5. Питання про міжнародну правосуб’єктність фізичної особи.

Проблема міжнародної правосуб'єктності фізичних осіб набуває свого особливого звучання при розгляді ролі і правового статусу фізичних осіб у сучасному міжнародному праві.

Під фізичними особами прийнято розуміти громадян даної держави, іноземців, осіб без громадянства й осіб, що мають подвійне громадянство. Всі вони разом складають населення, що мешкає на території певної держави, що підпорядковане її юрисдикції. Водночас термін «населення» у міжнародному і у внутрішньодержавному праві має неоднакове значення. У міжнародному праві під населенням розуміється сукупність фізичних осіб, індивідів, що населяють територію держави в даний момент, тобто проживаючих на її території. У внутрішньодержавному праві основний акцент робиться на юрисдикцію (здійснення владних повноважень) держави над цим населенням. У силу того, що на територію держави поширюється її повний і винятковий суверенітет, особи, які населяють її, знаходяться під повною і винятковою юрисдикцією цієї держави, котра встановлює у своєму національному праві їх відповідний юридичний статус і правовий режим. Держава здійснює стосовно свого населення три види юрисдикції — законодавчу, виконавчу (адміністративну) і судову. У силу законодавчої юрисдикції держава встановлює юридичний статус осіб, які складають її населення, відносячи їх до категорій своїх громадян (підданих для держав із монархічним ладом правління), іноземних громадян, осіб без громадянства або осіб із подвійним громадянством. Таким чином, регулювання правового становища фізичних осіб, що знаходяться на території держави і складають її населення, входить у виключну компетенцію даної держави. Коло, обсяг і характер прав і свобод, наданих населенню, залежать від економічних, соціальних і національних особливостей розвитку кожної держави.

Але слід мати на увазі, що регламентація правового становища населення внутрішнім законодавством держави не виключає можливостей міждержавного співробітництва в галузі політичних, економічних і громадянських прав населення, визначення правового становища іноземців, врегулювання питання про осіб з подвійним громадянством, надання взаємної правової допомоги у громадянських, сімейних і кримінальних справах, а також спільної боротьби з міжнародними злочинами.

Питання міжнародної правосуб’єктності індивіда досі є дискусійним. Тривалий час вважалося, що ключовою ознакою суб’єкта міжнародного права є його суверенітет. Однак під час розпаду колоніальної системи суб’єктом міжнародного права визнається народ, що бореться за самовизначення, хоча і не володіє суверенітетом.

Суб’єкт міжнародного права – «це носій міжнародних прав і обов’язків, який бере участь в міжнародних правовідносинах».

За індивідами закріплюється права і обов’язки в міжнародних актах.

У Консультативному висновку щодо компетенції судів м. Данцінга від 3 березня 1928 р. Постійна Палата міжнародного правосуддя (попередниця Міжнародного суду ООН) зазначила: «Не можна ставити під сумнів те, що метою міжнародного договору відповідно до наміру договірних сторін може бути прийняття сторонами певних норм, які створюють права і обов´язки для індивідів і придатні до застосування національними судами. Саме такий намір можна встановити в цій справі» (йдеться про справу jurisdiction of the Courts of Danzig». — В. Б.) [17, 17]. Постійна Палата міжнародного правосуддя тут фактично взяла до уваги положення ряду міжнародних договорів (Про заснування Центральноамериканської палати правосуддя, положення про Змішані арбітражні трибунали за мирними договорами 1919 p., Польсько-німецькі конвенції щодо Верхньої Сілезії та ін.).

Аналогічну позицію зайняв і Міжнародний суд ООН. Так, 27 червня 2001 р. у справі братів Лаграндів ФРН стверджувала, що США порушили права її громадян, які закріплені у п. 1 ст. 36 Віденської конвенції про консульські зносини 1963 р. У відповідь США наполягали на тому, що Віденська конвенція як міжнародний договір породжує права лише для держави. Міжнародний суд ООН прийняв рішення, що США порушили конвенцию як у частині прав держави, так і права громадян безпосередньо. На сьогодні понад сотні універсальних і регіональних міжнародних договорів, а ще більше двосторонніх міжнародних угод визнають і закріплюють за індивідами міжнародні права. Серед них такі авторитетні міжнародні договори, як Женевські конвенції про захист жертв війни від 12 серпня 1949 р. і два Додаткових протоколи до них від 8 червня 1977 р., Міжнародний білль про права людини, конвенції про скасування рабства, про попередження злочину геноциду, про політичні права жінок, численні конвенції, схвалені МОП та багато інших. У багатьох з таких міжнародних договорів прямо зафіксовано, що «кожна людина, де б вона не перебувала, має право на визнання її правосуб’єктності» ст. 6 Загальної декларації прав людини 1948 р., ст. 16 Міжнародного пакту про громадянські та політичні права 1966 р., ст. 23 Конвенції СНД про права й основні свободи людини 1995 р. та ін.].

Індивіди можуть звертатися в міжнародні судові інституції.

У Консультативному висновку Міжнародного суду ООН від 11 квітня 1949 р. у справі «Відшкодування збитків, понесених на службі ООН» Суд досить чітко визначив, кого слід вважати суб’єктом міжнародного права: «Бути суб’єктом міжнародного права значить мати здатність володіти міжнародними правами і обов’язками, а також спроможність підтримувати ці права зверненнями, заявами у міжнародні судові інстанції»

Індивіди беруть участь і створенні норм міжнародного права.

Як тільки держави зняли заборону (Україна, Росія та інші держави колишнього Радянського Союзу тому числі) на звернення до міжнародних судових інституцій, вони почали висувати нові критерії: «Брати участь у створенні норм міжнародного права і... мати повноваження по забезпеченню виконання норм міжнародного права». Під забезпеченням виконання норм міжнародного права вони розуміють як здатність виконувати обов’язки і нести відповідальність, так і мати право звернення з позовом до держави у міжнародні установи. Якщо виходити з критерію «брати участь у створенні норм міжнародного права», то майже половина держав (і не тільки малих, невизнаних чи залежних) і міжнародних організацій випадає з кола суб’єктів міжнародного права, оскільки вони мало беруть участь у міжнародній правотворчості. Разом з тим не можна категорично заявляти, що фізичні особи зовсім відсторонені від міжнародної правотворчості. Деякі вчені вважають, що «твердження про те, що індивіди не беруть участі у виробленні міжнародного права, не можна визнати абсолютним». Зокрема, вони називають вплив доктрин на вироблення норм міжнародного права, розробку вченими проектів конвенцій (наприклад, Конвенції про права дитини) для обговорення і утвердження в рамках ООН тощо.

Індивіди здатні мати обов’язки і нести відповідальність щодо виконання норм міжнародного права.

Після проголошення вироку Міжнародним воєнним трибуналом у Нюрнберзі: «Злочини проти міжнародного права здійснюються людьми, а не абстрактними утвореннями, і лише шляхом покарання індивідів, які здійснюють такі злочини, приписи міжнародного права можуть бути примусово здійснені», яких-небудь серйозних заперечень з цього приводу ні в науці міжнародного права, ні на практиці не висловлювалось. Питання перестало бути дискусійним після створення Міжнародного кримінального трибуналу по Югославії і Міжнародного кримінального суду по Руанді. Стаття 1 Статуту Трибуналу по Югославії закріпила, що «Міжнародний Трибунал має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили чи надавали накази здійснювати серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснених на території колишньої Югославії з 1991 р. відповідно до положень цього Статуту», а ст. 1 Статуту Трибуналу по Руанді визнавала дещо іншу сферу його застосування: «Міжнародний Трибунал по Руанді має повноваження переслідувати в судовому порядку осіб, що вчинили серйозні порушення міжнародного гуманітарного права, здійснені на території Руанди, і громадян Руанди, відповідальних за такі злочини, здійснені на території сусідніх держав між 1 січня 1994 р. і 31 грудня 1994 р., відповідно до положень цього Статуту».

Остаточно були усунуті будь-які сумніви з такого питання, коли було створено Міжнародний кримінальний суд і встановлено, що він діятиме на постійній основі, доповнюватиме національні кримінальні юрисдикції, здійснюватиме власну юрисдикцію над особами, які вчинили найбільш серйозні злочини міжнародного значення (ст. 1). Статут Суду закріплює його юрисдикцію над фізичними особами і визначає, що «особи, які скоїли злочин в межах юрисдикції Суду, нестимуть індивідуальну відповідальність і підлягають покаранню відповідно до цього Статуту» (ст. 25); дає широкий перелік злочинів, які мають кваліфікуватися як геноцид чи злочини проти людяності, воєнні зло чини або агресія (статті 5–8). У своїх рішеннях Статут зобов’язує Суд керуватися переважно нормами міжнародного права і, в першу чергу, нормами Статуту; в другу чергу, де це прийнятно, міжнародними договорами і принципами та нормами міжнародного права, включаючи встановлені принципи міжнародного права збройних конфліктів; і нарешті, в разі неможливості застосовувати перші два джерела — загальні принципи права, які Суд виводитиме з національних законів світових правових систем, де це прийнятно — національні закони держав, якщо вони не суперечать Статуту і міжнародному праву, а їх норм можуть бути визнані як такі, що відповідають міжнародним нормам і стандартам (ст. 21).

На доказ неправильності твердження про те, що у судовій практиці держав завжди існувало правило, згідно з яким міжнародне право безпосередньо створює права і обов’язки для держав, а не для фізичних і юридичних осіб, наведемо кілька фрагментів з джерел міжнародного права і кілька положень з міжнародних судових рішень (не слід забувати також що і національне законодавство надає таке право особам майже безперешкодно: див., наприклад Конституцію України (ст. 55), Конституцію Російської Федерації (п. 3 ст. 46 та ін.).

У статті 1 Факультативного Протоколу до Міжнародного пакту про громадянські і політичні права закріплено, що «держава... визнає компетенцию Комітету про права людини приймати і розглядати повідомлення від підпадаючих під його юрисдикцію осіб, які твердять, що вони є жертвами порушень даною державою — учасницею якогось із прав, викладених у Пакті», а у ст. 2 цього ж Протоколу назначено про право «особи... подавати на розгляд Комітету письмові повідомлення»; «кожна особа чи група осіб чи будь-яка неурядова організація законодавчо визнана в одній чи більшедержав-членів Організаціі може пода вати заяву в Комісію (Міжамериканська Комісія з прав людини. — В. Б.) з викладом звинувачень або скарг про порушення Конвенції державою її стороною» (ст. 44 Американської конвенції з прав людини, 1969 р.); «Суд (Європейський суд з прав людини. — В. Б. ) може приймати заяви від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, які вважають себе потерпілими від допущеного однією з Високих Договірних Сторін порушення прав, викладених у Конвенції або у Протоколах до неї. Високі Договірні Сторони зобов’язуються не перешкоджати жодним чином дефективному здійсненню цього права» — ст. 34 Європейської Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод; «кожний громадянин Союзу (Європейського Союзу. — В. Б. ) або кожна фізична чи юридична особа, яка проживає чи має зареєстроване службове приміщення в державі-члені, має право звертатися до Європейського Парламенту» — ст. 44 Хартії основних прав Європейського Союзу [28, 19] та ін.

Стосовно міжнародних судових рішень, то вище вже згадувалося рішення Міжнародного суду ООН у справі Лаграндів. Не менш чітку позицию займає і Суд Європейського Союзу. У справі «Ван Генд і Лус проти Нідерландів» він зазначив: «Співтовариство констатує новий правовий порядок у міжнародному праві, за яким переваги держав щодо їх суверенних прав обмежуються і суб’єктами визнаються не лише держави, а й громадяни».

Практика Європейського суду з прав людини не лише визнає фізичну особу суб’єктом міжнародного права, а й дає чітку відповідь на всі заперечення, що їх висувають противники такої правосуб’єктності. Для наочності співставимо останні аргументи противників міжнародної правосуб’єктності фізичної особи (робота вийшла друком у 2010 р.) з рішенням цього Суду: 1) «Адресатом відповідних норм міжнародного права є не індивіди (цікаво, на якій підставі вони тоді звертаються в Європейський суд з прав людини, як добитися без визнання відповідної правосуб’єктності заявника принципу рівності сторін у судовому процесі, в якому відповідачем перед ним виступає держава? — П.О.), а держави»; «Конвенція і Додаткові Протоколи стосуються відносин, які розкривають внутрішній правопорядок Договірних Держав, є міжнародними документами, які мають по суті, метою встановлення певних міжнародних норм, яких повинні дотримуватись Договірні Держави у відносинах з особами, які знаходяться під їх юрисдикцією (підкреслено автором. — П. О.) стаття 1 Конвенції» і далі: «Суд підкреслює, що відповідно до ст. 1 кожному, хто знаходиться під їх юрисдикцією (Високих Договірних Сторін. — П. О.), забезпечуються права і свободи, визначені в... Конвенції. Стаття 1 не проводить ніякої різниці між видом норм чи конкретних заходів і не виводить зі сфери дії Конвенції ніяку сторону, яка знаходиться під «юрисдикцією» держав-учасниць» (підкреслено автором. — П.О.). Таке застереження Суд змушений був зробити, оскільки в одній зі справ держава ставила під сумнів безпосередню дію норм Конвенції щодо фізичних і юридичних осіб. Якщо людина позивається в міжнародний суд не до держави, то чому відповідачем у таких судах виступає саме держава? Більше того, всі міжнародні суди, що розглядають заяви фізичних осіб до держав, забезпечують принцип рівності позивача і відповідача (сторін) у процесі.

На завершення слід зазначити, що порівняно невелике зрушення в нашій країні, як і в Росії, в дослідженні проблеми міжнародної правосуб’єктності індивіда часто викликане тим, що противники такої правосуб’єктності, захищаючи «честь доктрини», часто відразу відкидають аргументи, які висунув прихильник правосуб’єктності, без будь-якої мотивації. Профессор А. Ковлер охарактеризував цю ситуацію коротко і виразно: «На том стоим!». Тому й виходить, що на один і той самий об’єкт дослідження вчені дивляться діаметрально протилежно, як, наприклад, професор І. Лукашук: «Визнання індивіда суб’єктом міжнародного права поставило б вимогу змінення самої природи цього права». А колишній Голова Європейського суду з прав людини професор Л. Вільдхабер вважає, що ця природа уже змінена: «Де б не обговорювалася Конвенція, ми не припиняли підкреслювати, що індивід знаходиться в центрі системи, що визнання Конвенцією індивіда як суб’єкта міжнародного права здійснило справжній переворот і що міжнародний захист його прав, який надається індивіду, не повинен слабнути».

Приблизно таку саму картину дискусій бачимо і в Україні з тим лише застереженням, що тут переважна більшість вчених не визнає індивіда суб’єктом міжнародного права. Це прикрий факт також з огляду на те, що уродженець нашої країни профессор Г. Лаутерпахт був першим у науці міжнародного права, хто заявив і переконливо довів таку правосуб’єктність фізичної особи. Довів це не лише вченим, а й практикам міжнародного права. Однак колишня батьківщина вченого — Україна, мабуть, буде серед останніх у світовій спільноті, хто визнає його концепцію правочинною.