протоколів до неї, у яких дана держава бере участь.

Саме держава-учасник в особі її органів і посадових осіб, використовуючи у всій повноті силу державної влади, зобов'язана забезпечити в межах своєї юрисдикції права і свободи, закріплені в Конвенції й у Протоколах до неї. Суд ставиться до цього вкрай жорстко, що знайшло свій відбиток в усе більш широкому звертанні до концепції позитивних і негативних зобов'язань держав.

З погляду позитивних зобов'язань держава повинна не тільки мати законодавство, яке в найбільш повній мірі забезпечує дотримання прав і свобод, закріплених у Конвенції, але і приймати всіх необхідних заходів для того, щоб воно реально діяло, а не залишалося на папері. Дана обставина відбита в багатьох рішеннях Суду.

Негативні зобов'язання ставлять держави перед необхідністю утримуватися від будь-яких дій, що могли б призвести до порушення прав і свобод. Держава повинно виходити з примату проголошених прав і свобод: ніщо не перешкоджає в користуванні такими правами і свободами, за винятком обмежень, суворо зазначених у Конвенції і відповідних їй національних законах.

Таким чином, Суд має достатньо широкі повноваження в галузі контролю за дотриманням державами-учасниками Європейської конвенції про права людини й основних свобод і Протоколах до неї. На підставі ст.47 Конвенції, за запитом Комітету Міністрів, Суд може давати консультативні висновки по правовим питанням, що стосуються тлумачення Конвенції і Протоколів до неї. (Буроменский М.В. Обращение в Европейский Суд по правам человека: практика Суда и особенности украинского законодательства / Харьковская правозащитная группа. – Харьков: Фолио, 2000. – С.4-7).