3. Процедури, що передбачені Європейською конвенцією з прав людини.

Ефективність дії міжнародного права в цілому залежить від волі держав передати частину своїх суверенних повноважень під більш широкий міжнародний контроль. У контексті права міжнародних договорів суверенні держави при ратифікації договору виходять з того, що всі держави — сторони цього договору делегують рівну частку суверенних повноважень. Тому основоположним принципом цих договорів є взаємність, тобто розуміння того, що кожна сторона діятиме у визначений спосіб саме тому, що інша сторона теж буде діяти подібним чином.

Міжнародне право в області прав людини як складова міжнародного права частково базується на принципі взаємності, наприклад, в області гуманітарного права і права збройних конфліктів. Одночасно міжнародне право в області прав людини привнесло до міжнародного права дві важливі новації. По-перше, воно грунтується не на взаємних правах і обов’язках, а головним чином на системі багатосторонніх конвенцій, яка і встановлює об’єктивні стандарти дій держави. По-друге, ці конвенції накладають на держави зобов’язання переважно по відношенню до конкретних осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, і в меншій мірі по відношенню до інших держав-сторін.

Європейська конвенція з прав людини, що є одним із перших документів в області міжнародного права захисту прав людини, базується на принципі об’єктивних стандартів і прав осіб бути захищеними від зловживань з боку державної влади. Вся правова система Конвенції базується на тому, що держава бере на себе зобов’язання забезпечити кожному права людини. Але існують засоби, за допомогою яких держава може обмежити ефективність цієї системи, — це застереження і право відступу від положень документа. Такі засоби прямо зачіпають основні права, що їх гарантує Конвенція. Проте інші механізми, як, наприклад, визнання права на подання індивідуальних заяв до Європейської комісії з прав людини і визнання обов’язкової юрисдикції Європейського суду з прав людини безпосередньо стосуються можливості розгляду потенційних порушень прав людини, і через те спричинюють сильніший вплив на ефективність усієї системи Конвенції в цілому. Ці механізми вже втратили силу для держав сторін після того, як Протокол № 11 автоматично встановив одночасне визнання права як на індивідуальну заяву, так і обов’язкової юрисдикції Європейського суду.

і. Право на подання індивідуальних заяв: стаття 34

Право на подання індивідуальних заяв є одним із найбільш ефективних засобів захисту прав людини, суттєвим елементом контрольного механізму, який був встановлений Європейською конвенцією. Стаття 34 дозволяє Комісії приймати заяви «від будь-якої особи, неурядової організації або групи осіб, що вважають себе потерпілими від порушення однією з Високих Договірних Сторін прав, викладених у цій Конвенції». Відповідно до Протоколу № 11 всі Високі Договірні Сторони Конвенції повинні визнати право на подання індивідуальних заяв, яке гарантує стаття 34. За часів існування старої системи більшість держав визнали це право тільки на конкретний період часу, хоча регулярно подовжували термін дії такого визнання. Деякі з держав визнали це право зовсім недавно, тому дуже небагато заяв з цих країн потрапили до конвенційних органів.

Якщо держава ратифікувала Конвенцію і не зробила жодних заяв про неприйнятність цього положення, Суд уповноважений здійснювати розгляд індивідуальних заяв, які були подані згідно зі статтею 34, при цьому повинні бути дотримані викладені в статті 35 вимоги. За часів існування старої системи декілька держав зробили заяви протилежного змісту, встановивши обмеження на визнання повноважень Комісії в тих питаннях або рішеннях, які постали після дати набрання чинності цією заявою. Комісія визнала ці заяви як такі, що не суперечать статті Конвенції, і можна зробити припущення, що Суд дотримуватиметься такої ж практики. Якщо держава не робить заяву про обмеження повноважень Суду у цьому питанні, то останній визнає за собою повноваження розглядати будь-які питання, що виникають між датою ратифікації державою Конвенції і датою набрання чинності заяви згідно статті 34. Проте навіть за цих обставин Суд наполягатиме на виконанні вимоги про шестимісячний строк, впродовж якого можна подавати заяви згідно зі статтею 35.

Згідно зі статтею 34, якщо держава визнає право на подання індивідуальних заяв, вона бере на себе зобов’язання «не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню цього права». Це положення тісно пов’язане з правом доступу до Суду та правом на отримання адвокатської допомоги відповідно до статті 6 (див. стор.40) а також правом на повагу до таємниці кореспонденції відповідно до статті 8 (див. стор.70).

Протягом останніх років виникали інші питання, які були пов’язані із зобов’язанням держави «не перешкоджати жодним чином ефективному здійсненню права» на подання індивідуальних заяв за статтею 34.

У 1987 році Туреччина оголосила про визнання повноважень Комісії приймати до розгляду індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 (на той час це була стаття 25). Проте одночасно вона обумовила визнання повноважень Комісії кількома обмеженнями. Турецький уряд, наприклад, зазначив, що:

(ііі) повноваження, що надаються Комісії згідно з цією заявою, не охоплюють справ, які пов’язані із правовим статусом військовослужбовців і, зокрема, з дисциплінарною системою збройних сил;

(iv) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно із заявою, поняття «демократичне суспільство» у пункті 2 статей 8, 9, 10 і 11 Конвенції треба розглядати тільки відповідно до принципів, що визначені у Конституції Туреччини, зокрема, в преамбулі до неї та в статті 13;

(v) з метою здійснення повноважень, що надані Комісії згідно з цією заявою, статті 33, 52 і 135 Конституції слід розуміти як такі, що несуперечать статтям 10 і 11 Конвенції (Додаток до листа на ім’я Генерального секретаря від 29 січня 1987 р.).

Туреччина стала єдиною державою серед Високих Договірних Сторін Європейської конвенції, яка намагалася встановити умови до заяви, згідно з якою визнавалось право на подання індивідуальних заяв. Після того як Генеральний секретар повідомив Високі Договірні Сторони про заяву Туреччини, деякі країни зробили заяви про те, що такі умови їх не задовольняють, і ці країни залишили за собою право оскаржити ці умови в майбутньому (Данія, Люксембург, Норвегія і Швеція). Греція ухвалила рішення про те, що вважає заяву Туреччини неприйнятною. Головні питання, що обговорювались у ході листування, стосувались характеру застережень за змістом статті 64 (попередньої версії) Конвенції та в міжнародному праві взагалі (див. вище обговорення застережень і заяв про тлумачення). Суд послався на ці зауваження, коли у справі Лоізіду проти Туреччини (попередні заперечення) (1995) ухвалив рішення про те, що він вважає абсолютним визнання Туреччиною права на подання індивідуальних заяв.

Наприкінці 1988 року Республіка Кіпр також зробила заяву про визнання права на подання індивідуальних заяв згідно зі статтею 34 Європейської конвенції з прав людини. Але ця заява містила пункт про те, що уряд Кіпру не визнаватиме повноважень Комісії при розгляді справ, що пов’язані з «заходами, які вживає уряд Республіки Кіпр у ситуації, що виникла після вторгнення і військової окупації Туреччиною частини території Республіки Кіпр». Ні Комітет міністрів, ні Комісія ще не визначились щодо прийнятності цього обмеження повноважень Комісії.

іі. Обов’язкова юрисдикція Суду: стаття 32

Пункт 1 статті 32 Конвенції визначає обов’язкову юрисдикцію Суду таким чином:

Юрисдикція Суду поширюється на всі питання, які стосуються тлумачення та застосування Конвенції і протоколів до неї і які передаються йому на розгляд відповідно до статей 33, 34 і 47.

Ці положення дозволяють Суду розглядати як міждержавні справи, так і індивідуальні заяви, а також, за певних умов, робити консультативні висновки з приводу правових питань, що пов’язані з тлумаченням Конвенції.