Тести для самоконтролю знань

1. Всі положення Статуту оон щодо прав людини є компромісом між існуючими на той час групами соціалістичних, західних та латиноамериканських країн, саме тому Статут:

А) не містить положень про захист прав людини чи засобів його здійснення; Б) не містить зобов’язань щодо чітких дій щодо заохочення загальної поваги і додержання прав людини й основних свобод (ст. 55, 56);

В) містить вкрай обмежені повноваження ГА ООН щодо прав людини (ст. 13), із застереженням у п. 7 ст. 2 про позбавлення права втручатися у справи, що по суті входять у внутрішню компетенцію будь-якої держави;

Г) містить принцип рівноправності і самовизначення народів як керівний принцип самої організації, а не держав-учасниць (п. 2 ст. 1; ст. 55) з посиланням на самоврядування народів не самоврядних територій (п.b ст. 73); самоврядування або незалежність населення територій під опікою (п. b ст. 76).

Відмітьте правильну (правильні) відповідь (відповіді)

2. Принцип поваги прав і свобод людини був вперше закріплений у:

А) ст. 55 і 56 Статуту ООН;

Б) Декларації ООН про принципи міжнародного права 1970 р.;

В) у Гельсінському Заключному акті НБСЄ 1975 р.;

Г) у п. 3 ст.1 Статуту ООН.

Відмітьте правильну (правильні) відповідь (відповіді)

3. Міжнародний контроль та сприяння заохоченню й захисту прав людини на універсальному рівні здійснюється:

А) ГА ООН, ЕКОСОР, Радою ООН з прав людини, Підкомісією з питань заохочення і захисту прав людини, Комісією щодо статусу жінок;

Б) Радою Безпеки, Радою з Опіки та Міжнародним Судом ООН;

В) виключно комітетами Генеральної Асамблеї ООН (Комітетом з соціальних і гуманітарних питань і питань культури, Комітетом з адміністративних і бюджетних питань, Комітетом з правових питань і т. д.);

Г) виключно Спеціальним комітетом з питання про хід здійснення декларації про надання незалежності колоніальним країнам і народам (відомого як Спеціальний комітет деколонізації), Радою Організації Об’єднаних Націй по Намібії, Спеціальним комітетом проти апартеїду; Комітетом здійснення невід’ємних прав палестинського народу.

Відмітьте правильну (правильні) відповідь (відповіді)

4. Відповідно до положень Статуту оон і Статуту Міжнародного Суду оон суб’єктами звернення до Міжнародного Суду оон можуть бути:

А) Генеральна Асамблея ООН, Рада Безпеки ООН, а також інші органи ООН та спеціалізовані установи, з дозволу Генеральної Асамблеї ООН – з метою надання консультацій з юридичних питань;

Б) держави-учасниці Статуту Міжнародного Суду ООН;

В) інші держави, на умовах визначених Радою Безпеки ООН з дотриманням особливих постанов, що містяться у діючих договорах, за умови, що такі умови не ставлять сторони у нерівне положення перед судом;

Г) держави, які не є членами ООН, за умови, що така держава є стороною у справі, і сплачує покриття видатків суду на розгляд її справи.

Відмітьте правильну (правильні) відповідь (відповіді)

Тема 5. Загальна декларація прав людини 1948 р. Її юридична природа та нормативний зміст. План

1. Передумови створення ЗДПЛ.

2. Юридична природа та внутрішня побудова ЗДПЛ.

3. Відповідність конституційних прав та свобод людини в Україні універсальним стандартам ЗДПЛ.

3.1. Громадянські (особисті) права та свободи людини.

2.2. Політичні права та свободи людини.

3.3. Економічні права людини.

3.4. Соціальні права людини.

3.5. Культурні права людини.

1. Передумови створення ЗДПЛ.

Загальна Декларація прав людини (ЗДПЛ) була прийнята 10 грудня 1948 року у Парижі, на 183 пленарному засіданні Генеральної Асамблеї ООН. Зараз день 10 грудня у всьому світі наголошується як День прав людини.

Зага́льна деклара́ція прав люди́ни — рішення Генеральної Асамблеї ООН, яке є найавторитетнішим джерелом міжнародних норм щодо прав людини. Загальна декларація разом з Міжнародними пактами про права людини іноді позначається як Міжнародний Білль про права людини.

«Загальна декларація прав людини» була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 р. в паризькому палаці Шайо. Її перекладено принаймні 375 мовами й діалектами мов^[1]. Декларація була прямим наслідком досвіду Другої світової війни і вперше сформулювала ті права, які повинна мати кожна людина. Вона мала рекомендаційний характер, містила 30 статей, зміст яких був уточнений і розвинутий через інституції міжнародних угод, регіональних та національних конституцій та законів. «Міжнародний Білль про права людини» прийняла Генеральна Асамблея 1966 по затвердженні двох Міжнародних пактів: «Міжнародного пакту про економічні, соціальні та культурні права» та «Міжнародного пакту про громадянські і політичні права».

Україна ратифікувала ці пакти 1973 р. Те ж саме зробили понад сто інших країн світу і, тим самим, вони зобов'язалися привести своє національне законодавство у відповідність до прописаних у пактах вимог. Міжнародно-правові акти отримали верховенство над внутрішнім законодавством. А це надало можливість громадянину, чиї політичні чи громадянські права порушені, звернутися за захистом безпосередньо до Комітету з прав людини при ООН, якщо він вичерпав можливості захисту, надані національним законодавством. Якщо ж певне право людини не отримало конституційного закріплення з боку держави, воно визнається таким на основі міжнародних актів.

Європейські філософи епохи Просвітництва розвинули теорію природного права, під впливом якої були сформульовані такі документи, як англійський Білль про права 1689, американський Білль про права та французька Декларація прав людини і громадянина.

Під час Другої світової війни потреба в прийнятті міжнародного білля щодо прав людини. У своєму звертанні до нації 1941 президент США Франклін Рузвельт закликав до захисту того, що він назвав істотними чотирма свободами: свободи слова, свободи совісті, свободи від страху та свободи від злиднів. Ця декларація відображала переконання початку 1940-их, за якими захист прав людини повинен був стати умовою мирних угод після закінчення війни. Статут ООН підтвердив віру в фундаментальні права, гідність і цінність людської істоти і зобов'язав усіх членів ООН забезпечити повагу й дотримання людських прав та основних свобод для всіх без розрізнення щодо раси, статі, мови чи релігії^.

Коли по Другій світовій війні злочини Нацистської Німеччини стали відомими світовій громадськості, склався консенсус щодо того, що Статут ООН недостатньою чітко визначає права, про які йдеться^[4][5]. Виникла потреба прийняття загальної декларації, яка б уточнила перелік прав людини, щодо яких діяли б положення Статуту ООН.

За дорученням генерального секретаря ООН підготовку проекту Декларації очолив канадець Джон Петерс Гамфрі. Незадовго до того, як його призначили директором Відділу прав людини ООН. Для роботи над підготовкою документа, що спочатку мислився як міжнародний білль про права була утворена комісія з прав людини. Членство в комісії за задумом мало представляти все людство. До комісії ввійшли представники Австралії, Бельгії, Білоруської Радянської Соціалістичної Республіки, Чилі, Китайської Республіки, Куби, Єгипту, Франції, Індії, Ірану, Лівану, Панами, Філіппін, Сполученого Королівства, Сполучених Штатів Америки, Радянського Союзу, Уругваю та Югославії.

Загальна декларація прав людини була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН 10 грудня 1948 з 40 голосами «за». Голосів «проти» не було, а 8 делегацій утрималися: Білоруська РСР, Чехословаччина, Польща, Українська РСР, Радянський Союз, Югославія, Південна Африка та Саудівська Аравія)

За декларацію проголосували: Афганістан, Аргентина, Австралія, Бельгія, Болівія, Бразилія, Бірма, Канада, Чилі, Китай, Колумбія, Куба, Данія, Домініканська Республіка, Еквадор, Єгипет, Сальвадор, Ефіопія, Франція, Греція, Гватемала, Гаїті, Ісландія, Індія, Іран, Ірак, Ліван, Ліберія, Люксембург, Мексика, Нідерланди, Нова Зеландія, Нікарагуа, Норвегія, Пакистан, Панама, Парагвай, Перу, Філіппіни, Таїланд, Швеція, Сирія, Туреччина, Сполучене Королівство, Сполучені Штати Америки, Уругвай і Венесуела.

Незважаючи на значну роль канадця Джона Гамфрі в підготовці Декларації, канадський уряд спочатку утримався при голосуванні за прийняття проекту, однак проголосував за остаточний вариант. 9 грудня громадянин світу Ґеррі Девіс та його «Рада солідарності» зібрала на Зимовому велодромі 20 тис. парижан. «Рада солідарності» закликала до створення світового уряду, внаслідок чого країни комуністичного блоку утрималися при голосуванні, а не проголосували «проти». Хоча ідея світового уряду та демонтажу нації вигідна транснаціональним компаніям. Елеонора Рузвельт писала:

Ґеррі Девіс, юнак, який в Парижі як громадянин світу [...] зумів отримати підтримку деяких інтелектуалів і навіть отримав телеграму від Альберта Ейнштейна, в якій говорилося, що ООН ще не досяг миру. ООН, звісно, огранізована не для того, щоб досягти миру. Це повинні зробити самі уряди. Але ООН покликана зберегти мир, і, на мою думку, робить це дедалі краще щодня [...] Під час пленарного засідання Генеральної Асамблеї цей юнак намагався виголосити промову з балкону щодо того, наскільки некомпетентна ООН у вирішенні поставлених перед нею завдань. Наскільки краще було б, якби пан Девіс організував свою урядову організацію і започаткував міжнародний всесвітній уряд. Усі, хто пристав би до нього, довідалися б, що в них немає національності, а тому, не турбуючись про інтереси окремих країн, усі разом розвинули б... почуття цілковитої співпраці між усіма народами й готовність прийняти закони, затверджені їхнім надурядом.

У Україні 15 серпня 2008 року був підписаний Указ Президента «Про вшановування в Україні 60-ї річниці проголошення Загальної Декларації прав людини». Таким чином, значення цього дня, цієї дати визнано в Україні на найвищому державному рівні.

В даний час загальновідомо, що ЗДПЛ – перший каталог прав людини, що включає як права цивільні та політичні ( право на життя, на свободу від катувань, тортур, свободу слова.), так і соціально – економічні та культурні (право на створення профспілок, на працю і відпочинок, медичне обслуговування).

Ухвалення Декларації стало своєрідною новою віхою в історії людства. З її ухваленням на міжнародному, наднаціональному рівні було визнано, що кожна людська істота володіє гідністю з моменту народження і до смерті. З прийняттям Декларації людство отримало надію – надію на право кожного бути вільною людиною, жити у світі без насильства, дискримінації, бідності, воєн, екологічних катастроф. Кожній людині належить ряд прав, званих правами людини, які не можуть дарувати або бути забраними кимось. Всяка держава, що приєдналася до ЗДПЛ зобов'язується дотримувати ці права по відношенню до всіх людей (не тільки громадянам), що знаходяться на його території. Крім того, міжнародне співтовариство має право контролювати дотримання прав людини державою (за умови, що держава на це спочатку погоджується).

У Статуті ООН, прийнятому ще в 1945 році, йдеться про обов'язок держав «сприяти в співпраці з ООН в обстановці загальної пошани і дотримання прав людини».

Більшість держав, зокрема держави – переможці в другій світовій війні, не особливо хотіли на тому етапі детальніше розробляти і конкретизувати це питання. І на це були серйозні причини. У США на той момент існувала нерівність (на законодавчому рівні) темношкірого і білого населення. Великобританія мала обширні колонії, населення яких не користувалося тим же об'ємом прав, що і громадяни метрополії. У СРСР існував ГУЛАГ. Крім того, в розумінні керівників радянської держави не могло йти мови про права без виконання обов'язків.

Але, проте, активна діяльність декількох впливових американських недержавних організацій (Американський інститут права, Комісія із забезпечення миру, Американська група планування), а також наполегливість деяких латиноамериканських держав ( Куби, Панами і Чилі) дала свої результати. З 1945 року група експертів приступила до розробки ЗДПЛ. Про те, наскільки серйозно і скрупульозно йшла робота над документом, свідчить те, що з питань проекту ЗДПЛ було проведено 85 засідань Генеральної Асамблеї ООН на яких було узгоджено 1400 поправок. Це при тому, що ЗДПЛ складається з 29 пунктів. Тобто узгодження йшло практично за кожним пунктом, положенням. Мало не по кожному слову. Найбільш гостра боротьба йшла між представниками соціалістичного табору і західними державами.

Представники СРСР вважали, що основними повинні бути соціально-економічні права, тоді, як представники Заходу наполягали на тому, що основою є права цивільні та політичні. І при дотримання цієї групи прав відстоювати соціально-економічні права значно простіше. Були і інші суперечності, пов'язані з культурними традиціями різних народів. Наприклад, представники Саудівської Аравії не могли погодитися з тим, що жінка нарівні з чоловіком має право вільно, по своєму бажанню одружуватися.Проте, в результаті голосування 56 держав 48 підтримали проект ЗДПЛ, інші утрималися. Серед тих, що утрималися були такі країни, як СРСР, Українська і Білоруська РСР, Саудівська Аравія, Південноафриканський Союз. Проти ніхто не проголосував. І Декларація була прийнята. В даний час ЗДПЛ підписана практично всіма державами миру. Звичайно, це документ так званого «м'якого» права. Що порушуючи його положення держава не несе ніякої реальної відповідальності за це.

Але значущість цього документа проте дуже велика. 1. Положення ЗДПЛ були згодом використані при створенні національних законодавств багатьох країн світу. Вони практично цілком були повторені в багатьох конституціях. Скажімо, Конституція України 1996 року в другому розділі «Права, свободи та обов'язки людини і громадянина» повторює багато її положень. На ЗДПЛ посилалися і посилаються національні, зокрема Конституційні суди різних країн у тому числі і України. І таким чином ЗДПЛ теж перетвориться в «необхідне» право, обов'язкове для виконання. 2. Декларація також послужила основою для створення міжнародної системи захисту прав людини. І не тільки ООН-овської, а також і регіональних: африканською, американською і найефективнішою європейською.

Відразу після ухвалення Декларації стало зрозуміло, що швидко створити загальносвітовий дієвий механізм захисту прав людини не вдасться. Тому європейські країни пішли по шляху створення регіональної системи. Результатом стало ухвалення Європейської Конвенції прав людини та основних свобод і створення Європейського суду. Згодом схожі механізми були створені на американському континенті і в Африці.

Що стосується ООН - овської системи захисту прав людини, то тільки через довгих 18 років у 1966 році був прийнятий так званий Білль про Права, Міжнародний пакт, що включив в себе про цивільні та політичні права, Міжнародний пакт про соціально економічні та культурні права і два Факультативні протоколи до них. Ще десять років знадобилося для того, щоб необхідна кількість держав ратифікувала ці пакти і вони стали реально діяти. Крім того, в ООНІВСЬКІЙ структурі з 1965 року стали з'являтися конвенційні контрольні органи. Скажімо, для виконання завдань Конвенції проти тортур створений в ООН Комітет проти тортур, який отримує регулярні звіти від держав по своєму напряму діяльності, розглядає індивідуальні скарги, вносить рекомендації по виправленню порушень. Зараз в рамках ООН діють різні конвенцій ( Про ліквідацію всіх форм расової дискримінації, Про права дитини, Про права мігрантів, Про права інвалідів і т.д.). І всі вони в основі своєю базуються на принципах, положеннях, закладених в Загальній Декларації прав людини. Можна сказати, що з ухваленням Декларації був запущений в дію всесвітній механізм захисту прав людини. І з кожним роком він все більш і більш набирає обороти.

У 1948 році, коли стояло питання про ухвалення Загальної Декларації прав людини її долю вирішували політики і громадські діячі з світовими іменами. Багато в чому від їх позицій, поглядів залежало, буде вона прийнята зараз або рішення відкладуть на роки. Тепер, через 60 років, положення Декларації присутні практично у всіх національних і міжнародних правових документах, знаючи про те, що є права людини активно проникають в широкі маси людей. Тепер, ключовими фігурами, що несуть відповідальність за дотримання прав людини в державі стають не стільки видні політики, скільки рядові представники державної влади.