Документи

95. Акти європейського права: Короткий довідник / Інститут законодавства Верховної Ради України / Володимир Михайлович Литвин (заг.ред.), Валентин Олександрович Зайчук (упоряд.). — К. : Парламентське видавництво, 2004Мицик В.В. Додатки 1 – 13 // Права людини у міжнародному праві: міжнародно-правові механізми захисту. Підручник для ВУЗів. – К., 2010.

96. Збірка договорів Ради Європи. – К.: Парламентське видавництво, 2000.

97. Права людини. Міжнародні договори України. Декларації, документи. 2-е вид. / Упор. Ю.К. Кучеренко. – К.: Юрінформ, 1992

98. Действующее международное право. Избранные документы. – М.: МАМП, 2002.

99. Международные документы по правам человека. – Харьков: Арсис, 2000.

100. Международные акты о правах человека. Сборник документов. – М.: Норма, 1998.

101. Международное право: сборник документов. – Одесса, 2010

102. Optional Protocol to the Convention on the Elimination of All Forms of Discrimination against Women New York, 6 October 1999 // A/RES/54/4. 

103. Optional Protocol to the Convention against Torture and Other Cruel, Inhuman or Degrading Treatment or Punishment New York, 18 December 2002 // GA Resolution A/RES/57/199 of 9 January 2003.

Інформаційні ресурси

1. Сайт ООН: http://www.un.org

2. Сайт міжнародних договорів: http://treaties.un.org/

3. Сайт даних про організації системи ООН: http://www.unsystem.org

4. Сайт Комісії міжнародного права: http://www.un.org/law/ilc

5. Сайт Міжнародного Суду ООН: http://www.icj-cij.org

6. Сайт Міжнародного кримінального суду: http://www.icc.org

2. ЗМІСТОВНА ЧАСТИНА КУРСУ

Конспект лекцій (по темам)

Змістовний модуль 1

Права людини в історії людства. Міжнародне право з прав людини і міжнародний захист прав людини

Тема 1. Права людини в історії людства.

План

1. Формування концепції прав людини у світовій політико-правовій думці.

2. Особливості становлення ідеї прав людини в історії українського народу.

1. Формування концепції прав людини у світовій політико - правовій думці.

Ідея про права людини отримала свій початок у сферах релігії і філософії стародавніх часів. Описання й заповіді, що містить Біблія, яка складається з двох частин: Старого Завіту (написаний до Христа, точніше до пророка Малахії, що жив у V ст. до Р.Х.) і Нового Завіту (написаний за часів апостолів, отже, у І ст. по Р. Х.), фіксують певні права і обов’язки людини, які вона мала або повинна була виконувати в минулому і які впливають на її сучасне життя. Десять заповідей Біблії були призначені, щоб бути застосованими універсально як правила для моральної і духовної поведінки людини, як виділення деяких її основних прав. Набагато пізніше релігійний універсаліст Августин говорив про рівність людей перед Богом, підтверджуючи наявність універсальних прав, але в контексті релігійних, а не юридичних.

Головна священна книга мусульман Коран містить запис висловів Мухаммеда у формі пророчих одкровень в Мецці і Медині між 610 і 632 рр. У «медінських» сурах немає будь-якого спеціального кодексу законів, мусульмани не ведуть судочинства за Кораном, проте більше 500 віршів містять приписи у релігійних, цивільних і кримінальних справах і ясно висловлюють обов’язки зразкового мусульманина.

Формування поняття прав людини бере свій початок зі Стародавньої Греції та Риму.

Платон (427-348 до н. е.) розвивав ранню версію універсалізму стосовно етичних стандартів, маючи на увазі справедливе, рівне ставлення до всіх людей, не залежно від того, є вони громадянам, чи ні.

Аристотель (389-322 до н. е.) обговорював важливість правосуддя і прав політичного співробітництва.

Епікур (341-270 до н. е.) у концепції держави і права передбачав рівність, свободу і незалежність людей, які гарантуються законами, що мають відповідати справедливості (природному праву).

Цицерон (106-43 до н. е)і Сенека і стоїки Греції з позиції природного права розглядали питання співвіднесення держави, закону і прав людини та відповідні принципи їх здійснення, заклали філософські основи для біль пізніх теорій природного права.

Епоха Просвітництва. У західній філософії середньовіччя основна увага приділялася обґрунтуванню і визначенню божественного права королів. Згідно з цією концепцією, за бажанням Бога, владу мали тільки монархи, і їм були підзвітні всі інші індивіди. Ці ідеї були сформульовані Томасом Гоббсом (1588-1679 рр.) у філософському творі «Левіафан, або Матерія, форма і влада держави церковної і цивільної», виданому у 1651 р., присвяченому проблемам держави. Важливе місце в «Левіафані» займає Розділ ХХІ «Про свободу підданих». Гоббс стверджує, що свобода «…яку вихваляють письменники, - це свобода не приватних осіб, а суверенів». Свобода підданих полягає лише у тому, що суверен при регулювання їх дій, обійшов мовчанням:

- свобода купувати і продавати, іншим чином укладати договори один з одним;

- обирати своє місцеперебування, їжу, спосіб життя;

- наставляти дітей на свій розсуд.

Свобода підданого поєднується з необмеженою владою суверена. Проте, якщо підданий має суперечку із сувереном і її підставою є виданий раніше закон, то підданий вільний добиватися свого права на рівні з сувереном, перед суддями, призначеними сувереном¹.

За Гоббсом королю (державі) надається право керувати, а громадянам – обов’язок коритися, так званий «соціальний контракт». Однак, підтверджуючи право монарха «управляти», Гоббс аргументував і право індивіда на безпеку; держава сформована з визнанням цього основного права.

Гуго Гроцій (1583-1645), голандський юрист, запропонував використовувати право народів для захисту всіх жителів планети. Закони кожної держави мають відповідати стандартам права, яке повинно запобігати збільшенню несправедливих воєн між державами, захищати військовополонених. Г. Гроцій ставив права людини під захист як внутрішньодержавного права, так і права народів – міжнародного права.

Джон Локк (1632 - 1704), англійський мислитель, філософ, політик, висував концепцію природних прав людини, що залишається однією з провідних у сучасних доктринах національного і міжнародного права. Природні права – це права, які є нашими, оскільки ми людські істоти. Вони належать всім людям і є невід’ємними, не можуть бути відмінені ніякою політичною владою. Природні права існують «у стані природи» до того, як людство набуло стану громадянського суспільства: право на життя, свободу (свободу від свавільних законів), власність.

Вся політична система Локка базується на теорії суспільного договору – гарантом природних прав і свобод стала держава, що має право видавати закони, озброєні санкціями, використовувати силу суспільства для втілення цих законів, а також здійснювати відносини з іншими державами. Держава має отримати рівно стільки влади, скільки необхідно для досягнення головної мети політичного співтовариства – збереження і реалізація громадських інтересів людей на життя, здоров’я, свободу володіння власністю². Локк пише: «Добровільна згода дає політичну владу правителям на благо їх підданих, щоб забезпечувати їм володіння і користування їхньою власністю»³. Однак Локк приймав институт рабства, не заперечував проти надання політичних прав тільки Тим, хто мав власність.

Жан Жак Руссо (1712-1778), швейцарский філософ, письменник, соціолог, історик, розвинув ідею соціального контракту поза спрощеним індивідуалізмом Гоббса і Локка. Праці: «Думки про походження та основи нерівності між людьми» (1755) і «Про суспільний договор, або Принципи политичного права» (1762). Відомий вислів із праці «Про суспільний договір» (1762) «людина народжується вільною, але всюди перебуває у ланцюгах». Значна частина його подальшої роботи була присвячена дослідженню умов, які обмежували свободу людини.

Руссо вважав, що утворення держави призвело до поглиблення суспільної нерівності. Май нова нерівність і право приватної власності – це економічна нерівність, а встановлення державної влади – політична нерівність. Деспотія призводить до крайнього ступені нерівності - рівність перед деспотом у своєму рабстві і безправ’ї.

Центральною в працях Руссо є ідея народного суверенітету – людина, об’єднуючись з іншими людьми, не повинна втрачати своїх природних прав і зберігати свободу. Основою законної влади є згода людей, виявом якої є суспільний договір. Людина віддає себе під вище керівництво загальної волі й тим самим стає її учасницею. Вся влада переходить до її верховного носія, суверена, яким є всі учасники договору, тобто народ. Суверенітет належить народові. Громадянська свобода обмежена виключно загальною волею само суверена. Отже, два суттєві принципи теорії «суспільного договору»:

1. повага до природних і невід’ємних прав людини;

2. покладання на публічну владу обов’язків їх поважати, слугуючи всій нації.

Шарль Луї Монтеск’є (1689-1755), французький письменник, правник і філософ, у праці «Про дух законів» (1748) відстоював основоположні принципи політичного лібералізму як пріоритет індивідуальної волі – принципи природного права, відділення держави від цивільного суспільства, існування незалежних одна від одної законодавчої, виконавчої та судової гілок влади. Ідея ліберального суспільства Мотеск’є – це проголошення свободи індивіда у всіх сферах життя як умови розвитку суспільства, підтримка свободи приватного підприємництва і конкуренції, правової держави, парламентської демократії, розширення політичних і громадянських прав і свобод⁴.

Вольтер (Марі Франсуа Аруе) (1694-1778), найвидатніший філософ ХVІІІ ст., публіцист, правозахисник, теж переймався правами людини, зокрема закликав до скасування тортур і жорстоких покарань. Вольтер захищав природні права людини. Приро­дне право, на його думку, утверджує справедливість у людських відносинах. Самим справедливим вважав свободу і власність. Під свободою просвітник розумів усунення феодальних пережитків, незалежність громадян від сваволі: «Свобода полягає в тому, щоб залежати тільки від одних законів». Завдяки їй, люди стають не­залежними, автономними суб´єктами політичних відносин і пра­ва. З ідеї Вольтера про перетворення підданих у повноправних громадян, повернення їм невідчужуваних прав — на особисту не­доторканність, свободу совісті, свободу слова і друку та ін., про­ростала нова філософія права з її ідеєю «панування права».

Вольтер розглядав історію, громадське життя як арену боротьби добра і зла, освіти і неуцтва, забобонів і марно­вірства — винуватців існуючих соціальних зол. Занадто великим є їх вплив на політичні відносини, верховну владу. Розсадника­ми марновірств і неуцтва мислитель вважав церкву, католицизм, темряву народних мас. Високо цінуючи знання, мислитель все ж вважав: атеїзм небезпечний для простолюддя- «Атеїст бідний і злий, який вірить у безкарність, — писав Вольтер, — буде ду­рень, якщо не уб´є вас, щоб привласнити ваші гроші. Чернь стане ордою розбійників». Бог необхідний людям. «Без Бога я сам для себе Бог, я пожертвую світом заради моїх фантазій». Він писав про необхідність освіти, торжество розуму, «природної ре­лігії», під якою розумів принципи моралі, загальні для всього людства.

З позицій раціоналізму Вольтер критикує феодальні порядки, абсолютизм сваволю влади, в т. ч. і правову: «людське суспільство, яким править сваволя, схоже зовсім на череду під´­яремних волів, що працюють на хазяїна». Пропонував звіль­нення кріпаків, що належать державі і церкві, викуп поміщиць­ких селян за згодою їх власників. Він закликав скасувати кріпосництво й у Пруссії, Росії, Польщі. В «Історії Росії при Петрові Великому» (1759 р.), ідеалізуючи Петра І, вихваляв його реформи. У своєму «Проханні до всіх посадових осіб королів­ства» (1759 р.) виступив на захист селян.

Матеріальною передумовою свободи і незалежності грома­дян в державі у Вольтера виступає приватна власність і рівні пра­ва. «Власницький дух подвоює сили людини, — вважав мисли­тель. — На себе і на свою родину працюють з більшим зусиллям і задоволенням, ніж на хазяїна».

На зміну деспоти­чному правлінню прийде царство розуму і свободи, що вже готу­ється («починають мислити, просвіщатися і грамотно писати»). Гарантом реалізації природних прав людини стане держава, її політична організація важлива для філософа не у формі, процедурі влади, а в суті — реалізації в ній свободи.

Політичні реалії Франції й інших абсолютистських режимів Європи уможливлюють їх трансфор­мацію в «освічені монархії». Зразком мудрого правління Вольтер називає Англію, де влада короля обмежена і де народ бере участь в управлінні. Він вважає, що народи були б щасливі, маючи государів-філософів. «Наступить день, коли у керівництва вста­нуть філософи. Готується царство розуму». Там, де усе підлягає закону, починаючи з королівської влади і церкви, як в Англії, щонайкраще охороняються свобода і рівність.

Розчарувавшись в готовності європей­ських монархів до ліберальних реформ «зверху» і під впливом наростання революційних настроїв у Франції, він дійде виснов­ку: заради свободи народ має право на повстання і скинення тира­нів. На урні з його прахом, встановленої 1791 р. у паризькому Пантеоні, були викарбувані безсмертні слова великого Вольте­ра: «Якщо людина поневолена тиранами, вона повинна їх ски­нути».

«Подібно тому, — писав філософ, — як найбільшим фізичним злом є смерть, так найбільшим моральним злом є, зви­чайно, війна». Він засуджував війни, що тягнуть за собою злочи­ни, грабежі, спустошення, смерть. Однак виправдував війни заради свободи, писав: «Небо дозволяє війни для справи свободи». У сво­їй «Історії Карла XII» (1731 р.) Вольтер виявив співчутливе ста­влення до України, яка уявлялась йому «країною, що завжди пра­гнула свободи й наполегливо боролася за її здобуття».

Імануїл Кант (1724-1804), німецький філософ, досліджував витоки юридичних прав людини. Запропонував трикутну структуру прав: 1) громадські права індивідуумів у межах їх національних держав; 2) міжнародні права держав у їхніх відносинах між собою; 3) космополітичні права індивідуумів і держав як існуючих взаємозалежно в універсальному стані людства. Однак, з філософської точки зору люди за Кантом, люди мають права просто тому, що вони живуть на планеті Земля.

Томас Пейн (1737-1809) - соціальний мислитель, громадський і державний діяч. Свої правові та політичні погляди він виклав у працях: "Серйозна думка" (1775), "Здоровий глузд. Про походження і призначення державної влади з короткими зауваженнями з приводу англійської конституції" (1776), "Американська криза" (1776-1783), "Права людини" (1791-1792), "Вік розуму" (1794), "Аграрна справедливість" (1797), "Дослідження про основні принципи державної влади" (1799), "Конституційна форма" (1805) та ін.

Права людини" Пейна - одна з найвизначніших політико-правових праць.

Пейну належить пріоритет у чіткому науковому розмежуванні особи, суспільства і держави. Він упевнений, що суспільство, створене об'єктивними потребами людини, існувало завжди, на будь-якому відрізку еволюції людства і в будь-якому вигляді чи сталі воно є благом, засобом зближення індивідів, їх захисником та "сприяє нашому щастю позитивно". Держава виникає через наявність у людини вад. Метою держави є "загнуздання такої розпусти", вона є джерелом розбрату, карателем, у найкращому випадку - необхідним злом, у найгіршому - злом нестерпним, а тому "сприяє нашому щастю негативно". Роль суспільства в майбутньому буде зростати, а значення держави - сходити нанівець.

Що стосується особи, то всі люди народжуються рівними, мають однакові і невідчужувані природні права, які належать їм за "правом існування". При цьому Пейн наголошував, що людина ніколи не мала прав власності на іншу людину, як і жодне покоління - на власність над наступними поколіннями. На певному етапі розвитку суспільства люди зрозуміли, що не всі належні їм від природи права вони можуть ефективно використовувати самостійно, а тому деякі з цих прав погодились передати суспільству, оскільки "сила суспільства перевищує їх власну силу". Із надр суспільства стали виникати держави, джерелами яких є: 1) марновірство, забобони (призводять до панування духовенства); 2) сила (панування завойовників); 3) розум (держава з'являється на підставі суспільного договору).

Розум Пейн вважав найліпшим шляхом виникнення держави. На його погляд, суспільний договір укладається не між народом та правителями, оскільки самих правителів тоді ще бути не могло. Вільні індивіди на підставі їх особистих суверенних природних прав "вступають у договір один з одним для створення правління, і це єдиний спосіб, яким мають право створювати правління, і єдина основа, на якій вони вправі існувати". Держава має виникати з народу, а не стверджуватися над народом.

Мислитель поділяв природні права на такі, що ніколи не передаються ані суспільству, ані державі (це права на щастя і благодать, всі інтелектуальні права чи права духу, у т. ч. й релігія), і "природні права, що не зберігаються". Вони є основою, критерієм, мірилом, еталоном для прав громадянських, кожне з яких мовби "отримується в обмін на якесь природне право". Саме внаслідок поєднання "природних прав, що не зберігаються", тобто громадянських прав, виникає державна влада, яка в жодному разі не може зазіхати на природні права людини, які вона нікому не віддавала. В основі усіх громадянських прав і кожного з них окремо перебувають права природні. Громадянські права - те, що належить людині як члену суспільства, природні права - те, що належить людині як індивіду, живій істоті. Закони (позитивне право) кожної країни повинні відповідати і виходити з цих загальних принципів. У позитивному праві Пейн виокремлював право законодавче (legislative law) і право юристів (lawyer's law). До права юристів як "маси суперечливих думок і рішень судів" він ставився критично, чим підривав загальні засади прецедентного права.

Мері Уоллстонекрафт (1759-1797)- британська письменниця, філософ і феміністка XVIII століття. Врахувала їдеї Пейна, але зосередилася на ролі жінок у процесі становлення прав людини. Уолстонкрафт відома своїм есе "Захист прав жінки" (1792), в якому вона стверджує, що жінки не є істотами, що стоять на нижчому щаблі розвитку по відношенню до чоловіків, але здаються такими через недостатнє утворення. Вона пропонує розглядати і чоловіків і жінок як розумних істот і представляє суспільний лад, заснований на розумі.

Джеремі Бентам (1748-1832), англійський філософ, юрист, не був прихильником природних прав. Ві висміював саму ідею природного права, і існування таких прав взагалі. На його думку, право не може бути абстрактним явищем природного права, а тільки позитивним правом, прийнятим людьми. Джеремі Бентам, писав, що право є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право – породжує уявні права. Природні права – це нонсенс.

Важливим етапом у нормативному розвитку прав людини стало прийняття перших офіційних документів з питань прав людини ХVІІ – ХVІІІ ст. : англійські «Петиція…що стосується різних Прав і Воль Підданих» («Петиція про права» 1628 р.) та Білль про права (1689), Вірджинська декларація про права (1776) та Декларація незалежності США (1776), українська конституція Пилипа Орлика (1710) – одна з перших конституцій у світі, яка гарантувала значний перелік прав і свобод осіб.

Водночас розуміння прав людини у той час було досить обмеженим. Автор «Декларації незалежності» Томас Джеферсон, третій президент США, не був прихильником ідеї визнання рівності жінок, темношкірих та корінних американців і сам мав рабів.

Вважається, що сучасний етап розвитку прав людини розпочався в середині ХХ ст. Термін «права людини» (англ. human rights) у сучасному його значенні використовується у міжнародно-правових актах з часу прийняття Статуту ООН, яким і було проголошено право людини на основні особисті права. Цей термін замінив термін «природні права» (англ. natural rights) і пізніше термін «права людини» (the rights of man) саме який використовував у своїй праці «Права людини» Томас Пейн. До Статуту ООН мали місце лише окремі випадки визнання в договорах деяких основних прав людини (багатосторонні і двосторонні договори, укладені під егідою Ліги Націй, що включали певні положення про захист національних меншин). У Статуті ООН вперше був закріплений принцип поваги прав людини й основних свобод для всіх людей; згідно ст. 1 ООН має на меті розвивати повагу до прав людини й основних свобод для всіх людей, не залежно від раси, кольору шкіри, віросповідання тощо (п. 3 ст.1).

Цей основний принцип міжнародного права надалі був відображений майже у всіх міжнародних документах щодо прав людини:

- Загальна декларація прав людини 1948 року;

- Міжнародний пакт про економічні, соціальні і культурні права 1966 року (підписаний Україною 20.03.1968 p.; ратифікований Україною 19.10.1973 p.; вступив у дію для України 3.01. 1976 p.);

- Міжнародний пакт про громадянські та політичні права 1966 року (відповідно 20.03.1968 p.; 19.10.1973 p.; 23.03.1976 p.); р.);

- Європейська конвенція про захист прав і основних свобод людини 1950 року (підписана Україною 9.12.1995 p.; ратифікована Україною 17,07. 1996 p.);

- Американська конвенція про права людини 1969 р.;

- Африканська хартія прав людини і народів 1981 р.;

- Арабська хартія прав людини (переглянута) 2004 р.. і т д.

Джеремі Бентам (1748-1832), англійський філософ, юрист, не був прихильником природних прав. Ві висміював саму ідею природного права, і існування таких прав взагалі. На його думку, право не може бути абстрактним явищем природного права, а тільки позитивним правом, прийнятим людьми. Джеремі Бентам, писав, що право є дитиною права; реальне право породжує реальні права, а уявне право, яким є природне право – породжує уявні права. Природні права – це нонсенс.