2. Колективні права меншин у міжнародному праві:

- національні меншини та право народів на самовизначення;

- право національних меншин на культурну автономію;

- політичні та представницькі права національних меншин.

У науковому, політичному, юридичному дискурсі все більше приділяється уваги питанням забезпечення колективних прав з боку держав, міжнародних організацій, їхньому співвідношенню з індивідуальними правами людини. Особливо актуальною така дискусія є у забезпеченні прав національних меншин, корінних народів які трактують як “колективні права”(collective rights).

Ця група прав належать до третього покоління прав, закріплених в новітніх конституційних традиціях. Питання взаємин колективних та індивідуальних прав у етнополітичній сфері мають не тільки науковий, але й політичний характер. Насамперед їхнє визнання може нести для держави та суспільства в цілому додаткові зобов'язання стосовно етнічних спільнот, направлені на підтримку культури, самобутності, реалізації економічних та соціальних прав. Наприклад, ст. 8 Декларації ООН “Про права корінних народів” від 13 вересня 2007 року (не ратифікована Україною) вказує, що “держави забезпечують ефективні механізми попередження та правового захисту по відношенню (b) будь-якої дії, що має на меті чи за результат позбавлення їх своїх земель, території чи ресурсів”. При цьому про права “корінних народів” (Indigenous Peoples' Rights) йдеться як про колективні, але в документі фігурує дефініція про “осіб, що належать до корінних народів”.

Не менш важливе місце у дискусії з приводу колективних прав у політико-правовому дискурсі займають «національні меншини» (National Minority). Вони розглядаються як група осіб, громадян певної держави, які за фактом існування цієї групи та своєї належності до неї підпадають під дію певних міжнародних, а також і національних (за їх наявності) правил, стаючи об'єктами права і суб'єктами певних правовідносин. Специфічні права, якими наділені ці групи є колективними (груповими) правами.

Процес артикуляції колективних прав національних меншин, етнічних груп в конституціях європейських країн розпочався з середині XX століття, після Другої світової війни. В європейських конституціях почали з’являтися положення про деякі права колективів (Італія, Іспанія та ін.) як елементи колективістського підходу до прав людини в конституційному праві. Історично, зафіксовано приклади включення колективних прав національних меншин до законодавства європейських країн з останньої третини 19-го століття. В 1867 році в Конституційному законі Австо-Угорської імперії вказувалося, „що всі етнічні меншини в державі мають абсолютне право зберігати та розвивати свою національність та свою мову, державні установи мають бути влаштовані таким чином, щоб було надано можливість всім етнічним групам отримувати необхідну освіту власною мовою без примусового вивчення іншої мови провінції”. Наступний етап еволюції політико-правового статусу етнічних меншин відбувся після завершенням Першої світової війни. В рамках Версальської системи було створено систему міжнародного захисту меншин, зокрема їх було вироблено в рамках Ліги Націй. Водночас тільки після Другої світової війни розпочався наступний період розвитку системи захисту прав національних меншин, який пов'язаний з виникненням та діяльністю ООН, розвитком Ради Європи та її внеском у створення системи захисту прав національних меншин зокрема.

Сьогодні питання забезпечення прав національних меншин є важливою складовою співпраці України з міжнародними організаціями: ООН, ОБСЄ, Радою Європи, Міжнародною організацією з міграції (MOM), ЮНЕСКО. Україна є підписантом таких міжнародно-правових актів щодо стосуються захисту прав національних меншин як: Міжнародний пакт про громадянські та політичні права; Конвенція Міжнародної Організації Праці щодо дискримінації в галузі праці та занять; Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права; Конвенція про запобігання злочинові геноциду та покарання за нього; Конвенція ЮНЕСКО проти дискримінації у сфері освіти; Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації; Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини; Конвенція про права дитини; Конвенція про ліквідацію всіх форм дискримінації щодо жінок; Рамкова конвенція про захист національних меншин.

Україна є членом Організації з безпеки і співробітництва в Європі (ОБСЄ). Одним із пріоритетів діяльності ОБСЕ є безпекова сфера, яка також включає в себе захист і підтримку демократії та прав людини. Разом з тим одним із механізмів для реалізації відповідних завдань є процес запобігання та врегулювання конфліктів, захист прав національних меншин. Відповідний ракурс політики ОБСЄ в напрямі гармонізації міжетнічних відносин задекларовано за часів створення ОБСЄ (1975 р.) та відображено в таких принципах, як:

1) права людини не обмежуються недискримінаційним ставленням до осіб, а передбачають також колективне наділення етнічних меншин освітніми, соціальними та політичними правами;

2) питання, що стосуються національних меншин, не є суто внутрішньою справою відповідних держав, а отже, можуть бути предметом легітимного втручання міжнародних організацій.

3) Паризька хартія для нової Європи, ухвалена на Конференції ОБСЄ у листопаді 1990 року, включила права національних меншин у число восьми пріоритетів на майбутнє для континенту. У Документі Копенгагенської наради з питань людського виміру НБСЄ від 29 червня 1990 року правам меншин присвячена окрема глава, де чітко сказано, що представники меншин мають право вільно користуватися своєю рідною мовою в приватному житті та публічно.

Протягом ХХ століття сформувалося дві наукові традиції стосовно підходів до розуміння сутності колективних прав. Одна з них проголошує насамперед примат прав людини, зазначаючи, що колективні права реалізуються виключено через індивідуальні права, інша школа визнає суб'єктність колективних прав національних меншин. В рамках першого напряму декларується, що представники національних меншин мають рівні громадянські права, суб'єктами права є виключно індивіди, що належать до тої чи іншої меншини. В рамках відповідної ліберальної теорії йдеться про те, що в політиці слід відмовитися від національних пріоритетів в ім’я загальнолюдських прав і свобод. На підтримку цієї точки зору вказує й те, що права національних меншин у сучасних правових документах надаються окремим членам групи, а не групам як таким.

В той же час зміст поняття захисту прав людини та захисту прав меншин у нормах міжнародно-правових актів має як відмінні, так і подібні ознаки. Права людини віддзеркалюють взаємини по лінії „держава–індивід”, в той же час як права національних меншин часто описуються як колективні права. Права меншин визначаються як особливі права груп, а інколи їх навіть порівнюють з привілеями, що не є виправданим. В свою чергу, низка міжнародних документів, наприклад Міжнародний пакт про громадянські та політичні права (1976 р.) виділяє як права людини, так і колективні права, вказуючи у преамбулі, що “кожна окрема людина, маючи обов'язки щодо інших людей і того колективу, до якого вона належить, повинна добиватися заохочення та додержання прав, визнаних у цьому Пакті. Перша стаття відповідного документу вказує на те, що “усі народи мають право на самовизначення. На підставі цього права вони вільно встановлюють свій політичний статус і вільно забезпечують свій економічний, соціальний і культурний розвиток”. Даний документ також демонструє, що для захисту прав національних меншин однаково важливими є громадські, економічні, культурні права. А в Рамковій Конвенції про захист національних меншин РЄ (1995) (ратифікована в Україні у 1997 р.), йдеться про колективні права меншин та індивідуальні права осіб, що належать до національних меншин: “захист нацiональних меншин та прав i свобод осiб, якi належать до цих меншин, є невiд'ємною частиною мiжнародного захисту прав людини i як такий є одним з напрямкiв мiжнародного спiвробiтництва”.

Отже, в міжнародних документах по суті сформульовано парадигму колективних прав, де поряд із правами людини (індивідуальними правами) існують, колективні права (право народу, право нації, право спільності, асоціації). Відповідні права формуються та артикулюються в процесі становлення інтересів тієї чи іншої спільності, колективу.

В ряді міжнародних документів вказується, що спеціальні колективні права меншин по суті відбивають концепцію реальної, істотної, а не формальної рівності”. “Спеціальні” в цьому контексті може означати тільки те, що певні категорії прав, адресовані етнічним релігійним чи мовним групам з метою захисту їхньої культури, віросповідання та виживання мов меншин, якщо б вони не мали таких прав, відносини з ними не характеризувалися б рівністю чи справедливістю.

Правова та соціокультурна традиція, яка визначає колективні права національних меншин як такі, що мають особливий статус, дотримується загальних положень, про те, що із перебігу політичних процесів не можна виключити етнокультурний фактор. Такий підхід піддає критиці концепцію процедурної демократії, згідно з якою в центрі уваги повинні перебувати тільки індивідуальні права і демократичні правові процедури, а не культурно-історичні складові. Але збереження культурної ідентичності є визначальним чинником етнічної ідентичності окремих етнічних груп. Такий підхід властивий, насамперед, сучасним концепціям мультикультуралізму. Їх основною парадигмою є розуміння суспільства не як гомогенної культурної спільноти, а як сукупності рівноправних етнокультурних та етнорелігійних спільнот. Суб'єктом права в цій моделі виступають не тільки індивіди, але й групи, (колективи), в тому числі, й етнічні. Національна меншина, етнічна спільнота повинна бути захищена від зовнішнього втручання або насильства з боку “великого суспільства”, але не повинна мати права накладати внутрішні обмеження на своїх членів для того, щоб зберегти чистоту своєї культури чи групову солідарність. Така модель намагається урівноважити обидва підходи та надає потенційну можливість захисту національних меншин у контексті міжгрупових відносин. Відповідні напрями протидіють включенню етнонаціональних меншин до асиміляційного процесу, в той же час піднімають питання індивідуального соціокультурного, ідентифікаційного вибору окремого представника етнічної групи, національної меншини

У правових школах також існують розбіжності стосовно тлумачення прав меншин, наприклад, вбачається різниця між “загальноприйнятими правами людини” і “спеціальними правами меншин”. Зокрема в деяких правових школах вважається, що захист меншин потрібен там, де особливі умови вимагають “позитивних заходів”, або “заходів підсиленої підтримки”, і таки заходи не є проявами нерівності, або дискримінацією. У Рамковій конвенції про захист національних меншин РЄ (1995), вказується, що сторони зобов'язуються вжити, у разi необхiдностi, належних заходiв з метою досягнення у всiх сферах економiчного, соцiального, полiтичного та культурного життя повної та справжньої рiвностi мiж особами, якi належать до нацiональної меншини, та особами, якi належать до бiльшостi населення. У цьому зв'язку, вони належним чином враховують конкретне становище осiб, якi належать до нацiональних меншин, а заходи, вжиттi вiдповiдно до пункту 2, не розглядаються як акт дискримiнацiї”. Отже колективні права їх забезпечення та реалізація є однією з можливостей для забезпечення дійсної рівності громадян у правах. Тут діють принципи захисту національних меншин, етнічних спільнот від дискримінації з боку більшості та захист колективних культурних, мовних, освітніх, соціальних та ін. прав меншості на підставі спеціальної політики для збереження їхньої мови, культури, етнічної ідентичності.

У той же час в рамках колективних прав, відповідно до міжнародного законодавства артикулюється поділ прав національних меншин на загальні основні і спеціальні (особливі компенсаційні) права осіб, що належать до національних меншин.

Загальні основні права включають: право на самобутність (існування) і захист від загроз, що, своєю чергою, включає право на повагу, розвиток і виявлення своїх особливостей, право на батьківщину як невід'ємну складову своєї етнічної самобутності та розвитку, право на захист від геноциду і вигнання; право на недискримінацію, рівність перед законом та рівність можливостей, що включає право безперешкодно здійснювати свої права людини та основні свободи без будь-якої дискримінації в умовах цілковитої рівності перед законом, та право на рівні можливості, забезпечені шляхом ужиття державою спеціальних заходів.

Спеціальні (особливі компенсаційні) права включають: право на користування своєю мовою; право на освіту; право на об'єднання у власні організації; право на безперешкодні контакти як усередині країни, так і за її межами; право на інформацію; право на пропорційний доступ до державної та муніципальної служб; право на політичне життя; право на самоврядування — автономію; право вільно сповідувати свою релігію або переконання та створювати релігійні організації; право зберігати та розвивати національні культуру і традиції (звичаї), що включає вибір і написання імені та прізвища відповідно до національних традицій (звичаїв), використання національної символіки, відновлення національної топоніміки, охорону історичних пам'яток тощо.

Попри відсутність в Україні законодавчо визначеної концепції державної етнонаціональної політики, питання забезпечення колективних прав національних меншин посідають помітне місце в вітчизняній етнополітичній сфері. Провідні елементи етнополітики майбутньої незалежної держави на підставі рівності та демократії були закладені ще в Декларації про державний суверенітет України (1990 р.) та Декларації прав національностей України (1991 р.), які, визначаючи Україну як суверенну національну державу, що розвивається на основі здійснення українською нацією своїх невід'ємних прав, проголосили, що громадяни всіх національностей становлять народ України, передбачили рівність перед законом усіх, незалежно від походження, расової та національної належності, мови тощо; гарантували всім національностям, що проживають на території України, право вільного національно-культурного розвитку, можливість утворення національно-адміністративних одиниць. Права національних меншин визначено також у Законі України «Про національні меншини в Україні»( 25.06.1992 р.), Конституції України (28 06.1996 р.), Законі України «Про ратифікацію Рамкової конвенції Ради Європи про захист національних меншин»( 09.12.1997 р.), «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин» (15.05.2003 р.). Ряд правових принципів, що захищають інтереси національних меншин передбачені в законодавчих актах «Про громадянство» (18.01.2001 р.), «Про об’єднання громадян» (11.07.2001 р.), «Про свободу совісті та релігійні організації»(23.04.1991 р.), , «Про освіту» (23.05.1991 р.), «Про порядок висвітлення діяльності органів державної влади, місцевого самоврядування в Україні засобами масової інформації»(23.09.1997 р.), Закон «Про місцеве самоврядування в Україні»( 21.05.1997 р.), «Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні” (16.11.1992 р.), в Основах законодавства України про культуру (14.02.1992 р.). Міжнародні зобов'язання України перед Радою Європи (Висновок № 190 (1995 р.) Парламентської асамблеї Ради Європи) спонукали її ратифікувати Європейську хартію регіональних мов та мов меншин, а проголошений євроінтеграційний курс України орієнтує на необхідність досягнення прогресу в наближенні до Копенгагенських критеріїв для держав-кандидатів (визначених на засіданні Європейської Ради в червні 1993 року), зокрема й політичних, що включає стабільність інститутів, які гарантують демократію, верховенство права, повагу до прав людини, повагу і захист національних меншин, а також виконання інших процедур, котрі сприяють формуванню громадянського суспільства та правової держави.

В той же час в Україні, з огляду на потребу у модернізації законодавства в етнополітичній сфері, актуалізується питання гармонізації індивідуальних та колективних прав меншин, віднаходження політико-правого компромісу можливостей реалізації з боку держави заходів, програм підсиленої підтримки (affirmative action), направленої на захист прав національних меншин.

Разом з тим, є підстави констатувати, що незважаючи на демократичність та в цілому відповідність світовим та європейським стандартам, окремі положення українського законодавства в етнополітичній сфері носять декларативний характер. Не чітко визначенні механізми імплементації прав меншин, не зафіксовано чіткого визначення деяких ключових термінів, що вживаються у етнонаціональній сфері, такого понять як «корінні народи», які тричі зустрічається в Конституції України (Стаття 11., Стаття 92., Стаття 119). Наявним є невизначеність критеріїв, за якими групи представників тих чи інших етносів України можна було б зараховувати до кола національних меншин. Визначення у Законі України «Про національні меншини в Україні» не містить кількісних показників, часових критеріїв проживання на даній території, вимог стосовно наявності зафіксованих пам'яток матеріальної культури. Представники міжнародних організацій, вітчизняні експерти вказують на нагальну потребу ухвалення Закону України "Про відновлення прав осіб, депортованих за національною ознакою", адже це дозволить уникнути протиріч у нормативно-правовому забезпеченні процесу репатріації та інтеграції раніш депортованих кримських татар, греків, вірменів, болгар, німців до українського суспільства. В законодавстві не визначено таких понять як “місце компактного проживання” національних меншин, не має законів України про “національно-культурну автономію”. Потреба в ухваленні відповідних законодавчих актів спонукає до вироблення в українському правознавстві та політичній практиці консенсусу щодо розуміння сутності колективних прав.

В українському законодавстві, часто-густо питання захисту колективних прав, зокрема заходи підсиленої підтримки з метою вирівнювання положення національних меншин (ромська національна меншина, кримськотатарска спільнота) трактуються як такі, що порушують рівність громадян відповідно до Ст. 24 Конституції України. Тому доволі складно імплементувати деякі положення, сформульованої в рамках існуючих трактувань. Зокрема це, наприклад, стосується положення Указу Президента України від 28 лютого 2006 року № 154/2006 «Про рішення Ради національної безпеки і оборони України від 8 лютого 2006 року Про суспільну ситуацію в Автономній Республіці Крим». Так, у одному з пунктів йдеться про потребу створення умов “належної підготовки фахівців з числа осіб, що представляють національні меншини, для роботи в органах державної влади та органах місцевого самоврядування, забезпечити її реалізацію”. В той же час, це може трактуватися як порушення відповідних статей Конституції. Для розв'язання цих питань, реалізації завдань державної політики, направленої на гармонізайцію етнополітичних відносин та ліквідацію диспропорцій (соціально-економічна, соціокультурна, освітня, мовна сфери) в становищі національних меншин та етнічних спільнот доцільно враховувати їхню окрему специфіку стосовно розв’язання проблем та захисту прав:

• щодо компактних нацменшин (болгар, поляків, угорців, румун): забезпечення права на отримання освіти рідною мовою, підтримка культурної самобутності, сприяння усталенню культурних зв’язків з історичною батьківщиною;

• щодо українських ромів: сприяння соціалізації, протидія безробіттю, підтримка культурної самобутності, забезпечення можливості вивчати рідну мову;

• щодо інших нацменшин (євреїв, греків, волзьких татар тощо): забезпечення можливості вивчати рідну мову, підтримка культурної та релігійної самобутності;

• щодо кримських татар караїмів, кримчаків:

щодо забезпечення права на отримання освіти рідною мовою, підтримка культурної самобутності, сприяння натуралізації та розв’язанню побутових проблем, пов’язаних із репатріацією, вирішення питання представництва та представницьких органів.

Національно-культурна автономія — форма самоорганізації етнічних груп для збереження та розвитку їх самобутньої культури і забезпечення відповідних прав. На відміну від національно-територіальної автономії національно-культурна автономія встановлюється не на певній території компактного проживання етнічної групи, а як екстериторіальна форма, пов'язана з дисперсним розселенням етнічного масиву. Національно-культурна автономія реалізується через такі організаційні форми, як етнокультурні товариства, центри, земляцтва, громади, ради та об'єднання.

У Бельгії національно-культурна автономія здійснюється через особливі співтовариства (фламандські, валлонські, німецькі), які є суб'єктами місцевої федерації. У Фінляндії, де проживає частина шведів, утворено Шведську народну асамблею (75 членів), у Норвегії — Саамський парламент (25 членів). Ради різних національних меншин існують при уряді Австрії, Угорщини. В деяких країнах запроваджено фіксовані норми представництва малих розрізнених етнічних груп у парламенті. Відтак національно-культурна автономія може включати, крім питань культури, реалізацію владних функцій: участь представників меншин у діяльності центральних органів держави. У демократичних поліетнічних державах національно-культурна автономія набуває легітимності та законодавчого закріплення. Так, у Російській Федерації у 1996 році прийнято закон «Про національно-культурну автономію».

Чинне міжнародне право визнає за особами, які належать до національних, етнічних, релігійних, мовних меншин, всі загальновизнані громадянські, політичні, економічні, соціальні та культурні права людини (Міжнародний пакт про громадянські та політичні права, ст. 2 7). У той же час міжнародно-правове регулювання статусу меншин залишається в основному рамковим: відсутнє визначення національної, етнічної, релігійної, мовної меншини, серйозною проблемою як для міжнародного, так і для національного права залишається визначення суб'єкта права меншини.

До спеціальних прав меншин можна віднести такі: право на існування, у тому числі право на фізичне існування та право на повагу до своєї культурної самобутності, включаючи свободу від примусової асиміляції; заборону дискримінації осіб, які належать до національних та інших меншин; право на вільне збереження та розвиток культурної самобутності; право на одержання відповідної частки державних субсидій, що спрямовуються на забезпечення прав меншин, а також право одержувати добровільну фінансову допомогу для реалізації перерахованих вище прав і свобод і створювати з цією метою необхідні громадські фонди. Спеціальні політичні права та свободи меншин включають: право на створення громадських організацій, зокрема створення міжнародних неурядових організацій і участь у їхній діяльності; право на культурну автономію; право впливати на ухвалення рішень, що стосуються меншин, шляхом створення законодавчо врегульованих механізмів; право на ефективні засоби юридичного захисту в разі порушення спеціальних прав меншин; право на захист від будь-якої діяльності (включаючи пропаганду), що має ворожий вплив на усвідомлення та розвиток самобутності меншини.