Колискові пісні

Колискова пісня належить до жанрів дитячого фольклору, створених дорослими для дітей. Творцями і виконавцями їх є, як правило, жінки – мами, бабусі, тітки, сестрички, які з дитинства проходили «педагогічну практику», набуваючи необхідних знань та навичок заколисування та забавляння дитини. Г. Довженок назвала їх «тим зерном, що пізніше сходить буйним колоссям поетичності в уже дорослої людини» [11, 36].

Колискові пісні, як фольклорний жанр, привертали увагу дослідників впродовж двохсот років від „Русалки Дністрової” і до сьогодення. Впродовж ХІХ століття і початку ХХ дослідження мали дескриптивний зміст, про що свідчать записи М. Максимовича, Я.Головацького, П.Іванова, О.Малинки, М.Дерлиці, М.Грушевського.

У другій частині збірника М.Максимовича, виданому у 1849 році вміщено 12 колискових. Вчений вважав, що ці пісні впадають у душу немовляти і «надають їй першого музичного настрою» і що їх «можна визнати безпосереднім вираженням самої матері». Саме з колисанок починається збірка А. Метлинського «Народні південно руські пісні». Автор класифікував уміщені твори адекватно плину людського життя, від народження до смерті. Сюди входили також пісні про кохання, весільні, родинні, поминальні.

Чи не першою в світовій фольклористиці роботою з етнографії дитинства є праця Марка Грушевського «Дитина в звичаях і віруваннях українського народу. Матеріали з Полуденної Київщини», що видана у Львові у збірнику «Матеріали до української етнології» 1906 – 1907р.р. за редакцією Зенона Кузелі. М. Грушевський надавав великого значення колисковим пісням у виховній системі українського дитинознавства, оскільки бачив і розумів прикладний характер цього жанру і спостеріг, що багато матерів хвалиться, що як перестає співать, як колише, то зразу і плакать почне дитина. Хоча робота М. Грушевського не тяжіє до ґрунтовних узагальнень, проте їй притаманне сумлінне ставлення до описуваного матеріалу і вона є важливим літературним джерелом для сучасних дослідників.

М. Левицький на основі 15 колискових пісень, записаних ним власноруч, звертає увагу на зміст, мотиви, персонажі, пов’язує все це з реальним світом, в якому плине життя дитини [18, 189]. Колискові пісні також записувала Леся Українка, частина їх увійшла до збірника «Народні мелодії з голосу Лесі Українки» [34, 99–121]. Г. Виноградов відносив колискові пісні до поезії пестування, про що йдеться в роботі «Дитячий фольклор і поезія пестування» [5, 255–274]. Розглядає колискові пісні фрагментарно О. Капіца [16, 222]. В. Анікін в статті «Начало всех начал» подає теж фрагментарний аналіз колискових пісень і називає їх «прелюдією до музичної симфонії дитинства» [1, 8]. І. Пільгук та В. Бойко здійснили загальний огляд українського дитячого фольклору, в тому числі і колисанок [3, 123–131; 24, 91–106].

Фундаментальним дослідженням дитячого фольклору є праця Г. Довженок, де йдеться про генезу колисанок, їх тематику, персонажі, художні засоби творення образів, класифіковано пісні згідно основних мотивів, описано їх функції, подано огляд наукових праць з даної проблеми.

Серед досліджень другої половини ХХ століття варто виокремити праці Н. Бабич «Мовний дивосвіт української колискової» [2, 167–175], К. Луганської та Г. Довженок «Дитяча поезія» [13, 8–36], Г. Сухобрус, Й. Федаса «Колискові пісні» [32, 5–9], В. Бойка «Колискові пісні» [3, 5–22] та ін. У періодиці непересічним явищем були публіцистичні статі В. Скуратівського [29] та Н. Матвієнко [21].

Федеріко Гарсіа Лорка назвав колискові пісні «маленьким початком поетичних пригод, першими кроками у світі духовної діяльності» [7, 21]. На теперішньому значенні народної пісні у вихованні дитини акцентував увагу К. Ушинський: «А яким невичерпним матеріалом є південноросійська народна поезія для розвитку, найвитонченішого розвитку найблагородніших і найніжніших почуттів у серці молодого покоління!.. О так, тут народ потрудився для нас і створив велику мову і велику поезію» [37, 136].

Про формування світу емоцій засобами народної пісні писав В. Сухомлинський: «Є така людська якість – тонкість, емоційність натури. Вона виявляється в тому, що довколишній світ загострює здатність до переживань. Людина тонкої емоційної натури не може забути горя, страждань, нещастя іншої людини; совість примушує її прийти на допомогу. Цю якість виховує музика й пісня»[33, 189].

Щодо питань дидактики, виховного потенціалу колискових пісень, то вони частково висвітлювались на сторінках педагогічної преси України.

Завдання нашої публікації – окреслити міфопоетичний та функціональний зміст українських колисанок як важливої складової народного українського дитинознавства.

Вчені, залежно від їх професійної належності, дають різні визначення колискових пісень, наприклад, у «Літературознавчому словнику-довіднику» таке визначення: «Колискові пісні-жанр народної родинної лірики, специфічний зміст і форма якої функціонально зумовлені присиплянням дитини в колисці» [20, 361]. Автори посібника «Українська народна словесність» З. Лановик та М. Лановик визначають їх як «ліричні пісенні твори, які виконуються матір’ю (рідше батьком чи іншими членами родини) над колискою дитини для того, щоб її приспати» [17, 590].

На нашу думку, найточніше визначення колискової подано у словнику наукової і народної термінології за редакцією К. Кабашнікова: «Колискова пісня – один із жанрів дитячого фольклору, переважно коротенькі пісеньки, виконані зазвичай над дитячою колисковою з чітко визначеною метою – приспати дитину» [6, 211].

Колискові пісні можна вважати найдавнішим жанром жіночої творчості, оскільки вони своїм корінням сягають ще часів міфологічної свідомості людства, його міфічної історії. Питання походження колискових пісень торкалися багато дослідників, які хотіли з’ясувати їх природу, збагнути джерела. Дослідниця дитячого фольклору Н. Еліаш виводила генезу колискової пісні від замовлянь, вважала магічними характер та функцію найдавніших колисанок [12, 36]. Її погляди поділяє російська дослідниця А. Мартинова, частково В. Єлатов, який, однак, вважає, що «зв’язок колисанки із замовлянням, коли він і був, більше виявився зовні, в особливостях виконання, ніж став наслідком спільної їх суті» [12, 37]. Дослідниця українського дитячого фольклору Г. Довженок на противагу цьому стверджує, що «спільність інтонаційної будови колисанок із замовляннями – не лише зовнішня, випадкова, а викликана їх спорідненістю» [12, 37]. З цим, на нашу думку, варто погодитися.

Найстійкішим мотивом в українських колискових піснях є закликання чи запрошення сну до дитини. Сон уявляли наші предки як істоту, яка може увійти в людину і вийти з неї, може заспокоїти, приспати, ввести в стан абсолютного спокою. Пригадаймо, як у казках героїв присипляють або за допомогою чарів, або ж грою на музичному інструменті, або за допомогою магічних дій. У давнину сон сприймався як невластивий людині фізичний стан, що настає в результаті дії якихось сил, духів. Такими силами є антропоморфічні образи Сну та Дрімоти, до яких і звертається мати в колискових піснях:

Ой ходить Сон коло вікон,

а Дрімота коло плота,

Питається Сон Дрімоти:

– Де ми будем ночувати?

– Де хатина є тепленькая,

де дитина є маленька,

Там ми будем ночувати,

Мале дитя присипляти… [14, 51]

Сон та Дрімота уподібнюються до людей, вони ходять, співають, ділять обов’язки («ти будеш колихати, а я буду присипляти»). Отже, це дві міфічні істоти з чітко розподіленими функціями: Сон присипляє, Дрімота – колише. Мало того, Сон носить в чарівній рукавичці «спання», яке насилає на дитину (мотив магічного наслання чогось, притаманний магії). Таке «спання» приносить дитині і мати:

Піду в поле по зілєнько,

Дитиночці по спаненько.

Принесу ті теє спанє,

Будеш спати аж до ранє [14, 78]

Колискові пісні створювалися в період дитинної, міфічної свідомості людства, коли надавалося Слову великої ваги, воно було домінантою буття («Спочатку було Слово»), воно матеріалізовувалося, давало можливість відчути матеріальний світ, керувати ним. Слово ставало ділом, за допомогою його виганяли хворобу, замовляли врожай, пророкували. В цілій низці українських колискових мати, як жриця домашнього вогнища, берегиня, пророкує дитині:

Коли б спало, щастя мало,

Коли б росло, не боліло

Ні на головку, ні на тіло.

Зросточки в косточку,

З ножечки хоть трошчки..

Варто провести аналогію між колисковими піснями з домінантним мотивом закликання сну та замовляннями від «крикливців»: «Кури, кури рябенькі! В вас голови маленькі, а у рожденного і хрещеного раба божого Івана велика голова. Скрикніть ви сон із усіх сторон на рожденного. Хрещеного раба Божого Івана!» [36, 102].

Або:

«За морем два дуба: давайте побратаємось: у мене син, у вас дочка, – нате вашій дочці крикливці. А моєму народженному сину Івану дайте сонливці! Дим, димище, сволок, сволочище, слиж, слижище, – нате вам крикливці, а дайте нарожденному Івану сонливці! Уроки урочища водянії, вихровії, прозорнії! Поки вас не знав, від уроків не шептав, а як став знати, то став всіх святих споминати» [36, 103].

Колискові пісні і образно-тематичною структурою, і інтонаційно-ритмічною будовою споріднені із замовляннями. Як колискові пісні, так і замовляння – виголошуються речитативом, напівпошепки. Це інтимна розмова, яка мусить іти тихо, плавно, не порушуючи гармонії, тихої музики сфер, це діалог зі Всесвітом, душі і серця.

Замовляння та колискові пісні мають такі спільні риси:

а) і колискові пісні, і замовляння виникли в період, коли відбувся остаточний перехід від мисливства до землеробства, коли матріархат прийшов на зміну патріархату, коли жінка вшановувалася як символ родючості (антропоморфні фігурки жінок, «Ляль» знаходять під час археологічних розвідок) і владно входили в духовне життя людей культи вогню (поява в хаті печі, яка стала домашнім жертовником), води, землі-годувальниці, сонця, місяця, зернових культур та виробів з них;

б) колискова пісня має таку ж магічну функцію, що й замовляння, – привернути певну якість чи дію, свідченням чого є словесні формули побажання дитині;

в) і в замовляннях, і в колискових піснях персонажами виступають магічні істоти (Сон-Дрімота, «спання»), тотемні тварини (гулі, кіт, чайка, зозуля);

г) як в замовляннях, так і в колискових піснях мова звернена до всього Білого Світу: пташок, котика, калини, берези, вітру;

ґ) в обох жанрах оповідь розгортається за аналогією, бажане повинно стати дійсністю, слово – ділом: «Як тихо мертві в гробу лежать, так тихо начальство до мене говоритиме» і «Ой рісточки у кісточки, здоров’ячко на серденько, розум добрий в головоньку, соньки-дрімки у віченьки»;

д) інтонаційно-ритмічна будова колискових пісень подібна до інтонаційно-ритмічної будови замовлянь.

Загальноприйнятою основою класифікації колискових пісень є мотив.

Беручи до уваги мотиви, Г. Довженок подає таку класифікацію колискових пісень:

1. Пісні про саму дитину, її сон, харчування, а також про тварин та птахів, які безпосередньо «виявляють» про неї турботу.

2. Пісні, що відображають думки й почуття матері, звернені до дитини, роздуми про власну долю. Оскільки такі колисанки відображають суб’єктивний стан матері, то вони наближаються до ліричних народних пісень. Все ж більшість дослідників зараховують такі пісні до дитячого фольклору, оскільки вони призначені для дитини.

3. Пісні з персонажами тваринного світу, які не пов’язані сюжетно з образом самої дитини. Сюди ж зараховано колискові пісні (їх небагато) з людськими персонажами.

Разом з тим, дослідниця припускає можливість належності пісень з одним персонажем до різних груп (наприклад, пісень про кота до першої та третьої), оскільки в основі поділу – те, яке місце в певному сюжеті займає образ дитини [12, 41].

На нашу думку, варто виділити й четверту групу: колисанки гумористичного змісту, де йдеться про діда, бабу, пригоди їх життя.

Широкий мотиваційний спектр колискових пісень є свідченням духовного та інтелектуального багатства нашого народу, моральної чистоти, педагогічної мудрості сімейного виховання.

Серед образів української колискової виділяється кіт, вічний супутник людської оселі, вартовий затишку достатку, спокою, його дії та вчинки так чи інакше пов’язані з дитиною. Чому саме кіт є героєм більшості колискових? На це питання відповісти важко, але з певністю можна стверджувати, що ця домашня тваринка є давнім другом людини, оберегом її оселі від сил зла. “За повір’ям, кота створив Бог… Одна з найвідоміших легенд оповідає, що Ной після світового потопу взяв у свій ковчег по парі всяко тварі, у тому числі й кота. Натомість сатана непомітно підкинув мишу, сподіваючись, що вона прогризе дірочку, і всі пасажири ковчега потопляться. Кіт, побачивши мишу, відразу схопив її і задушив, врятувавши усіх від погибелі” [30, 332]. Ця тварина в житті українського народу виконувала і обрядову роль: під час входин до нової оселі господарі спочатку запускали на ніч кота, щоб він зібрав на себе всю нечисть, а потім уже облаштовувалися у ній самі. За поведінкою кота господарі передбачали погоду, щастя чи нещастя в родині. Українці вірили, що від котячої масті залежить добробут в обійсті, тому й худобу підбирали відповідного кольору, тому й говорили: «Який кіт знайдеться, так і в господарстві ведеться» [30, 333].

У пареміографічному фонді українського народу є ціла низка прислів’їв, де згадується кіт:

– Коте, коте! Вилий воду на колоду, чи на грім, чи дощ, чи на блискавку!

– Бий кота, не бий кота.

– Продав кота в торбі… Купив кота в мішку.

– З чорної кішки білої не зробиш.

– Пізно старого кота учить гопки.

– Живуть, як кішка з собакою [26].

Про важливе значення кота в житті багатьох народів світу свідчить дослідження Дж. Фрезера, де йдеться про Хлібного духа в образі кота: «Мешканці деяких районів Сілезії під час збирання врожаю кажуть: “Кицьку впіймали!”, а людину, яка нанесла під час обмолоту останній удар, вони називають Котом. В окрузі Ліона прізвисько “кіт” закріпилось за останнім снопом та жнивною вечерею» [38, 473–474].

У всіх народів світу кіт – супутник чарівників, він бачить у темряві, тому повір’я приписують йому незвичайну силу, що йде з втаємниченого світу. Згідно зі слов’янськими казками, він є найкмітливішою тваринкою, сам розповідає казки, попереджає господаря про небезпеку, носить чарівні чоботи, відводить чари. Міфологічний кіт-баюн був наділений голосом, який чути за сім верств, він бачить за сім верств; як заворкоче, то напустить на будь-кого сон [8, 224]. Саме такий кіт бере участь у заколисуванні дитини, він повинен, на думку матері, стати оберегом, який мусить прийняти на себе усе можливе лихо:

Котусь сірий,

Котусь білий,

Не ходи по хаті,

Не буди дитяти.

Котусь буде воркотать,

А дитина буде спать [14, 127].

Зміст таких пісень пов’язаний з давньою язичницькою магією, згідно з якою кота клали в колиску раніше, ніж дитину, оскільки він повинен був передати їй свої звички спати та ласувати молочком. З часом магічний обряд відійшов у минуле, а кіт залишився улюбленим персонажем колискових пісень. Піднесений на крилах народної фантазії, він «купив собі кожушок і шапочку бобровую, і стьожечку шовковую», вкрив цим кожушком дитинку, щоб їй «було тепло спать удень, удень і вночі, у запічку й на печі, і долі й надворі, і в сінях, і в коморі». У збірнику Г. Довженок таких пісень нараховується більше двохсот. На сторожі дитячого сну стоять також гулі-голуби:

Ой ну, люлі, люлі,

Налинули гулі.

Сіли на воротях ,

В червоних чоботях [14, 110].

Іменами цих ніжних птахів матері часто називають своїх дітей – «голубенятко», «голубчик», «воркотунчик». Голуб – поширений міфологічний символ. Згідно з міфологічним світоглядом українців, свідченням якого залишилися нам на згадку давні колядки, голуби створили світ. К. Сосенко писав, що вони «вважаються духовними єствами і символами творчих сил при різдві світла», «символ живого вогню й символ місячної містичної сили» [31, 144]. І. Нечуй-Левицький відзначав: «З варіантів колядок можна пересвідчитись, що два голуби не прості птиці. В одній колядці говориться, що два голуби знялись, полетіли, крилечками всі степи вкрили, голосами увесь світ звеселили й ліси заглушили, і самі кажуть, що вони не просто голуби, а два янголи» [23, 76]. І понині українці вірять, що янголята прилітають до діток в образах цих добрих птахів. Християнський світогляд пов’язує образ голуба із Святим Духом. Поширеним є вірування, що душа людини після смерті може втілюватися в голуба. На весільних рушниках, які здавна є святинею в кожній нашій оселі, найпоширеніший мотив голуба та голубки, що возсідають на Дереві Життя.

Дуже поширеними образами в колискових піснях є Сон та Дрімота. В уяві українців це вечірній чи нічний добрий дух, який приходить до діток в образі доброї старенької бабусі, яка лагідними руками гладить дитинку і співає тихеньким голосом. Вона закриває діткам очки, і приносить щасливі сни. Як пише Г. Довженок, персоніфіковані образи Сну та Дрімоти в східнослов’янському фольклорі відобразили уявлення наших далеких предків про сон як невластивий людині фізичний стан, що привнесений зовні. Присутність самих цих образів, спільність їх для всіх східнослов’янських колискових, стійкість мотивів з цими образами, що розвиваються часом у своєрідні сюжети, є одним із свідчень древності самого жанру [14, 15]:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота коло плота.

Питається Сон Дрімоти:

– Де ми будем ночувати?

– Де хатинка тепленькая,

Де дитинка маленькая,-

Там ми будем ночувати,

Мале дитя колихати [14, 47]

Високою поетичністю відзначаються колискові пісні з образами зозулі, чайки та журавки:

Ой ходила журавочка Ой ходила журавочка

Да по комишу, Да на той пожар,

А я свою дитиночку Да попекла білі ніжки,

Да заколишу. Стало мені жаль.

Ой ну, люлі, люлі! Ой ну, люлі, люлі! [14, 213]

Важливий атрибут колискових пісень – сама колисочка, яка дала назву материнському мелосу, а свою етимологію веде від святого Сонечка-Коляди, оскільки рухається по колу в ритм із Космосом, вона є метрономом самого Життя на дереві Вічності: «На дереві, аналогічному Світовому дубу, висить колиска, а в колисці лежить Боже Дитя… Те Дитя горде; воно грає в хаті і гарно співає. Разом з дитиною на тому дереві сидить Сокіл» [23, 76]. Допоки вигойдувалася колисочка, наш народ і за найтяжчих часів зберігав безперервність етносу, його потенціал і незнищенність – пісню, мову, родовідні традиції. Від виготовлення колисочки і до її «відслужилого віку» пов’язана низка обрядових дій та вірувань. Нехтування та недотримання усталених канонів, на переконання наших предків, неодмінно призводило до родинних неладів. Традиційно колиску виготовляли лише з «чистих», порід дерев (клена, ліщини, горіха та ін.). Доручали цю шляхетну справу майстрам висококваліфікованим з відповідним родинним статусом не розлученим, тим, у кого велика і дружна сім’я). Все начиння – бильця, вервечки, попінки – також робилися за окремою технологією і супроводжувалося спеціальними обрядодіями, адже колиска мала оберігати немовля від нечистої сили і злих духів… Підвішували колиску до сволока або до стелі на спеціально виготовленому гачку (крюкові). Вона розташовувалася біля ліжка. Якщо дитина прокидалася, мати тут же приколихувала немовля, а при потребі пеленала. Кожна родина користувалася однією колискою… При народженні немовляти в колиску клали посвячений часник і хліб, що виконували оберегові функції. Якщо подружжя уже не здатне було народжувати дітей, колиску виносили на горище, де вона зберігалася. Святотатством вважалося нищити, а особливо спалювати її – «тоді в роду не буде дітей». Заборонялося також колисати порожню колиску – «бо можна приколихати чорта, який позбавить дитину сну» [30, 434].

У колискових піснях колисочка називається: «мальована», «з золотими бильцями», «срібними коло кільцями», «колисочка новая», «повивачі тоненькі», «мальовані бильця», «шовковії вервечки”, вона “із дуба”, “з орішка”, “з жовтого явора”, “з крутого дешевенька», «з крученого деревця». В колисочці «насипочка шовкова», «подушечка пухова», «шовкові пелюшки». Материнська уява ідеалізувала дитину і все, що її оточує:

А,а, люлечки,

Шовковії вервечки,

Золотії бильця,

Срібні колокільця,

Мальована колисочка,

Засни, мала дитиночка! [14, 90]

Серед колискових є чимало таких, де чільне місце посідає образ української матері, її самовіддана, жертовна любов до дитяти:

Колисала я, колисала я дитиноньку маленьку

Та поломила, та поломила колисочку новеньку.

Не жаль же мені, не жаль же мені та й тої колисоньки,

Лише мені жаль, лише мені жаль малої дитиноньки,

Бо колисочка, бо колисочка з крутого деревенька,

Мала дитина, мала дитина з-під щирого серденька [14, 155].

Мати біля колиски пророкує дитині життя щасливе, сповнене радості достатку, любові, а також роздумує над своєю долею у майбутньому:

Ой ну, люлі, Іване!

Дитя моє кохане!

Як я тебе родила,

Цілу нічку ходила.

Як я тебе оженю

Сама себе звеселю.

Як я тебе в службу дам,

Тоски, горенька придам [14, 166].

У центрі деяких колискових, як уже відзначалося, є образи баби та діда, стосунки між якими значно шаржовані, сам текст схожий на пародію на колискову, тут «турбота баби про діда виглядає комічно, а конфлікти між ним зображаються дещо грубувато» [14, 26]:

Колисала баба діда

Ізвечора до обіда:

– Ой спи, діду, старий бичку,

А я видою теличку.

Баба миньки видоїла,

Діду кашки наварила.

– Вставай, діду, старий бичку,

Стоїть каша на припічку.

Проте образи діда та баби, на нашу думку, не можна вважати випадковими у цих текстах. Баба (дика баба) – фантастичний образ українського фольклору. На Західній Україні вважалася жінкою з довгим волоссям, яка може вбити людину або залоскотати до смерті. Натрапити на неї можна було в лісових хащах або в полі. Існувало повір’я, що зловлена в полі Баба служитиме господареві, як вірна наймичка. Подекуди вірили, що Баба полюбляє підміняти ще не хрещених дітей на свої відміни, одмінки. Іноді в цьому образі вбачали жіночу іпостась домовика (домовички, домані), генетично пов’язану з прадавньою богинею родючості [35, 219]. В нас це слово означає голову роду по жіночій лінії, тільки залишилося воно у своєму найдавнішому значенні: старої жінки… У Месопотамії це слово давно-давно також означало жінку, а не чоловіка. Це визирає із слова Баб-ілу, «ворота божі». Якщо «баб» уже не сама потойбічність, то вона ворота, що через них має пройти кожна істота з «того світу» й у «той світ». На шумерійських зображеннях так і показано: жінка-богиня стоїть на воротях до святилища, вона впускає (чи не впускає)… Баба – шумерійська богиня. Вона мала свої храми і в них засіки з хлібом та обслугу-персонал» [9, 115]. Докія Гуменна вважає, що «все творче, все незрозуміле, всі стихії, всі сили природи – жіночого роду, то ясно, що й жінки – люди з цими вищими силами споріднені. Вони діють від імені тієї вищої сили»… Що світ постав із жінки-всесвіту, а її діти – боги створили нас, грішних – такі найстарші шумерійські й грецькі міфи. Де ж як не в оріньяку з центральним його образом шукати походження цих міфів? [9, 32].

М. Чумарна стверджує думку про “ідентичність понять «баба» і «Бог». Наші предковічні степи ховають в собі багато тайн українського світогляду. Хто вони, ці мовчазні кам’яні берегині скіфської доби, що дивляться на нас із позачасся? Це казкові Баби Яги, чи Мокоші, чи Лади? Чи збірний образ Великої Матері, «повивальниці Мами», як її називали шумери?» [39, 10]. «Ба» в єгипетські міфології один з елементів, що складають людську сутність. Єгипетський письменник IV ст. Гораполлон, що написав трактат про єгипетські ієрогліфи, переклав «Ба» як «душа». На нашу думку, баба в дитячому фольклорі є символом Берегині, охоронниці дитячого сну та дитячої душі, яка, за народним світоглядом, покидає тіло і мандрує в світах, поки тіло спить.

Дід – то найстаріша людина в роду, першопредок, який є охоронцем роду та народу, якого справіку шанують понад усе. “Дідо-Всевідо – той, хто володіє всіма тайнами світу, Бог-Творець. Він живе на горі і асоціюється із сонцем, яке теж обожнюється. Житній сніп, «дід», який на Різдво клали на покуті, символізував сонячну корону, вічну енергію життя. «Ді-ді» в санскриті – «летюче сонце», в китайській, японській, єгипетській міфологіях – «ді» втілює батьківську енергію: це повелитель, праотець роду. «Дідухом», тобто «сонячним богом», називали обмолочену солому, яку на Різдво стелили на долівці. Солома в усіх хліборобських найдавніших народів шанувалася як оберіг від усього злого… Солом’яного духу боялася різна нечисть… У різдвяну ніч діти спали на дідусі, бо він давав їм здоров’я на весь рік» [39, 10]. К. Сосенко назвав його «символом не самого одинокого попередника народу, але батька первісної рідні» [31, 10].

Подання в колискових піснях образів Діда та Баби в дещо зниженому тоні можна пояснити міфологічним уявленням наших пращурів про зародження життя як гру вищих сил, чоловічого та жіночого начала.

До міфологічних образів колискових пісень належить також «бабай» чи «бабайко» («бабайка») – злий нічний дух, дід з торбою, в яку він ніби забирає неслухняних дітей. Коли приходить ніч, Бабай з городу чи лісу приходить під вікна і стереже. Коли почує капризи, дитячий плач, – починає шуміти, шарудіти, скребтись, стукати у вікна [8, 22].

У словнику В. Даля читаємо: «Бабай – ...дід, дідусь, старий; іноді в значенні дитячого пугала… Дітей лякають і бабайкою, бабою, і тут сходяться похідні від баби та бабая» [10, 34].

Образи колискових пісень відображають міфологічний світогляд наших пращурів, єднають дитячу свідомість з безмежжям фольклорної пам’яті.

Колискова пісня – багатофункціональне явище. Сучасні дослідники визначають такі фукції колискових пісень: оніричну, апотропеїчну, когнітивну, комунікативно-глосолативну, фрустративну.

Онірична функція є домінантною, оскільки передбачає стимулювання засинання дитини. На її важливість вказували такі вчені як М.Максимович, М.Левицький, М.Грушевський. Г.Виноградов, О.Капиця.

У колисковій пісні звучить пророцтво матері стосовно майбутнього дитини, побажання щастя, устремління уберегти її від біди, що становить апотропеїчну функцію колискових пісень. Сучасні дослідники вважають, що колискова є модифікованим замовлянням:

Ой щоб спало, щастя знало,

Ой щоб росло, не боліло

На серденько не кволіло.

Соньки-дрімки в колисоньки,

Добрий розум в головоньку,

А рісточки у кісточки,

Здоров’ячкр у сердечко,

А в роточок говорушки,

А в ніженьки ходусеньки.

А в рученьки ладусеньки.

Апотропеїчна функція виражається у особливості інтонаційної манери виконання колискових пісень з примовками, наявністю сталих словосполучень, імперативних словесних формул на зразок: «Люлі, бай, спи, синочку, засипай», «Не ходи до хати, не буди дитяти». Мати ніби намагається здійснити обмін небажаного стану на бажаний, безсоння на сон:

Ой ну, дитя, спати

Поки прийде з поля мати

Та принесе три квіточки:

Одна буде сонливая,

Друга буде дрімливая,

Третя квітка буде спать,

Щастя й долю дарувать.

Особливого значення у народній педагогіці надавалося силі голосу, його тембру, темпоритмічним особливостям мовлення. З давніх часів відомо, що за молитвами багатьох святих зцілювалися безнадійно хворі, а їх благословення поширювалося на декілька поколінь, слово може накликати хворобу і навпаки, зцілити людину. Матері намагалися більше молитися біля дитини, не вживати слів з негативною інформацією, оскільки це може викликати не тільки тривожний стан у дитини, але й хворобу. Недарма в народі кажуть, що материнська молитва з дна моря дістає, а прокльони на дно моря кидають. Сучасні вчені – генетики з’ясували, що деякі слова можуть виявитися страшнішими за зброю: вони «вибухають» у генетичному апараті людини, спотворюючи спадкові програми, викликають мутації, які ведуть до виродження. Дитина також реагує на атипові особливості мовлення дорослих, наприклад, покашлювання, хрипота, заїкання, тому й пізнає голос тата, мами, бабусі, дідуся, інших членів родини.

Одне з головних завдань, що стоять перед дитиною, це розуміння світу, в якому вони живуть. Дорослі знають, що об’єкти існують, якщо вони їх бачать і продовжують існувати, коли не можуть їх бачити. Ми знаємо, що ці об’єкти будуть знаходитись в стабільних і передбачуваних умовах. Ми знаємо, що під впливом гравітації об’єкти будуть падати вниз, а не вгору. На основі знань формується передбачуваність поведінки людей, об’єктів і ситуацій. Хоча сонце заходить за горизонт на заході, ми чекаємо його вранці на сході; випустивши з рук склянку, передбачаємо, що вона впаде на підлогу і розіб’ється. Отже, можливість знати, розуміти і інтерпретувати події складають наш когнітивний досвід, базис [28, 409]. Когнітивна функція колисанок передбачає ознайомлення дитини з реаліями світу: мамою, татом, ріднею, колискою, природою, довкіллям:

Повішу я колисочку на дубочку,

Люлі, люлі, засни, мій синочку.

Буде вітрик повівати і синочка колихати.

З дуба листя опадати та синочка забавляти.

Буде сонечко сідати, між листячком заглядати.

Комунікативно – глосолативна функція колискових пісень свідчить про те, що існують природжені механізми розпізнавання емоцій інших людей і приєднання дитини до змін в експресії з метою регуляції афективних станів. Ці механізми адаптуються, щоб здійснити зв’язок зі станами мозку у процесі комунікації. Десяти недільні немовлята вже реагують на емоційний стан матері власними афективними станами і можуть виявити такі патерни емоційної експресії, які не демонструвались матерями [25, 435]. Тут важливе значення має не тільки вербальна комунікація, але й невербальна, оскільки між словами, невербально передається значна кількість інформації. Таким чином дотик, смак, терморецепція стають ніби другим каналом у системі спілкування матері і дитини. До невербальних засобів комунікації належать: колисання, пригортання, цілування дитини., образотворчі жести.

Фрустративна функція колискових пісень виявляється у знятті емоційної напруги за допомогою наборів звуків, позбавлених змісту, що притаманні голосінням. Материнське гіпнотичне заколисування «а-а-а» «усуває геть, віддаляє, бере в „дужки” негативний стан, а натомість навіює спокій, розслаблення, блаженство, сон. Таким чином плаксиве „а-а-а” і материнське заспокійливе „а-а-а” становлять єдине діалогічне першослово, механізм первинного олюднення психіки» [22, 374]. Це можна назвати розмовою двох сердець.

За словами Н.Матвієнко, колискова пісня – благословенний світ високої поезії українського народу, це ті Лаври-Хранителі, що становлять духовний закон цілих епох. Дитина ще перебуває у захисті материнського лона, а вже до неї лине з голосу матері монотонна пісня. Твориться людина, над нею молиться мати, тихо, інтимно, як перед Богом. Це той найтонший ритм основної мелодії духовного світу неньки, це найперші несвідомі чуття дитини до появи на світ Божий… Колисанка – це той етнічний мотив, що поступово входить у підсвідомість дитини і стає її здобутком на все життя [21,5].

(Сивачук Н.П. Український дитячий фольклор: Підручник. –К.: Деміур, 2003. – 288с.)