Спогади Грицай Параски Нечипорівни, жительки с. Семенівка, Липоводолинського р-н, Сумської обл., яка була вивезена на примусові роботи до Німеччини.

Я потрапила на військовий завод м. Ерфурта. Звідти втекла, була спіймана і відправлена в трудовий концтабір Айзенах. У вересні 1943 року я потрапила в село Бальштадт, до господаря Гільмана. Працюючи в селі, я бачила високі труби, з яких валив дим. Показуючи на них, німці все приказували «верк арбайтен» - тобто «завод працює». Я і вважала що то працює якийсь завод. Жодного дня я не бачила, щоб не було диму з труб. Так велося до квітня 1945 року. 6 квітня 1945 року територія, на якій я була, попала в зону окупації союзників. Після того, як закінчились бої, до села приїхали великі вантажні машини, на які посадили всіх німців села. Вони плакали, прощались один з одним, просили солдат відпустити їх. Пояснення, що вони залишаться живі їх не втішали. Пройшов слух, що їх везуть на той завод, труби якого я бачила два роки. Нам, тобто примусовим робітникам, було цікаво що ж там таке. І ми, збираючись групками, також пішли за машинами. Нам цього ніхто не забороняв. Пройшовши кілометрів чотири, зупинилися біля великих воріт, які були відчинені. Зайшовши туди, ми побачили, що американці проводили своєрідну «екскурсію» для місцевих німців. Ми приєдналися до них. Перше, що я побачила – це величезні печі, в яких ще тліли трупи. Різні диявольські пристрої, на яких катували людей були виставлені в окремих приміщеннях. На цих пристроях скрізь була кров. Залізні шафи, в яких закривали людину і вона не могла рухатись, і так стояв сутками. «Вихалки», де людині розпинали і руки, і ноги. Тавро «зірка», яким випікали шкіру. Доріжка, йдучи якою люди провалювались у нішу. Батоги, на кінці яких була залізна куля. Все це я пам’ятаю, наче в тумані. Потім завели до музею. В ньому були розложені жіночі рукавички, абажури, інші речі, зроблені із людської шкіри. І ось ми пройшли медичні лабораторії, де показували ліки, медичні пристрої, за допомогою яких проводилися експерименти над людьми. А потім бараки… нескінченні і довгі… на нарах у висоту на 5-6 метрів лежали ті, над ким робили експерименти. Це були живі скелети з великими головами. На декому із низ був одяг, інші лежали роздягнуті. Більшість із них уже нічого не могли сказати, лише водили божевільними очима. Деякі питали «хто в Полтавщини?», «хто з Орловщини?». Хотіли побачити земляків. Німці їх не встигли знищити перед наступом союзницьких військ. Далі нас повели в невеликий барак, який стояв окремо від інших. Зайшовши тули, ми побачили дітей, над якими теж проводили медичні досліди. Цього я витримати не могла, і з подругами вискочили звідти і побігли назад в село. По дорозі ми мовчали, і я думала про те, скільки людей там було спалено за цей час! Пізно ввечері привезли господаря з дочкою. Я могла піти з цієї «екскурсії», а вони мусили дивитися на ці жахіття. Не могла навіть уявити, що вони там побачити, адже я була там декілька годин, а вони цілий день. Не дай Боже нікому побачити те, що я побачила в Бухенвальді.