6. Джерела міжнародного захисту прав людини.

Універсальні міжнародні договори, що містять систему принципів і норм щодо захисту прав людини, поділяють на дві групи:

1) міжнародні документи, що застосовуються у мирний час (Загальна декларація прав людини, Міжнародна конвенція про ліквідацію всіх форм расової дискримінації від 21 грудня 1966р., вступила в силу 4 січня 1969 року (моніторинг виконання Конвенції провадить Комітет з ліквідації расової дискримінації), Конвенція ООН про попередження злочину геноциду і покарання за нього, прийнята і запропонована для підписання, ратифікації чи приєднання резолюцією 260 А (III) Генеральної Асамблеї від 9 грудня 1948 року ВСТУП У СИЛУ: 12 січня 1961 року, підписана СССР 16 грудня 1948 р., Міжнародна конвенція про запобігання злочину апартеїду і покарання за нього від 30 листопада 1973 р. (апартеї́д — офіційна політика расової дискримінації, сегрегації та гноблення, яку впродовж 1948—1991 рр. проводили правлячі кола Південно-Африканської Республіки проти місцевого чорношкірого населення, а також переселенців з Азії), ратифікована СССР 15 жовтня 1976 р., Конвенція проти катувань та інших жорстоких, нелюдських або таких, що принижують гідність видів поводження і покарання від 10 грудня 1984 р.(конвенція підписана від імені Уряду Української РСР 27 лютого 1986 року в Нью-Йорку, ратифікована Президією Верховної Ради Української РСР 26 січня 1987 р.), Конвенція про права дитини від 20 листопада 1989 р. (ратифіковано Постановою ВР № 789-XII від 27.02.91) і т д.;

2) міжнародні конвенції про захист прав людини у період збройних конфліктів («право збройних конфліктів» і «міжнародне гуманітарне право, застосовуване в період збройних конфліктів» - три Гаазькі конвенції про закони і звичаї війни 1899 р. (1-ша Гаазька конференція, скликана за ініціативою імператора Росії Миколи II, проходила з 18 (6) травня до 29 (17) липня, брали участь 26 держав: про мирне розв'язання міжнародних сутичок, про закони та звичаї сухопутної війни, про застосування до морської війни начал Женевської конвенції 10 серпня 1864 року ) та 1907 р. (2-га Гаазька конференція, взяли участь 43 держави, прийнято 13 конвенцій:

 Про мирне розв'язання міжнародних сутичок;

 Про обмеження під час застосування сили під час стягнення за договірними борговими зобов'язаннями;

 Про початок воєнних дій;

 Про закони та звичаї сухопутної війни;

 Про права та обов'язки нейтральних держав та осіб у разі сухопутної війни;

 Про положення неприятельських торгових суден за початку воєнних дій;

 про перетворення торгових суден на військові судна;

 Про постановку підводних мін, що автоматично вибухають від торкання;

 Про бомбардування морськими силами під час війни;

 Про застосування до морської війни начал Женевської конвенції (у подальшому замінена Женевською конвенцією 1949 року);

 Про деякі обмеження в користуванні правом захоплення у морській війні;

 Про заснування Міжнародної призової палати (не набрала чинності);

 Про права та обов'язки нейтральних держав у разі морської війни),

чотири Женевські конвенції від 12 серпня 1949 р. (прийняті на Дипломатичній конференції ООН, що засідають в Женеві з 21 квітня по 12 серпня 1949, набрали чинності 21 жовтня 1950р.) про захист жертв війни та додаткові протоколи до них 1977 р.: Женевські конвенції включають в себе чотири універсальних міжнародних договори:

1. Конвенція про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях — зобов'язує її учасників збирати на полі бою і надавати допомогу пораненим і хворим супротивника, причому будь-яка дискримінація у відношенні поранених і хворих з причин статі, раси, національності, політичних переконань або релігії забороняється. Усі поранені і хворі, які опинилися у владі супротивника, повинні бути зареєстровані, а дані про них повідомлені тій державі, на боці якої вони боролися. Медичні установи, санітарний персонал і транспорт для перевезення поранених, хворих і санітарного майна користуються захистом, і напад на них забороняється.

2. Конвенція про поліпшення долі поранених, хворих і осіб, що потерпіли в корабельних аваріях, зі складу збройних сил на морі — встановлює правила поводження з хворими та пораненими під час морської війни, аналогічні правилам, передбаченим Конвенцією про поліпшення долі поранених і хворих в діючих арміях.

3. Конвенція про поводження з військовополоненими — встановлює правила, яких повинні додержуватися воюючі сторони при поводженні з військовополоненими.

4. Конвенція про захист цивільного населення під час війни — передбачає гуманне поводження з населенням, що перебуває на окупованій території, і захищає його права.,

Конвенція про заборону і обмеження застосування конкретних видів звичайної зброї, які можуть вважатися такими, що завдають надзвичайних пошкоджень або діють не вибірково 1980 р. з чотирма додатковими протоколами).

Необхідний термінологічний словник:

2. суб’єкт міжнародного права – утворення, здатне мати права й обов’язки, передбачені в нормах міжнародного права, брати участь у їх створенні і здійсненні, може заявляти міжнародні претензії і яке у випадку міжнародного правопорушення може нести міжнародно-правову відповідальність. Міжнародна правосуб’єктність — властивість суб’єкта міжнародних відносин, визнана і визначена нормами міжнародного права. Вона складається з трьох елементів: міжнародної правоздатності, міжнародної дієздатності та міжнародної деліктоздатності. Загальновизнаними суб’єктами міжнародного права є держави як первинний суб’єкт, міжнародні організації як похідні від держав суб’єкти, народ, який бореться за створення незалежної держави, як спеціальний суб’єкт, вільне місто, вільна територія, Ватикан, Мальтійський Орден як особливі (нетипові) суб’єкти міжнародного права.

3. Предмет міжнародного права – це міжнародні відносини міждержавного характеру як особливий вид соціальних відносин. Міжнародні між владні (публічні) відносини.

4. Об’єкт міжнародного права – є відносини, які встановлюються щодо цінностей матеріального чи нематеріального характеру, з приводу яких склалися міжнародні правовідносини. Об’єктами міжнародно-правового регулювання є відносини з приводу: 1) матеріальних і нематеріальних благ; 2) прав і свобод людини; 3) території; 4) дій або утримання від дій , що не входять до внутрішньої компетенції держави.

5. Міжнародне право прав людини – галузь міжнародного права, яку утворює система норм і принципів міжнародного права, що регулюють і забезпечують міжнародний захист прав і основних свобод людини в мирних умовах.

6. Міжнародне гуманітарне право – галузь міжнародного публічного права, що містить комплекс принципів і норм, які спрямовані на регулювання поведінки держав та інших суб'єктів міжнародного права під час збройних конфліктів з метою гуманізації даних правил та якнайшвидшого припинення конфлікту.

7. Міжнародне право народів (права народів) – сукупність міжнародно- правових норм, що регулюють права і обов’язки народів і держав як суб’єктів міжнародного права у їх взаємовідносинах.

8. Доктора міжнародного права – система поглядів і концепцій про суть і призначення міжнародного права в конкретних історичних умовах, у вузькому змісті – наукові праці юристів – міжнародників.

9. Імплементація – здійснення міжнародно-правових норм на міжнародному рівні та забезпечення виконання міжнародно-правових зобов’язань на національному рівні відповідно головним чином універсальними і регіональними міжн. орган, що знаходить прояв у міжнародній правотворчості, у сфері правозастосування та контрольній діяльності; на рівні національної правової системи імплементація здійснюється за допомогою цілеспрямованої організаційно-правової діяльності органів державної влади, в результаті якої досягається виконання взятих державою міжнародно-правових зобов’язань.

Самостійна робота (4 год.)

I. Проаналізувати поняття та визначити їхні характерні особливості:

- міжнародне право прав людини – галузь міжнародного права, яку утворює система норм і принципів міжнародного права, що регулюють і забезпечують міжнародний захист прав і основних свобод людини в мирних умовах;

- міжнародне гуманітарне право – галузь міжнародного права, яку утворює система міжнародних конвенційних і звичаєвих принципів і норм, що регулюють відносини між воюючими державами, які складаються з правил ведення війни, законів і звичаїв війни, або заборони чи обмеження застосування певних видів зброї. Норми міжнародного гуманітарного права мають своїм призначенням гуманізацію засобів і методів ведення війни, захист прав комбатантів та мирного населення під час військових конфліктів;

- міжнародне право прав народів (права народів) – сукупність міжнародно-правових норм, що регулюють права і обов'язки народів і держав як суб'єктів міжнародного права у їх взаємовідносинах („1. Всі народи мають право на існування. Вони мають незаперечне і невід'ємне право на самовизначення. Вони вільно визначають свій політичний статус і здійснюють свій економічний і соціальний розвиток відповідно до політики, яку вони вільно обрали. 2. Колоніальні або пригноблювані народи мають право на звільнення від панування будь-якими засобами, визнаними міжнародним співтовариством. 3. Всі народи мають право на допомогу з боку держав - учасниць цієї Хартії у своїй визвольній боротьбі проти іноземного панування, будь воно політичним, економічним або культурним”– стаття 20 Африканської хартії прав людини і народів 1981 р.);

- міжнародне кримінальне право – галузь міжнародного права, яку утворює система принципів і норм, що регулюють співпрацю держав у попередженні, розслідуванні і покаранні кримінальних злочинців за скоєння злочинів, передбачених в міжнародних договорах.

II. Прокоментувати наступні положення:

1. “…в сучасному міжнародному праві існує ряд норм, які поширюються безпосередньо на індивіда (йдеться про міжнародно-правові акти в галузі захисту прав людини та відповідальності за злочини проти людства). А якщо є відносини, в яких беруть участь індивіди та МНУО, і ці відносини врегульовані міжнародним правом, то, звичайно, що учасники таких відносин повинні визнаватись суб'єктами міжнародного права” (Тимченко Л.Д. Международное право. – Харьков, 1999. – С. 47).

2. „…формальне визнання за індивідом статусу суб'єкта міжнародного права мало що дасть в цьому відношенні, оскільки у нього немає відповідних можливостей використання механізмів міжнародного права. З іншого боку, радикальне перетворення цього механізму завдасть шкоди унікальній функції міжнародного права – регулюванню міжнародних відносин. Кінець кінцем це негативно позначиться і на правах людини. Тому навряд чи випадково держави і їхні організації поки не виявляють готовності визнати за індивідом статус суб'єкта міжнародного права”, а вести розмову про міжнародну правосуб’єктність людини передчасно (Лукашук И.И. Международное право. Общая часть: учеб. для студентов юрид. фак. и вузов. – Изд. 3-е, перераб. и доп. – М.: Волтерс Клувер, 2008. . – С. 37; 244-245).

3. „...індивіди ні за яких умов не є і не можуть бути суб’єктами міжнародного права”, до того ж, „оскільки існують об'єктивні межі міжнародного права як права, що регулює міждержавні відносини і не розповсюджується безпосередньо на індивідів, форми його впливу на положення індивідів визначаються його природою. Зміна цих форм можлива лише в результаті зміни природи міжнародного права, його об'єктивних меж. Але така зміна означатиме кінець міжнародного права” (Черниченко С.В. Личность и международное право. – М., 1974. – С. 153-154).