Забавлянки

Забавлянки, або утішки, потішки, чукикалки – жанр дитячого фольклору, коротесенькі пісні чи віршики гумористичного, жартівливого змісту ігрової спрямованості. Вони активізують (стимулюють) єдність слова та моторики дитини, супроводяться не тільки відповідними рухами, а й розвивають мовлення дитини. Незважаючи на свою простоту, забавлянки позначені евфонічною культурою, сприяють жвавому спілкуванню з довкіллям, привчають до чуття прекрасного¹³³.

Цим жанром дитячого фольклору здавна користуються дорослі у процесі спілкування з маленькими дітьми. Забавлянки співали тоді, коли дитина вже починала сидіти самостійно. Вони покликані стимулювати загальний розвиток дитини і мають практично-побутове призначення: активізувати дитину, заспокоїти її, викликати в неї позитивні емоції. Забавлянки – напрочуд вдала й доцільна форма спілкування дорослих з дитиною, що є запорукою її нормального розвитку. Це спілкування викликає в маляти почуття фізичного комфорту, радість, активізує сприйняття ним різноманітних зовнішніх подразників¹³⁴.

Г.В. Довженок виділяє у забавлянках дві основні групи: твори, що супроводжують усі види дій з дитиною – підкидання, погладжування, хитання, в тому числі й ті, що вилилися у форму гри; і такі, що безпосердньо з діями не пов’язані¹³⁵. Твори першої групи призначені немовлятам, що ледь навчилися сприймати слова рідної мови, другої – дітям віком від одного до трьох років, які почали активно засвоювати лексичний її склад.

У свою чергу забавлянки першої групи, що супроводжують різні види дій з дитиною можна умовно поділити на такі: до гри а) з голівкою, б) пальчиками, в) ніжками, г) підкидання тощо. Такі забави конче необхідні, оскільки сприяють розумовому та фізичному розвиткові дитини. За кожною пісенькою-забавою у народному дитинознастві закріплено саме ті, а не інші рухи. Наприклад, колихання дитини в люлечці чи на руках або ногах може супроводжуватися такою пісенькою:

Гойда, гойда, гойдаша,

Де кобила, там лоша,

Де кобила, там лоша,

Там печене порося¹³⁶

Забавлянка «Печу, печу хлібчик» супроводжує такі дії. Беруть у долоні дитячу голівку і, злегка її перекидаючи з руки на руку праворуч та ліворуч, ніби виробляють хлібину, приказують:

Печу, печу хлібчик

Дітям на обідчик.

Меншичкому – менший,

Більшечкому – більший¹³⁷.

Потім дитячою голівкою легенько поводять то наперед, то назад, пильнуючи, щоб дитина не впала, бо їй може закрутитися голова, і продовжують:

Шусть у піч!

Шусть у піч!

Сажай-виймай,

Сажай-виймай.

Ріжу, ріжу,

Я куштую, –

Гам!

Дуже поширена в українців забавлянка «Зайчик». Дитину беруть легенько за вушка, повертають голівку спочатку праворуч, потім ліворуч, примовляючи в такт рухам, а вимовивши останні слова, легенько смикають дитя за вушка:

– Зайчику,зайчику! – Чом ти не взяв?

Де ти був? – Били мене,зайчика,

– У млині,у млині. Золотії пальчики,

– Що ти видав? Ледве я втік

– Сім міхів горіхів. Через бабин тік.

Забавлянки з пальцями відомі у всьому слов’янському світі, серед них найпопулярніша «Сорока».

Беруть кожен пальчик, починаючи з мізинця, загинають і кажуть:

І цьому дам, і цьому дам,

І цьому дам, і цьому дам,

А цьому не дам:

Він дрів не рубав,

В хату не носив, печі не топив,

Води не носив, діжі не місив,

Каші не варив, хліба не ліпив,

В піч не сажав, кашу доїдав¹³⁸.

У забавлянці перед дитиною малюється ланцюг різноманітних трудових процесів, пов’язаних з домашнім господарюванням: рубання дров, носіння води, запалювання печі, варіння каші. Забавлянка прищеплює дитині повагу до праці та зневагу до ледарів. Сорока свідомо не дає їсти ледареві, який «дров не носив, діжі не місив, хати не топив». Народна система виховання в процесі зростання дитини спрямовувала до неї такі художні твори, що зображали життя у його найсуттєвішому прояві – у праці. Ця природня життєва потреба людини у забавлянках є невід’ємною рисою також героїв творів – різних птахів, звірів…

Так, забавлянка «Кую, кую чобіток» імітує процес праці шевця. Беруть у дитини ногу й пучкою вказівного пальця підошву ніби «кують» та приказують:

Куй, куй, чобіток,

Подай, баба, молоток,

Не подаси молотка,

Не підкую чобітка.

Молоток золотенький,

Чобіток дорогенький¹³⁹.

Тоді пучкою підошву залоскочують та ще й приказують: ш-ш-ш. Дитина регоче, тішиться.

Плескання в долоні – перша й найулюбленіша дитяча забава, яку дитина здійснює спочатку за допомогою дорослих, пізніше – сама. Ця пісня-забавлянка сприяє координації рухів дитини, її вправності та спритності. Дитину садять собі на руки, беруть за ручки і примушують плескати в долоні, при цьому кажуть:

– Ладушки,ладусі! – А що пили?

А де були? – Бражку.

– У бабусі. Каша масленька,

– Що їли? Бражка п’яненька,

– Кашку. Бабуся старенька¹⁴⁰.

Далі мати чи няня бере в свої руки дитячі ручки, махає ними, проказуючи: «Гай! Гай! Полетіли, на головку сіли». І кладе дитячі ручки на голівку.

Забавлянка «Кра, ворона, кра» розкриває перед дітьми красу рідної мови, її багатство та милозвучність. Дитині, яка починає говорити, або вже говорить, беруть рученя легко за шкірку і починають то опускати, то піднімати, наподібніючи тим політ ворони. При цьому примовляють:

Кра, ворона, кра!

На полиці сиділа,

Дітям кашу варила,

Діти пішли до села,

Сама кашу поїла.

Гиш, гиш, гиш!

На останнє «гиш!» пускають ручку і починають махати руками, ніби відганяють від себе ворону. Дитина наслідує своїх батьків, теж махає руками, радіє і сміється¹⁴¹.

Забавлянки допомагають дитині пізнати світ та себе у світі через гру, що в цей період є основною формою її діяльності:

Летіла пчола коло чола – бумц!

Летіла оса коло носа – бумц!

Летіла мушка коло ушка – бумц!

Летів жук, в оцьо – бух!

У процесі речитативного співу забавлянки дитина ручкою вказує на чоло, ніс, вушко, очко, що корегує рухи, розвиває інтелект маляти.

Деякі забавлянки пристосовані до зняття емоційної напруги дитини під час купання та умивання, адже традиційно мати-українка понад усе оберігала душевний спокій та рівновагу дитини, тому намагалася попередити дитячі сльози, навіть неприємну процедуру перетворити у гру, супроводжуючи її словами:

Купалися ластів’ята

Та в чару-водиці,

Щоб були ми білотілі

Та ще й білолиці.

Або:

У любистку купали,

Живу воду наливали,

Щоб здоров’я тіло мало,

Лиха-горенька не знало¹⁴².

Тут ідеться про міфологему «живої» води, відому всім індоєвропейським народам. Ця вода зцілює рани, наділяє силою, повертає до життя, є аналогом «безсмертного напою» амрити (санскрит), амброзії (грецьке) або нектару. Випивши чашу амрити, боги і титани ставали безсмертними, вічно юними. Ця міфологема ріднить згадану забавлянку з українськими замовляннями давнього походження. Отож, можна висунути гіпотезу, що ця монострофа була вербальною частиною давнього лікувально-магічного ритуалу.

Деякі пісенні мініатюри-забавлянки в українців називаються чукикалками. «Чукати – забавляти дитя, підкидаючи його догори», – писав Борис Грінченко. Отож, чукикати – це і просто бавити дитину, і дещо вужче – розважати її пісенькою від початкових слів пісеньок – різних поєднань звукосполучень «чук», «чуки»¹⁴³.

Чуки, чуки, чуки, чуки,

Наварила баба щуки

І діток накормила,

І спатоньки положила¹⁴⁴.

Часто чукикалки супроводжують імітацію їзди верхи (дитя сидить на коліні няні чи матері):

Їде, їде пан, пан

На конику сам, сам,

А за паном хлоп, хлоп,

На конику гоп, гоп¹⁴⁵.

Зміст багатьох поетичних мініатюр має на меті розсмішити дитину, викликати в неї позитивні емоції через комічність ситуацій, зображених у ній:

Ой гоп, гопа-па,

Нема грошей у попа,

А в попаді трошки є,

Та попові не дає¹⁴⁶.

Чи скажімо, така:

Ата-та, а та-та,

Сіла баба на кота,

Поїхала в гості,

Розсипала кості.¹⁴⁷

Значна частина чукикалок малює перед дитиною ідеальний образ слухняного хлопчика або чемної дівчинки-господині. Вони не тільки тішать маля, але й стимулюють його бажання самовдосконалюватися, бути взірцем для інших, творити добрі справи, шануватися:

Гоп-чук, чук-чук-чук,

Кращий хлопчик, дівчур:

І волики напасе,

І водички принесе¹⁴⁸.

Стосовно дівчинки:

Чуки-рики, півники, гайда,

Була собі дівчина-найда.

І хліб пекла, і часник товкла,

І сорочку латала,

І на хлопців моргала.

Ось така вона була¹⁴⁹.

Або:

Очі дівчинки манісінькі,

Яка ж бо ти гарнісінька:

За косою барвіночок

Ще й руки білісінька.¹⁵⁰

Ритм у житті дитини посідає неабияке місце, а чукикалки, перегукуючись з ритмами людського серця, биттям пульсу, мають неабиякий вплив на маля, приносять йому несказанну насолоду, воно вже не є пасивним слухачем, а активним учасником дійства, бо конкретна життєва, ігрова ситуація, зміст пісеньки дозволяють дорослому щоразу імпровізувати певні рухи, заохочуючи дитину.

Г.В.Довженок відносить до забавлянок так звані «надокучливі казки»¹⁵¹. Їх починають проказувати тоді, коли дитина, за народним висловом, «вже щось тямить», а отже, є можливість максимально займати її розмовою. В.Я.Пропп вважає, що «це, власне, не казки, а прибаутки чи утішки, якими намагаються відвадити дітей, коли вони надто настирливо вимагають оповідати казки».¹⁵² Дані опитування респондентів на Східному Поділлі підтверджують цю думку вченого.

Справді, ці твори посідають перехідну позицію між казками та забавлянками, оскільки мають ознаки обох фольклорних жанрів. Зачин («Був собі», «Жив-був») та оповідальність споріднює їх з казками. І все ж більшість фольклористів (В.Я.Пропп¹⁵³, Г.В.Довженок¹⁵⁴, Г.С.Виноградов¹⁵⁵) зараховують їх до жанру забавлянок. Деякі твори мають певний сюжет, а інші являють собою вкрай коротенькі віршики з повторюваною частиною в два-три рядки, наприклад:

Був собі дід та баба,

Була в них вівця,

Почнемо з кінця:

Жив собі дід та баба,

Була в них вівця,

Почнемо з кінця... і т.д.¹⁵⁶.

Дуже популярною є надокучлива казочка такого змісту:

Жив собі дід Сажка,

На ньому була синя семиряжка,

На голові шапочка,

Під носом капочка,

На семиряжці латочка.

Чи хороша моя казочка?¹⁵⁷

На думку Г.В.Довженок, «механізм безконечності» дуже простий: повторення твору здебільшого стає відповіддю на поставлене питання: «Чи казати знов з кінця?», «Чи гарна моя казочка», «Розказати тобі ще?» і т.п. І навіть коли при виконанні казочки зникають заключні рядки, які зумовлюють необхідність повторення, специфіка твору остаточно не нівелюється¹⁵⁸.

– Послухайте, люди, – А хто збив вам горнець? Довга байка буде! Баба каже: “Горобець!” Був собі раз горобець, – Підіб’ю йому крильця! Бабі збив новий горнець.

Чи казати знов з кінця? Прилетіла горобчиха, Як казати, то казати: Питається баби стиха: Був собі раз горобець...159

Є.І.Сявавко стверджує, що такі казочки співають або розповідають, щоб сприяти розвитку інтелекту дитини, її пам’яті, вчити її орієнтуватись. В таких забавлянках немає жодного слова, яке було б незрозумілим дворічній дитині, виходило б за межі її невеликого досвіду¹⁶⁰.

Кумулятивні забавлянки у форму діалогу це логічні ланцюжки запитань та відповідей, проте така особливість не порушує їхнього оповідального характеру. І.І.Толстой вважав, що простота побудови таких забавлянок робить їх легкими для запам’ятовування і співзвучними з характером дитячого мислення та сприймання. Ця простота, на думку дослідника, частково пов’язана з рівнем мислення людини на найдавніших стадіях розвитку людської культури¹⁶¹.

Забавлянка розрахована на дітей, які тільки-но почали оволодівати рідною мовою, простими рухами, сприймати перші образи довкілля. Це зумовило обсяг творів, простоту їх змісту та образів, обмеженість художніх засобів, проте така “економність” компенсується багатою ритмікою, жестами, мімікою, інтонацією.

Таким чином, малесенька дворядкова забавлянка, наприклад, «Коза рогатая», несе дитині хвилю позитивних емоцій, інформацію про певний образ, його зв’язок зі світом.