39)Модернізм в Україні.

Течія – модернізм – була в Україні на початку ХХ ст. як своєрідна художня реакція на певне романтичне, реалістичне й натуралістичне відображення окремих життєвих колізій. Чітко визначеної межової хронології модернізм в українських літературі, театрі і драмі не має, але основне мистецьке навантаження робилося вже тоді на одиницю, а не на спільноту, масу, общину, народ, як було в попередні часи. Власне, увага цілком спрямовувалася на людину та її особисті проблеми, на індивідуальність у контексті загального соціального розвитку. Стосовно показу людини у взаємозв’язку історичних подій, то, як надзвичайно точно про це сказала Лариса Залеська-Онишкевич, тут “...переважає недовір’я до влади та ідеологій. Реальність змішана з ілюзією, хоч усе ж таки герої шукають свою правду, чи шлях до неї”. Усі ці мистецькі ознаки найбільше виявилися в українських п’єсах, де увага в ідейно-тематичному розгалуженні та й в сюжеті зосереджується найбільше на становищі особи в навколишньому середовищі, на її душевному стані в певній ситуаційній площині, на її рішеннях при виході з екстремальних чи дуже складних соціальних ситуацій.

Модернізм українських драматургів був якоюсь мірою відносним, поміркованим. Автори почасти відмовлялися від стереотипів, народницьких шаблонів, глухої тенденційності в подоланні естетичної глухоти, а найбільше – від форми мистецького мовлення і структурної будови творів.

На противагу реалізмові, модернізм відстоював пріоритет індивідуального над колективним, права конкретної особистості, а не абстрактні інтереси неозначеної постаті чи громади, в жертву якій приносилися особисті поривання одиночок. І, насамкінець, дуже важливе застереження: модернізм як явище в Україні не означав житейської індиферентності або зневаги до розуму трудівника, його тривог і надій. Наскрізною дією в його основі проходить заклик іти в ногу з сучасністю, бути стійким, цілісним громадянином на своїй землі. 

40) Архітектура між світовими війнами

Архітектура початку ХХ століття, особливо міжвоєнного періоду, відбила суперечливу складність культури часу. На неї впливало вторгнення в реальність утопічної думки і породжуваних нею міфів. Архітектура другої половини XIX століття передувала її сюжету, зав'язка головних ліній якого довелася на роки перед Першою світовою війною. Розвиток, драматизований грандіозним соціальним експериментом Радянського Союзу, у якому зіштовхнулися утопії авангарду й історизм, розгорнулося між світовими війнами.

Архітектура періоду між світовими війнами виникла на основі авангардного руху в декількох європейських країнах наприкінці 1-й світової війни. Раціональна програма нової звільненої форми, реформа плану і простору будівлі, доцільність і соціальна функція архітектури і впровадження нового будівельного матеріалу і конструкції були загальними для всіх країн.

41)Українська література міжвоєнного періоду.

.. У літературному розвитку підрадянської України 20—30-х років поєднувалися демократичні традиції дореволюційної доби і новий досвід свіжих сил, пробуджених українською революцією. Письменники створювали різні гуртки, студії, шукали своє місце в літературному процесі. Художні здобутки багатьох талановитих митців зростали. До цього часу сформувалася яскрава революційно-романтична течія: П. Тичина, В. Еллан-Блакитний, В. Чумак, В. Сосюра. Активно виступали представники інших напрямів і творчих течій у літературі: М. Рильський, П. Филипович, М. Драй-Хмара. Значним внеском у літературне життя республіки були памфлети М. Хвильового, сонети М. Зерова, новели й оповідання Г. Косинки, сатира і гумор О. Вишні.

Характерною особливістю літературного процесу в Україні у ті часи було виникнення й розпад багатьох літературних організацій. Важливе місце серед них посідали спілка селянських письменників "Плуг", організації робітничих письменників "Гарт" та молодих письменників-комсомольці в "Молодняк", об'єднання вихідців із західноукраїнських земель "Західна Україна", група письменників-конструктивістів "Авангард", Всеукраїнська спілка пролетарських письменників (ВУСПП), угрупування футуристів "Нова Генерація " тощо. У 1925 р. виникла Вільна академія пролетарської літератури (ВАПЛІТЕ), яка об'єднала 22-х письменників. Ідейним керівником ВАПЛТТЕ був М. Хвильовий, а першим її президентом М. Яловий. Це була літературно-мистецька організація талановитих письменників, які прагнули протистояти адміністративно-командному втручанню чиновників від культури у творчі справи. Одним із найбільш дискусійних моментів було гасло " Геть від Москви!" М. Хвильового. Це був виступ за самобутність української національної культури, проти хуторянства й відрубності літературного процесу в Україні. Проте учасники дискусії — письменники, державні й партійні керівники республіки — звинуватили М. Хвильового в націоналізмі, який, до того ж, начебто був представлений новою ідеологічною течією — хвильовизмом.

Для літературного життя Західної У країни, як і підрадянської, характерною була його політизація. Зазвичай поети і письменники гуртувались навколо часописів. Важливе місце в цьому зв'язку посідав "Літературно-науковий вісник" (з 1933 р. — "Вісник"),навколо якого об'єднувалися представники націоналістичного спрямування, зокрема О. Бабій, С. Маланюк, Ю. Клен, У. Самчук. Останній став відомим завдяки автобіографічній трилогії "Волинь" та роману "Марія".

Більшість літераторів намагалися триматися осторонь від партійних розбіжностей і творили, виходячи зі свого розуміння світу. До них передусім належали письменники старшого покоління: В. Стефаник, О. Кобилянська, Марко Черемшина, О. Маковей. їх наслідували молодші — Б.-І. Антонич, І. Вільде, Б. Лепкий, А. Чайковський, Ю.

42. Український модерний театр. Л. Курбас.

. Модерний" український театр - це театр, який поєднує в собі риси професійного та національного театру. Виникнення "нового" українського театру було тісно пов'язане з національним відродженням, визвольним рухом. Театр скупчував навколо себе кращі творчі сили української інтелігенції, з одного боку, з іншого - виступав потужним засобом формування національної самосвідомості.

Важливою передумовою становлення "модерного" українського театру були політичні чинники - демократизація, масовість, доступність мистецтва.

Біля витоків "модерного" українського театру стояли люди універсального таланту: Марко Кропивницький - режисер, актор, літератор, антрепренер (організатор театрального життя); Михайло Старицький - письменник, поет, драматург, перекладач, театральний менеджер; Іван Карпенко-Карий - драматург, актор, режисер, критик, публіцист, педагог, котрий створив акторську школу. Такі корифеї українського театру, як Микола Садовський, Панас Саксаганський, Марія Заньковецька, поєднували акторський талант, музичні здібності, організаторський хист з активною культурно-громадською діяльністю.

На розвитку театрального мистецтва 20—30-х років також позначився процес українізації, що трагічно закінчився «розстріляним відродженням».

Державний народний театр очолював Панас Саксаганський. До складу трупи увійшли Марія Заньковецька, Любов Ліницька, Дарія Шевченко. Репертуар складався з побутової, історичної й класичної тематики.

У 1922 р. діячі «Молодого театру» створюють у Києві творче мистецьке об’єднання — модерний український театр «Березіль», що існував до 1926 р. Очолює цей театр Лесь Курбас, видатний режисер-реформатор українського театру.

Лесь Курбас у цей період пристосовує принципи модерну до класичного західноєвропейського й українського репертуару (драми В. Шекспіра, Ф. Шиллера, п’єси М. Старицького, І. Карпенка-Карого). З творчого об’єднання бере початок театральна бібліотека, театральний музей, перший театральний журнал.

Втіленням творчих пошуків театру постали вистави, постановку яких Лесь Курбас здійснює в різних стилях: традиційно-реалістичному («У пущі» Лесі Українки), психологічному («Чорна Пантера і Білий Ведмідь», «Гріх» В. Винниченка), символічному («Драматичні етюди» О. Олеся), народного гротеску («Різдвяний вертеп»), імпресіоністському («Йола» Є. Жулавського). Етапною у творчості митця і в історії українського театру стала вистава «Гайдамаки» Т. Г. Шевченка.

У 1926—1933 рр. театр «Березіль» працює в Харкові. До його складу входять митці Мар’ян Крушельницький, Амвросій Бучма, Наталія Ужвій, Іван Мар’яненко, Йосип Гірняк, Валентина Чистякова, Надія Титаренко, О Добро-вольська. Найближчим помічником Леся Курбаса у модернізації українського театру став драматург Микола Куліш. У його п’єсах («Мина Мазайло», «Народний Малахій») знайшли широке відображення взаємозв’язки людини і нового історичного часу.

Творчість Леся Курбаса належить до визначних здобутків українського і світового театру XX ст..