9. Міжнародний кримінальний суд у сфері захисту прав людини.

Міжнародний кримінальний суд (МКС) - перший постійний правовий інститут, до компетенції якого входить переслідування осіб, відповідальних за геноцид, військові злочини і злочини проти людяності. Статут Міжнародного кримінального суду було прийнято на Конференції уповноважених представників держав, що відбувалася у Римі з 15 червня по 17 липня 1998 року. Статут суду стане діюдим після того, як 60 держав ратифікують його. На 24 серпня 2000 року 114 країн підписали Статут та 21 ратифікувала його. Існує з липня 2002.

На відміну від інших міжнародних і змішаних кримінальних судів, МУС є постійним установою. У його компетенцію входять злочини, вчинені після набрання Римського статуту в силу.

Резиденція - Гаага, проте за бажанням Суду засідання можуть проходити в будь-якому місці. Міжнародний кримінальний суд не слід плутати з Міжнародним судом ООН, який також засідає в Гаазі, але має іншу компетенцію. МКС не входить в офіційні структури Організації Об'єднаних Націй, хоча може порушувати справи за поданням Ради Безпеки ООН.

Держави стають учасниками МКС (а злочини, вчинені їх громадянами або на їх території - підсудними йому) за фактом ратифікації Римського статуту.

До жовтня 2010 року Римський статут ратифікували 114 держав у всьому світі. ^[1] Російська Федерація підписала Римський статут 13 вересня 2000, проте ще не ратифікувала його і, таким чином, державою-учасником Міжнародного кримінального суду не є. Ряд країн принципово заперечує проти самої ідеї МКС як обмежує суверенітет держав і дає невизначено широкі компетенції суду, серед них США, Китай, Індія, Ізраїль і Іран.

Станом на жовтень 2010 року 31 держава-учасниця МУС відносяться до африканським державам, 15 - до азіатським, 18 - з Східної Європи, 25 - з Латинської Америки і Карибського басейну та 25 - з " Західної Європи та інших держав ".

Міжнародний кримінальний суд складається з 18 суддів, що обираються на 9 років асамблеєю держав учасників суду, причому кожна з перерахованих вище груп повинна бути представлена ​​принаймні 2 суддями. В даний час 2 суддів представляють Східну Європу, 2 - Азію, 3 - Африку, 4 - Латинську Америку, а інші 7 - Західну Європу і інші держави.

Внутрішня компетенція суду обмежена трьома видами злочинів:

1. Геноцид - намір цілком або частково винищити національну, етнічну, расову або релігійну групу як таку.

2. Злочини проти людяності - частина масштабного або систематичного переслідування, спрямованого проти мирного населення, причому про можливе переслідування злочинця заздалегідь було відомо.

3. Військові злочини - порушення законів і звичаїв ведення війни, що регулюють поведінку збройних формувань під час війни і захищають цивільне населення, військовополонених, культурне надбання і ін

До компетенції Міжнародного кримінального суду пропонувалося також включити агресію. Однак під час переговорів у Римі сторони не змогли прийти до єдиного визначення цього злочину і тому було вирішено, що поки Суд не може здійснювати правосуддя з питань, пов'язаних зі злочинною агресією. Компетенція Суду обмежена також і в часі, а саме злочинами, вчиненими після 1 липня 2002, дати набрання Римського статуту в силу. Якщо певний конфлікт - наприклад, війна в Уганді - триває вже двадцять років, то компетенція Суду обмежена тими діями, які були там вчинені після 1 липня 2002 року.

До компетенції Суду входять тільки злочини, які були скоєні або на території держави-учасниці, або громадянином держави-учасника. Якщо не дотримується ні особистий, ні територіальний принцип, Суд не може діяти. Це положення гарантує право держав вирішувати, піддавати чи ні своїх громадян або свою територію юрисдикції МКС.

Однак у цього принципу є два винятки: по-перше, Рада Безпеки ООН може, за допомогою резолюції, прийнятої згідно з главою VII Статуту ООН, передати на розгляд Суду деяку ситуацію, що зачіпає злочини, які вчинені ні на території держави-учасниці, ні громадянами держави-учасниці. Рада Безпеки скористався цим правом, коли передав до Суду ситуацію в Дарфурі. Судан не є державою-учасником МКС. По-друге, відповідно до п. 3 ст. 12 Статуту, держава, яка не є учасником Статуту, може за допомогою заяви, представленого Секретарю суду, визнати здійснення Судом юрисдикції щодо конкретного злочину.

Важливо підкреслити, що МКС - це "останній притулок". Він діє тільки у випадку, якщо держава, на території якого скоєно злочин або громадянином якої є злочинець, не бажає або фактично не може здійснити розслідування і висунути звинувачення.

Ця система, так звана система додатковості, залишає державам первинну відповідальність розслідування і висунення звинувачень з міжнародних злочинів. На відміну від створених ad hoc трибуналів ООН по колишній Югославії і по Руанді, компетенція держави має пріоритет над компетенцією міжнародного суду.

Однак, якщо слідча і прокурорська діяльність, розпочата деякими державою, не відповідає міжнародним стандартам процесуальним або має на меті захист пов'язаного зі злочином особи від юрисдикції МКС, цей останній має право здійснити правосуддя по даному випадку.

Суд не може автоматично здійснити правосуддя за будь-якого передбачуваного злочину. Для цього потрібен один з наступних механізмів, які задіюють це право:

• прокурор держави-учасниці передає Суду деяку ситуацію;

• Рада Безпеки ООН передає Суду деяку ситуацію;

• прокурор МКС починає розслідування відносно певної держави-учасника за своєю ініціативою (proprio motu).

В останньому випадку дії прокурора повинні бути підтверджені палатою, складається з трьох незалежних і неупереджених суддів.

Крім того, кожен ордер на арешт і кожне звинувачення, видане прокурором, повинні затверджуватися комітетом з трьох суддів, які приймають рішення виключно у відповідності зі строго визначеними правовими принципами та доказами, які надає прокурор.

Суд має чітко визначену Римським статутом структуру (ст.34). Кожний орган має певну специфіку роботи, тому буде доречно розглянути компетенцію кожного органу окремо.

Президія

Судді, що входять до складу Президії, виконують свої функції на постійній основі з моменту свого обрання. Голова та перший та другий заступники Голови обираються абсолютною більшістю голосів суддів. Вони виконують свої функції протягом 3-річного строку або до завершення строку їх повноважень як суддів, в залежності від того, який з цих термінів збігає раніше. Вони можуть бути переобрані лише один раз.

Перший заступник Голови виконує повноваження Голови у випадку, якщо Голова відсутній або відведений. Другий заступник здійснює функції Голови у випадку, якщо Голова або перший заступник Голови відсутні або відведені. Голова зі своїми заступниками утворюють Президію, яка несе відповідальність за:

- сумлінне ведення справ Суду, за винятком Канцелярії Прокурора;

- інші функції, що покладені на нього.

При виконанні своїх обов’язків, зазначених вище, Президія координує діяльність Суду разом з Прокурором та отримує згоду останнього з усіх питань, що мають спільний інтерес.

До компетенції Президії МКС належить:

• назначати державу відбування покарання щодо особи засудженої до позбавлення волі (далі – держава виконання вироку);

• вирішувати питання про виключення тієї чи іншої держави зі списку держав, які повідомили про готовність приймати засуджених на своїй території, якщо вона (Президія) не погоджується з висунутими вимогами такої держави. З приводу цього Президія має право робити запит щодо додаткової інформації від цієї держави до прийняття відповідного рішення;

• затверджувати будь-які поправки або додатки до вимог держав щодо питань, зазначених вище;

• розглядати питання щодо клопотання засуджених осіб або Прокурора про призначення або зміну держави виконання вироку. Має право зробити запит до держави виконання вироку, щоб та розглянула усне або письмове клопотання засудженої особи;

• визначаючи межі необхідності, надає дозвіл на отримання засудженою особою будь-якої допомоги, включаючи надання кваліфікованого усного перекладача;

• виконує нагляд за виконанням рішень Суду;

• делегує суддю Суду або його співробітника Суду, якому доручається – після повідомлення держави виконання вироку – зустрітися з осудженою особою та заслухати його думки без присутності національних представників влади;

• приймати рішення щодо дозволу тимчасової видачі засудженого до 3-ьої держави для здійснення переслідування лише при умові достатніх гарантій, що засуджений буде перебувати під вартою у цій державі та його буде повернуто до держави виконання вироку після здійснення переслідування;

• після проведення консультацій з Прокурором, засудженою особою, потерпілими або їх представниками приймає рішення щодо розпорядження майном чи активами або їхнього розподілу, що здійснюється під час впродовж виконання вироку Суду;

• встановлювати строки, в межах яких засуджені особи можуть можуть звертатися за наданням допомоги або оскаржувати рішення Суду. Президія має коло повноважень щодо розпорядження бюджетними коштами Суду.

Судові палати

Саме ці органи покликані забезпечити виконання головної мети створення Міжнародного кримінального суду – це притягнення до відповідальності осіб винних у скоєнні міжнародних злочинів. До складу МКС входить 3 судові палати: Палата попереднього провадження, Судова палата та Апеляційна палата.

Палата попереднього провадження (далі – ППП) розпочинає свою діяльність фактично після звернення Прокурора щодо необхідності отримання інформації або заяв свідків, вивчення, збору та перевірки доказів, що можуть стати недоступними під час судового провадження (п.1(а) ст.56 Статуту). За проханням Прокурора ППП також може вдаватися до заходів, що можуть бути необхідними для забезпечення ефективності та послідовності судового переслідування та для забезпечення прав захисту:

• дача рекомендацій або розпоряджень щодо процедур, яких варто дотримуватися;

• дача вказівок щодо ведення протоколів провадження у справі;

• призначення експерту для надання допомоги;

• видавати дозвіл захиснику особи, що була арештована, брати участь у розгляді справи, або, якщо арешту не було чи викликана особа не з’явилася, чи не було визначено захисника, призначає іншого захисника для участі у справі та представництва інтересів захисту;

• видавати розпорядження одному зі своїх членів, у разі необхідності, здійснювати нагляд та давати рекомендації або розпорядження щодо збору та зберігання доказів і допиту осіб;

Якщо Прокурор не вважає за потрібне застосування таких заходів, ППП консультується з Прокурором та з’ясовує чи є його небажання не застосовувати такі заходи ґрунтовним. Якщо воно є неґрунтовним, то ППП має право вдаватися до вище зазначених заходів за власною ініціативою. Разом з попередніми функціями ППП також може за проханням Прокурора видавати такі ордери та розпорядження, що можуть бути необхідними для цілей проведення розслідування. За проханням особи, що була арештована або з’явилася за наказом, може видавати розпорядження, необхідне для надання допомоги такій особі або для підготовки його захисту. На ППП покладаються функції щодо забезпечення захисту та недоторканності приватного життя потерпілих та свідків, зберігання доказів та захисту інформації, що стосується національної безпеки, а також щодо видачі Прокуророві дозволу на застосування спеціальних заходів для проведення розслідування у межах території держави-учасника, якщо така держава не надала своєї згоди через відсутність у неї органу або елементу судової системи, що унеможливлює співробітництво з Судом (п.3(d) ст.57 Статуту). Стаття 61 (п.11) говорить: «Після затвердження обвинувачень відповідно до даної статті Президія створює Судову палату, що відповідає за проведення подальшого розгляду справи та може виконувати будь-яку функцію Палата попереднього провадження, що має відношення до такого розгляду». Визначивши момент початку відправлення функцій Судовою палатою, можна безпосередньо перейти до характеристики його компетенції.

Судова палата забезпечує справедливість та швидкість судового розгляду при повному дотриманні прав обвинувачуваного та з урахуванням захисту потерпілих та свідків. Коли справа направлена на розгляд, Судова палата може:

• радитися зі сторонами та встановлювати такі процедури, які б забезпечували справедливість та прискорювали б розгляд справи;

• визначати мову або мови, що будуть використовуватися під час розгляду справи;

• звертатися з попередніми питаннями до Палати попереднього провадження;

• повідомив сторони, може розпорядитися про об’єднання або розподіл обвинувачень проти більш ніж одного обвинувачуваного;

• вимагати явку свідків, дачу ними свідчень, а також пред’явлення документальних доказів;

• забезпечувати нерозповсюдження конфіденційної інформації;

• приймати рішення щодо інших питань, що мають відношення до справи;

• забезпечувати захист обвинувачуваного, свідків та потерпілих;

• встановлювати, що за певних обставин, розгляд справи буде закритим;

• зачитувати обвинувачуваному звинувачення після чого намагається встановити, чи розуміє обвинувачуваний зміст звинувачень. Дає можливість обвинувачуваному визнати свою вину або заявити про свою невинуватість;

• приймати рішення щодо допустимості або відносності доказів;

• застосовувати необхідні заходи для підтримання порядку під час розгляду;

• складати повний протокол судового розгляду, що точно відображає послідовність процесу.

Судова палата розглядає справу по суті та приймає заключне рішення, що не повинно виходити за рамки фактів та обставин, викладених у звинуваченні. Для цієї Палати встановлюється також обов’язок обґрунтувати таке рішення з посиланням виключно на докази, представленні у Суді та використані ним під час судового розгляду. У випадку встановлення вини особи, звинуваченої у скоєнні злочину, Суд приймає рішення про призначення покарання. При цьому Судова палата може провести додаткове судове засідання для визначення конкретної міри покарання. Апеляційна палата є органом нетиповим для міжнародних судових установ. Сторони процесу можуть звертатися до нього у випадку оскарження рішень двох інших судових палат. При розгляді справи вона користується тими ж повноваженнями, що й Судова палата, проте його рішення є остаточними та оскарження не підлягають.

Якщо Апеляційна палата приходить до висновку, що оскаржений судовий розгляд був несправедливим і це ставить під сумнів довіру до рішень або вироків Суду, або що при винесенні вироку були зроблені суттєві помилки щодо факту або права, або відбулося процесуальне порушення, воно має право:

а) відмінити або внести зміни до рішення чи вироку;

b) розпорядитися про проведення нового судового розгляду, але вже іншою судовою палатою.

Канцелярія прокурора

Канцелярія прокурора діє незалежно як окремий орган Суду. Вона відповідає за отримання будь-якої інформації про злочини. Канцелярія очолюється Прокурором, який має усі повноваження щодо керівництва Канцелярією, включаючи персонал, приміщення та інші ресурсі. Прокурор розпочинає розгляд справи на підставі інформації про злочини, що належать до юрисдикції Суду. Він перевіряє серйозність отриманої інформації, а потім, якщо робить висновок про наявність достатніх підстав для порушення справи, звертається до Палата попереднього провадження з проханням видати санкцію на проведення розслідування.

Прокурор обирається шляхом таємного голосування більшістю голосів членів Асамблеї держав-учасниць. Цю посаду, а також посаду заступника Прокурора може зайняти особа, якій властиві високі моральні якості, висока кваліфікація та великий досвід у переслідуванні або веденні кримінальних справ. Вони мають досконало знати хоча б одну з робочих мов Суду та вільно говорити ним.

До повноважень Прокурора відносять призначення консультантів з досвідом юридичної діяльності щодо спеціальних питань, які стосуються ґвалтування, гендерного насилля та насилля по відношенню до дітей, але не обмежуючись лише цими питаннями. Держави, що ратифікували Римський статут, а також Рада Безпеки ООН може звертатися до Прокурора з проханням розслідувати один або декілька злочинів, якщо вони належать до юрисдикції Суду (ст.42 Статуту).

Секретаріат

Секретаріат відповідає за несудові аспекти управління справами та обслуговування Суду без нанесення шкоди для функцій та повноважень Прокурора відповідно до ст.42 Статуту. Секретаріат очолюється Секретарем, який є головною адміністративною посадовою особою Суду. Він виконує свої функції під керівництвом Голови Суду. Саме Секретар створює у структурі Секретаріату Групу з надання допомоги потерпілим та свідкам. Секретар за згодою Президії та Прокурора пропонує Положення про персонал, що містить умови, за яких персонал Суду призначається, отримує винагороди та звільнюється. Секретар бере участь у розробці Регламенту Суду та будь-яких додатків до нього шляхом проведення консультацій разом з Прокурором (п.2 ст.52). У Секретаря зберігається точний протокол з кожної справі, укладений Судовою палатою, а також перелік держав-учасниць, що готові надати свою територію для відбування покарання засуджених осіб. До функцій Секретаря Суду віднесені повноваження отримувати, відшукувати та представляти інформацію, встановлювати канали зв’язку з такими цілями, регулярно вести архіви Суду та бази даних, у яких містяться конкретні відомості щодо кожної справи. Секретар відповідає за підтримання внутрішньої безпеки Суду у консультаціях з Президією, Прокурором та приймаючою державою. Секретар зобов’язаний передавати адвокатам інформацію та інші дані про прецедентне право МКС, а також співробітничати з національними асоціаціями юристів та адвокатів для сприяння їх спеціалізації та навчанню щодо правових норм, встановлених Римським статутом та Правилами процедури та доведення. Юрисдикція. Вище неодноразово з’являлося поняття «юрисдикції» Міжнародного кримінального суду. Розкрити його виявилося необхідним, адже жодна справа не порушується Судом, якщо діяння, яке засуджується, не входить до юрисдикції МКС.

Юрисдикція МКС є лише доповненням до національної юрисдикції та виступає як самостійна лише у випадку, коли національні системи правосуддя не діють. МКС діє лише у тих випадках, коли національні правоохоронні структури не здатні або навіть не намагаються боротися з підсудними їм злочинами проти миру та безпеки людства, наприклад, коли держава не зацікавлена у переслідуванні своїх громадян, особливо якщо вони займають «високі» посади, або коли правова система держави не функціонує внаслідок внутрішнього конфлікту, внутрішній суд відсутній, а суди іноземних держав не мають права розповсюджувати свою юрисдикцію. Окрім цього, повноваження МКС обмежені у часі та просторі. По-перше, Суд уповноважений розглядати лише ті злочини, що були скоєні після 1-го липня 2002 р. Усі злочини, скоєні до моменту вступу у силу Римського статуту, випадають з юрисдикції цього Суду (ст.11, 12 Статуту). До того ж, по відношенню до злочинів, що підпадають під юрисдикцію Суду, Статут не встановлює строку давності (ст.29), що відповідає духу Конвенції про незастосування строку давності до військових злочинів або злочинів проти людства, яка була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН у 1968 р. По-друге, до Суду притягаються лише ті злочинці, що є громадянами держав, які ратифікували Статут, або ж ті, що скоїли злочини на території таких держав. По-третє, Суд має юрисдикцію щодо злочинів, які викликають обурення усього світового співтовариства [28]. Останні викладені у ст.5 Статуту:

1. злочини геноциду;

2. злочини проти людяності;

3. військові злочини;

4. злочини агресії.

Геноцид підпадає під юрисдикцію Суду відповідно до положення ст.2 Конвенції про попередження злочину геноциду та покарання за нього 1948 р. Геноцид – це дії, спрямовані на знищення частини або цілої групи людей. Наявність свідомого плану досягнення цієї мети відрізняє геноцид від інших злочинів проти людства.

Наступні 5 діянь, якщо вони здійснені з наміром винищити повністю або частково групу людей певної національності, етнічної, расової або релігійної приналежності, можуть бути віднесені до геноциду:

1) вбивство членів такої групи;

2) нанесення серйозного фізичної або духовної шкоди членам групу;

3) навмисне фізичне винищення групи через вплив на її умови життя;

4) створення умов, що мають за мету припинення народжуваності у середині групи;

5) насильне переселення дітей з одної групи до іншої.

Слід зазначити, що культурний геноцид, тобто навмисні дії, що перешкоджають члену групи розмовляти власної мовою, дотримуватися власної релігії або слідувати своїм культурним традиціям, не підпадає під юрисдикцію Суду згідно зі Статутом, окрім випадків, коли це супроводжується одним з п’яти зазначених вище діянь. Те ж саме стосується екоциду (навмисні дії спрямовані на підрив або винищення екосистеми певної території).

Відповідно до п.3 ст.25 Статуту той, хто наказує, закликає або змушує будь-кого до здійснення геноциду, або той, хто допомагає, заохочує чи інакше підтримує здійснення геноциду, винний у геноциді. Проте, на відміну від ст.3 Конвенції про геноцид 1948 р., змова з метою його здійснення окремо у Римському статуті не згадується. Однак за змістом п.3(d) ст.25 йдеться майже саме про такі дії. Для віднесення злочину до геноциду зовсім не обов’язково, щоб була зроблена спроба або дійсно винищена ціла група людей або значна її частина. Достатньо звинувачення про намір та злочинну ціль знищити велику кількість членів групи певної спільноти. У геноциді може бути звинувачений не лише голова держави або урядовий міністр, що планує та віддає наказ здійснити такі дії, але й той, хто безпосередньо ці дії скоює.

Перелік злочинів проти людяності закріплений у п.1ст.7 Статуту (в цілому 11 видів діянь), а у п.2 надаються визначення цих злочинів та складових їх термінів (наприклад, «винищення», «тортури», «переслідування»). При цьому Суд відрізняє злочини проти людяності, що входять до його юрисдикції від звичайних злочинів за 3-ьома ознаками:

1) діяння має бути здійснено «як складова частина широко використовуваних та методичних атак», як це пояснюється в Елементах злочинів. Термін «Атака» означає не лише військові дії, але й може включати такі заходи, як депортація або насильне переселення;

2) діяння має бути спрямовано проти цивільного населення. Якщо серед цивільного населення є солдати, воно не втрачає статусу цивільного;

3) діяння повинно бути скоєно відповідно до політики держави або організації. Несистематичні та випадкові дії, що не відповідають рівню злочинів проти людяності, Судом не переслідуються.

Усі військові злочини поділяються на дві групи. Першу складають злочини, зазначені у Женевських конвенціях 1949 р. за умови, що вони здійснені відносно тих, хто знаходиться під захистом цих конвенцій, включаючи поранених солдатів, потерпілих від аварій на суднах, військовополонених, цивільне населення на окупованих територіях. Другу групу складають порушення міжнародних правових норм (Гаазькі конвенції, І протокол до Женевських конвенцій).

Окремо слід виділити злочини агресії, оскільки до тепер не було розроблено прийнятних для всіх держав визначення цього злочину. Було прийнято рішення розглядати це питання на спеціальній сесії Асамблеї держав-учасниць Статуту через 7 років після його вступу у силу, тобто у 2009 р. У Заключному акті Римської конференції було рекомендовано також переглянути питання щодо включення міжнародного тероризму та міжнародної торгівлі наркотиками у перелік злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС.

Окрім цих 4-х «основних категорій злочинів» МКС має право приймати санкції відносно цілого ряду «додаткових» злочинів та порушень, що здійснюються під час розслідування або судового процесу. МКС має юрисдикцію щодо наступних навмисно скоєних злочинів проти здійснення правосуддя:

1) дача неправдивих свідчень після прийняття зобов’язання давати правдиві свідчення;

2) пред’явлення завідомо неправдивих або сфальсифікованих доказів;

3) протиправне здійснення впливу на свідка, створення перешкод присутності свідка або дачі ним свідчень, знищення доказів або перешкоджання їх збору;

4) залякування або протиправний вплив на посадову особу з метою примусу або переконання його не виконувати свої обов’язки;

5) вимагання або отримання хабара посадовою особою у зв’язку зі своїми офіційними зобов’язаннями (ст. 70).

Міри покарання за такі злочини в Статуті не вказані, але вони включені в проект Правил процедури та доведення. В основному це штраф, і лише у випадку відмови сплачувати штраф може застосовуватися позбавлення волі. Отже, розглядаючи компетенцію органів МКС, можна дійти висновку, що чіткий розподіл функцій та повноважень між ними не є випадковим, а є результатом професійно спланованих організаційних засад діяльності Суду його засновниками. Специфіка компетенції Суду полягає у тому, щоб найбільш мобільно та ефективно провести розслідування міжнародних злочинів, що підпадають під його юрисдикцію, та встановити справедливість, покаравши тих, чию вину доведено у скоєнні таких злочинів.

ДОДАТОК №2

Міжнародний кримінальний суд та держави-учасниці Римського статуту.

Відповідно до положень Статуту держави-учасниці Римського договору беруть на себе цілий комплекс зобов'язань, пов'язаних із наданням МКС допомоги при здійсненні ним своїх функцій. Така допомога передбачає співробітництво із МКС у розслідуванні злочинів, щодо яких він наділений юрисдикцією, у кримінальному переслідуванні за такі злочини, а також під час відбуття засудженими призначеного покарання [1].

Загалом співробітництво під час розслідування справи здійснюється впродовж усієї стадії попереднього провадження і передбачає проведення державами певних процесуальних дій з метою його оптимізації.

Характерною рисою такої кримінально-правової допомоги є те, що вона надається на підставі виконання норм міжнародного договору – яким є Статут МКС та в процесуальному порядку, що передбачений внутрішнім законодавством відповідної держави. Статут наділяє МКС правом звертатись до держав-учасниць з проханням про співробітництво. Таке прохання має відповідати певним вимогам. Зокрема, воно повинне бути виражене однією з офіційних мов МКС або мовою, що є офіційною у державі, до якої воно звернено. Передача прохання відбувається через дипломатичні відомства держави або через міжнародну організацію ІНТЕРПОЛу. Статут передбачає, що до таких вимог застосовується режим секретності з метою їх реального виконання. Крім того, вимоги обов'язково повинні бути аргументованими та супроводжуватись відповідними документами [1].

Статут не передбачає будь-яких прямих санкцій за невиконання прохання про співробітництво, але МКС в такому разі має право за встановленими правилами звернутись з офіційним поданням про відмову від допомоги до Асамблеї держав-учасниць або до Ради Безпеки ООН. Тому, можна вважати, що до держави, яка відмовила у співробітництві теоретично можуть бути застосовані санкції, передбачені міжнародним правом за невиконання міжнародних зобов'язань.

Обов'язок співпрацювати із МКС зумовлений для одних держав тим, що вони є учасниками Римського договору і мають перед Судом певні зобов'язання, а для держав, що не підписали цього договору і не є його учасниками, де-юре такі обов'язки відсутні. Такий же обов’язковий характер співробітництва обумовлювався і у Статутах Югославського та Руандійського трибуналів (статті 28 та 29) [16]. Поль Таверньє з цього приводу наголошує, оскільки тексти Статутів цих трибуналів затверджені Радою Безпеки ООН, то вони тим самим наділені однаковою юридичною силою для держав-членів ООН [11, с.705]. Тобто, можна припустити, що МКС міг би звернутись по допомогу до держав, що не є учасниками Римського договору, з тією різницею, що виконувати вимоги суду буде не обов'язком такої держави, а її правом.

Однак, Статут чітко обумовлює, що відносини із іншими державами з надання допомоги МКС повинні бути юридично оформлені та базуватись на спеціальному договорі, яким визначаються не лише права, а й обов’язки сторін. І якщо держава, з якою була підписана спеціальна угода про співробітництво, відмовляється від її виконання, МКС, як і у випадку з державою-учасницею, може шукати підтримки у Ради Безпеки ООН. Така позиція МКС щодо держав є цілком виправданою і обгрунтованою. Враховуючи велику суспільну небезпеку міжнародних злочинів, процес їх розслідування та притягнення винних осіб до відповідальності повинен проводитись оперативно і безперешкодно для виявлення і збереження всіх можливих доказів. І такий впливовий орган як Рада Безпеки ООН є цілком доречним «наглядачем» за виконанням державами своїх міжнародних зобов'язань.

Відносини між МКС і Радою Безпеки ООН щодо сприяння останньої у виконанні Римського договору є цілком легітимними. Більше того, з метою забезпеченя співробітництва МКС може звертатись із проханням і до міжнародних організацій.

Що ж до самого співробітництва, то воно може відбуватися у формі передачі осіб до МКС, а також проведення їх арешту.

Ці дві форми є найбільш важливими для повноцінного проведення розслідування у рамках суду. Від виконання державами клопотань МКС про передачу чи арешт осіб, щодо яких ведеться розслідування, залежить ефективність попереднього провадження.

У відповідності до ст. 89 Статуту Суд має право звернутись із проханням про передачу особи, щодо якої Прокурором проводиться розслідування [1].

Таке прохання може бути звернене до будь-якої держави, на території якої перебуває чи може перебувати така особа. Якщо це прохання звернене до держави-учасниці Римського договору, то остання зобов'язана виконати його згідно з Статутом МКС та процедурою, що передбачена її національним законодавством.

Відносини щодо передачі осіб із державами, які не підписали Римський договір, регулюються, як вже зазначалось, окремими договорами. Такі держави повинні мати гарантії для здійснення усіх передбачених внутрішнім законодавством процедур, необхідних для такої передачі.

Необхідною передумовою для передачі Статут визначає винесення Палатою попереднього провадження ордеру на арешт такої особи відповідно до ст. 58 Статуту. Таким чином, Римський договір передбачає передачу лише заарештованої особи.

Клопотання про арешт надсилається разом із письмовим проханням про передачу і супроводжується документами, що містять інформацію про розшукувану особу та про її ймовірне місцезнаходження.

Також до цих прохань в обов'язковому порядку повинна бути додана копія ордеру на арешт та інші документи, необхідні для виконання такої процедури згідно з національним законодавством.

Сама передача може здійснюватись будь-яким способом. За умови транзиту арештованої особи через територію іншої держави Статут зобов'язує МКС звернутись із окремим проханням до такої держави з метою врегулювання всіх небажаних неузгодженостей.

Існує ймовірність, що з проханням про передачу особи, щодо якої Прокурор проводить розслідування, може звернутись не лише МКС, а й інші держави. При чому метою такої вимоги може бути необхідність проведення розслідування чи певних кримінально-процесуальних дій, пов'язаних із вчиненням відповідною особою тотожних злочинів, або інших суспільно-небезпечних діянь, що не підсудні МКС. Такий можливий конфлікт інтересів детально врегульований Статутом.

Коли держава-учасниця, отримавши від МКС прохання про передачу особи, отримує таке ж прохання про видачу від іншої держави, вона відразу ж зобов'язана повідомити про таку обставину МКС. Якщо останній прийняв справу до свого провадження і проводить розслідування, то, навіть коли держава, що звернулась із проханням про екстрадицію, є учасницею Римського договору, перевага віддається проханню МКС.

Аналогічно вирішується питання і тоді, коли держава, яка звернулась із запитом про видачу, не є державою-учасником Римського договору. Аргументом такої відмови Статут визначає відсутність між цими державами міжнародного договору про видачу осіб [1].

У тих випадках, коли держави пов’язані між собою певними зобов'язаннями, що стосуються допомоги у кримінальних справах та, зокрема, видачі осіб, Статут надає державі, до якої поступили відповідні вимоги, право вибору.

Враховуючи диспозитивність вибору між передачею та видачею, держава повинна зважати на певні фактори при прийнятті кінцевого вибору. До таких факторів належать черговість отримання прохань, інтереси держави, що виявила бажання отримати підозрювану особу, громадянство особи, стосовно якої виник конфлікт інтересів, та інші обставини. Також, на мою думку, повинна бути врахована можливість подальшої передачі такої особи зацікавленою державою до Суду.

Можливість вибору залишається за державою і у випадку, якщо вона пов’язана міжнародним договором з іншою державою, що висловила прохання видати особу за діяння, стосовно яких МКС не наділений юрисдикцією. Статут особливо застерігає у такому випадку враховувати характер та тяжкість вчиненого діяння.

Іншими формами співробітництва, окрім передачі та арешту, є допомога у виконанні доручень державами шляхом проведення передбачених їхнім кримінально-процесуальним законодавством окремих слідчих дій.

Такі слідчі дії, зокрема, можуть полягати у проведенні допитів, обшуків, встановленні місцезнаходження осіб та предметів. Співробітництвом також передбачені захист потерпілих та свідків, збереження доказів, проведення збору доказів, включаючи свідчення під присягою, висновки експертів тощо.

Статут не обмежує видів співробітництва, розширюючи їх будь-якими діями, що дозволяються внутрішнім законодавством держави-учасниці.

Всі ці названі види процесуальної допомоги повинні надаватись з метою сприяння проведення розслідування та кримінального переслідування за міжнародні злочини, які підпадають під юрисдикцію МКС. Тому, коли будь-який із таких видів допомоги заборонено у державі, що зобов'язана її надати з метою повноцінного проведення розслідування, МКС на основі консультацій із такою державою може змінити формулювання свого прохання.

До прохання про сприяння у проведенні кримінального переслідування застосовуються певні вимоги, передбачені ст. 96 Статуту. Так, воно повинно бути виражене у письмовій формі, містити мету звернення, а також правову основу. Зміст прохання містить всю інформацію, необхідну для його реального виконання [1]. У разі, якщо прохання не відповідає вимогам національного законодавства, МКС на підставі відповідного повідомлення держави зобов'язаний відкорегувати запити у відповідності до таких вимог.

Держава не може відмовити у виконанні прохання на тій підставі, що його форма не відповідає передбаченим внутрішнім законодавством вимогам. Єдиною підставою відмови повністю або частково від виконання поданого МКС звернення про допомогу Статут називає захист національної безпеки такої держави.

В рамках співробітництва МКС може просити державу про тимчасову передачу особи, що перебуває під вартою для впізнання чи дачі свідчень. В даному випадку, така передача можлива лише за наявності згоди з боку як самої особи, так і держави.

Виконання прохань про співробітництво не позбавляє державу права відстрочити таке виконання за наявності певних підстав. Такими підставами є здійснення власного розслідування і опротестування юрисдикції МКС.

За умовою, що держава, яка отримала прохання МКС про співробітництво в межах Статуту, проводить власне розслідування по справі, відмінній від тієї, про яку йдеться у проханні, на вимогу такої держави виконання прохання може бути відстрочено на певний строк. У будь-якому випадку такий строк не може перевищувати термінів проведення розслідування передбачених національним законодавством відповідної держави.

У випадку, коли МКС розглядає протест щодо своєї юрисдикції стосовно певної справи, держава зобов’язана також відстрочити виконання прохання до винесення судом рішення за протестом.

Широкі права МКС при зверненні до держав із проханням про співробітництво, не позбавляють самих держав-учасниць права звернення до цього міжнародного органу з аналогічним проханням.

В такому випадку співробітництво є правом Суду і передбачає надання допомоги у розслідуванні справ щодо злочинів, що підпадають під юрисдикцію МКС та передбачені Статутом, а також при розслідуванні інших злочинів, передбачених кримінальними законами такої держави.

Серед видів такої допомоги варто виділити передусім передачу заяв, документів, інших доказів, що отримані МКС під час судового розгляду та проведення допитів з особами, що затримані згідно з розпорядженням Суду [1].

Наведена характеристика співпраці держав та МКС стосується лише спільної діяльності цих суб'єктів міжнародного права під час проведення судом розслідування. Тобто таке співробітництво тісно пов'язане із здійсненням міжнародного кримінального процесу.

Статутом передбачено ще один вид співпраці, який на перший погляд не пов'язаний з процесом, проте прямо залежить від його ефективності та завершеності. Йдеться про допомогу держав під час виконання покарання.

Покарання, а ним може бути лише позбавлення волі, відбувається у державі, обраній Судом із переліку держав, що виявили готовність прийняти засуджених. Створений для притягнення винних у вчиненні міжнародних злочинів до відповідальності, Суд лише займається «оформленням» засудження, залишаючи його виконання національним пленітенціарним органам.

Суд обирає національну пленітенціарну систему тих держав, що згодились прийняти засуджену особу. При виборі він обов'язково враховує певні обставини. Так, Суд бере до уваги принцип, згідно з яким держави-учасниці розподіляють відповідальність за виконання покарання у вигляді позбавлення волі відповідно до принципів справедливого розподілу.

Суд також враховує застосування у такій державі визнаних міжнародних стандартів поводження із засудженими. Такі Мінімальні стандартні правила поводження із засудженими були прийняті на першому Конгресі ООН з попередження злочинності і поводження із злочинцями, що відбувся у 1955 р. у Женеві [38, с.89].

Основним і найважливішим елементом співробітництва все ж є процес передачі осіб, підозрюваних у скоєнні міжнародних злочинів до МКС. Такий процес відбуватиметься в рамках Статуту і саме від його забезпечення певною мірою залежатиме ефективність цього судового органу.

Як зазначається у ст. 102 Статуту “передача” означає доставку особи державою до Суду [1]. Дотепер стосовно цього визначення існує певна дискусія. Суть її полягає у тому, що деякі держави не бажають розрізняти терміни “передача” та “видача”, свідомо їх ототожнюючи та посилаючись на те, що за їх внутрішнім законодавством видача власних громадян заборонена.

Як відомо, видача або екстрадиція – це врегульований міжнародно-правовим актом процес передачі злочинця згідно з нормами міжнародного права однією державою іншій задля застосування до нього кримінального покарання. Європейська конвенція про екстрадицію від 1957 р., яка діє в рамках Ради Європи, називає екстрадицією “взаємну видачу усіх осіб, притягнених до відповідальності за здійснення злочину або розшукуваних для виконання вироку чи відповідних заходів, а також засуджених відповідними органами держави-позивача”. Міжнародно-правові акти містять спеціальні застереження щодо видачі злочинців. По-перше, вчинені злочини повинні бути екстрадиційними, тобто бути передбачені у договорі про екстрадицію. По-друге, повинен застосовуватись принцип так званої “подвійної злочинності”, в силу якого особа підлягає видачі лише у випадку, коли вчинене нею діяння кваліфікується як злочин за законодавством обох держав, стосовно яких відбувається видача.

Звісно, проблема видачі злочинців ускладнюється тим, що у даному випадку вона стосується суверенітету держави. Адже при здійсненні процедури екстрадиції держава втрачає контроль над своїм громадянином. Зв’язок “особа-держава” розривається. Тому законодавством багатьох країн екстрадиція або видача своїх громадян заборонена взагалі [2].

Стаття 102 Статуту МКС вказує, що “видача” (екстрадиція) – це доставка особи однією державою до іншої відповідно до положеннь міжнародного договору чи національного законодавства. Тут міститься і досить серйозне застереження щодо понять “передачі” та “видачі”. Вони можуть застосовуватись у такому контексті лише для цілей даного Статуту. З огляду на це можна провести доволі чітке розмежування між цими поняттями [32, с.112].

“Видача” чи екстрадиція (в англійському варіанті Статуту “extradition”) здійснюється лише на підставі міжнародного договору чи національного законодавства. Тобто екстрадиція не може здійснюватись на підставі Статуту МКС, оскільки сам Статут, який є міжнародним договором, такої процедури не передбачає. У такому випадку для видачі взагалі відсутнє правове поле.

Крім того, видача здійснюється лише щодо злочинців, які скоїли певні злочини та намагаються уникнути відповідальності чи покарання.

При екстрадиції злочинця держава, що його видає втрачає з ним будь-який взаємозв’язок, відновлення якого можливе лише після відбуття покарання такою особою у державі, яка вимагає його видачі. Тим самим держава, яка отримує злочинця, встановлює над ним свій контроль, який застосовується як при засудженні такої особи (якщо це необхідно), так і при застосуванні до неї пленітенціарних заходів.

Передача особи (в англійській версії Статуту - “surrender”) не має на меті встановлення абсолютної юрисдикції над особою, як відбувається у випадку екстрадиції. МКС не є державою і не має державного суверенітету. Суд не встановлює власних законів і норм, дотримання яких було б обов’язковим для особи, яку видали іншій державі.

За своєю правовою природою МКС є судовим органом, що уповноважений проводити розслідування стосовно осіб, підозрюваних у вчиненні міжнародних злочинів, та при визнанні їх винними – засуджувати за скоєні ними діяння. Цим він вичерпує свій правовий вплив на особу. Більш того, під час проведення розслідування чи судового розгляду правовий взаємозв’язок особи та МКС обмежений лише положеннями Статуту. У даному випадку можна проводити паралель між міжнародним кримінальним процесом та процесом національним, в якому особа, стосовно якої ведеться такий процес, теж знаходиться у певному правовому зв’язку з правоохоронними органами. Адже це все необхідно для повного та об’єктивного проведення розслідування.

Проведення паралелі є цілком доречним ще й тому, що Суд доповнює органи національної кримінальної юстиції. Передача особи до МКС має такі ж правові наслідки, як і аналогічна передача її до національного суду.

Ще однією відмінністю “передачі” від “видачі” є процедура відбуття покарання. При видачі особа відбуває покарання за законодавством держави, яка її отримала. Однак положення Статуту передбачають направлення особи до пленітенціарних закладів будь-якої держави з урахуванням багатьох важливих чинників.

Статут не містить положень, які б забороняли прийняти засудженого також тією державою, яка передала його Суду. Більш того, засуджений може висловлювати власні побажання при призначенні держави відбуття покарання. Погодимось, що у випадку екстрадиції все це було б не можливим.

Деякі науковці, аналізуючи поняття передачі та видачі, викладених в Статуті не проводять глибокого аналізу цих категорій, що й дозволяє їм їх ототожнювати.

З позицій польського науковця К. Карскі, автори Римського договору хотіли вирішити проблему, пов’язану із принципом невидання власних громадян шляхом підміни понять. Вони, як стверджує К. Карскі, створили “нову” англійську назву екстрадиції – “surrender”.

Інший польський науковець – М. Плахта – пише, що “зміну термінології здійснено свідомо і цілеспрямовано. Адже йдеться про досягнення двох результатів і полегшення правових санкцій та процедури екстрадиції щодо цієї форми співпраці, а також жорсткого обмеження підстав відмови у наданні допомоги”.

Основною ж ідеєю тотожності понять противників передачі осіб Суду є те, що при різних назвах і поняття “передача” і поняття “видача” мають одинаковий зміст.

З огляду на наведений вище аналіз вказаних термінів з думкою зазначених вчених можна не погодитись. Основну увагу потрібно акцентувати на правових наслідках, що породжують ці дві самостійні дії, а не на тому, що вони є словами-синонімами в англійській мові. З цього приводу, якщо звернутися до історії відносин держав із Міжнародними трибуналами, то можна відзначити, що автентичний англомовний текст Версальського мирного договору для процедури доставки Вільгельма ІІ до Міжнародного трибуналу вживає саме поняття “surrender”, тобто “передача”. Стосовно ж інших воєнних злочинців ст. 228-230 Версальського договору передбачали їх видачу державам для здійснення правосуддя національними судами.

Зрештою й нині діючий югославський Трибунал у своєму Статуті містить положення про передачу йому осіб, підозрюваних у вчиненні серйозних порушень гуманітарного права на території колишньої Югославії. Крім того, за своєю правовою природою Трибунал лише забезпечує розслідування та засудження таких осіб, а вже потім передає їх для відбуття покарання до держави.

За будь-яких умов, повноцінне співробітництво із МКС можливе лише стосовно тих держав, що ратифікували його Статут і тим самим приєднались до Римського договору.

Самостійна робота (4 год.)

I. З’ясувати зміст і правовий характер положень Статуту ООН про заохочення і розвиток поваги до прав людини (п. 3 ст.1; ст. 8; ст. 55-56; п. с ст. 76; п. b ст. 73 та ін.).

II. Визначити до яких механізмів захисту прав людини в рамках ООН є доступ індивідам.

III. Проаналізувати основні положення Статуту МКС щодо захисту прав людини (Римський Статут Міжнародного кримінального суду // Український часопис міжнародного права. Спеціальний випуск. – К., 2003. – № 4. – С. 73-121; http://www2.ohchr.org/english/bodies/treaty/index.htm

IV. Дати відповідь (письмово) з посиланням на статті МС ООН та МКС:

- Хто має право звертатися до МС ООН та МКС?

- Хто є заявником та відповідачем у МС ООН та МКС?

- Які наслідки не виконання рішень МС ООН та МКС?

Додаткові навчальні матеріали та ресурси

(в електронному вигляді підручники, навчальні посібники)

Статут Международного Суда ООН

Статья 1

Международный Суд, учрежденный Уставом Объединенных Наций в качестве главного судебного органа Объединенных Наций, образуется и действует в соответствии с нижеследующими постановлениями настоящего Статута.