4. Ідеалізм як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Ідеалізм (французьке idealisme від греч. idea- ідея) - загальне позначення філософських учень, що стверджують, що свідомість, мислення, психічне, духовне, - первинно, основоположний, а матерія, природа, фізичне - повторно, похідно, залежно, обумовлено. І, таким чином, протистоїть матеріалізму в рішенні основного питання філософії - про відношення буття і мислення, духовного і матеріального як у сфері існування, такт і у сфері пізнання. Хоча ідеалізм виник більше двох з половиною тисячоліть тому, термін цей, як позначення одне з двох таборів, що борються у філософії, з'явився лише на початку 18 століття. У 1702 році німецький ідеаліст Лейбніц писав про гіпотези Епікура і Платона, як найкрупнішого матеріаліста і найкрупнішого ідеаліста. А в 1749 році французький матеріаліст Д.Дідро назвав ідеалізм «...най абсурдною зі всіх систем».

При всій фундаментальній єдності ідеалістичного табору в рішенні основного питання філософії усередині цього табору слід розрізняти дві його головні форми:

Ідеалізм об'єктивний; Ідеалізм суб'єктивний;

Для першого характерне визнання духовної першооснови зовні і незалежно від нашої свідомості.

Для другого неприйнятне допущення, якої б-то ні було реальності зовні і незалежно від нашої свідомості.

Об'єктивний ідеалізм отримав перше закінчене вираження у філософії Платона.

Наявність двох головних форм ідеалізму не вичерпує різноманіття різних версій ідеалістичних філософських систем. В межах цих двох форм в історії філософії мали місце їх варіації, визначувані тим, як розуміється духовна першооснова: як світовий розум (панлогизм) або світова воля (волюнтаризм), як єдина духовна субстанція (ідеалістичний монізм) або безліч духовних первоэлементов (монадология, плюралізм), як розумний початок (ідеалістичний раціоналізм), що логічно осягається, як плотське різноманіття відчуттів (ідеалістичний емпіризм і сенсуалізм, феноменалізм), або як незакономірний, алогічний «вільний» початок, що не може бути об'єктом наукового розуміння (ірраціоналізм).

Учення Арістотеля - об'єктивний ідеалізм, що включає ряд по суті матеріалістичних положень. Це учення склалося в результаті критики учення Платона про ідеї. Проте сам Арістотель в результаті цієї критики не приходить до заперечення ідеалістичного положення про існування нематеріальних причин плотський сприйманих речей. По Арістотелю, кожна одинична річ є єдність «матерії» і «форми».

В кінці 4 століття до н.е. посилюються ознаки кризи грецької рабовласницької демократії. В цей час виникають три головних перебігу філософії еллінізму: скептицизм, епікуреїзм і стоїцизм.

5. Діалектика як концептуальний підхід. Основні філософські категорії.

Поняття “діалектика”, якщо розглядати його в історико-філософському аспекті, має декілька визначень: 1) в античній філософії поняття “діалектика” означало мистецтво суперечки, суб’єктивне вміння вести полеміку – вміння знайти суперечності в судженнях супротивника з метою спростування його аргументів. Гегель один з перших звернув увагу на таку особливість античної діалектики, підкресливши, що остання має відношення до логіки самого процесу пізнання. “Діалектику, - писав він, часто розглядали як якесь мистецтво, неначе вона ґрунтується на якомусь суб’єктивному таланті, а не належить до об’єктивності поняття”; 2) під поняттям “діалектика” розуміють стиль мислення, який характеризується гнучкістю, компромісністю; 3) діалектика – це теорія розвитку “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу” (у Гегеля); 4) діалектика – це вчення про зв’язки, що мають місце в об’єктивному світі; 5) діалектика – це теорія розвитку не лише “абсолютної ідеї”, “абсолютного духу”, як у Гегеля, а й розвитку матеріального світу, як у Маркса, яка враховує різнобічність речей, їх взаємодію, суперечності, рухливість, переходи тощо; 6) діалектика – це наука про найбільш загальні закони розвитку природи суспільства і пізнання; 7) діалектика – це логіка, логічне вчення про закони і форми відображення у мисленні розвитку і зміни об’єктивного світу, процесу пізнання істини. Елементи такого погляду на діалектику ми знаходимо вже в античній філософії, у вченні Геракліта, Арістотеля та інших. Найбільш яскраво таке розуміння діалектики виявляється у філософії Канта і особливо Гегеля. Так, Кант розрізняє загальну і трансцендентальну логіку. Першу він вважав формальною, другу – діалектичною, оскільки остання вивчає розвиток знань і не відхиляється від їх змісту. Що ж до Гегеля, то він вперше дав всебічно розроблену систему діалектики як логіки мислення, абстрагування, створення понять; 8) діалектика – це теорія пізнання, яка враховує складність і суперечливість останнього, зв’язки суб’єктивного і об’єктивного в істині, єдність абсолютного і відносного тощо, використовуючи в цьому процесі основні закони, категорії і принципи діалектики, їх гносеологічні аспекти; 9) діалектика – це загальний метод, методологія наукового пізнання, творчості взагалі.

Отже, діалектика як філософська концепція має ряд визначень, котрі дають уявлення про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про різні її сторони, різний зміст. В даному розділі мова буде йти про діалектику як про теорію розвитку, як логіку і як теорію пізнання. Відповідно до цього будуть розглянуті і альтернативність діалектики – метафізиці. Що таке метафізика?