Теми до самостійного опрацювання

№	Назва теми	К-сть год.
1	Фольклор і фольклористика.	1
2	Періодизація фольклору.	1
3	Напрями і школи у фольклористиці.	1
4	Історичні пісні.	1
5	Балади.	1
6	Родинно-побутові пісні.	1
7	Танкові пісні.	1
8	Пісні літературного походження.	1
9	Романси.	1
10	Соціально-побутові казки.	1
11	Анекдоти.	1
12	Перекази.	1
13	Народні оповідання. Бувальщина.	1
14	Пареміографія. Прислів‘я. Приказки.	1
15	Колискові пісні.	1
16.	Забавлянки.	1
	всього	16 год.

Матеріали до самостійної роботи Фольклор та фольклористика

Фольклор – усна народна поетична творчість. Термін запроваджений англійським археологом В.Дж. Томсом (стаття під псевдонімом А.Мертон у часопису «The Atheneum», 1846). У 1879 офіційно затверджений сформованим у 1878 англійським фольклорним товариством у двох значеннях: щодо всієї усної історії народу, переважно «примітивних епох», і щодо «давніх звичаїв, обрядів, церемоній минувшини, що перетворилися у забобони і традиції нижчих станів цивілізованого суспільства». Поширився термін у 1880 – 1890 у наукових колах Європи, витісняючи приблизне поняття «простонародна минувшина». Слов’янські дослідники спочатку надавали перевагу поняттям «усна народна словесність» (Ф.Буслаєв), «народна поезія» (О.Веселовський, І.Франко, Є.Карський). Термінологічна невпорядкованість притаманна нині багатьом фольклористичним студіям світу за визнання поняття «фольклор», що засвідчила нарада при ЮНЕСКО урядових експертів зі збереження фольклору (Париж, 1 березня 1985). На ній було подане таке його визначення: «Фольклор (в широкому розумінні – частина народної культури) – це колективна, заснована на традиціях творчість груп чи індивідів, зумовлювана надіями і сподіваннями спільноти як адекватне вираження її культурної та соціальної самобутності; фольклорні зразки та цінності передаються усно. Шляхом імітації та іншими каналами. Його форми охоплюють мову, усну літературу, музику, танці, міфи, обряди, ремесла, архітектуру та інші різновиди художньої творчості». У науковій практиці термін застосовується у широкому значенні комплексу словесних, словесно-музичних, музично-хореографічних, ігрових та драматичних різновидів народної творчості, традицій, звичаїв, обрядів, поглядів, вірувань, у вужчому – щодо мистецтва слова. Фольклор засвідчує яскраву самобутність кожного народу, постаючи органічним, невід’ємним складником моделі світосприйняття певного етносу. Зокрема українського, відображаючись у ліризованій усній творчості, в означеному витонченим мелосом та багатоголоссям музичному та хореографічному мистецтві, в народній драмі, у вишивках, писанках і різьбленні, що відображені в глибині структури етногенетичної пам’яті. Український фольклор вивчали М.Цертелєв, М.Максимович, З.Доленга-Ходаковський, А.Метлинський, П.Лукашевич, М.Костомаров, М.Драгоманов, І.Рудченко, І.Манжура, Б.Грінченко, М.Лисенко, О.Потебня, І.Франко, Ф.Колесса, Леся Українка, М.Сумцов, К.Квітка, І.Волошин, О.Правдюк, Б.Кирдан, Л.Ященко, В.Бойко. І.Березовський, О.Дей, С.Грица, Наталя Шумада, Г.Довженок, М.Дмитренко, Л.Дунаєвська, М.Пазяк, Й.Федас, О.Бріцина, Г.Нудьга, В.Давидюк, Р.Кирчів, В.Качкан, М.Новікова та ін..

Літ.: Восточнославянский фольклор: Слов. науч. и нар .терминологии/ Редкол.: К.П. Кабашников (отв. ред.) и др. – Мн.: Навука и техніка,1993;

Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т. Гром‘як, Ю.І. Ковалів та ін.. – К.: ВЦ «Академія», 1997;

Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1/ Авт.-уклад. Ю.І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007.

Фольклористика – наука про фольклор. Вважалася частиною етнографії, сегментом літературознавства і музикознавства, ланкою історії мистецтва, допоміжною дисципліною антропології, соціології, соціальної психології, етнології. Джерелом фольклористики є естетика давнього світу; перші спроби досліджень фольклору з’являються за доби Ренесансу. Поступово накопичується досвід збирання жанрів народної творчості, але науковий інтерес до них, започаткований у ХVІІ ст. у працях Дж. Віко та Й.-Г.Гердера, поглиблений у творчості романтиків, які заснували міфологічну школу. У ХІХ – ХХ ст. фольклористика набула концептуального вигляду на підставі здобутків різних теорій (міграційна, зустрічних течій на ін.), шкіл (історична, антропологічна, де обстоювалися положення самозародження сюжетів, психологічна, фінська), концепцій (психоаналізу, аналітичної психології, структуралізму). Значну роль у формуванні фольклористики відіграли чеські будителі, польські (О.Кольберг, З.Доленга-Ходаковський, Ж.Паулі, В.Залеський, Я.Чечота та ін.), російські (О.Востоков, П.Кирієвський, О.Веселовський, Ф.Буслаєв, О.Афанасьєв, О.Міллер, О.Пипін та ін.), білоруські (А.Рипінський, Я.Тишкевич, П.Шпилевський та ін.), серболужицькі (Я. Смолер), південнослов’янські (Я.Копітар, В.Караджич, С.Враз, В.Апрілов, І.Богоров, П.Славейков, та ін..) науковці. Їх досвід поглиблювали П.Богатирьов, Б.Грінченко, К.Квітка, В.Жирмунський, В.Пропп, Ю.Соколов, та ін. Основи української фольклористики закладені на сторінках «Украинского вестника», «Украинского альманаха», «Украинского журнала», в наукових студіях М.Цертелєва, М.Максимовича, І.Срезнєвського, Л.Боровиковського, К.Сементовського, Д.Зубрицького, П.Лукашевича, З.Доленги-Ходаковського, представників «руської трійці», В.Пассека, М.Костомарова, А.Метлинського, П.Куліша, О.Марковича, А.Свидницького та ін.. Відоме зібрання фольклорних текстів здійснив Т.Шевченко, перебуваючи в Україні у 1843 – 1844, 1845 – 1847, 1859 р.р. Визначальними для розвитку фольклористики стали діяльність петербурзького Російського географічного товариства з Південноросійським відділом у Києві, спеціальна періодика на зразок «Живой старины», «Этнографических обозрений», фольклористичні дослідження у Київському. Харківському, Одеському університетах, при редакціях часописів «Основа», «Киевская старина», у багатьох губернських статистичних комітетах, різних археографічних, історико-філологічних товариствах, де розвивались ідеї міфологічної, антропологічної, історичної, міграційних сюжетів шкіл. Дослідники, крім уснопоетичної творчості, цікавилися особливостями народної драми, музики, хореографії. Концептуальне бачення фольклористики окреслене у працях П.Чубинського, М.Номиса, В.Антоновича, Т.Рильського, М.Драгоманова, І.Рудченка, І.Нечуя-Левицького, М.Лисенка, О.Потебні, І.Манжури, Б.Грінченка, І.Франка, Ф.Колесси, В.Гнатюка, Д.Яворницького, М.Сумцова, Хв.Вовка, М.Грушевського, Я.Новицького та ін.. Значна роль в осмисленні фольклористики належить Етнографічній комісії Наукового товариства імені Тараса Шевченка у Львові, Українському науковому товариству у Києві (з 1907), Етнографічній комісії ВУАН (1920 – 1923). З’явилися фундаментальні праці К.Квітки, А.Лободи, Марії Грінченко, О.Білецького, В.Гнатюка, Ф.Колесси, М.Возняка, в яких висвітлена різноманітність української народної творчості, з’ясовано її властивості. Центром розвитку національної фольклористики став Інститут українського фольклору АН УРСР (1936 – 1940), реорганізований В Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнографії (з 1944), згодом очолений академіком М.Рильським (нині – Інститут мистецтвознавства, фольклору та етнології ім. М.Рильського НАН України). Його виданням були «Український фольклор» (1937 – 1939), «Народна творчість» (1939 – 1941), «Народна творчість та етнографія» (з 1957). Українські дослідники О.Дей, І.Березовський, С.Грица, П.Лінтур, М.Пазяк, Н.Шумада, Г.Сухобрус, В.Бойко, О.Таланчук, Л.Дунаєвська, В.Качкан, В.Давидюк вивчали різні аспекти національної і слов’янської фольклористики. Крім того, в даний час діють кафедри фольклористики при вищих школах, як-от очолювана Лідією Дунаєвською кафедра Інституту філології Київського національного університету імені Тараса Шевченка.

Літ.: Восточнославянский фольклор: Слов. науч. и нар .терминологии/ Редкол.: К.П. Кабашников (отв. ред.) и др. – Мн.: Навука и техніка,1993;

Літературознавчий словник-довідник/ Р.Т. Гром‘як, Ю.І. Ковалів та ін.. – К.: ВЦ «Академія», 1997;

Літературознавча енциклопедія: У двох томах. Т.1/ Авт.-уклад. Ю.І. Ковалів. – К.: ВЦ «Академія», 2007.