9. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин 1992 р., Комітет експертів Європейської Хартії.

Іншим, важливим актом у галузі прав меншин, який містить стандарти та принципи спеціального характеру, є ухвалена в межах Ради Європи 5 листопада 1992 р. Європейська хартія регіональних мов або мов меншин.

Європейська хартія регіональних мов або мов меншин  — ухвалена у Страсбурзі 5 листопада 1992 року. Метою Хартії є «захист і розвиток історичних регіональних мов і мов національних меншин у Європі» Ратифікована Україною у травні 2003 року. Відповідно до закону про ратифікацію хартії, в Україні положення документу застосовуються до мов таких національних меншин: білоруської, болгарської, гагаузької, грецької, єврейської, кримськотатарської, молдавської, німецької, польської, російської, румунської, словацької й угорської .

Учасницею хартії може бути і держава, яка не є членом Ради Європи. В частині II цього документу перелічено цілі та принципи, відповідно до яких має формуватися політика, законодавство та практика держав- учасниць щодо регіональних мов або мов меншин на територіях, де такі мови використовуються. Важливішими з них, зокрема, є: визнання регіональних мов або мов меншин виразниками культурного багатства; повага географічного району кожної регіональної мови або мови меншин для того, аби адміністративно-територіальний розподіл не створював перешкод у розвитку таких мов; сприяння і заохочення використання регіональних мов або мов меншин в усній і письмовій формі, у суспільному й особистому житті; забезпечення належних форм і засобів для викладання і вивчення таких мов; усунення будь-яких невиправданих розходжень, винятків, обмежень або преференцій щодо використання регіональної мови або мови меншостей, котрі мають на меті стримати або поставити під загрозу її зберігання або розвиток.

Хартію було ратифіковано Законом України від 24 грудня 1999 року N 1350-XIV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин, 1992 р.» з великою кількістю застережень. У той же час стаття 21 Хартії передбачає, що будь-яка держава під час підписання або здачі на зберігання своєї ратифікаційної грамоти чи свого документа про прийняття, затвердження або приєднання може заявити одне або декілька застережень до пунктів 2 — 5 статті 7 цієї Хартії. Інші застереження не дозволяються. У нас застереження чомусь є буквально до всієї Хартії. Але зовсім не з цих, а з процедурних питань Закон втратив чинність у зв'язку з визнанням його таким, що не відповідає Конституції України (є неконституційним) згідно з рішенням Конституційного Суду України від 12 липня 2000 року N 9-рп/2000.

Вдруге Хартію ратифіковано Законом України від 15.05.2003 р. № 802-IV «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин».

Апелюючи до Конституції України та Європейської хартії регіональних або міноритарних мов, місцеві ради Донецької, Запорізької, Харківської, Миколаївської, Луганської областей, а також Харкова, Севастополя, Дніпропетровська, Донецька й Луганська, попри протести представників виконавчої влади, прийняли рішення про надання на своїх територіях російській мові статусу регіональної. Фактично ж ішлося про те, що російська мова має замінити українську як мову діловодства та документації^[3].

У підготовленому Міністерством юстиції України юридичному висновку щодо рішень обласних і міських рад стверджується, що місцеві ради порушили принцип законності, вийшовши за рамки своїх повноважень. Крім того, вважають експерти Мін'юсту, безпідставними є і посилання на Європейську хартію регіональних або міноритарних мов. По-перше, жодне положення хартії не дає підстави для визнання за певною мовою того чи іншого статусу. Це питання має вирішуватися спеціальними законами й не може бути предметом рішення місцевих органів. У хартії ж ідеться про певні охоронні заходи. І тому безпідставними є посилання на статтю 9 Конституції України, яка передбачає, що належним чином ратифіковані міжнародні договори є частиною українського законодавства. По-друге, наявний офіційний український переклад хартії, так само як і закон України про її ратифікацію, суперечить букві й духу автентичного документа, який Рада Європи пропонує для ратифікації своїм членам.

Так, ключовий термін minority language, який означає «міноритарна мова», ці обласні уряди неправильно переклали як «мова меншин», тоді як закон «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», ухвалений Верховною Радою 15 травня 2003 року, передбачає саме захист мов національних меншин. Іншою помилкою вказаних обласних рад є вирване з тексту тлумачення п.11 Пояснювальної записки до Хартії, де зазначено

Комітет експертів Комітету міністрів Ради Європи, що відповідає за підготовку періодичних докладів з оцінкою імплементації Хартії країнами, що її ратифікували, вивчив звіт України та відвідав країну з робочим візитом. На основі цього, а також аналізу правових актів і зауважень від неурядових організацій і представників національних меншин, експерти підготували власний звіт. 27 листопада 2008 року Першу періодичну доповідь та рекомендації від Комітету експертів було затверджено Комітетом міністрів Ради Європи.^[8] Рада Європи опублікувала переклад доповіді англійською, французькою й українською мовами.

Комітет міністрів Ради Європи (фр. Comité des ministres du Conseil de l'Europe) або часто Комітет міністрів (Comité des ministres) є органом Ради Європи, що приймають рішення. До його складу входять міністри закордонних справ всіх держав-членів або їх постійні дипломатичні представники в Страсбурзі. Це одночасно урядовий орган, в якому національні підходи до вирішення проблем, що стоять перед європейським суспільством, можуть обговорюватися на рівній основі. У співпраці з Парламентською Асамблеєю, Комітет міністрів стоїть на сторожі європейських цінностей, а також контролює дотримання державами-членами своїх зобов'язань. Міністр закордонних справ кожної держави-члена Ради Європи перебуває в Комітеті міністрів. У травні 1951 року Комітет міністрів закликав кожну державу-члена призначити постійного представника, який буде в постійному контакті з цією організацією. Всі постійні представники проживають в Страсбурзі. Вони зазвичай дипломати в ранзі послів. У 1952 році Комітет міністрів ухвалив, що кожен міністр може призначити заступника. заступники міністрів мають ті ж повноваження з прийняття рішень як міністри. Заступник звичайно також є Постійний представник в державі-члені.

Другий за рангом до складу делегації як правило, має звання «заступник Постійного представника», не плутати з «заступником міністра».

Комітет збирається на засідання на рівні міністрів як мінімум двічі на рік, у травні та в листопаді. Наради, відомі як «сесія», зазвичай проводяться в Стразбурзі і тривають один повний робочий день або два дні по половині кожний. Хоча більшою частиною кожної сесії, як правило, присвяченої політичному діалогу, міністри можуть обговорити всі питання, що представляють взаємний інтерес, за винятком національної оборони. «Зустрічі заступників міністрів» зазвичай проводяться в залі засідань Комітету міністрів один раз на тиждень.