3. Компетенція Міжнародного Суду оон

Компетенція Міжнародного Суду визначена в главі II (статті 34-38), а також у главі IV (статті 65-68) Статуту Суду. Ці глави Статуту устанавливат межі компетенції Міжнародного Суду.

Компетенція Суду поширюється лише на суперечки між державами, тобто міжнародний Суд ООН не може розглядати суперечки між приватними особами і державою а так само суперечки між приватними особами. Але і суперечки між державами можуть розглядатися лише за згодою всіх сторін. Таким чином, компетенція Суду є для держави не обов'язковою, а факультативною. Рішення про надання Суду лише факультативної компетенції було прийнято після дуже напруженої боротьби з досить численними прихильниками обов'язкової компетенції Суду на конференції в Сан-Франциско в першому комітеті 4-ой комісії більшістю голосів (31 проти 14).

Держави не зобов'язані визнавати юрисдикцію Міжнародного Суду, але, згідно зі статтею 94 Статуту ООН, якщо в конкретній справі вони її визнали, то зобов'язані виконати рішення Суду по такій справі. Факультативний характер передачі державами суперечок на вирішенні суду проявляється, зокрема, в тому, що, згідно з пунктом 1 статті 36 Статуту Міжнародного Суду, "до ведення Суду відносяться всі справи, які будуть передані йому сторонами ... [4]". Держави - учасники Статуту можуть, однак, визнати для себе компетенцію Суду обов'язковою по певних категоріях справ.

У 70-их - 80-их роках на цілому ряді сесій Генеральної Асамблеї ООН двічі з інтервалом у кілька років обговорювалося питання про посилення ролі і впливу Міжнародного Суду за допомогою розширення його компетенції і введення обов'язкової юрисдикції. На межі 70-их років з подібною ініціативою виступили західні, на рубежі 80-х - країни, що розвиваються.

У Статуті Міжнародного Суду закладено кілька варіантів визнання за ним обов'язкової юрисдикції. Так, держава може виступити з відповідною заявою або бути учасником двостороннього міжнародної угоди, що містить норму про обов'язкову юрисдикції. До числа таких договорів належать мирні договори, договори про мир та співробітництво, про спільну експлуатацію природних ресурсів, про розмежування морських просторів і деякі інші. Клаузулу про обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду містять також численна група багатосторонніх і універсальних міжнародних угод. Їх учасниками є більшість держав.

Таким чином, обов'язкова юрисдикція Міжнародного Суду в договірному плані визнається державою або в цілому, або із застереженням, або за конкретним категоріям міжнародних суперечок. Широко застосовується практика застережень із заявою про визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду істотно звужує межі дії останньої. На це звертали увагу, зокрема, у радянській міжнародно-правовій літературі. Так, наприклад, Ф.І. Кожевников і Г.В. Шармазанашвили відзначають: "... Більшість держав, визнавши обов'язкову юрисдикцію Международго Суду, зробили такі застереження, які значно обмежують її, викликаючи ускладнення в діяльності Міжнародного Суду [5]". Виділяють чотири види застережень, які, по суті справи, є звичайними нормами Международго права.

Це:

• Вилучення з обов'язковою юрисдикції Суду спорів, що виникають з приводу ситуації або фактів, що мали місце до прийняття заяви;

• Умова взаємності;

• Непідсудність спорів, по суті входять у внутрішню компетенцію держави;

• Часткове вилучення з обов'язковою юрисдикції Суду спорів, пов'язаних з виконанням і тлумаченням багатосторонніх конвенцій.

Всі інші діючі застереження можна поділити на п'ять видів. Найбільше значення мають застереження про те, що визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду відноситься до суперечок, з приводу яких сторони погодилися або погодяться вдатися до іншого способу мирного врегулювання. Даний вид застережень зустрічається особливо часто. Він включений в текст заяв переважної більшості держав. Положення про пріоритетне використанні інших способів мирного врегулювання вкрай вагомо. Воно обмежує сферу дії обов'язкової юрисдикції тільки такими спорами, щодо яких немає домовленості про використання інших мирних засобів, і вводить кордону додатковості, субсидіарності обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду.

Дуже важливу групу міжнародних конфліктних відносин виключають з компетенції Суду застереження, що стосуються подій, пов'язаних з військовими діями, війною, станом війни, військової окупацією, іншими актами збройного насильства, так само як виконання рішень міжнародною організацією.

Свого роду опосередкованої міжнародним договором є застереження, включена в заяву держав-членів Британської співдружності націй (Австралія, Великобританія, Гамбія, Індія, Канада, Кенія, Мальта, Нова Зеландія), про непокору спорів, що виникають між ними, юрисдикції Міжнародного Суду. Є кілька застережень, спрямованих проти підпорядкування обов'язкової юрисдикції Международго Суду конкретного спору чи суперечок з окремими державами. Зокрема, Гватемала підкреслила, що її змагання з Великобританією про Белізі носить неосудний характер і може бути дозволений Судом тільки на засадах справедливості.

Поряд із заявами держав обов'язкова юрисдикція Міжнародного Суду передбачається цілу низку міжнародних конвенцій, регулірущіе деякі спеціальні галузі міжнародних відносин. У них, як правило, досить жорстко фіксуються умови і порядок передачі на Суд розгляд спорів, що стосуються тлумачення або застосування цих конвенцій. Я хотіла б послатися в якості прикладу на Факультативний протокол про обов'язкове вирішення спорів до Віденської конвенції про дипломатичні зносини 1961 року. Стаття I протоколу говорить: "Спори щодо тлумачення або застосування конвенції підлягають обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду і відповідно можуть передаватися в цей Суд за заявою будь-якої країни в суперечці, яка є учасником цього Протоколу [6]".

Таким чином, незважаючи на відносно низький рівень визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, останній все-таки наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі вирішення міждержавних суперечок.

Загальноприйнятим є положення, згідно з яким держава-позивач має обгрунтувати компетенцію Суду в розгляді даного спору по суті. Більше того, саме на це держава покладається обов'язок довести факт існування спору і його юридичну природу. Порушення цього положення робить претензію безпредметною і, таким чином, неможливим застосування юрисдикції Міжнародного Суду ООН.

Крім власне судових функцій, Суд має право давати консультативні висновки з будь-якого юридичного питання, на запит будь-якої установи, уповноваженої робити такі запити самим Статутом ООН або відповідно до цього Статуту. Це прямо випливає зі статті 96 Статуту ООН та статті 65 Статуту Міжнародного Суду ООН. Відповідно до статті 96 Статуту право запиту у Міжнародного Суду консультативних висновків з будь-якого юридичного питання належить Генеральній Асамблеї і Раді Безпеки. Інші органи ООН, а також і спеціалізовані установи ООН, яким Генеральна Асамблея може дати в будь-який час дозвіл на це, також можуть вимагати консультативні висновки суду з юридичних питань, що виникають у зв'язку з їх діяльністю. До їх числа відносяться: Економічний і Соціаланий Рада, Рада з опіки, Міжнародна організація праці, ЮНЕСКО та багато ін

Консультативний висновок Міжнародного Суду є лише вираження думки міжнародних суддів з того чи іншого юридичного питання міжнародного права. Воно не носить обов'язкового характеру і не пов'язує орган, який звернувся до Міжнародного Суду за консультативним висновком. Є велика кількість договорів і конвенцій, відповідно до яких держави зобов'язалися визнавати в майбутньому юрисдикцію Суду. До них відносяться: двосторонні договори, що стосуються всіх або деяких категорій спорів, які можуть виникнути між двома державами, багатобічні конвенції, що стосуються одного або більше категорій спорів і т. д. (пункт 1 статті 36 і стаття 37 Статуту).

Держави-учасники Статуту можуть також приймати досить широкі зобов'язання відповідно до пункту 2 статті 36. Вони можуть у будь-який час заявити, що визнають щодо кожної держави, прийняв такі ж зобов'язання, юрисдикцію Суду обов'язковою по всіх правових спорах, що стосуються:

• Тлумачення договорів;

• Будь-якого питання міжнародного права;

• Наявність факту, які, якщо він буде встановлений, являє собою порушення міжнародного зобов'язання;

• Характеру і розмірів відшкодувань, належних порушення міжнародного зобов'язання.

Такі заяви, як правило, обумовлюються умовами, обмежують, наприклад, терміни судочинства, що визначають характер суперечки і т.д. На практиці юрисдикція Міжнародного Суду дещо ширше. Суд з певними обмеженнями може здійснювати непрямий контроль за законністю рішень міжнародних організацій, виступати в ролі апеляційної інстанції і виносити висновки про перегляд рішень міжнародних адміністративних трибуналів. Випадків реалізації Судом зазначених повноважень достатньо багато. В якості прикладу можна вказати на рішення від 12 листопада 1991 року у справі про арбітражне рішення від 31 липня 1989 року (Гвінея-Бісау проти Сенегалу), яким він відхилив твердження позивача про недійсність арбітражного рішення та його необов'язковість для тяжущихся сторін. Таким чином, незважаючи на відносно низький рівень визнання обов'язкової юрисдикції Міжнародного Суду ООН, останній все-таки наділяється у ряді випадків досить широкими повноваженнями, які свідчать про великі потенційні можливості Суду в справі вирішення міждержавних суперечок.