Спогади очевидців війни
Прізвище, ім’я, по батькові.
Мерко Василь Іванович
Рік, місце народження.
1937р. м. Ромни, Сумська обл..
Національність.
Українець.
Цей день увійшов в історію нашої Батьківщини як найбільш чорний. 22 червня 1941 року Німеччина, не оголошуючи війну, напала на Радянський союз.
– Була неділя. В 4.00 часа німецькі танки пересікли границю, а з ними й вражі самольоти, шо летіли бомбити столиці всіх п’ятнадцяти республік, шо входили до СРСР. Наші прикордонники билися дуже храбро, до послєдньої каплі крові. Вже тоді Гітлер поняв, шо цю країну так легко не підкорить, як Польщу, яку захватили за 20 суток, Францію – 22, Югославію – 11, Бельгію – 5, Голландію – 4.
Та якою ціною далася нам Перемога! Ми не готовились до війни й здолжні були відступать.
Коли почалися бої, мені виповнилось 14 годів. На фронт попав уже в 1944-му. Помню, перед відправкою замполіт провів з нами дуже коротку бесіду: «Наша ціль – добити ворога в його власному барлозі - в Берліні. Ось ваші товариші, знайомтеся. І вперед – на Захід». Я служив у 185-ій дивізії 49-го отдєльного протитанкового винищувального дивізіону 1-го Білоруського фронту. Все время у важких боях. Особенно криваві баталії розгорнулись в Східній Померанії. Но ми йшли все далі й далі. В березні 1945 після важкого поранення попав у тил. А шкода – мріяв дойти до Берліна. Наприконці серпня 1945 року я вернувся додому інвалідом війни.
Прізвище, ім’я, по батькові.
Миколенко Ганна Мусіївна
Рік, місце народження.
1937р. с. Великі Будки, Роменський р-н, Сумська обл.
Національність.
Українка.
Ось яку історію повідала мені жителька села Вуликі Будки - Ганна Мусіївна Миколенко 1936 р. н.
«Я харашо помню той случай, - так розпочала свою розповідь Ганна Мусіївна. – Случилось це собитіє зімой на Трьох святих, тоїсть 12 лютого. Заїхало в двір двоє саней, 7 чоловік у теплому добротному одязі зайшли у хату. Сани залишили в дворі, коней поставили на громадську конюшню. Перед цим вони побували у старости, показали йому документи. Представилися поліцаями й сказали, шо їдуть кудись за завданням німецької окупаціонної влади. Попросили організувать ночівлю. Їх відрядили до нас.
Зайшли в хату. Один став перед іконами, почав молитися. Іван (брат) і я сиділи на печі. Батько в той час був дома – прийшов поранений з фронту. Мати зварила їсти, посідали вечеряти. Вони попросили ще й соняхів. Об 11 год. Вечора заходить Овсійко (поліцай) у хату, сідає до столу. З’ясувалося, що його не було дома, коли приїжджі приходили до старости з документами. Один з прибулих розсердився: «Чого ви не довіряєте одне одному?». Овсійко залишив хату й пішов наводить довідки в с. Вовківці, де розполагалась поліцейська комендатура. Там вияснив, що у відрядження німецька влада нікого не направляла.
Повечерявши, всі полягали спать. Ми у другій хаті, вони – в передній. У каждого пістолєт у постелі. Десь у час ночі у двері постукали. Батько схватився до вікна – хата оточена поліцаями й угорцями (їх називали мадярами). Знадвору кричать: «Мусій Іванович, відкривай двері!» батько хотів так і зробить, но ті, що в хаті, кричать: «Повернись!».
«Біда, попали ми в перепльот: з хати не випускають, один ще й ударив, а ті будуть стрілять», - сказав батько, зайшовши до нас. Через нєкоторе время бачим, що горимо, та Рибалко (староста) погасив. Прибулі з хати так і не виходили, а знадвору почали стрілять по вікнах, стінах і навіть кидать гранати. «Пан чи пропав», - закричав батько й вибив двері. Мати схопила Івана на руки, мене за руку й ми вибігли на вулицю. Залуцький (поліцай) закричав: «Сімя, не стріляйте!». За нами кинувся один з прибулих, то його зразу застрелили на порозі. Ми, босі, голі, - до сусідів».
Ганна Мусіївна стверджує, що тоді двом таки вдалося втекти, «попадали, ніби мертві».
Пригадала вона ще один випадок після війни. «Жінки мочили коноплі на купальні річки Хмелівка. До них підійшли голова сільради і ще один чоловік – у білому піджаку, військових штанах. Був вроді з тих, хто тоді втік. Сказав, шо робе у КДБ. Дехто говорить, що лише один утік, решту вбили поліцаї». Ганна Мусіївна ще згадала, що після того випадку назбирали на подвірї більше відра гільз, а на городі знайшли кілька гранат.
«Після войни останки тих людей перепоховали в братській могилі, шо находиться біля пам’ятника Невідомому солдату. Його одкрили у 1957. Тут лежать тіла солдатів, розстріляних у нашому селі. Хто то був – до сіх пор невідомо. Можливо, партизани. Тут же лежать і тіла кількох воїнів із с. Вощилиха: молодшого сержанта Никифорова П. К., рядових Подколзина В. А., Гридисова І. Ф., Параніна М. Г., Супруна А. Ф., Герасимова Г. П».
Прізвище, ім’я, по батькові.
Устименко Василь Дмитрович
Рік, місце народження.
1936р. с. Гришине, Роменський р-н, Сумська обл.
Національність.
Українець
Охоче розповів про події Великої Вітчизняної війни девяностосемирічний Василь Дмитрович Устименко:
- На войні тяжко було всігда… І під Сталінградом у 1942. Коли збили бомбардувальник ТБ-3, на якому я літав радистом, і прийшлось з уцілівшим правим пілотом хоронити погибших членів бойового екіпажу…
І в січні 1943 після бомбардіровання фашистських войськ біля Рененбурга, коли в другий раз підбитий самольот ледь-ледь дотянув до своєї території…
І тоді, коли, літали над вражим тилом, доставляли оружіє і продукти кримським партизанам… І в горнилі боїв під Курськом.
А найважче було в конці 1943. Тоді, кроми мене, нікого з членів екіпажу збитого бомбардіровщика (це вже третього) не осталось живим. Я один оказався на вражій землі срєді сніжного мраку, слабкий, оточений фашистами. А неминучий плєн був страшніший за смерть…
Табор воєнноплєнних у Штеціні, величезні букви «US» на одежі, шо означало “радянський», тоїсть той, з ким запрєщено общєніє. Суха бруква й малесенька порція «хліба» з тирси в днєвному «раціоні» літанія. Мі були знесилені і кажду минуту ждали смерті. Тепер це кажеться страшним сном, страшним видінням, од якого невозможно втекти, сховаться, відгородитись годами… І коли б тоді хоч на минуту пропала мисль про те шоб втекти, якби здався судьбі й потівяв свободу, не було б для мене вже ні Дня Перемоги, ні повернення в рідне село Гришине.
Помогли плєнні серби, за якими діжурили в таборі не так строго. Їхній подпольний комітет достав одежу, карту мєсності, компас, часи, спланірував втечу. І я зробив свій намір, який не оставляв на протяженії 4 місяців полєну. Я втік! З двома друзьями, обходячи ноччю чужі города і села, дойшов до Польщі, в городі Коніц попав, наконец, до своїх… тільки після цього свого другого рождєнія, так сказать, як людини і солдата, почуствував, що прийшло полегшення…
У строях 217-го стрілецького полку 1-го Українського фронту дойшов до Берліна, получив там медаль «За перемогу у Великій Вітчизняній війні 1941 -1945 рр.». Орденом Червоної зірки мене наградили ще за бої під Сталінградом, Курськом. А згодом і подякою маршала Жукова «За чесну службу на благо Батьківщини». Подяку головнокомандуючого групою радянських військ у Німеччині оголосили в жовтні 1945 року за успішне виконання завдання із доставки в Радянський Союз вивезеної фашистами з тимчасово окупованої території колгоспної худоби.
Прізвище, ім’я, по батькові.
Підріз Олексій Олександрович
Рік, місце народження.
1919р. с. Малі Бубни, Роменський р-н, Сумська обл.
Національність.
Українець.
Радість Великої Перемоги була подвійною для визволителів, яким довелося звільняти рідні краї. Про одного з них – Олексія Підріза, який брав участь у боях під Штапівкою, розповів його брат Петро:
- Олексій народився у 1919 році в с. Малі Бубни. Закінчив Роменський сільськогосподарський технікум. Працював агрономом у Штепівському районі Сумської області. У 1939 році його призвали на строкову військову службу. Потрапив у Першу Московську мотострілецьку дивізію. З першого і до останнього дня війни перебував у діючій армії. За бої під Штапівкою сержанта О. П. Підріза нагородили орденом Леніна. Вогнем своєї гармати він підбив два ворожих танки, три автомашини з піхотою противника.
Брав участь в обороні Москви, звільнив Білорусію, Прибалтику, Східну Прусію. За заслуги перед Батьківщиною нагороджений орденами Вітчизняної війни І та ІІ ступенів, двома орденами «Знак пошани» та багатьма медалями.
Демобілізувався у 1947 році. Працював головою колгоспу в с. Коржі, завідуючим сільськогосподарським відділом Роменського та Глинського райкомів партії, головою Глинської райради, директором радгоспу ім. Леніна. Пішов із життя у 1989 році.
Прізвище, ім’я, по батькові.
Шелест Мотрона Юхимівна
Рік, місце народження.
1939р. с. Перехрестівка, Роменський р-н, Сумська обл.
Національність.
Українка.
«Це було літом 1942 року. Стояв жаркий день. Вдруг у направлєнінї хуторів Ярошенків, Новоселівка, Галенкове ми побачили стовпи чорного диму. То горіли дома. А одтуда йшли і йшли місцеві жителі. Вони були дуже налякані, гнали свиней, корів, коней, кіз», – згадує уродженка с. Перехрестівка Мотрона Юхимівна Шелест.
Погорільці тоді розказали, шо на хутори прибув німецький каратільний загін. Солдати шукали підлітків, які підклали міни на шляху до Липової Долини. На них підірвався великий фашистський обоз. Погибло багато окупантів. Міни хлопці зібрали на городах і в других місцях після боїв кавалерійського корпусу у вересні 1941 року, коли йшов наступ на Ромни.
Хто були ці юні патріоти, що здійснили таку зухвалу диверсію дізнатися не вдалося. Жінка не змогла більше розповісти нічого суттєвого, адже ні хуторів, ні її мешканців уже давно немає. Єдиним підтвердженням цієї події залишаються архівні документи.
Можливо, інформація про диверсію на дорозі до Липової долини та імена юних героїв досі зберігаються в архівах колишньої райхканцелярії.
Прізвище, ім’я, по батькові.
Дон Зінаїда Михайлівна
Рік, місце народження.
1940р. с. Сміле, Роменський р-н, Сумська обл.
Національність.
Українка.
Жінка. Мати. Природою в ній закладено інстинкт материнства, продовження роду людського. Навіть такі слова, як радість, перемога, печаль, сльоза, - похоронка – жіночого роду. Чому, адже війна – чоловіча справа? Але й жінки воювали, рятували поранених, були снайперами, ходили в розвідку. На їх долю випали випробування, яких вистачило б на тисячі років. Матерям того покоління довелося пройти через важкі страждання й не втратити людської гідності, витримати страшний тягар і не зламатися.
Солдатські вдови. Зінаїда Дон розповіла про свою матір - Антоніну Василівну Рудько, котра до дна випила гіркий напій із вдовиної чаші.
- Вона була з тих, хто в юності робив у наймах, замолоду піднімав колгоспи, а в роки войни не дав полям зарости бур’янами. А головне – вона підняла на ноги нас – сімох дітей, двох з яких усиновила. Нас треба було нагодувать, одіть, взуть, захистить. Важко бути єдиною годувальницею такої сім’ї. Радість материнства і кохання, обпалена войною, переросла у важкий, але святий обов’язок.
Було страшно. Самольоти бомбили залізницю від Ромен до Бахмача. А ми, малі, ховалися під столом, ліжком. Боялися засвітити навіть якогось «сліпака», коли смеркло. Прийшли фашисти. Помню, як горіли скирти соломи за селом, як перший вражий солдат зайшов до нашого дому, де ми поселилися після невдалої евакуації. Як же голосно цокали його ковані чоботи. Це були жахливі дні. Жінки не виходили з хати, щоб не попадати на очі загарбникам. Зовсім другою стала моя матуся. Молода, весела, гарна вона тоді перетворилася на стареньку зігнуту бабусю. Вдівала довгу спідницю, на лоб натягувала платок, вимазувалася сажею. Жінки терпіли страх і приниження. Особенно боялись за дітей. Адже окупантам помагали поліцаї – мєсні люди, які знали все про кожного. Декілька разів вони приводили фашистів і до нас. Помню, як поліцай, показуючи пальцем на маму, шось казав німецькому офіцеру. Навєрно, про батька комуніста, який був на фронті, а до войни робив головой колгоспу. Ми всі держались за мамину одежу, за її руки, плакали. Старші сестри уговарювали не забирать маму. А вона однією рукою держала найменшу сестричку, другою гладила наші голівки, намагаючись заспокоїти. Офіцер покивав головою: «Матка… матка» і вийшов, за ним і поліцай. Мабуть, щось людське ворухнулося в його душі.
Война відходила все далі, но оставались голод і холод. Та найбільше гнітило чекання. Прислухались до кажного нічного шереху – надіялись почуть, як стукає у вікно дорога нам людина. Зрідка приходили солдатські трикутники – жадані вісточки з фронту. Ми не вміли читать, та по очереді держали пісьма в руках, як дорогу серцю річ, бо то – від тата. Аж нарешті одного разу за вікном промайнула солдатська шанель і в хату забіг наш татусь. Днів зо два він оставався з нами. Це була послєдня встрєча. Таким я його запомнила.
Потом узнали, шо він сопровождав танки звідкілясь із півночі на фронт, туди, де ще йшли бої. Це було в 1944 році. «Скоро перемога. Я вернуся», - казав він. Та ми його не дочекалися…
«Командир батареї, старший лейтенант Григорій Якимович Рудько в бою за Соціалістичну Батьківщину, вірний військовій присязі, проявивши геройство і мужність, загинув 25 січня 1945 року…»
Мабуть, усе спопеліло в серці мами, коли прочитала ці рядки. Дивилася на нас порожніми очима, а вуста шепотіли: «Не буду жити. Не хочу. Не варто». Ми перелякано дивилися на її сльози й теж плакали. Но вона не зламалася. Життя сповнювало кожен її день тяжкою працею. Більше не було на кого сподіватися. Самій і тільки самій доводилося брати в руки молоток, лопату, сокиру. Ходила в ліс, шоб набить пеньків на дрова, носила солому, яку забороняли брать, щоб хоч якось нагріти піч. А голодний 1947 рік! Безвихідь і туга. Мама відривала останнє від себе і віддавала нам.
Нагодувавши нас, спішила в поле. Косила разом з іншими жінками, в’язала снопи, до самих морозів чистила буряки, грузила їх на машину. Молоді, загорілі, в білих платочках жінки були похожі на чайок. Досі в пам’яті звучить і пісня, яку співали оддихаючи: «Ой, горе тій чайці. Ой, горе, небозі, що вивела чаєняток при битій дорозі…».
З мамою ми росли, сумували та раділи. Вона продовжує жить в нас, у наших дітях і онуках, оберігаючи та благословляючи нащадків на добро.»
Відходять у небуття жінки війни. Вони віддали свої сили та здоров’я в ім’я майбутнього. А за добро треба розплачуватися добром. Переконана, мене підтримає більшість. Треба встановити пам’ятник жінці матері. На ньому можна викарбувати слова О. Довженка: «Вічна слава вам… і вашому імені, і красі вашій».