3. Класична і посткласична картини соціальної реальності.
Найбільш важливою соціально-філософською проблемою, як відомо, є проблема визначення засад соціального буття, а отже, й цілісності суспільства. Класична філософія виходить з того, що суспільне життя (соціальна солідарність людей, спілкування) забезпечується самою необхідністю спільного буття, оскільки люди так чи інакше усвідомлюють необхідність і переваги спільного життя.
Для класичного підходу до аналізу суспільства було характерним прагнення максимально виключити з теоретичного розгляду суб’єктивний світ окремої особистості. Тому у класичній філософії головна увага приділялася визначенню такої суспільної структури, яка б не залежала від суб’єктивізму та свавілля і була б визначальною для суспільства в цілому. Зокрема, Гегель вважав, що концентрованим виразом об’єктивних цінностей буття є Світовий розум. А Маркс базовою структурою суспільного життя вважав економічні відносини. Виробництво матеріальних благ, за його теорією, є необхідною передумовою соціального життя, а економічна доцільність повинна визначати людей
Соціальна філософія XX і XXI ст. створила якісно нову картину соціальної реальності. В рамках цієї філософії яскраво проявився феномен, який характеризується як поворот до людини. Соціальна реальність розглядається скрізь призму окремої особистості, окремого індивіда. В цьому зв’язку досить обґрунтованою стала критика філософами XX ст. тих концепцій, які відстоювали пріоритет соціального цілого перед окремою особистістю. Концепції Гегеля і Маркса піддавались серйозній критиці у книзі К.Поппера “Відкрите суспільство і його вороги” (1948).
Зміна акцентів в осмисленні параметрів і природи соціальної реальності стала важливим етапом на шляху перегляду картини соціальної реальності, притаманної філософській класиці. Представники сучасної філософії наголошують, що з абсолютно вірного висновку про суспільні засади людського життя класична філософія зробила неправомірний висновок про примат суспільства над індивідом. Відносини індивіда і суспільства у класичній парадигмі філософії постали в спрощеному вигляді. Водночас філософська класика виходила із сформульованої просвітниками тези про “радикальне добро в людській природі”, пояснюючи все негативне недосконалістю суспільства, в якому людина формується і живе.
Виникнення посткласичної картини соціальної реальності було зв’язане з усвідомленням спрощеності розуміння суспільства і особистості, притаманного філософській класиці. У посткласичній філософії робиться висновок, що виключення суб’єктивної сторони з філософського аналізу суспільства є виправданим і необхідним лише в обмежених рамках. Водночас у посткласичній філософії сама суб’єктивність постає по-новому, передусім, як інтерсуб’єктивність.
Поняття інтерсуб’єктивності характеризує одну з найважливіших особливостей соціальної філософії XX і XXI ст. Витоки цього поняття сходять до феноменології Е.Гуссерля, а свій розвиток воно отримало у творчості М.Гайдеггера, Г.Гадамера, Х.Ортеги-і-Гассета, М.Шелера, Ж.-П.Сартра, Г.Марселя, М.Мерло-Понті, П.Рікера. Інтерсуб’єктивність ґрунтується на уявленні про особливий вимір реальності, який складається при взаєминах людей. У своїх витоках ця реальність є взаємодією “Я” та “Іншого”. Життєвий світ людини як гранично широка сфера людського досвіду є інтерсуб’єктивним. До життєвого світу особистості належать також інші, і не лише як тіла і об’єкти мого досвіду, але і як alter ego (друге “Я”), тобто суб’єкти, що наділені такою ж активністю, як і Я.
Інтерсуб’єктивність, яка розкривається через взаємодію “Я” та “Іншого”, виявляє те, що можна назвати екзистенціальною напругою суспільного життя. Людська культура виробила своєрідні способи зняття внутрішньої напруги: це може бути свято, карнавал, правила ввічливості, етикет тощо. Це сукупність соціальних правил, які дозволяють пом’якшити зіткнення, боротьбу, конфлікт між Я та Іншим. Хоча про тотожність їх не йдеться.
Отже, за допомогою поняття інтерсуб’єктивності твориться образ реальності, що складається з багатьох “Я”, кожне з яких є не лише унікальним і неповторним, але і також суб’єктивним. У будь-яких ситуаціях чи випадках “Я” завжди залишається таємницею для іншого “Я”. При цьому в зіткненні з іншим окреслюються межі власної особи, власного “Я”, але в єдності з багатьма “Ти”. В результаті суспільство постає як множинність Ти, Інших, в яких необхідно визнавати їх власне “Я” і водночас не наділяти їх якостями власної суб’єктивності.
Інтерсуб’єктивність, таким чином, означає, що суспільство – це не однозначна, а багатовимірна, плюралістична реальність, де кожен прагне відстояти і захистити свою власну суб’єктивність. При цьому йдеться не лише про окрему особистість, але і про народи, які відстоюють свою самобутність, право на власний розвиток і власне буття.