1) Людина – пасивний об’єкт впливу суспільства

Первинна соціа-лізація (охоплює період дитинства)

Сукупність стихійних впливів на становлення особистості

2) Парадигма взаємодії, яка підкреслює активність агентів соціалізації з боку суспільства та активність, відбірковість окремої людини

Вторинна соціа-лізація (дорослий та похилий вік)

Рис. 2.6. Характеристика соціалізації особистості

До впливу соціального середовища людина ставиться вибірково на основі сформованих у неї в свідомості системи цінностей. Сама індивідуальність особи, її потенційні можливості освоїти культурний пласт суспільства, її потреби і інтереси, спрямованість соціальної активності виступають важливішими факторами її соціалізації. Агентами соціалізації є сім’я, сусіди, ровесники, вихователі і вчителі, колеги і знайомі, засоби масової інформації, соціальні інститути, в першу чергу культурно-виховні, референтні групи тощо. Соціалізація здійснюється протягом усього життя людини – від дитинства через зрілість і до старості включно і поділяється на первинну (соціалізація дитини) та вторинну (соціалізація дорослих). Це відбувається тому, що умови життя людини, а значить, і вона сама постійно змінюються, вимагаючи входження у все нові й нові соці­альні ролі і відповідних змін статусу (інколи докорінних, як-то перехід від статусу дитини до статусу соціально зрілої особи).

Але якщо під час соціалізації дитини головним для неї вис­тупає соціальна адаптація, тобто пристосування до суспіль­ного середовища, то для соціалізації молодої і навіть соці­ально зрілої людини основну роль відіграє інтеріоризація, або формування внутрішньої структури людської психіки, переведення елементів зовнішнього світу у внутрішнє “Я” особистості. Результатом інтеріоризації стає індивідуаль­ність особистості.

Адаптація (від лат. adaptatio – пристосовую) – пристосування індивіда до умов існування різних соціальних структур і спільнот, внаслідок чого він засвоює існуючі в них норми, цінності та ідеали.

З. Фрейд виокремлює такі механізми соціалізації:

• імітацію (усвідомлені спроби дитини копіювати і наслі­дувати поведінку дорослих і друзів);

• ідентифікацію (засвоєння дітьми поведінки батьків, соціальних цінностей і норм як своїх власних);

• почуття сорому і провини (або негативні механізми соціалі­зації, що забороняють і придушують деякі моделі пове­дінки: сором, як правило, асоціюється з відчуттям, що вас викрили і зганьбили, а провина пов’язується з внутрішніми переживаннями і муками совісті).

Звичайно, ці механізми спрацьовують переважно на стадії дитинства. Але думки Фрейда були пристосовані деякими соціологами і до стадії дорослого життя особистості. Так, Т. Парсонс вживає фрейдівські поняття у соціологічній тео­рії соціальної дії. Для нього імітація – це процес засвоєння елементів культури шляхом скоріше простого наслідування, аніж свідомого вибору, а ідентифікація – вияв ставлення до соціального середовища та його складових, прийняття цінностей певних соціальних груп і спільнот, спо­сіб усвідомлення своєї приналежності до них. Ступінь іден­тифікації визначається силою і характером прихильності до цих форм людського співжиття.

Теорія соціалізації виходить з того, що людина як суспільний діяч – це один з чинників, що створює умови і обставини як свого власного, так і суспільного життя в цілому. Її дії органічно вплетені в механізм функціонування різноманітних соціальних систем (підприємство, місто, селище тощо). Особистість – об’єкт і суб’єкт соціальної взаємодії. Взаємодія ж соціальної системи і особистості здійснюється за допомогою певних механізмів впливу як на соціальні якості індивіда з боку соціальних систем, так і навпаки. Перша група трактується як механізм соціалізації індивіда, друга – як механізм зміни соціальної системи.

Особистість

Як стала цілісність соціально-типових та індивідуальних якостей, її самосвідомість, що реалізується у практичній діяльності

Особистість як об’єкт

Система об’єктивно заданих соціальних функцій – ролей, пов’язаних із соціальним становищем індивіда у конкретній соціальній ситуації

Особистість як суб’єкт

Відбіркове сприйняття та засвоєння приписів суспільного середовища, що обумовлене розвитком потреб особистості та соціальним досвідом

1. спільні соціальні умови

2. виробничі відносини як основа

3. цілісність умов та засобу життя

Рис. 2.7. Особистість як об’єкт і суб’єкт соціальних відносин

На процес інтеграції особистістю певної соціальної ролі істотний вплив виявляють “очікування” і “вимоги” інших індивідів. У систему особистості немов би включаються спеціально вироблені засоби поведінки, які відповідають вимогам, які висуваються соціальною системою та її членами і складають соціальний характер особистості. Вплив соціальної системи, переломлюючись крізь “внутрішнє Я” людини, виявляється в зміні її поведінки, що починається з порушення рівноваги в її адаптації до особливостей даної системи і закінчується стабілізацією, але вже на новому рівні. Чинність механізмів динаміки соціальної системи виражається в появі або зникненні певних елементів, у зміні внутрішніх і зовнішніх зв’язків цих елементів. Чинниками, що визначають соціальні зміни, є об’єктивні передумови (в першу чергу економічні), а також індивідуальні особливості особистості і специфіка її взаємодії з соціальною системою. Соціальним середовищем, або соціальним простором, функціонування як особистості, так і соціальної системи ступають соціальні спільноти .

Українське суспільство характеризується певними труднощами щодо коригування процесу соціалізації. У 1997 р. в країні було виявлено 34 тис. дітей, позбавлених опіки батьків. З них 14 тис. зросли у неблагополучних сім’ях, а 18 тисяч – це професійні бродяги. До цього можна додати такі сумні цифри: 53 тис. підлітків і дітей перебувають на обліку в міліції, а 19 тис. неповнолітніх засуджені на різні терміни ув’язнення. (Особливості демографічної ситуації в Україні (коефіцієнт народжуваності, смертності, природний рух населення). Див.: Україна: аспекти праці. – 1997 – № 1–6).

Залежно від віку індивіда розрізняють три основних етапи первинної соціалізації:

1. Соціалізація дитини.

2. Моральна (проміжна або псевдостійка) соціалізація (підлітка).

3. Тривала (концептуальна) цілісна соціалізація (перехід від юності до зрілості у період від 17–18 до 23–25 років).

Аналіз сукупності різноманітних чинників на кожному з етапів дозволив виокремити “критичні періоди”, особливо важливі для соціалізації. Для первинної соціалізації – це перші 2–3 роки і вступ до школи: для моральної – перетворення дитини і підлітка на юнака; для тривкого – початок самостійного життя і перехід від юнацтва до зрілості. Соціалізація дорослих націлена на зміну поведінки в новій ситуації, тоді як у дітей акцент робиться на формуванні ціннісних орієнтацій. Крім того, дорослі, спираючись на свій соціальний досвід, здатні оцінювати норми і сприймати їх критично, в той час, як діти в змозі лише засвоювати їх. І, нарешті, соціалізація дорослого допомагає йому набути необхідних навичок (часто конкретного характеру), а соціалізація дитини пов’язана у більшому ступені з мотивацією.

Таким чином, соціалізація особистості по суті специфічна форма привласнення людиною тих суспільних відносин, що існують в усіх сферах суспільного життя. У зміст соціалізації входить освоєння індивідом мови соціальної спільноти, відповідних засобів мислення, властивих даній культурі, форм раціональності і чуттєвості, сприйняття індивідом норм, цінностей, традицій, звичаїв, зразків і прийомів діяльності тощо. Індивід соціалізується, включаючись у різноманітні форми соціальної діяльності, засвоюючи характерні для них соціальні ролі. В цьому плані соціалізацію особистості можна розглядати як сходження від індивідуального до соціального. Водночас соціалізація припускає індивідуалізацію, оскільки вона необхідна для переміщення до індивідуального. Людина засвоює світ культури вибірково, через свої інтереси, свій світогляд. Набуваючи культури, людина формує свій хист, потреби, цінності, тому немає соціалізації без індивідуалізації.

Завдяки соціалізації людина залучається до соціального життя, одержує і змінює свій соціальний статус і соціальну роль. Соціалізація не одноразовий і короткочасний, а тривалий і багатоактний процес. З однієї сторони, суспільство постійно розвивається, змінюються його структура, мета і завдання, цінності і норми та ін. З іншої – протягом свого життя багаторазово змінюються сама людина, її вік, погляди, смаки, звички, правила поведінки, статуси і ролі. Завдяки соціалізації люди реалізують свої потреби, можливості і хист, налагоджують нормальні відносини з іншими членами суспільства, їх групами, соціальними інститутами і організаціями, з суспільством в цілому. Все це дозволяє людям відчувати себе в суспільстві, соціальному житті впевнено і комфортно. Разом з тим соціалізація – найважливіший чинник стабільності суспільства, його нормального функціонування, необхідної наступності його розвитку.

Процес, зворотний соціалізації, називається десоціалізацією. Внаслідок цього процесу людина може частково або повністю втратити норми і цінності, які засвоїла. Умовами для цього можуть бути: ізоляція людини, уніфікація, обмеження спілкування та можливостей для підвищення культурного рівня та ін.

У суспільствах перехідного типу доволі часто доводиться зустрічатися з явищем ресоціалізації. Цей термін означає ситуацію докорінної зміни соціального середовища і необ­хідність особистості пристосуватися до змінених соціальних обставин, нових норм і цінностей. Це надзвичайно болю­чий для людини процес, прикладами якого можуть служити цілковита переміна поглядів на суспільство та переоцінка свого минулого життя, руйнування засад старого світогляду й усвідомлення необхідності побудови нового світорозумін­ня, вимушений розрив з традиційними культурними ціннос­тями і прагнення бути “сучасним”, граючи інколи зовсім не­відповідну своїм бажанням соціальну роль і т. ін.

Поняття соціального статусу та соціальної ролі.

З’ясування місця і ролі особистості в системі соціальних спіль­нот можливе через розкриття поняття “соціальний статус”.

Соціальний статус особистості – це її позиція в соціальній системі, пов’язана з приналежністю до певної соціальної групи чи спільноти, сукупністю її соціальних ролей та якістю і ступенем їх виконання.

Соціальний статус охоплює узагальнюючу характеристику становища індивіда в суспільстві: професію, кваліфікацію, освіту, характер реально вико­нуваної праці, посаду, матеріальне становище, наявність певного обсягу влади, партійну і профспілкову приналежність, ділові відносини, належність до окремих демографічних або етнічних груп (національність, релігійність, вік, сімейне становище, родинні зв’язки), тобто все те, що Р. Мертон називає “статусним набором”. Соціальні статуси поділяються на при­власнені, або одержані незалежно від суб’єкта, найчастіше від народження (раса, стать, вік, національність), і досягнуті, або надбані власними зусиллями індивіда (сімейне станови­ще, професійно-кваліфікаційний рівень тощо). Серед статусів можна вирізнити інтегральний та допоміжні статуси, причому іноді їх взаємодія може бути причиною конфліктів всередині особистості.

Соціальна роль – це типова поведінка людини, по­в’язана з її соціальним статусом, яка не викликає негативної реакції соціального середовища.

Людина в суспільному житті, як правило, виконує кілька соціальних ролей, які утворю­ють, за термінологією Р. Мертона, “рольовий набір”. Соці­альні ролі конкретної людини-особистості можуть закріплюва­тися формально (через посередництво закону чи іншого пра­вового акту) або носити неформальний характер (наприклад, моральні норми поведінки в тому чи іншому суспільстві).

Одна з перших спроб систематизації соціальних ролей належить Т. Парсонсу. На його думку, кожну роль можна описати п’ятьма основними характеристиками:

• емоційною (одна роль вимагає емоційної стриманості, інша – цілковитої розкутості);

• способом одержання (одні притаманні особистості орга­нічно, інші виборюються нею);

• масштабом (деякі ролі сформульовані і суворо обме­жені, а деякі нечіткі й розмиті);

• ступенем формалізації (дія за жорстко встановленими правилами і приписами або довільна дія);

• характером і скерованістю мотивів (орієнтованих на осо­бистий прибуток або загальне благо).

Для реалізації конкретних соціальних функцій на людину покладаються суспільством або державою певні обов’язки і даються певні права та ін. Поняття ролі стосується таких ситуацій взаємодії соціального, коли тривалий період регулярно відтворюються певні стереотипи поведінки. Конкретні індивіди виступають у багатьох ролях. Отже, роль є окремо взятий аспект цілісної поведінки, з нею пов’язані такі поняття, як інституціалізовані рольові чекання (аспектації), рольовий конфлікт, рольова напруженість, рольовий набір, адаптація до ролі тощо. Суперечності між окремими соціальними ролями породжують рольові конфлікти, як внутрішньоособистісні, так і міжособистісні. Вони часто виступають як боротьба мотивів діяльності, в якій переважає домінантний мотив. Тобто існує не тільки ієрархія соціальних статусів, але й ієрархія соціальних ролей. Вільний вибір особою першочерговості реалізації тих чи інших мотивів дуже відносний, оскільки людина перебуває під тиском соціальних функцій, статусів і ролей, що утворюють механізм, завдяки якому людина стає частиною суспільства або соціальної спільноти. Сукупність соціальних ролей, які виконує особистість, відображає соціальні відносини і зв’язки всередині суспільства. Соціальний статус і соціальна роль є основними поняттями в межах ро­льових теорій особистості.

Рольові теорії особистості (Д. Мід, Р. Мертон та ін.) визнають залежність соціальної ролі людини як істоти со­ціальної від очікувань інших людей, пов’язаних з їх розу­мінням соціального статусу конкретної особистості. Розбіжність між уявленнями про соціальну роль тієї чи іншої осо­бистості та її реальною поведінкою виступає основою со­ціальних конфліктів, що звичайно носять міжособистісний характер. Внаслідок виконання людиною кількох соціальних ролей, несумісних між собою, може виникнути внутрішній конфлікт особистості. Його наслідком, як правило, є стрес. Саме у виявленні передконфліктних і передстресових ситуацій або підстав для їх появи, а також у пошуках конкретних шляхів гармонізації соціальних ролей і полягає роль соціології.

З цими теоріями тісно пов’язані теорії соціальної установки, в яких особистість являє собою результат настанов, які формує суспільство самим фак­том постійної повсякденної дії, впливів, тиску на індивіда. Накопичення людиною протягом її життя різноманітних установок призводить до того, що вона звикає бути осо­бистістю; у неї складається принципова установка на те, щоб бути особистістю.

У сучасній науці ці вихідні положення дістають свій по­дальший розвиток у диспозиційній теорії саморегуляції со­ціальної поведінки особистості.

Диспозиція особистості – схильність особи до певного сприйняття умов діяльності та певної пове­дінки в цих умовах.

Диспозиції поділяються на вищі, середнього типу та нижчі. Вищі диспозиції регулюють загальну скерованість поведінки особистості і містять її концепцію життя, ціннісні орієнтації, узагальнені соціальні установки на типові соці­альні об’єкти і ситуації, а також ситуативні соціальні уста­новки (тобто схильність особистості до конкретного типу поведінки у даній ситуації, яка щойно склалася, у конкрет­ному предметному і соціальному середовищі). Диспозиції середнього типу диференціюють сприйняття та реакцію особистості на різні групи і сукупність об’єктів та явищ соціальної дійсності. Нижчі диспо­зиції – це схильність до поведінки у деяких сферах діяль­ності і скерованість дій та вчинків у звичайних типових ситу­аціях, які не вимагають залучення вищих щаблів свідомості.

Структурно диспозиції містять три компоненти:

• когнітивний (усвідомлення особистістю об’єкта установки на абстрактно-теоретичному рівні);

• афективний (емоційна оцінка об’єкта);

• конативний, або поведінковий (воля і прагнення до дії, свого роду переддія, скерована на об’єкт).

Чимало сучасних дослідників розробля­ють теорії референтної групи. Оскільки надширокі соціальні утворення, на думку деяких вчених, нездатні забезпечити комфортне самопочуття та існування особистості в усій їх багатоманітності, вони визнають, що референтні групи більше відповідають прагненням, інтересам і потребам особистості, оскільки вона сама обирає їх і ба­жає до них належати.

Під референтною групою в соціології розуміється соціальна група, на яку індивід орієнтує свою поведінку, до якої належав в минулому, належить зараз чи хотів би належати у майбутньому. Референтними групами можуть виступати різні соціальні спільноти – від сім’ї до класу, від релігійної громади до виробничого кооперативу чи політичної партії.

У регуляції життєдіяльності особистості важливу роль відіграють норми (від лат. – правило, взірець) – засоби соціальної регуляції та контролю діяльності суб’єктів соціального буття.

Соціальні норми безпосередньо впливають на процеси мислення і характер дій особистості, визначаючи зміст установок чи диспозицій, впливають на процес соціалізації особистості.

Важливу увагу розвитку особистості приділяють у концепції системного підходу, управління, теорії “людських стосунків” тощо. Однак окремі підходи не розкривають повноти механізмів життєдіяльності особистості, бо кожен з них базується на “часткових” поняттях.

Ще один напрям дослідження особистості, пов’язаний з вивченням феномена активності особистості, тобто з аналізом особистості як суб’єкта власної життєдіяльності та життєдіяльності соціальних груп і суспільства в цілому. Тут значне місце посідає дослідження життєвої позиції особистості. Ж. Піаже та Р. Мертон, аналізуючи соціальну адаптацію особистості, наполягають на тому, що це – двосторонній процес і результат зустрічної активності суб’єкта і соціального середовища. Включаючись у суспільне життя, особистість зберігає свободу вибору – соціальних ролей, соціальних спільнот, цінностей, форм і видів діяльності. Проте свобода соціальної активності людини залежить від суспільства, яке обмежує особистості свободу вибору. Адже навіть у звужених умовах тоталітарних режимів людина намагається проявляти активність, обирати варіанти реалізації поставленої мети.

Соціальна активність особистості – системна соціальна якість, у якій виражається та реалізується рівень її соціальності, тобто глибина і повнота зв’язків особистості із соціумом, рівень перетворення особистості на суб’єкт суспільних відносин.

Основними критеріями активності особистості є: спрямованість на визначені інтереси, потреби, цінності; характер і рівень прийняття інтересів, потреб, цінностей; характер і рівень реалізації інтересів, потреб, цінностей. У загальному вигляді життєва позиція особистості – це багатомірний конструкт, функціональна динамічна якість особистості, яка інтегрує в динаміці всю особистісну структуру й забезпечує людині певний рівень включеності в життєдіяльність соціального середовища та її самовизначення як суб’єкта свого життєвого шляху та способу життя. Об’єктом позиції особистості є соціальний стан особистості, її життєвий шлях у суспільстві. Причому позиція особистості формується та реалізується у ситуаціях самовизначення.

Показником активності особистості виступає особистісний параметр, який можна визначити як життєвий контроль. Він є характеристикою особистості як суб’єкта діяльності, тобто це показник ролі особи у вирішенні як її власних питань, так і проблем оточуючого її світу через визначення зовнішнього та внутрішнього контролю.

Життєва позиція особистості як соціальний феномен тісно пов’язана із способом життя як всією своєю цілісною структурою, так і окремими компонентами. Це характеристика людини як суб’єкта певного способу життя. Дане поняття дає змогу зафіксувати специфічні особливості і спрямованість діяльності окремої людини, певної спільноти людей у різноманітних сферах життя, таких як сім’я, робота, громадська діяльність, заняття у вільний час.

Життєвий шлях особистості визначається як детермінований суспільством і вільним вибором людини процес поетапного залучення її до системи суспільних відносин, послідовної зміни способів життєдіяльності, пов’язаних із самореалізацією та самоутвердженням.

Таким чином, особистість та її місце у суспільстві в умовах розвитку традиційних високорозвинутих країн, особливо у перехідні періоди в житті країн, що шукають виходу з посткомуністич­ного простору, стає об’єктом поглибленого наукового інтересу, в тому числі й соціологічного. Проблематика людини завжди є цен­тральною у будь-якій соціогуманітарній науці. Але в соціо­логії антропологічні проблеми в теоретичних концепціях тіс­но пов’язані з її соціальною практикою – соціологія сього­дення безпосередньо займається пошуком шляхів вирішен­ня найбільш складних проблем соціального життя сучасної людини, істоти водночас всемогутньої і безсилої, вільної і відчуженої, товариської і безмежно одинокої.

Запитання і завдання

1. Як, на вашу думку, слід визначити зміст понять “особистість”, “людина”, індивід”? Чим вони різняться?

2. Розкрийте особливості життєвого шляху особистості. Що таке соціалізація?

3. Дайте визначення понять “соціальний статус” та “соціальна роль” і розкрийте їх соціологічний зміст.

4. Які складові визначають структуру особистості?

5. Назвіть фактори, механізми та агентів соціалізації.

6. Розкрийте соціологічний зміст понять “десоціалізація” та “ресоціалізація”.

7. Поясніть відмінності наукових підходів до вивчення ролі особистості у суспільстві.