2. Міжамериканська комісія з прав людини (макпл). Американська конвенція з прав людини (акпл). Міжамериканський Суд з прав людини.

Американська конвенція про права людини або Пакт Сан-Хосе — регіональна конвенція про захист прав людини (головним чином громадянські і політичні), прийнята в 1969 році і вступила в силу в 1978 році. Учасниками можуть бути країни-члени ОАД; на вересень 2012 року в конвенції беруть участь 24 з 34 членів ОАД; ще одна країна раніше була учасницею конвенції, але денонсувала її (Тринідад і Тобаго). Одна з 24 учасниць конвенції, Венесуела, у вересні 2012 року оголосила про денонсацію конвенції, яка набуде чинності через рік після оголошення В преамбулі документа говориться про те, що «міжнародний захист прав людини має бути одним з принципів еволюції американського права». Далі зафіксовано 27 прав і 10 обов'язків людини. Перший перелік охоплює громадянські, політичні, соціальні, економічні права та права у сфері культури: право на життя, право на свободу, право на безпеку особи, право на рівність перед законом, право на справедливий суд, право на захист від незаконного арешту, право на притулок. Окремо виділені права на віросповідання, асоціації та об'єднання.

Декларація захищає право власності, право на здоров'я та освіту, працю, відпочинок, соціальний захист тощо. Перелік обов'язків людини охоплює обов'язки щодо суспільства, дітей і батьків, обов'язок брати участь у голосуваннях, виконувати закони, служити суспільству та нації, платити податки, працювати, утримуватися від політичної діяльності в інших країнах тощо. Конвенція закріпила: право на життя та людське поводження; свободу від рабства та від законів, які не діють; право на компенсацію у разі юридичної помилки; свободу асоціацій та об'єднань; свободу релігії; право на національність і власність; свободу місця проживання та пересування; право на рівний захист.

Конвенція складається з 3 частин — «Обов'язки держави і захищаються права», «Засоби захисту» та «Загальні положення», — які поділяються на 11 розділів. У 1988 році прийнятий Сан-Сальвадорський протокол, що закріплює ряд соціально-економічних прав та набув чинності в 1999 році. У ньому на початок 2010 року беруть участь 14 країн.^[2]

У 1990 році прийнятий Протокол про скасування смертної кари, що допускає застереження про збереження смертної кари у воєнний час. У ньому на початок 2010 року беруть участь 11 країн

Заяви про порушення Конвенції можуть подаватися приватними особами або, з особливої ​​згоди відповідача, іншою країною-учасницею Конвенції. Заяви приватних осіб спочатку надходять у Міжамериканську комісію з прав людини, яка вирішує питання про їх передачу на розгляд заснованим Конвенцією Міжамериканським судом з прав людини, якщо держава-відповідач визнає юрисдикцію суду. Відповідно до конвенції утворено Міжамериканську комісію з прав людини та Міжамериканський суд з прав людини. Обидва органи складаються з 7 осіб кожний. Місце перебування комісії — м. Вашингтон (США), суду — м. Сан-Хосе (Коста-Рика). За статутом комісія має комплекс повноважень (ст. 9): готувати огляди, звіти та рекомендації для урядів щодо заходів на користь прав людини у межах внутріїлнього законодавства країн тощо. Комісію з прав людини уповноважено також приймати індивідуальні петиції. Водночас було обмежено коло прав та обов'язків людини, порушення яких можна було оскаржувати в таких петиціях. Це, зокрема, право на життя, свободу, безпеку особи; рівність перед законом; свобода віросповідання; свобода слова; свобода від незаконного арешту; право на відповідну правову процедуру. Протоколом 1970 статус комісії було змінено. її перетворено на офіційний орган ОАД для нагляду за забезпеченням прав людини та виконання консультативних функцій.

Конвенцію ратифікували 24 країни з 35, що входять в Організацію американських держав: Аргентина, Барбадос, Болівія, Бразилія, Венесуела, Гаїті, Гватемала, Гондурас, Гренада, Домініка, Домініканська Республіка, Колумбія, Коста-Рика, Мексика, Нікарагуа, Панама, Парагвай, Перу, Сальвадор, Сурінам, Уругвай, Чилі, Еквадор, Ямайка. Мексика ратифікувала конвенцію з обмовкою, що дозволяє не визнавати право ембріона на життя з моменту зачаття.

Міжамериканський суд з прав людини (англ. Inter-American Court of Human Rights, ісп. Corte Interamericana de Derechos Humanos) — один із двох органів (разом з Міжамериканською комісією з прав людини), які становлять механізм контролю за виконанням зобов'язань держав — учасниць Американської конвенції з прав людини 1969 (Пакт Сан-Хосе 1969), яка набула чинності 1978 р. Функції зазначених органів переважно запозичені із Європейської конвенції про захист прав людини і основоположних свобод.

Суд діє від 1979 р. Офіційні мови суду — (ісп.) та (англ.). Місцеперебування — м. Сан-Хосе (Коста-Рика).

Міжамериканський суд з прав людини розглядає спори, які пройшли аналогічну процедуру в Міжамериканській комісії з прав людини. Перше рішення Міжамериканський суд прийняв у 1988 році, а загалом до середини 90-х років він прийняв менше ніж десять рішень.

Міжамериканський суд з прав людини (разом зі згаданою комісією) діє в рамках Організації американських держав.

Право звернення до суду мають держави — сторони спору і Комісія. До цієї установи можуть також звертатися зі скаргою будь-які фізичні особи, групи осіб або недержавні організації. При цьому обов'язковим є визнання державами — учасницями Американської Конвенції 1969 р. юрисдикції суду (щодо них) по тлумаченню і застосуванню положень Конвенції при виявленні в державах — учасницях Конвенції порушень прав і свобод людини, які підпадають під її захист.

Суд приймає рішення про:

1. виправлення ситуації,

2. відновлення порушених прав і свобод

3. виплату компенсації.

Має право на прохання держав — членів ОАД консультувати їх з питань тлумачення Конвенції 1969 р. та інших договорів з прав людини в американських державах. Консультації надаються також органам ОАД. Суд звітує про свою роботу щорічно на сесії Генеральній асамблеї ОАД. У доповіді окремо повинні наводитися випадки, коли та чи інша держава не виконала рішення Міжамериканського суду з прав людини.

Суд складається з семи суддів — громадян країн Організації американських держав (ОАД). Держави — члени ОАД (крім Антігуа і Барбуди, Багамських Островів, Белізу, Гайани, Канади, Перу, Сент-Вінсенту і Гренадинів, Сент-Кітсу і Невісу, Сент-Люсії та США) визнають юрисдикцію суду. Судді діють самостійно, а не як представники своїх держав. У складі суду не може бути двох громадян однієї і тієї ж держави. Строк повноважень — шість років. Судді обирають зі свого складу президента і віце-президента суду.

Міжамериканський суд наразі не здійснив значного впливу на формування регіональних стандартів прав людини. За 40 років свого існування розглянув трохи більше десяти справ. Проте протягом останнього десятиліття ситуація потроху змінюється.

Відповідна комісія вживає заходів до досягнення дружнього врегулювання, а якщо цього не вдається досягти, — вона ухвалює висновок у справі. Ці висновки мають велику моральну вагу і, як правило, враховуються державами, обвинувачуваними в порушеннях прав людини.

Діяльність цих органів на практиці виявилася неефективною, що пояснюється, головним чином, певною нестабільністю та характером політичних режимів в ряді держав цього регіону.

3. Африканська концепція прав людини. Африканська система захисту прав людини. Африканська Хартія прав людини і народів. Африканська Комісія з прав людини і народів. Африканський Суд з прав людини.

Африканська система складається з Африканської комісії прав людини і народів, що є органом Організації Африканської Єдності. Вона діє на підставі Африканської хартії прав людини і народів. Комісія заслуховує кожні два роки звіти держав про законодавчі й інші заходи для захисту прав людини. Комісія з цього приводу формулює судження і пропозиції. Також вона розглядає заяви громадян і недержавних організацій про масові і систематичні порушення прав людини. По них Комісія готує свої висновки для вищого органу ОАЕ – Асамблеї глав держав і урядів.

Африканська Хартія прав людини і народів — міжнар. регіональна конвенція, що стала основою для кодифікації прав людини і народів на афр. континенті. Прийнята в 1981 Асамблеєю глав держав та урядів Організації африканської єдності (ОАЄ) і набула чинності 1986 після її ратифікації державами-членами. А. х. п. л. і н. 1981 іменується також Банжульською хартією (за місцем прийняття — м. Банжул, Гамбія).

Цілі Хартії полягають у запровадженні міжнар. стандартів прав людини з урахуванням специфіки розвитку цих прав у країнах Африки, закріпленні особливих прав народів як важливого інструменту гарантування прав людини. В А. х. п. л. і н. 1981 підкреслюється, що «свобода, рівність, справедливість і гідність є суттєвими цілями для досягнення законних прагнень африканських народів» і вони мають спрямовуватися на «викорінення усіх форм колоніалізму в Африці, координацію і посилення їх співробітництва, зосередження зусиль на досягненні кращого життя...». Реалізація зазначених цілей має відбуватися через історичну традицію та цінності афр. цивілізації. Висловлено переконання, що «право на розвиток, а також громадянські і політичні права не можуть бути відокремлені від економічних, соціальних і культурних прав як у їх концептуальному, так і універсальному значенні, і що задоволення економічних, соціальних та культурних прав є гарантією для користування громадянськими і політичними правами» (преамбула). В документі подано широкий перелік громадянських, політ., соціально-екон. та культурних прав і свобод людини, а також прав народів, чим підтверджена прихильність афр. держав принципам прав і свобод людини та народів, які містяться у деклараціях, конвенціях та ін. документах ОАЄ, Руху неприєднання, ООН.

Хартія закріпила, зокрема, такі права людини: право на рівність перед законом та рівний захист законом; право на життя, повагу і гідність; заборона всіх форм експлуатації і гноблення людини, включаючи рабство, работоргівлю, тортури, нелюдські або принижуючі гідність види поводження і покарання; право на свободу та особисту безпеку, включаючи свободу від свавільного арешту або затримання; право бути вислуханим у справі; право на презумпцію невинності; захист і розумні строки розгляду справи судом; право на свободу совісті, інформацію, об'єднання та мирні збори; право покидати країну і повертатися до неї; свобода пересування і проживання; право на політ, притулок; право вільно брати участь в управлінні країною і рівного доступу до держ. служби та держ. власності; право на працю, освіту, культуру, захист моральних і традиц. цінностей, що визначаються сусп-вом, тощо (ст. 1 — 18).

Крім того, «забороняється масове вигнання осіб, які не є громадянами держави. Під масовим вигнанням розуміється і вигнання національних, етнічних або релігійних груп» (п. 5 ст. 12). Спец, розділ Хартії присвячений надзвичайно широким обов'язкам індивідів з урахуванням особливостей розвитку афр. суспільства: кожний індивід має обов'язки щодо своєї сім'ї, сусп-ва, д-ви та ін. законно визнаних спільнот і міжнар. співтовариства; права і свободи кожного індивіда повинні здійснюватися з належним урахуванням прав інших, колект. безпеки, моралі та заг. інтересу; кожний індивід повинен поважати свого ближнього і ставитися до нього без дискримінації та підтримувати стосунки, що мають на меті забезпечувати і посилювати взаємну повагу і терпимість. Індивід також зобов'язаний: дбати про гармон. розвиток сім'ї, поважати своїх батьків, підтримувати їх у разі необхідності; слугувати своїй нац. спільноті; не вступати у компроміс щодо безпеки д-ви, гр-нином якої він є, або в якій проживає; берегти і посилювати соціальну та нац. солідарність, особливо в разі загрози останній; берегти і розвивати афр. культурні цінності у дусі терпимості, діалогу і консультацій; сприяти досягненню афр. єдності (ст. 27—29).

У Хартії окреслено права народів: право на рівність; право на існування, пов'язане із невід'ємним правом народу на самовизначення і правом на вільне визначення свого політ, статусу та здійснення свого екон. і соціального розвитку; право колонізованих або поневолених народів на звільнення від пут панування; право на одержання допомоги з боку держав—учасниць Хартії у визв. боротьбі проти іноз. панування у політ., екон. і культур, сферах; право вільно розпоряджатися своїми багатствами та природ, ресурсами; право на законне повернення своєї власності, а також на адекватну компенсацію у випадку її незакон, захоплення; право на екон., соціальний і культур, розвиток; право на рівне користування заг. спадщиною людства; право на розвиток; право на нац. і міжнар. мир та безпеку; право на здорове довкілля, сприятливе для розвитку народів (ст. 19—24).

Своєрідними гарантіями зазначених прав народів є встановлені в Хартії обов'язки держав. Поряд із зобов'язаннями кожної держави-учасниці дотримувати і забезпечувати ці права, в ній виділено два особливих зобов'язання держав щодо сприяння правам народів: обов'язок вживати всіх необхід. заходів для викорінення будь-яких форм іноз. екон. експлуатації, особливо з боку міжнар. монополій, з тим, щоб народи могли одержувати всі вигоди від переваг, які надаються їм нац. ресурсами (п. 5 ст. 21); обов'язок в індивід, або колект. порядку забезпечити народам реалізацію їх прав на розвиток (п. 2 ст. 22).

Держави—члени ОАЄ зобов'язалися визнати права, обов'язки і свободи, які містяться в А. х. п. л. і н. 1981, і вжити законод. та ін. заходів для їх здійснення (ст. 1). З цією метою в липні 1987 створено Африканську комісію з прав людини і народів. Вона складається з 11 членів, які обираються таємним голосуванням Асамблеєю глав держав та урядів ОАЄ; при цьому кандидатами висувають найвідоміших осіб найвищої репутації (ст. 30—31). Функції Комісії: 1) сприяти правам людини і народів, зокрема: а) збирати документи, організовувати вивчення і дослідження афр. проблем у сфері прав людини і народів, проводити семінари, симпозіуми і конференції, розповсюджувати інформацію, підтримувати нац. і місц. установи, заінтересовані у правах людини і народів, висловлювати свої міркування та давати рекомендації урядам; б) розробляти принципи і норми, спрямовані на розв'язання правових проблем, що стосуються прав людини і народів та фундамент, свобод, на яких афр. уряди можуть засновувати своє законодавство; в) співробітничати з іншими афр. та міжнар. установами, заінтересованими у сприянні та захисті прав людини і народів; 2) забезпечувати захист прав людини та народів на засадах Хартії; 3) тлумачити всі положення Хартії на прохання держави-учасниці, інституції ОАЄ або афр. організації, яка визнана ОАЄ; 4) здійснювати будь-які ін. завдання, доручені Комісії Асамблеєю глав держав та урядів (ст. 45). А. х. п. л. і н. 1981 є першим на афр. континенті регіон, документом, де відображено як загальнолюдські цінності шодо захисту прав і свобод людини у сучас. сусп-ві, так і цінності захисту людини, властиві афр. спільнотам, що мають зберігатися і розвиватися.

Хартія є також першим у міжнар. праві документом, в якому сформульована система правових норм, що визначає перелік прав народів і встановлює правовий зв'язок між правами народів і державами—учасницями Хартії (механізм здійснення прав людини і народів). Значення документа полягає і в тому, що він сприяє утвердженню прав народів як категорії міжнар. співтовариства шляхом закріплення їх у міжнар. праві.

Наприкінці минулого року набув чинності Протокол Африканської Хартії прав людини та народів щодо утворення Африканського Суду з прав людини та народів, після того, як його ратифікувала 15 країна континенту.

Це означає, що відповідно до умов цього Протоколу з 25 січня 2004 року Суд офіційно буде працювати. Даний протокол про утворення Суду був прийнятий ще в червні 1998 року і лише тепер є сподівання на успішність запровадження цього механізму.

Наступним важливим кроком має стати обрання та призначення суддів Африканського Суду для початку його діяльності у повному режимі. Судді призначаються країнами, що ратифікували Протокол. Також важливим кроком стане розробка правил та процедур роботи Суду.

Право прямої подачі заяви до Суду мають тільки держави та Африканські міждержавні організації. Приватні особи та НУО можуть подавати скарги тільки у тому випадку, коли таку спеціальну декларацію зробила країна при ратифікації протоколу.

Африканська Хартія набула чинності 21 жовтня 1986 року. Відповідно до неї був утворений єдиний механізм контролю – Африканська Комісія. Вона не має суттєвих механізмів впливу на країни та відповідно не відіграє значної захисної ролі. Фактично, не можливо застосувати примусові заходи чи механізми заохочення з метою, щоби країни діяли у відповідності до рішень Комісії. Тому її рішення є не обов’язковими.

Тепер ці два механізми будуть діяти паралельно і експерти сподіваються, що їхня діяльність буде ефективною для захисту прав людини в Африці.

Таким чином, африканці обрали фактично європейську модель функціонування Європейського Суду з прав людини, за винятком обмежень щодо подачі індивідуальної скарги, і відтворили її у себе, що відбувається вперше.