43)Розвиток музичного мистецтва в хх ст.

Модерна українська музична культура характеризувалася інтересом до пісенної народної творчості, національної музики, що поступово витісняла захоплення і безперечне панування італійської музики, опери та виконавців. Фундатором і видатним представником модерної музичної культури в Україні був Микола Лисенко - композитор, піаніст, диригент, музикознавець, талановитий педагог, відомий громадський діяч. Важливим напрямом діяльності М.Лисенка було збирання і обробка українських народних пісень. М Лисенко став автором першої української опери "Різдвяна ніч" (1873). Писав опери "Утоплена" (1883), "Наталка Полтавка" (1889), "Тарас Бульба" (1890), "Енеїда" (1911).

У музичній ділянці композитори – послідовники М. Лисенка – К. Стеценко, М. Леонтович, С. Людкевич, Ф. і Я. Якименки, О. Кошиць, В. Барвінський створили високомистецькі зразки української хорової музики та обробок народних пісень.

Вагомий внесок у розвиток модерної музичної культури в Україні зробили представники молодшої генерації українських композиторів: К. Стеценко, Я.Степовий, М. Леонтович. Станіслав Людкевич - відомий музикознавець, фольклорист, композитор. Був одним з фундаторів, а згодом директором (з 1910) Вищого музичного інституту ім. М.Лисенка у Львові. Гордість українського виконавства становить творчість видатної співачки Соломії Крушельницької.

44)Тоталітаризм і культура. Соцреалізм.

В СРСР протистояння культури тоталітаризму тривало до початку 90-х років, і хоч тоталітарна система і влада зазнали нищівної поразки, її рудименти досить стійкі й донині. Саме вони є однією з головних причин досить повільного просування посттоталітарних держав шляхом демократії і прогресу.

Одразу після більшовицької революції в Радянській Росії було створено цензуру, заборонено політичні партії, громадські та культурні об´єднання, що не стояли на комуністичних позиціях. З бібліотек вилучали «ідеологічно шкідливу літературу», оголошено війну релігії і церкві. З країни змушений був емігрувати цвіт інтелігенції. Залишки духовного опору серед інтелігенції остаточно ліквідовано в 1922 p.

У роки НЕПУ , коли ідеологічний тиск і цензура дещо послабшали, в СРСР з´явились талановиті твори, в яких письменники намагалися осмислити революційні колізії та болючі проблеми життя, посилюючи в них мотиви гуманізму: Є. Замятін («Ми»), І. Бабель («Конармія», «Одеські оповідання»), Б. Пільняк («Червоне дерево»), А. Платонов («Чевенгур»), М. Зощенко («Оповідання»), М. Булгаков («Біла гвардія») та ін. Численні газети і журнали, що стали рупорами партійної пропаганди, піддавали ці твори нищівній критиці, ідеологічному цькуванню, органи ДПУ вносили їх до списків соціально небезпечних.

Прийняттям постанови «Про перебудову літературно-художніх організацій» (1932) більшовицька партія взяла їх під свій жорсткий контроль. Відтоді всі письменники, композитори, художники об´єднувались у творчі спілки на чолі з парткомом. Участь у спілках була обов´язковою, оскільки лише їх члени здобували право на професійну діяльність та нормальне матеріальне забезпечення. Перший з´їзд радянських письменників, що відбувся в Москві у серпні 1934 p., проголосив головним методом художньої творчості соціалістичний реалізм.

Утвердження соціалістичного реалізму в літературі й мистецтві супроводжувалося репресіями, у висліді яких фізично ліквідовано або вилучено з літератури іншими заходами близько 300 письменників.

За першого періоду соціалістичного реалізму (1934 — 41) у прозі й образотворчому мистецтві ці можливості були звужені до виробничого жанру: ілюстрування індустріалізації й колективізації (в образотворчому мистецтві ще портрети й пам’ятники, переважно Сталінові), у поезії до прославлення партії й вождів («Партія веде» П. Тичини, «Пісня про Сталіна» М. Рильського); у музиці величальні на честь партії пісні й кантати.

В останній стадії свого розвитку соціалістичний реалізм формулюється як перемога «партійності» і «народності», а ці поняття своєю чергою тлумачаться як синоніми служіння літератури і мистецтва інтересам партії.