Казки про тварин

Усні оповіді про тварин зародилися у праслов’янських племен у період зародження мисливства та рибальства, тобто за кам’яної доби. В цей же час люди починали приручати диких тварин, тотемних предків, вважаючи їх священними. В.Гнатюк називає тотемом «той клас звірів, від которої первісний чоловік, на його думку, походить, уважає її за посвоячену з собою, або стоїть із нею в окремому таємничому зв’язку та окружає її часто релігійними почитаннями».⁸

Такі оповіді спершу мали магічний та практичний характер, оскільки їх мета замовити, заворожити тварину, заманити її у свої сіті чи пастку, а також передати молодим мисливцям та ловцям знання про вдачу, характер поведінки, звички дикої звірини. М.Грушевський, пишучи про утилітарний характер таких оповідей, відзначав «певну категорію оповідань, котрі “добре оповідати” перед ловами на того і того звіра, що є темою оповідання (Dorsey наводить таке оповідання про чоловіка, що, мавши бізоницю за жінку і живши між бізонами, навчив своє плем’я ловам на бізонів, – се оповідання вважається “добрим” оповідати перед ловами). Так, мабуть, треба розуміти ті всеночні оповідання, що відбуваються у різних ловецьких племен перед ловами десь в мужеськім домі – вони принесуть щастя у будучих ловах».⁹ В уяві первісної людини «певна категорія звірят ототожнюється нею зі своїм родом і його тотемом; між сими звірятами і собою людина довгий час не припускає ніякої різниці. Переміни звірів в людей і людей у звірів, існування людей-звірів, що ведуть подвійне життя то під людською, то під звірячою подобою, здаються їй самозрозумілими явищами, і тут відкривається невичерпне джерело не тільки для обсервації, але й для уяви – примітивної творчості».¹⁰

У наших предків існував звичай на свята обов’язково з’їдати сакральну тварину. Про такий звичай розповідає Б.Рибаков у дослідженні «Язычество древних славян»: «Етнографи зафіксували пережитки принесення в жертву оленів, що відбувалося на свято Різдва Богородиці».¹¹ Є свідчення, що цей ритуал проіснував серед росіян до початку ХХ століття. Широко відомий в Україні обряд водіння «кози», що є відголоском давнього поклоніння праукраїнців козі-туриці як священній тварині. В обряді «Гоніння шуліки» в час свята русалій звучить тема давнього магічного ритуалу заворожіння, уласкавлення смерті в образі сакрального птаха. Особливою магічною силою наділялися корови у період маївок та Русалій, їх пастушки квітчали польовими квітами, пестили, примовляли ласкаві слова і так урочистим ходом гнали надвечір через усе село, чекаючи винагороди від господаря. Всі ці факти доводять, що генетичною основою казок про тварин є тотемістичні вірування, анімістичні погляди, різноманітні міфічні уявлення наших предків.

У давнину існувала велика кількість повір’їв про тварин, які, проникнувши у художню тканину казки, формували її тематику, проблематику та образну систему. Тварину спочатку обожнювали, поклонялися їй, але згодом, із зміною світоглядних уявлень, з набуттям навичок захищатися від хижаків, у зв’язку з прирученням диких тварин, з розвитком суспільних відносин, «ставлення людини до колишнього об’єкта обожнювання та пошани змінювалося в міру того, як тотемістичні уявлення поступалися місцем новим формам релігії, а визначальними у процесі розвитку образної основи казок про тварин ставали конкретні умови матеріального життя народу, реальні, повсякденні практичні запити людини. Різноманітні повір’я, міфи, оповідання первісної доби в подальшому набували докорінного переосмислення. Усе це своєрідно сполучалося з новим трактуванням образів, увіходячи потім до загальної казкової символіки як її органічна складова частина. Отже, якраз відтоді, з моменту складання художньої алегорії, що є істотною жанровою ознакою казки взагалі, й розпочинається історія казок про тварин як певного жанрового різновиду».¹²

Алегоризм – один із важливих факторів впливу на жанрову природу казок про тварин. За словами Л.Ф.Дунаєвської, алегорія «в одних творах наближається до байкової, в інших – лише умовна, є своєрідною формою казкової фантастики... Персонажі таких казок виявляють свої “тваринні” властивості, які здавна відомі людині. Разом з тим, кожен з них втілює певну категорію людей. Вовк – злий, себелюбець... Лисиця – хитра, улеслива... Їх дії залишаються в рамках відомих аналогій до людських дій».¹³ Такі казки дослідниця умовно назвала алегоричними. Казки, в яких «головне не інакомовність, не соціальний чи побутовий підтекст, а виховання пізнавального інтересу дітей щодо властивостей тварин та певних життєвих істин»,¹⁴ вона назвала повчально-розважальними.

Усі казки про тварин можна умовно поділити на дві групи: про диких та свійських звірів. Цілком виправдано дослідники вважають казки про диких звірів генетично давнішими. В них діють такі представники дикої фауни, як вовк, лисиця, ведмідь, заєць, олень.

Найпопулярнішим образом українських народних казок про тварин є сірий вовк, культ якого дуже давній та складний. Окрім загальновідомих негативних сторін цього хижака, ми часто знаходимо у фольклорі опис його позитивних якостей. Вовки вважаються пожирачами чортів, носіїв активного зла. Зустріти вовка в дорозі – на щастя. В казках він допомагає Івану-Царенку. Можливо, для давніх слов’ян-хліборобів вовки були корисні навесні, коли сходила ярина та льон, а в лісових хащах було безліч рогатого дріб’язку (косулі, дикі кози, сарни), оленів, кабанів, котрі приносили шкоду молодій зелені. Вовки на відкритому просторі засіяних нив легко поїдали цю живність, оберігаючи цим самим поля від потрави. Покровителем вовків у східних слов’ян був святий Георгій, «вовчий пастир», а якщо заглибитися в античну давнину, то в Греції таким покровителем був Аполлон .¹⁵ Цікава давня назва вовка – «хорт». Деякі слов’яни відзначали серед зими «вовчі свята», які повинні були умилостивити паству сонячного Єгорія, особливо люту в зимові місяці.

Особливий інтерес викликає «лікантропія» – перетворення людей у вовків з можливістю зворотного втілення¹⁶. Такі повір’я дуже поширені у росіян, українців, білорусів, поляків та болгар. Відомості про лікантропію подає Геродот, розповідаючи про неврів, що жили в давнину на території сучасної Білорусії та північної України: «Виглядає так, що ті люди чарівники. Скіфи й греки, що живуть у Скіфії, кажуть, що кожен невр раз на рік стає вовком на кілька днів, а потому знову прибирає давню подобу. Мене в тому не переконали, але вони й далі говорять уперто своє й присягаються, що це правда».¹⁷ У козацькій міфології є образ воїна-вовка, це чарівник, якого не беруть ні куля, ні меч. Саме таким був кошовий атаман Іван Сірко. Слова «Сірко», «сіромаха», «сірома» мають виразно вовчу етимологію. Те саме можна сказати про імена Вовк, Вовчик, які пізніше стали побутовою формою давньоруського імені Володимир. Поширення цих імен серед українців, як і в інших індоєвропейських народів свідчить, що воїн-вовк був звичним персонажем стародавнього суспільства. Археологічні джерела свідчать про поширення образу воїна-вовка у міфології багатьох індоєвропейських народів.¹⁸

Про воїнів-вовків згадується і в «Слові о полку Ігоревім». Про них ідеться в «Повісті минулих літ»: «Дружина спить, та Волхв не спить. Він обернеться сірим вовком».¹⁹ На думку Л.Залізняка, «Вовк» і «волхв» – одне слово. Власне, це германське «wolf» у давньоукраїнській транскрипції, адже латинська “F” кирилицею передається двома літерами «хв». Воїн обертався вовком, якщо обв’язувався спеціальним поясом, який згадується і в українському фольклорі. Чоловік перетворюється на вовка, обв’язавшися намовленим перевеслом. Черес, широкий шкіряний пояс, дарує батько синові на знак того, що хлопець став дорослим.²⁰ Мабуть, казкове звертання до вовка «Вовчику-братіку» підкреслює бажання людини поріднитися з ним, заручитися його допомогою в разі небезпеки.

Осередком культу вовка було українське Полісся, тут дуже поширені казки та легенди про багатиря Сученка, Сучила, якого народила собака чи вовчиця. З часом оповіді про вовка набули навіть гумористичного відтінку.

Сестричкою величають ще одну представницю української фауни, лисицю.

Вона діє у таких казках як «Лисичка-сестричка і вовк-панібрат», «Як Лис учив Вовка добувати рибу», «Як Лисиця роздобула риби», «Про лисичку-сестричку і Вовка», та ще й у парі з вовком, намагається перехитрити його, досягає мети, перебирає на себе більшу частину здобичі. «У багатьох оповідях лисиця перевершує розумом усіх звірів, що оточують її, гумористично зображаються її розбійницькі витівки, вдалий обман, лицемірство. З одного боку, її тонкий, пронизливий розум, ретельно обдумані вчинки не можуть не викликати симпатії, з іншого – звичні для внутрішньо ворогуючого суспільства обман, насилля та пригноблення протиприродні справді народній моралі. Тому в пізніших казках злі насмішки і хитрі витівки лисиці іноді закінчуються для неї печально: наприклад, її “гордий” хвіст витягують з ями та роздирають собаки. В алегоричних казках простежується двояке ставлення до цього образу: симпатизування винахідливості, веселому характеру й разом з тим засудження шахрайства, підлості».²¹ Як бачимо, тотемістичне уявлення стародавньої людини про цей образ витіснене реалістичним.

Разом з образами вовка та лисиці в казках про тварин активним персонажем є ведмідь (медвідь). Він, згідно з вертикаллю Світового Дерева, панує над «середньою зоною» світу – «медвідь у лігві», «медвідь у лісі». Праслов’яни вірили, що від ведмедя могла походити сама людина. Існує чимало легенд про викрадення ведмедем жінки та співжиття з нею, народження сина внаслідок такого «шлюбу». Природна фізична сила, кмітливість зробили його в уяві давньої людини господарем лісу, «хазяїном». Культ ведмедя склався у період пізньої фази розвитку мисливського суспільства, коли культ небесних рожаниць-лосих частково витісняється уявленнями про чоловіче божество, господаря лісу, що уявлявся у вигляді ведмедя. Тоді ж, на цій стадії, сузір’я Лося стає Великою Ведмедицею. У ведмежому обличчі виступав сам бог Волос, володар лісу та мисливської здобичі. Ім’я ведмедя – («той, що відає мед») – інакомовне, викликане табу на ім’я справжнє, як і його покровитель-патрон Волос – «волохатий». На честь бога Волоса та його першої іпостасі, ведмедя, одягання звірячих масок та вивернених кожухів відбувалося двічі на рік – на зимові святки та на масляну. Дохристиянська масляна за часом співпадала з архаїчними комоїдицями – святом пробудження ведмедя, коли виконувався ритуальний танець у вивернутих кожухах. Безумовна співвідносність Велеса і ведмедя, встановлена багатьма дослідниками, дозволяє пов’язати з цим “скотім богом” переодягання на масляну у різних звірів²². Отож, ведмідь виступає в центрі карнавальної обрядовості на масляну. Його символом є вивернутий кожух, на який садять наречених на весіллі та маленьких дітей на час пострижин, про нього йдеться у фразеологізмі «вивернути кожуха». У даному випадку кожух є символом багатства, добробуту, сили, здоров’я. Серед героїв українських казок про тварин володарем лісових хащ є олень.

Культ оленя представлений ще в неоліті та бронзовому віці великою кількістю петрогліфів, оленячих каменів на території Європи, в тому числі і Східної.²³ Зображення Оленів археологи знаходять ще на ритуальних чарах для ворожіння, які було знайдено під час розкопок в різних місцях трипільської культури , в тому числі і на Уманщині (Томашівка, Сушківка, Доброводи). Олені присутні на речах скіфської доби. Образ оленя є на рушниках Східного Поділля, що ріднить нашу вишивку з віддаленими мисливськими міфами епохи неоліту та мезоліту. В уявленні предків Олениці – це небесні хазяйки світу, які народжують для людей оленят. У свідомості давніх весь кругообіг природи зводився до того, що десь там, на небі, безпосередньо біля сонця, яке є вогнищем для небесних володарок, дві рогаті богині народжують джерело добробуту для людей на землі. Нерозуміння процесу випаровування земної вологи і утворення хмар призвели до уявлень про постійні запаси води десь високо в небі. Ця небесна волога набувала вигляду хмар, проливалася на землю дощем, сприяла росту врожаю. Звідси лише один крок до уявлення про хазяйку небесної води, Оленицю, яка розроджується дощами, грозовими блискавками і зливами. У дитячій уяві олень – це володар лісових хащ, мудрий друг людини, знавець багатьох таємниць, добротворець.

Коза – туриця, символ родючості: «Де коза ходить, там жито родить». Глибокий зв’язок образу кози з одвічним селянським коловоротом на ниві і в житті яскраво виявляється у хоровій грі-пісні. У свідомості предків коза виступає хтонічною культовою твариною, образ якої асоціюється з продуктивною силою зернових культур. На стадії анімізму коза, як детально простежив Дж.Дж.Фрезер, стає одним з тваринних втілень духа збіжжя²⁴. Цікаву перехідну форму від обжинкової «кози» до персонажа святкового рядження становить маска-костюм «цапа», виготовлена із соломи, солом’яних перевесел, побутування якої було зафіксовано етнографами в масляничних іграх дітей Слобожанщини.

Первісний хлібороб добре знав циклічне коло трансформації хліба (зерно – колос – зерно), але не вмів належним чином пояснити продуктивну здатність землі оживляти «мертве» зерно і надати йому нової якості. У рамках міфологічного світогляду це протиріччя розв’язувалося шляхом створення особливого інституту культових посередників – стимуляторів і носіїв родючості. До цих демонів вегетації належить і міфологічний образ «кози», представлений у традиційній ритуалістиці слов’ян у кількох іпостасях: жива тварина, масковий персонаж, останній сніп невижатого колосся. Тут доречно нагадати, що здатність до різнопланових перевтілень та інкарнацій дуже характерна для архаїчного світогляду. У цьому семантичному контексті не виглядають випадковими свідчення етнографів про те, що в деяких народів України, зокрема на Волині, новорічного посівальника, рядженого козою, спеціально оздоблювали хлібним колоссям.²⁵

У міфології та фольклорі багатьох народів коза (козел) виступають символом родючості та життєвої сили. Пригадаймо козлоподібних богів грецького та римського пантеонів часів античності – Пана, Діоніса, Фавна, сатира, що були покровителями землеробства і скотарства. Афродіта – грецька богиня краси та кохання – часто мала образ вершниці на білій козі.²⁶

Оленів та козлів зображували на стародавньому посуді для зберігання зерна. Б.О.Рибаков ці археологічні пам’ятки коментує таким чином: «Зв’язок кіз та козлів з землеробською родючістю загальновідомий, можливо, що він є відгомоном тієї віддаленої епохи, коли майже одночасно відбулося приручення кози і перші спроби землеробства».²⁷

Мишка – дуже популярний персонаж українських казок. Вона бачить і чує те, що для інших приховане. Миша символізує підземний світ і суєту нашого білого світу. І ось миша, така маленька і непомітна, може зробити те, що не під силу дідові та бабі. Пригадайте ще казочку про ріпку: дід не вирвав, баба не вирвала, внучка, котик і песик допомагали – «тягнули увесь день, а ріпка сидить собі у землі, як пень». І тільки коли за справу взялася мишка, ріпка нарешті піддалася.²⁸

Серед домашніх тварин героями казок є кіт, собака, курка, півень.

Кіт – добрий дух житла, охоронець немовлят і в той же час перший помічник відьом та чаклунів. У давнину котам навіть ставили храми, називали їх добрими духами, у римлян вони були символом свободи. Мабуть, тому на бойових стягах Спартака було зображення кішки. Проте у більшості випадків кіт є таки символом зловорожих сил. Фразеологізми «Між ними чорний кіт пробіг», «Кіт дорогу перейшов» є тому свідченням.

Собаку, за легендою, створив Бог з тієї глини, яка залишилася після створення Адама. Спочатку собака був без шерсті, тому, коли Бог залишив його стерегти щойно зліплених людей, він замерз і піддався на умовляння Сатани, який обіцяв йому шубу взамін можливості підійти до перших людей.

Із псами пов’язано багато повір’їв. Якщо собака риє ямки, то скоро хтось помре; виє, задерши носа догори – на пожежу, опустивши донизу – на біду. Приб’ється до обійстя чужий пес – на добре. Особливою повагою користуються серед людей пси-ярчуки, що народжуються ранньої весни, в березні. Вони такі злі, що можуть загризти будь-кого, відганяють відьом та вовкулаків, а також розпізнають недобрих людей. Вірування в ярчуків походять від давнього міфологічного уявлення про крилатих псів. Крилатим псом був язичницький бог Симаргл, покровитель рослин, насіння, охоронець посівів, під його недремним оком проростає збіжжя. Він володіє неабиякими властивостями. Є посланцем небес, посередником між небом та землею, між богами неба та духами землі, має дар цілительства, оскільки приніс з неба гілку дерева життя. Він належав до пантеону князя Володимира, його день – субота.

Пес став символом вірності й незрадливості, другом людини.

Чимало повір’їв пов’язано з півнем та його співом. У космогонічних віруваннях українського народу йому відводиться значна роль. Він є оберегом у обійсті від нечистої сили. Особливою популярністю користувалися когути з чорним оперенням, яких щонайбільше бояться відьми. Але в деяких регіонах побутувало інше повір’я: там, де живе чорна птиця, найчастіше зчиняються сварки... Проте найбільше боялися, коли чорна курка починала співати півнячим голосом. Цим вона начебто накликала на родину якесь лихо. Їй тут же відсікали голову. Вечірній спів півня віщує спокійну й теплу ніч, а ранковий – погідну днину. У дохристиянських віруваннях півень був жертовною птахою, якою задобрювали богів.²⁹ Головна функція півня – виразно магічна. Він «піє» час: визначає межі нічного «дійового» часу доби від опівночі до ранкової зорі,³⁰ він вартовий «правильного», космічного, а не хаотичного часу (отже, й світобудови). Недаремно хтонічний антисвіт хвороб і уроків описується як світ, «де півні не співають»: часової впорядкованості в ньому нема.³¹

Курка-символ прекрасних материнських якостей, ніжної та турботливої вдачі; розсудливої та мудрої виховательки; знак недалекої, недовірливої, неслухняної людини-недотепи.

Народне ставлення до курки-квочки завжди асоціювалося із прекрасними материнськими якостями. «Добра квочка одним оком зерно бачить, а другим шуліку». Курка становить інтерес для казки та міфу у зв’язку з символом образу-архетипу світового яйця.