4. Камери ad hoc Міжнародного Суду оон

5. Право, що застосовується судом

6. Рішення Міжнародного суду оон

1. Історія створення Міжнародного суду ООН

Відповідно до Статуту ООН у 1945 році був заснований новий судовий орган - Міжнародний Суд. Згідно зі статтею 92 Статуту ООН, Міжнародний Суд є головним судовим органом Організації Об'єднаних Націй. Його установа означала реалізацію пункту 1 статті 33 Статуту ООН у тій частині, яка передбачила в якості одного з мирних засобів вирішення міжнародних суперечок можливість організації судового розгляду. Статут Міжнародного Суду разом із главою ХIV Статуту ООН, невід'ємною частиною якого він є, був розроблений на конференції в Думбартон-Оксі (1944 рік), у Комітеті юристів у Вашингтоні і на конференції в Сан-Франциско 1945 року. За винятком незначних змін, велика частина яких носить чисто формальний характер, Статут Міжнародного Суду тотожний Статуту Постійної Палати Міжнародного Правосуддя.

Відповідно до Статуту, підписаного 26 червня 1945 року і набрав чинності 24 жовтня того ж року, Міжнародний Суд є головним судовим органом ООН. Значення і місце Суду в рамках ООН добре відобразив у своїй інавгураційній промови 18 квітня 1946 року тодішній голова Генеральної Асамблеї Статуту Суду пан Спаак: "Шановні члени Суду! Я не ризикну заявити, що Міжнародний Суд є самим важливим органом ООН, але мені здається, можна стверджувати, що немає іншого більш важливого органа. Звичайно, Генеральна Асамблея є більш численною, Рада Безпеки - більш ефективним, можливо, діяльність ЕКОСОР - більш постійна і різноманітна. Ваша робота буде, скоріше, менш помітною, але я переконаний, що вона виняткова по своєї значущості. Особисто я сподіваюся, що з кожним днем ​​ваші обов'язки будуть ставати усе більш важливими [1] " Всі члени ООН є одночасно учасниками Статуту Суду, не члени ООН можуть стати такими учасниками на умовах, визначених Генеральною Асамблеєю ООН за рекомендацією Ради Безпеки (стаття 13 Статуту ООН). Суд відкритий для кожної окремої справи і для інших держав-неучастников Статуту на умовах, визначених Радою Безпеки (стаття 35 Статуту).

У міжнародній практиці можна вважати широко прийнятими два правила. Перше полягає в прізнананіі національними судами обов'язковою для себе юридичної сили за рішеннями міжнародних судів з таким впросам, як статус держави або території, правонаступництво, юрисдикція, встановлення фактів і т.д.

Друге правило включало в себе визнання національним судом тлумачення міжнародних договірних і звичайних норм, що містяться в рішеннях міжнародних судів. Таким чином, у нас є всі підстави для висновку про те, що рішення Міжнародного Суду не можуть ігноруватися судами держав при вирішенні справ, пов'язаних з міжнародним правом. Отже, рішення Міжнародного Суду повинні мати пряме значення для національних судів у наступних випадках:

1) рішення та консультативні рішення Міжнародного Суду використовуються при встановленні та застосуванні норм міжнародного права в якості допоміжних засобів. Якщо Міжнародний Суд використовує рішення національних судів як допоміжний засіб для визначення правових норм, то тим більше це доречно щодо актів такого авторитетного органу, як Міжнародний Суд;

2) рішення зобов'язує державу суду і, отже, всі державні органи, включаючи судові, повинні керуватися ним;

3) рішення визначають об'єктивний режим, наприклад, лінію проходження державного кордону. У такому разі не тільки суди брали участь у справі держав, але і третіх країн зобов'язані виходити з такого рішення.

Перша справа Міжнародного Суду ООН стосувалося загибелі людей та шкоди в результаті підриву на мінах британських військових кораблів, що проходили через албанські води в протоці Корфу в 1946 році, і питань, пов'язаних з морським правом і відповідальністю держав. У своєму рішенні в 1949 році Суд постановив, що міни не могли бути встановлені без відома Албанії, що Албанія несе відповідальність і тому повинна виплатити компенсацію. Суд постановив, що в мирний час військові кораблі мають право мирного проходу через міжнародні протоки і що, отже, Сполучене Королівство не порушило суверенітету Албанії в результаті проходу його військових кораблів. Однак воно порушило суверенітет, провівши згодом тралення мін в цій протоці без згоди Албанії. Остаточно суперечка була врегульована тільки в 1992 році, коли Албанія погодилася виплатити Сполученому Королівству компенсацію, в той час як останнє зобов'язалося повернути албанське золото, що зберігалося в сейфах «Бенк оф Інгленд» з другої світової війни.

Але питання вирішення міжнародних суперечок виникало й раніше. Найдавніша форма міжнародної юрисдикції - третейські суди. Їх практика була відома вже народам стародавнього Сходу. У примітивному вигляді ця форма вирішення спорів зустрічалася досить часто і в середньовіччі.

Сучасна історія міжнародного судового розгляду починається з договору Джея, укладеного в 1794 році Великобританією і США. Договір передбачав створення змішаних комісій для вирішення низки суперечок між цими двома країнами. Комісія складалася з рівної кількості членів, що призначаються кожною із сторін і очолюваних третейським суддею. У XIX столітті тенденція до судового розгляду міжнародних справ отримала подальший розвиток.

Вирішальним етапом у ході еволюції третейського суду стало у 1872 році третейський розгляд спору між США і Великобританією, що стосувалося претензії у справі про крейсері "Алабама", пред'явленої США Великобританії у зв'язку з порушенням останньої нейтралітету під час громадянської війни в США.

Організаційне оформлення третейський спосіб вирішення міжнародних суперечок отримав лише на початку ХХ століття, після першої конференції світу 1899 року в Гаазі, скликаній з ініціативи Росії. Держави, що брали участь у конференції, підписали Гаазьку конвенцію про мирне вирішення міжнародних суперечок, відповідно до якої зобов'язалися докладати максимальні зусилля, щоб забезпечити врегулювання міжнародних розбіжностей мирними засобами з метою уникнути, наскільки це можливо, застосування сили у відносинах між державами.

Учасники Конвенції заснували Постійну Палату Третейського Суду. Хоча Палата була створена як постійний орган, вона не стала постійно діючим судом в повному сенсі цього слова. Конвенція передбачала складання списку з 150 - 200 осіб (по 4 судді від кожного договірної держави), з якого держави могли вибирати одного або більше арбітрів, що утворювали склад суду для розгляду того чи іншого конкретного спору. До 1939 року обов'язкову юрисдикцію Палати в тій чи іншій мірі визнавали 65 держав. За весь час її фактичного існування (тобто з січня 1922 року по лютий 1940 року) на розгляд Палати було передано 79 справ, за винятком 12 припинених і 2 прохань про інтерпретацію [2]

Постійна Палата Третейського Суду, статус якої було залишено без зміни другої Гаазької мирної конференцією 1907 року, функціонує донині. Однак діяльність цього органу була і залишається малоефективною.

Друга Гаазька мирна конференція 1907 заснувала два органи: Міжнародну призову палату та Третейський суд, діяльність яких повинна була носити значно більш постійний характер, ніж судочинство Постійної Палати Третейського Суду. З різних причин спроби створення цих судів не увінчалися успіхом, але саме рішення про їх заснування дуже показово як доказ прагнення держав зробити перший крок по шляху організації процесу судового розгляду на міжнародному рівні.

Один з членів делегації США на другий Гаазької конференції висловив наступну думку з приводу третейського суду, правота якого була згодом підтверджена історією: "Суд цього типу буде виносити рішення на підставі повноважень, наданих йому об'єднаними націями [3]"