Тема6: Повсякденне життя 1944-1953 рр.

1. Життя робітників у післявоєнній Радянській Україні.

2. Партійна номенклатура – як «лідер» щоденних привілеїв.

3. Повсякденність працівників силових структур.

4. Щоденний побут студентської молоді у повоєнний період.

5. Дитина в повсякденном житті УРСР 1944-1953 рр.

6. Прояви девіантності різних груп населення після Друглї світової війни.

1. Відбудовні роботи на пошкоджених чи повністю зруйнованих під

час війни промислових підприємствах України розпочалися у 1943 р.,

відразу із визволенням від німецької окупації перших областей

(Луганської, Донецької, Харківської, Сумської та ін.).

Відновлення промислових потужностей групи «А» займало

пріорітетне місце у державних планах відбудови народного

господарства. Про це свідчать численні нормативні акти Державного

комітету оборони (ДКО) та Ради народних комісарів (РНК) СРСР.

Остаточно вищезазначена позиція радянської влади знайшла своє

закріплення у «Законі про п’ятирічний план відбудови і розвитку

народного господарства УРСР на 1946−1950 рр.».

Норми постачання хлібом і продовольчими товарами встановлювалися

централізовано на підставі відповідних нормативних документів2.

До карткової системи постачання були включені різні верстви

цивільного населення, які умовно поділяються на наступні групи:

1) робітники та прирівняні до них; 2) службовці та прирівняні до них;

3) утриманці, та прирівняні до них; 4) діти до 12 років включно3. В різні роки

кожна з груп забезпечувалася певним лімітом продуктів. Наприклад,

впродовж 1943−1945 рр. робітники і службовці комбінату

«Ворошиловградвугілля» отримували хлібні та продовольчі картки, а

утриманці та діти – лише картки на цукор і хліб, оскільки продуктові картки

їм були не передбачені (наказ Наркомторга СРСР від 18 січня 1943 р. № 32)4.

Разом з тим окремі категорії робітників знаходились у більш

привілейованому становищі по відношенню до інших груп населення,

які держава забезпечувала певним мінімумом харчів. Обґрунтовувалась

така градація, ступенем важкості виконуваних робіт, а також

пріоритетністю галузі виробництва.

Так, для забезпечення безперебійної роботи підприємств Наркомату

чорної металургії в ІV кварталі 1944 р. використовували наступні форми

продовольчого постачання: збільшено ліміти другого гарячого

харчування на 15000 осіб; встановлено посилене дієтичне харчування за

рахунок централізованих фондів на 5000 осіб, літерних обідів з сухими

пайками на 1000 осіб, обідів за спеціальними обідніми карткам на 2000

осіб. Окремо встановлено ліміт посиленого харчування для 10000 дітей,

що працювали на підприємствах згаданого Наркомату та ін.5

Загалом продовольче постачання за картковою системою

виробничників та їхніх сімей відбувалося з прив’язкою підприємства до

конкретних організацій громадського харчування (їдалень, магазинів).

Система карткового постачання суворо контролювалася з боку

відповідних органів. Про це свідчать численні перевірки щодо вірності

видачі карток на хліб, нормування хліба, вчасного отоварення

продукції за картками, що почали проводитися вже з 1943 р. Так,

здійснена Державною інспекцією, за завданням РНК УРСР, перевірка

видачі карток на хліб у м. Харкові в жовтні 1943 р. встановила, що на

ряді підприємств і установ міста допускалися грубі порушення

встановленого порядку видачі вищезазначених карток. Наприклад, на

Харківському електромеханічному заводі виявлено: недостачу карток

на 1286 кг хліба, та розподіл без виправдальних документів 3278 кг

хліба особам, які проживали за межами міста7.

Карткова система використовувалася не лише для забезпечення

цивільного населення мінімумом харчування, а й з метою залучення у

промисловість нових кадрів, крім того нормування давало можливість

впливати і на продуктивність праці робітників.

Ліміт продуктів за картками впродовж всього періоду

функціонування карткової системи в Україні (1943 − грудень 1947 рр.)

не був сталим, а часто й навіть зменшувався.

Пояснюється це тією ситуацією, що склалася в сільському

господарстві. Повоєнна розруха; нестача сільськогосподарського

інвентаря; неможливість використання усіх агропромислових

складових, необхідних для отримання гарного врожаю, відсутність в

колгоспах достатньої чисельності робочих рук та ще й вилучення

наявних у промисловість, залишковий принцип фінансування

сільськогосподарського виробництва – все це унеможливлювало

швидкісні темпи розвитку сільського господарства. Як результат,

держава не мала можливості миттєво задовольнити потреби

суспільства у сільськогосподарській продукції. До того ж, через

несприятливі погодні умови врожайність зернових у 1945 р. впала до 7

ц з га проти 10,8 ц у 1944 р.11 Наступні 1946 і 1947 рр. теж видалися

надзвичайно складними.

В цих умовах, щоб уникнути кризи у забезпеченні харчуваням

робітників промислового виробництва влада неодноразово вдавалася

до таких заходів як економія державних фондів. Практика економії

Щоб більш чітко усвідомити становище людей, які працювали на

відбудові важкої промисловості України варто звернутися до

особистих спогадів і листування відбудовників.

В цілому люди скаржилися на те, що життя дуже скрутне, в

магазинах продуктів за картками не дають, хліба інколи по 2-3 дні

небуло. У листах говорилося про вимоги керівництва щодо виконання

норм виробітку, в інакшому випадку – не оплачувався увесь робочий

день й т. ін. Один з робітників писав: «Робота моя важка, а харчування

дуже погане. Йдеш з роботи, а в очах темно, як було у полоні.

В інших листах, датованих 1944 р. читаємо: «... Рідні, якщо Ви

мені не допоможите, то прийдеться тут накласти головою. Працюю

цілими днями холодна і голодна, крім того боса. З роботи прихожу

втомлена, що не можу навіть розмовляти. Працюємо по 12 годин.

Годують один раз ріденьким супом...»; «... Привезли нас сюди на

роботу, розташували в холодному гуртожитку, роботу дали важку.

Доводиться бути на холоді по 12 годин. Харчування погане. Годують

двічі на день одним ріденьким борщем. Своє все зносилось, продукти

закінчились, не знаю чи доживемо до зими...»19

В подібному становищі опинилися різні категорії робітників. В

т.ч. і випускники шкіл трудових резервів: «Із шкільної столової ми

перейшли на самозабезпечення, проте грошового авансу нам не

видали, придбати продуктів не було на що і були випадки, коли

знаходились без шматка хліба по кілька днів»20.

колгоспників продуктами харчування лягала на плечі селян важким

тягарем. Тому в кризові для сільського господарства повоєнні роки,

ускладнені неврожайними роками така опіка не трансформувалася в

систематичне явище.

Певну локальну роль у розв’язанні продовольчої проблеми

відігравали т. зв. підсобні господарства, що створювалися шляхом

передачі у відомство промислових підприємств частини колгоспів,

радгоспів та господарських організацій. Згідно державних планів щоб

збільшити асортимент страв й забезпечити додаткове одноразове

харчування робітників продукти з цих господарств у великій кількості

мали потрапляти до торгівельної мережі заводів, та до їдалень24.

Якщо звернутись до конкретних фактів, то, наприклад, в 1944 р.

на підсобному господарстві Макіївського металургійного заводу ім.

Кірова зібрано урожай в кількості 186 т зерна і 2,6 т рослинної олії та

інших городніх культур. Наявність цієї продукції дала можливість

покращити харчування в робітничих їдальнях у вигляді приготування

додаткових страв. Підсобні господарства Краматорського

металургійного заводу забезпечили організацію в їдальнях дієтичних

куточків, а також реалізацію через буфет додатково виготовлених

страв29. Подібні звіти про надходження з підсобних господарств є

частими у документації промислових підприємств.

За даними 1947 р. в будівельно-монтажному тресті

«Запоріжалюмінійбуд» ВРП також не справилися з проблемою

забезпечення додаткового продовольчого постачання за рахунок

підсобного господарства; як результат – робітники отримували лише

одноразове харчування; до того ж, виділений тресту у формі

одноразової допомоги для відпуску поза фондом вагон риби був

проданий в дорозі залізницею31.

Траплялися порушення й іншого характеру. За матеріалами однієї

з перевірок, здійсненої Міністерством державного контролю УРСР,

виявлено, що фонди продукції підсобних господарств підприємств

нерідко витрачалися незаконно, оскільки їх відпускали стороннім

особам й організаціям.

На підставі числених архівних даних можна говорити про той

факт, що їжа в робітничих їдальнях, не завжди була якісною. Про такі

порушення навіть повідомлялося в пресі. Так, в газеті «Комсомольская

правда на Днепрострое» в статті «Суп со стружками» зазначалося, що

службовці їдальні № 3 «Дніпробуд» (м. Запоріжжя), неохайно готували

обід для робітників. В стравах виготовлених кухнею цієї їдальні часто

можна було зустріти речі, які немали ніякого відношення до продуктів

харчування: дерев’яні стружки і шматки розмоклого паперу39. В

їдальнях Любимівського шахтоуправління тресту «Фрунзевугілля»

Ворошиловградської області 1 липня 1944 р. подавали так званий

«зелений борщ» з листя старої кропиви й води, який мав вигляд чорної

рідини з гіркуватим присмаком. Його неможливо було вживати без

додавання хоча б якихось продуктів. В калькуляції ж зазначалось, що

борщ приготовлено зі щавлю, картоплі, крупи та ін.40

Ще одним кричущим порушенням на той час вважали

приготування їжі для радянських робітників й інтернованих в одному

казані. Про що, зокрема, наголошувалося у документації

Будуправління № 9 Криворізького спецбудтресту № 2 (1945 р.)41. В

наш час подібні недоліки можна сприймати як несуттєві. Тим більше,

що в окремих випадках, на підставі тих же перевірок, виявлено факти

коли працівники їдальні з інтернованих виявлялися більш

кваліфікованими і поряднішими у приготуванні страв у порівнянні зі

своїми радянськими колегами. Зокрема, на Макіївському

коксохімічному заводі № 5 22 травня 1945 р. обід для інтернованих

був якісно кращим ніж для наших робітників42.

Ще одна проблема, яка стояла на порядку денному у більшості

організацій громадського харчування ВРП – це боротьба з

антисанітарією. Їдальні перебували переважно в такому стані, що

нерідко призводив до поширення інфекційних захворювань та отруєнь.

Так, у 1947 р. на Ворошиловградському паровозобудівному заводі

ім. Жовтневої революції недоброякісною рибою отруїлися 120 осіб, з

них 4 з летальним наслідком, на Харківському заводі «Світло шахтаря»

– зареєстровані 388 випадків шлункових захворювань, на

Дніпродзержинському цементному заводі – 31 і т.д.4__

Як вже згадувалось вище різноманітні випадки розкрадання

продуктів харчування були частим явищем. Лише в Сталінській

області в ІV кварталі 1946 р. розкрито 33 кримінальні справи, в т. ч. в

їдальнях ВРП 15 справ на 19 осіб; в січні 1947 р. розкрито 20

кримінальних справ, в т. ч. в їдальнях ВРП – 13, з кількістю

притягнених 21 особа. За неповними даними розкрадено: хліба – 5135

кг, м’яса-риби – 1915 кг, крупи – 612 кг, жирів – 310 кг, цукру і

кондитерських виробів – 438 кг, інших продуктів на 93628 руб.46 У

січні 1947 р. в м. Сталіно притягнено до кримінальної

відповідальності групу осіб: уповноважену з видачі карток шахти 10-

біс ВРП тресту «Куйбишеввугілля», буфетницю їдальні № 4 того ж

ВРП і її чоловіка. Перша з них при видачі талонів на холодні сніданки

вносила в списки осіб, яким не передбачені вищезазначені сніданки та

за них розписувалась, потім ці талони отоварювала у буфетниці,

чоловік якої отриману продукцію реалізовував на базарі47.

Поряд з іншими недоліками існувала ще й низька культура

робітничих їдалень, багато з яких − скоріше подібні до «захудалих

харчевень», як наприклад на Криворізькому руднику «Жовтень», шахті

ім. Кагановича № 9, Єнакіївському металургійному заводі та ін. В цих

їдальнях устаткування було дуже бідне, столи брудні − нічим не

покриті, сиділи робітники на примітивних лавочках чи табуретках, не

кажучи вже про занавіски на вікнах, квіти, портрети і т.д. Кухонний

посуд у більшості випадків не відповідав своєму призначенню: в

шахтних їдальнях замість тарілок використовувалися глиняні миски

занадто грубого виготовлення, а на Єнакіївському металургійному

заводі, що нараховував 25 їдалень у 1945 р., весь посуд був

виготовлений із старих консервних банок. Кухонне устаткування у

більшості випадків складалося із котлів і кількох сковорідок53.

Через відсутність посуду у їдальнях на «Дніпробуді», робітники

простоювали по півтори години в черзі, щоб отримати обід. Крім того,

змушені були приходити зі своїми ложками, хоча у кладовій їх

зберігалось більше 30054. На окремих підприємствах траплялися

перебої з водою. Зокрема, в їдальні № 20 «Запоріжбуду», що

обслуговувала близько 2500 осіб, цех водопостачання протягом

чотирьох місяців нічого не зробив для виправлення становища55.

Попри всі недоліки, установи громадського харчування

відігравали важливу роль у забезпеченні робітників необхідним

продуктовим мінімумом. На кінець 1944 р. у більшості їдальнях

визволених міст було організоване одноразове харчування; а в деяких

навіть – триразове57. Поступово у звітах підприємств дедалі частіше

з’являлися факти з позитивного досвіду налагодження роботи закладів

громадського харчування. Наприклад, в 1945 р. у звіті будуправління

№ 3 Криворізького спецбудтресту № 2 повідомлялось, що робітнича

їдальня світла, чиста, простора, на 3 зали, забезпечена посудом, столів і

табуреток достатньо, столи на 70 % накриті скатертинами.

Організовано другу гарячу страву для робітників, які перевиконували

норми виробітку, посилено дієтичне харчування для тих хто цього

потребує за довідкою лікаря58.

Теоретично ще одна можливість урізноманітнити раціон харчування

могла б реалізуватися за рахунок відвідання базарів які починали

функціонувати відразу ж з визволенням населених пунктів. Наприклад, в

Серговському районі Ворошиловградської обл. уже через місяць після

визволення відкрилися базари в м. Серго, і в робітничих селищах Ірміно,

Брянка, Алмазна, Голубінка, Криворіжжя, Лозова-Павловка.

Більш істотні зрушення у сфері продовольчого забезпечення

робітників і службовців важкої промисловотсі України зафіксовані в

1948 р., який став переломним. З відміною карткової системи (грудень

1947 р.) вже за один календарний рік значно збільшився продаж

продовольчих і промислових товарів в роздрібній державній і

кооперативній торгівлі. Зокрема, серед продовольчих товарів в

державній мережі особливо зріс продаж хліба, цукру, кондитерських

виробів. Кооперативні організації для продажу населенню міст і

робітничих селищ, порівняно з попереднім роком, закупили більше на

35 % м’яса, жирів тварин − в 3,5 рази, олії − в 5,5 разів, картоплі − в 2

рази, цукру − у 8 разів. Крім того, збільшилося завезення

сільськогосподарських продуктів на міські колгоспні ринки.

1948 р. приніс значно кращий врожай сільськогосподарської

продукції. Поступово налагоджували роботу ВРП, що проявлялося

насамперед у збільшенні асортименту страв, випуску якісної продукції.

В період відбудови основним і для багатьох робітників і

службовців чи не єдиним джерелом надходження продуктів

харчування були державні продовольчі запаси, які розподілялись між

виробничниками за картковою системою.

Норми такого постачання давали можливість отримати лише мінімум

продуктів. У зв’язку з тим, що система працювала з перебоями робітники

часто знаходилися під загрозою втрати основного джерела харчування.

цих умовах метою «підтримання на плаву» робітників

прірітетних галузей важкої промисловості за рахунок наявних

продовольчих фондів влада вдавалася до урізання пайків іншим

категоріям населення, чи навіть відмові від гарантованого

продуктового мінімуму.

Водночас постійно провадилися заходи для пошуку додаткових

джерел продовольства на промислові підприємства. Серед них –

шефство колгоспників, створення підсобних господарств і

налагодження додаткового харчування за їх рахунок, стимулювання

розвитку індивідуального городництва.

Слід відмітити, що кожне з вказаних джерел надходжень

продуктів протягом всього періоду дії карткової системи для

робітників важкої промисловості відігравало лише додаткову,

фрагментарну роль.

В суспільстві склалася двояка ситуація. З одного боку влада

намагалася залучити у обіг усі можливі резерви надходжень

продовольчої продукції. Про це неодноразово виголошувалося у пресі і

підкріплювалося численними партійними рішеннями. З іншого –

проваджувані заходи здебільшого не покращували становища

робітників. Виходило, що т. зв. державна підтримка обмежувалася

контролюючими діями, в той час коли нобхідно було надати реальну

допомогу для розвитку кожного починання.

Відбудова народного господарства України 1943−1950 рр.

потребувала величезних зусиль з боку народу не лише через розміри

руйнувань, а насамперед в зв’язку з недостатнім рівнем продовольчого

забезпечення. Виснажені війною чоловіки і жінки, люди похилого віку

і діти ще протягом перших 5 років відбудови змушені були дуже важко

працювати за умов мінімального харчового забезпечення і задоволення

елементарних матеріально-побутових потреб.

2. багатьох досвідчених і освічених функціонерів обумовили

заповнення багатьох посад людьми з низьким освітнім рівнем, діловою

кваліфікацією, невисоким моральним рівнем. Це безпосередньо впливало

на ефективність керівництва і впливало негативно. Якщо ЦК КП(б)У*

вдалося, у цілому, зберегти свій кадровий кістяк, то на нижніх ешелонах

влади потрібних людей для керівної роботи гостро не вистачало.

Нашвидкуруч призначені під час війни функціонери не справлялись з

виконаннях поставлених завдань, компрометуючи і себе, і владу в цілому.

Типовими стали настрої тимчасовості, пориви штурмівщини, прагнення

забезпечити себе і родину тощо. Разом з формальним заповненням посад

належало слідкувати за «чистотою рядів», не допускаючи людей

випадкових і проводячи ретельний відбір найдостойніших. Змінилась

країна, змінилось суспільство, змінились завдання і способи їх досягнення.

Характеристику номенклатури СРСР рівня ЦК ВКП(б) у загальних

рисах вперше провели Т. Коржихіна та Ю. Фігатнер. На підставі аналізу

складу ЦК ВКП(б) на окремих партз’їздах, дослідники проаналізували

зміни 6 ознак членів вищої владної групи. Вони відмічають наступні

тенденції: збільшення кількості вихідців з селян і некваліфікованих

робітників; збільшення кількості осіб з технічною, військовою або

партійною освітою, водночас зменшення представництва юристів,

економістів. Для панівної верхівки 60–80-х років вступ у партію

припадав на 1933–1935 рр., тобто їх становлення як державних діячів

припадало на період масових репресій. Майже половина складу ЦК до

входження у «вищу лігу» номенклатури працювала в промисловості,

* У жовтні 1952 р. Всесоюзна комуністична партія (більшовиків) була

перейменована у Комуністичну партію Радянського Союзу, КП(б)У змінила

назву на Комуністична партія України.

решта приблизно порівну мала трудовий досвід сільського господарства,

науки, культури, освіти, охорони здоров’я1. Окремі параметри кількісно-

якісних змін номенклатури радянської України розглянув О. Горбул2.

Спираючись на статистичні звіти про склад, змінюваність і висунення

нових кадрів, що їх складали відділи партійних, профспілкових і

комсомольських органів на початок кожного року, охарактеризуємо

номенклатуру Радянської України періоду пізнього сталінізму,

простежимо зміни її складу в національному, статевому, освітньому

розрізах, показниках стажу роботи, причин змінюваності тощо.

За наявними аналогічними характеристиками середньостатистичний

член Політбюро, Оргбюро і Секретаріату ЦК ВКП(б) – КПРС у 1940-х –

1950-х рр. – це особа віком від 40 років з тенденцією до старіння;

походила зазвичай із майже виключно селян (або робітників); вихідців із

села поступово витісняли міщани; росіянин за національним складом,

який мав кожного шостого колегу українця за походженням3.

Під номенклатурою в історичній літературі прийнято розуміти перелік

найважливіших посад у державному апараті та громадських організаціях,

кандидатури на які попередньо розглядались, рекомендувались,

затверджувались і відкликались партійним комітетом – від райкому,

міськкому до ЦК КПРС4. Термін «номенклатура» застосовують як для

позначення кадрової політики, тобто призначення згори до низу, що

відкидав принцип обрання чи відбору кандидатів на конкурсних засадах, так

і для позначення самих кадрів, тобто чиновників, які обіймали

номенклатурні посади. У даній статті ми будемо розглядати номенклатуру як

чиновника, як функціонера, тобто як представників владної верхівки.

Розгляд номенклатури відбуватиметься на двох рівнях:

номенклатура ЦК ЦК КП(б)У та номенклатура обкомів КП(б)У. До

номенклатури ЦК ВКП(б), ЦК КП(б)У належали такі посади як перший

секретар обкому, завідувачі відділами, секторами; голова виконкому

обласної, міської, районної ради депутатів трудящих; перший секретар

обкому комсомолу; редактори найбільших обласних газет; директори

заводів оборонної промисловості; директори __________основних вузів, завідувачі

кафедрами історії КПРС, марксизму-ленінізму; директори і головні

режисери республіканських драматичних театрів; перший секретар

обкому комсомолу та ін. У цілому – бл.13–15 тисяч посад в Україні.

До номенклатури обласних комітетів КП(б)У входили посади

заступників завідувачів відділами обкомів, міськкомів, райкомів;

заступників голів облвиконкомів; голів обласних комітетів профспілок,

редакторів районних газет; секретарів партійних організацій вузів,

установ культури, творчих спілок та ін. Загалом – бл. 48,5 тисяч посад в

Україні. Свою номенклатуру посад мали і райкоми партії та

комсомольські організації тощо.

На 1 січня 1948 р. номенклатура ЦК КП(б)У нараховувала 15131

посаду, а за 5 років – 15122. Номенклатура обласних комітетів партії у

1948 р. включала 48532 посади, а на 1 січня 1953 г. – 488125. Кількісний

склад номенклатури протягом повоєнного періоду залишався стабільним з

незначними коливаннями, характерною була певна неукомплектованість.

Зокрема, на 1 січня 1946 р. посади працівників ЦК КП(б)У були заповнені

на 96%, апарат ЦК – лише на 88%. Майже такий самий стан був з

укомплектованістю керівними працівниками радянських, партійних і

господарських органів (95,8%) і апарату обкомів (91%). В 1952 р. в

апараті ЦК були вакантні в основному посади інструкторів. На 1 січня

1953 р. номенклатура посад ЦК була заповнена на 98,3%, тоді як

номенклатура посад обкомів – лише на 96,1%. Рівень

неукомплектованості протягом розглядуваного періоду залишався

фактично стабільним за несуттєвих коливань.

Причини такого становища слід шукати в наступних обставинах. По-

перше, тривав пошук оптимальної управлінської структури СРСР, тому

відділи кадрів просто не встигали за переліком посад періодично

укрупнених або відновлених республіканських і союзно-республіканських

міністерств. По-друге, прагення включити якомога більше посад до свого

списку ускладнювали роботу відділів кадрів ЦК, які масу часу витрачали

саме на кадрову роботу. Так, на початок 1953 р. по відділу партійних,

профспілкових і комсомольських органів ЦК КПУ 11 осіб понад півроку

очікували затвердження свого обрання на посаду на конференціях або

сесіях депутатів трудящих. Часто обкоми «грішили» представленням в ЦК

неповного пакету документів, незадовільним вивченням кадрів, зняттям з

посади без одночасної заміни, що затримувало затвердження. Дехто

працював навіть без затвердження вищою інстанцією, що було

недопустимим. 24 квітня 1953 р. секретаріат ЦК КПУ прийняв постанову

«Про деякі недоліки у підборі кадрів», в якій викрив вказані недоліки.

Виявилось, що деякі відділи ЦК завалені роботою з підбору і затвердження

кадрів. Так, відділ міського господарства пропонував «переглянути

номенклатуру ЦК КП України по Міністерству житлово-комунального

будівництва УРСР», а відділи важкої промисловості, адміністративний і

сільгоспвідділ просили скоротити номенклатуру своїх посад6.

Несуттєві зміни відбулися у статевому і національному складах

номенклатури. Прошарок працівників, це, як правило, чоловіче

середовище і навіть у країні Рад, де ніби-то, було встановлено справжню

гендерну рівність, диспропорція мала місце. В номенклатурі ЦК в

1947 р. жінки займали 2,6% посад, а в 1952 р. – вже 5%. На рівні області

у період пізнього сталінізму кількість жінок збільшилась з 10,5% до

12,3%. З 748 перших секретарів сільських райкомів партії на поч. 1953 р.

було лише 7 жінок. При цьому жінки в республіці домінували кількісно.

У національному розрізі в середовищі номенклатури збільшилась

кількість кадрів «корінної національності». В номенклатурі ЦК доля

українців зросла з 62,5% до 69,4%, тоді як на обласному рівні – з 64,5%

до 74%. Склад кадрів корінної національності збільшувався у першу

чергу за рахунок росіян – їх кількість скоротилась на 3% по списку

посад ЦК і на 7% по списку обкомів. Стабільним залишався середній вік

номенклатури ЦК – 41 рік, а на початок 1953 року – навіть 40 років.

У професійній діяльності певну роль грає рівень освіти. Якщо

національний і статевий аспекти кадрового складу при нормальному

веденні справ могли ігноруватися, то рівень підготовленості, що

випливав з освіти і безпосередньо впливав на професіоналізм, у

повсякденній діяльності грав помітну роль.

Рівень освіти не залишався стабільним. Повернення мільйонів

фронтовиків, відновлення системи освіти, ретельний відбір кандидатів

привели до покращення показників освіченості в номенклатурі ЦК. Якщо

на поч. 1948 р. майже кожен третій мав вищу або незакінчену вищу

освіту, то на поч. 1953 р. – трохи більше половини. Відповідно

зменшилась питома вага чиновників з середньою (у т.ч. з неповною

середньою або середньою спеціальною) освітою з 49% до 43%. Більш ніж

удвоє впала кількість функціонерів з початковою освітою. Тобто, як і

належить республіканській верхівці, спостерігалась позитивна динаміка в

освіченості кадрів, чого не можна сказати про номенклатуру обласного

списку, де показники погіршувались. Якщо на початку 1948 р.

працівників з вищою або незакінченою вищою освітою було 28,5%, то за

5 років – вже 27%. І хоча на 1,5% зменшилася кількість осіб з середньою

(у т.ч. неповною середньою або середньою спеціальною) освітою – таку

динаміку не можна вважати позитивною, оскільки на 3% збільшилася

кількість функціонерів з початковою освітою. Причину такої ситуації слід

шукати в тих обставинах, що щорічно номенклатура вищого рангу на 62–

65% поповнювалася за рахунок чиновників менших посад, у тому числі

обкомівської номенклатури. По-друге, номенклатура обкомівського

списку включала чимало посад, пов’язаних з роботою в сільському

господарстві, для яких важливіше було мати виробничий досвід.

Новизною початку 1950-х рр. стала поява у статистичних звітах

граф про наявність партійно-політичної освіти. Її на початку 1953 р. мав

кожен п’ятий номенклатури посад ЦК і кожен шістнадцятий

номенклатури обкомів. Потреба у додатковому ідеологічному

загартуванні обумовлювалася наслідками війни. Деяка політична

лібералізація режиму в роки війни, дотик до закордонної дійсності,

зростання прокапіталістичних симпатій підживлювали вільнодумство.

Якщо профілактичну роль у придушенні «антирадянських поглядів» у

суспільно-культурному житті відігравала «ждановщина», то для керівних

кадрів було проведено упорядкування діяльності партійних навчальних

закладів. У 1946 р. була створена Республіканська партійна школа, деякі

обласні партійні школи були ліквідовані, частина укрупнена. Головними

навчальними дисциплінами в них були історія Комуністичної партії,

політична економія і марксистсько-ленінська філософія. Постанова ЦК

КПРС від 26 червня 1956 р. «Про заходи по подальшому покращенню

підготовки керівних партійних і радянських кадрів», хоча і констатувала

«велику проведену роботу», серед іншого відзначала відірваність знань

від практичних потреб. Тобто у партійних школах відбувалося

профілактичне ідеологічне перезавантаження свідомості номенклатури, а

не підвищувався загальноосвітній рівень. Наявність партійно-політичної

освіти слугувала додатковим козирем у кар’єрі.

З одного боку, освіта грала помітну роль у роботі з причин

безпосереднього впливу на продуктивність праці, але з іншого – при

входженні в партійну або державну номенклатуру багато хто, по-суті,

освоював ази нової для них спеціальності – менеджменту. Дискусійним

питанням є необхідність вищої освіти для деяких функціонерів

виробничої сфери, секретарів організації, для яких життєвий досвід та

практичні навички управління були важливішими.

Важливим моментом у професійній кар’єрі чиновника була

вертикальна мобільність. Не заперечуючи суб’єктивного фактору, що

впливає на просування службовими сходами (знайомства, родинні або

земляцькі зв’язки), на нашу думку, вони не були визначальними. Все ж

таки точкою відліку для кар’єри були справи у підконтрольній сфері.

Як указують українські історики Олександр Лисенко і Тамара

Першина, комплектування управлінських структур у перші повоєнні

роки відбувалося за рахунок комуністів-учасників партизанського руху,

демобілізованих, незначної кількості евакуйованих. Пріоритет

«політичних якостей» працівника над діловими залишався у силі, тож на

керівні посади приходили люди віддані справі, але непрофесіонали.

Звідси – великий відсоток змінюваності. Наприклад, в 1945 році кожен

третій з числа номенклатури ЦК, що звільнився, був замінений через

некомпетентність і компрометацію7.

Стурбованість ситуацією з плинністю кадрів номенклатури Радянської

України виражала постанова ЦК ВКП(б) від 26 липня 1946 р. «По звіту ЦК

КП(б)У з підготовки, підбору і розподілу керівних партійних і радянських

кадрів в українській партійній організації». Вона констатувала, що політика

щодо керівних кадрів поставлена «незадовільно». За останні півтора роки

серед керівних республіканських, обласних, міських і районних працівників

партійних, радянських і господарських органів України змінився кожен

другий, причому 62% з них займали останню посаду менше року. Особливо

велика ротація спостерігалась у низових ланках. Зазначений у постанові стан

справ мав відбиток наслідків військового часу: підбір і висування кадрів

нашвидкуруч, відсутність резерву, незадовільна підготовка і перепідготовка

кадрів, недооцінка ідеологічної роботи, зрощування партапарату з

державними і господарськими органами8. До кінця 1946 р. в Україні було

проведено 10 пленумів обкомів і 15 зібрань обласних партійних активів,

головним питанням обговорення яких стало саме кадрове.

Перевірку виконань доручень ЦК з усунення вказаних недоліків

при підборі, висуванні і розподілі кадрів провів Л. Каганович, який у

березні 1947 р. очолив республіканську партійну організацію.

Проведений аналіз показав, що за другу половину 1946 р. плинність

вказаних керівних кадрів впала до 21,5%, а в першому півріччі 1947 р. –

до 10,6%9. Щоправда, таке покращення стосувалося лише керівних

кадрів різноманітних рангів і відомств, тоді як серед номенклатури були

як керівні, так і відповідальні працівники.

Для розгляду причин ротацій розділимо їх на 3 умовні групи:

«ротації позитивні» (з позитивним формулюванням), «ротації негативні»

(з негативним формулюванням) і «нейтральні» (з нейтральним

формулюванням). До позитивних ротацій віднесемо змінюваність з

такими формулюваннями, наведеними у статистичних звітах:

– висунуті на більшу роботу;

– направлені для укріплення відстаючих ділянок роботи;

– направлені на навчання.

Негативні ротації відображені у статистиці наступним чином:

– звільнені як такі, що не справилися з роботою;

– відсторонені від роботи за порушення директив вищих органів;

– відсторонені від роботи як такі, що скомпрометували себе.

До нейтральних формулювань відносимо такі причини

змінюваності, як

– переміщені для укомплектування новостворених посад;

– призвані у Червону армію;

– померли;

– звільнені через хворобу або сімейні обставини;

– звільнені з інших причин.

Слід зазначити, що наприкінці 1949 року статистична звітність

була оптимізована. До цього часу, окрім вищезазначених, існували

графи «переміщені з метою правильнішого використання», «переміщені

Номенклатура повоєнної України …

у порядку зміни обстановки у роботі», «без указівки причин звільнення»,

класифікувати які на «позитивні» або «негативні» досить складно. Якщо

в номенклатурі ЦК «з метою правильнішого використання» в 1945 –

1947 рр. переміщено досить багато – від 6 до 10% чиновників, то «зміна

обстановки у роботі» тягнула за собою ротацію від 1 до 4% працівників.

Акцентуємо увагу на умовності такої класифікації, адже за

багатьма статтями досить важко розглядіти справжню причину

звільнення. Траплялось, що скомпрометовані функціонери для

уникнення гучного скандалу писали заяву про звільнення «за власним

бажанням». У покращенні статистики були зацікавлені і найближчі

керівники, адже погані показники свідчили «про послаблення політичної

роботи», що загрожувало негативними наслідками. За статтями з

негативними формулюваннями позбувались посад у випадках відверто

аморальних чи злочинних дій, гострого конфлікту, суспільного

резонансу від яких уникнути було неможливо. Зустрічаються випадки,

коли у вищі партійні навчальні заклади направлялись ті, хто не мав

досвіду партійної і виробничої роботи, що суперечило правилам відбору.

Протягом післявоєнного періоду кількість ротацій у номенклатурі

ЦК мала хвилеподібну криву і складала від 17 до 30%. Серед звільнених

були як ті, хто отримав підвищення, позбувся посади за порушення

директив вищих органів, так і ті, хто звільнився за станом здоров’я або

сімейними обставинами. Від 1,5 до 4% представників влади помирали.

Повертаючись до ротацій рівня ЦК, зазначимо, що за 1945 – 1947 рр.

кількість «позитивних ротацій» поступалась негативним: 20,4% проти 30%

у 1945 р., 21% проти 35,8% у 1946 р., 28,6% проти 34,3% у 1947 р.

відповідно. При цьому з 50% до 36% впав сумарний показник змінюваності

з нейтральних причин. На поч. 1950-х рр. позитивні формулювання

змінюваності стали домінувати над негативними: 37% проти 35% у 1950 р.

і 36,5% проти 32% у 1951 році, хоча 1952 р. був протилежним

попередньому. Увесь час серед групи «нейтральних ротацій» найвищі

показники спостерігалися по графі «звільнені з інших причин» (від 10 до

17%), яка має прихований зміст. Цікаво, що за 1946, 1947, 1951 і 1952 рр.

кількість звільнених по графі «звільнені як такі, що не справилися з

роботою» відповідає динаміці збільшення або зменшення ротацій узагалі.

По номенклатурі списку обкомів Компартії України статистика

дозволяє судити лише про 1947 і 1952 рр. За цей час рівень змінюваності

коливався від 24 до 27%. Дані свідчать про майже рівні показники

«позитивних» і «негативних» ротацій в 1947 році (відповідно 28,5%

проти 27,6%) і різке збільшення звільнень з негативним формулюванням

в 1952 році (23,5% проти 37,5% відповідно).

Таким чином, статистика __________свідчить про складне становище у кадровій

сфері. Пильна увага Москви до республіканських кадрів дещо покращила

положення у цій сфері. В номенклатурі ЦК майже вирівнялись сумарні

об’єми плинності кадрів з «позитивним», «негативним» і «нейтральним»

формулюваннями. Проте це були основні керівні кадри, які проходили

ретельніший відбір при призначенні, крім того, страх втратити посаду і

соціальний статус дещо стримував від легковажних рішень.

На обласному рівні відчувалася нестача кадрів. Тут підібрати заміну

було складніше – в 1952 р. до 28% зросла кількість звільнених з посади без

представлення одночасної заміни, тоді як в номенклатурі ЦК цей показник

дорівнював 17%. Незважаючи на ширші джерела комплектування,

підібрати заміну було непросто. Давала знати про себе війна

(ураховувались не лише місце і рід занять кандидата в 1941 – 1945 рр., але і

його найближчих родичів), найкращих кооптувало ЦК. У руслі

загальносоюзних тенденцій збільшився термін перебування на займаних

посадах як у номенклатури ЦК, так і обласного списку з 2-х до 4-х років.

Склалась цікава ситуація. ЦК ВКП(б) і республіканський ЦК

звертали значну вагу на номенклатуру, проте вдалося лише сумарно

вирівняти звільнення з позитивними і негативними формулюваннями

рівня ЦК. Складається враження, що ЦК було просто безсилим у цьому

питанні. Показники «негативних» ротацій могли штучно стримуватися,

лакуватися, відображатися по іншим статтям тощо. Причина низьких

темпів покращення показників плинності ховається у такому явищі, які

перетворення номенклатури посад у номенклатуру певного кола осіб.

Коло замикалося, тасувалась одна і та ж кадрова колода. Цей процес,

відзначений у партійних постановах, з часом поглиблювався.

Таким чином, повоєнні роки позначилися суттєвими змінами в

основних характеристиках номенклатури радянської України.

Закінчення війни, поступове відновлення народно-господарського

комплексу сприяли покращенню роботи з кадрами. Номенклатура

зміцнила своє становище, тривалість перебування на займаних посадах

зросла вдвічі. Збільшувалась кількість українців, до органів

призначалось більше жінок. До керівних і відповідальних посад

просувалися чиновники повоєнного «призиву» – які пройшли війну,

довели свою відданість батьківщині, вступили у партію в 1943 р. і

пізніше. Цей «призив» поступово витісняв номенклатуру сталінського

призиву другої половини 1930-х рр. Необхідним елементом

професійного зростання стала наявність партійно-політичної освіти, в

ході якої у свідомість представників влади реінстальовувались

марксистсько-ленінські установки з правками Й. Сталіна.

3. За перший квартал 1946 р. військовими трибуналами військ МВС

Західних областей України і трибуналами з’єднаних військ МДБ,

розміщених у західному регіоні республіки на судових засіданнях було

розглянуто 51 справу, за якими засудили 77 осіб. (За попередній 1945

р. було засуджено 365 осіб). Офіцерський склад серед усіх засуджених

становив 24%, комуністів і комсомольців було 30%. Серед засуджених

до внутрішніх військ МВС належало 23 особи, органів МВС – 43

особи. Найбільша кількість засуджених і розглянутих справ була у

Волинській області: вироки було винесено 42 особам, які фігурували у

18 справах. Заходи, які проводило керівництво органів МВС і МДБ,

командування військ МВС, органи прокуратури й Військові трибунали

були не надто ефективними і дієвими, тож кількість правопорушень

серед особового складу МВС-МДБ суттєво не зменшувалась.

Віддзеркаленням ставлення влади до місцевого населення є факти

убивства мирних громадян. Убивці хоча й каралися інколи смертною

карою, але, через загальну політику партійного керівництва країни, не

заставляли злочинців у погонах особливо задумуватися над наслідками

своїх дій. Наведені нижче випадки свідчать про це досить красномовно.

Так, оперуповноважений Комарновського районного відділу МВС

Дрогобицької області Григор’єв 27 січня 1946 р. у нетверезому стані при

допиті громадян села Вірлі А.Михайлишина, Анастасії Карась і Палагеї

Дуда вимагав необхідні йому свідчення, нецензурно висловлювався,

застосовував фізичну силу. Того ж дня, не отримавши свідчень, із

особистої зброї застрелив мешканця села Бірги Комарновського району

Ф.Заваринського. 20 березня 1946 р. Військовий трибунал військ МВС

Дрогобицької області на закритому засіданні у присутності особового

складу засудив Григор’єва до розстрілу.

Дільничний уповноважений Отинійського РВ МВС Станіславської області М.Л.Єрмінов 22 серпня 1945 р. був направлений старшим на чолі оперативної групи для боротьби з формуваннями УПА. Під час операції були затримані 16-річний підліток

Романюк та 12-річний хлопчик Совчак. Особисто, у присутності бійців,

Єрмінов безпідставно застрілив обох дітей. Військовий трибунал

Станіславської області в березні 1946 р. у клубі м. Отинь за присутності

особового складу працівників міліції засудив його до розстрілу. Помічник

оперуповноваженого Костопільського райвідділу МВС Рівненської області

К.А.Процук 1 листопада 1944 р. під час допиту бив затриману Мельник,

після допиту, супроводжуючи у КПЗ скинув її зі сходів другого поверху,

потім вивів за будинок і розстріляв. 17 січня 1946 р. Військовий трибунал

Рівненської області засудив Процука до 10 років позбавлення волі.

військовополонених № 275 МВС гвардії старший лейтенант В.А.Чугут

15 січня 1945 р., будучи командиром роти військ МВС, з групою

підлеглих бійців прибув у село Нові Криводулі Станіславської області

з метою ліквідації формувань УПА. Під час проведення операції було

затримано місцевого жителя І.Зінчука, продавця сільпо, безпідставно

запідозреного у причетності до УПА, якого вивели на окраїну села і

розстріляли. Крім цього упродовж 1945 р., зловживаючи службовим

становищем Чугут розкрадав приналежні табору продукти,

обмундирування та продавав їх на базарі. Військовий трибунал

Львівської області засудив Чугута до 10 років ув’язнення.

Ці та інші аналогічні справи за своїм характером були дуже

серйозними злочинами, однак вони виникали перш за все внаслідок

політики радянського керівництва стосовно західних регіонів України.

Можна назвати типові прояви ліберального ставлення Військових

трибуналів до злочинців у формі. Так, Військовий трибунал

Волинської області засудив до 4 років позбавлення волі умовно

колишнього уповноваженого Горохівського райвідділу МВС

Чернишова. Він був визнаний винним у тому, що будучи старшим

групи у боротьбу з формуваннями УПА не здійснював контролю за

підлеглими, внаслідок чого вони привласнювали речі вилучені при

обшуках, вчиняли побиття і розстріли громадян. Крім того, за

розпорядженням Чернишова, був розстріляний громадянин Барило.

Цей же трибунал у кінці 1945 р. виніс два подібні вироки. 2 грудня

1945 р. до 5 років ув’язнення було засуджено колишнього лейтенанта

169 полку військ МВС Павлова, який розстріляв громадянку Данилюк

після того, як під час допиту не отримав від неї показів щодо її

причетності до УПА. Того ж числа до 5 років умовно було засуджено

командира комендантського взводу 169 полку військ МВС Кагана за

хуліганські прояви, знущання над громадянами, спробу зґвалтування

12-літньої дівчинки, втрату зброї. По усім трьом справам головував

член Військового трибуналу Ортяков. Вказані вироки були

опротестовані і відмінені Військовим трибуналом округу, справи

повторно розглянуті, Ортяков з посади звільнений і переведений на

роботу секретаря у тому ж Військовому трибуналі.

З метою упередження порушень законодавства військовими

трибуналами проводились серед працівників МВС, МДБ і

військовослужбовців МВС показові судові процеси, вироки

оголошувалися у наказах по МВС, МДБ і військам, проводились

доповіді і бесіди серед особового складу. Зокрема Військовий

трибунал Станіславської області провів 6 показових процесів та у

наказах оголосив 8 вироків; трибунал Дрогобицької області провів 4

процеси; Рівненської – 7 і оголосив 14 вироків; Волинської – 7 і 9

вироків; Чернівецької – 4 і 1 вирок; Львівської – 3 і 10 вироків;

Тернопільської – 8 і 24 вироки; трибунал 82 дивізії провів 8 процесів і

оголосив 8 вироків; 81 дивізії – 3 і 3 вироки; 62 дивізії – 12 і 13

вироків. Із 133 справ, розглянутих військовими трибуналами у другому

кварталі 1946 р., 76 справ (57%) розглядалися у показовому порядку за

участі сторін. Багато справ розглядалося на території військових

частин і органів МВС-МДБ хоча й без участі обвинувачів і захисту, але

серед мас – службовців МВС, МДБ і військових МВС5.

Дана статистика свідчить про важкість здійснених злочинів

більшістю правопорушників, які були засуджені за свої дії до розстрілу та

на термін більше 5 років. Зокрема Військовий трибунал Сталінської області

засудив на 10 років ув’язнення Нікітіна за те, що він, будучи міліціонером 2

відділення міліції Сталіно, затримав 27 вересня 1946 р. демобілізованого з

армії Кузьміна та застрелив його. Вироком Військового трибуналу

Рівненської області були засуджені колишній начальник Вербського

райвідділу МВС Рівненської області майор Бєлянцев і колишній командир

роти 445 полку військ МВС Чукуєв на 8 років кожен за те, що за їх наказом

було розстріляно колишніх бійців УПА6.

Найбільш поширеними злочинами були: порушення

законодавства – 127 засуджених (26,7%), дезертирство – 48 (10%),

хабарництво – 67 (14,1%), убивство – 20 (4,2%).

Серед дисциплінарних проступків найбільше було випадків

пияцтва – 423, зловживань службовим становищем – 124, невиконань

наказів – 123, порушень законодавства – 129, всього дисциплінарних

порушень серед співробітників міліції у першому півріччі 1947 р. було

– 1993. Відмічалося, що дисциплінарні порушення часто вчиняв

офіцерський склад – 51,2%, сержантський – 4,5%. Найбільша кількість

дисциплінарних порушень спостерігалася у Київській області – 430,

Харківській – 248, Дніпропетровській – 223, Житомирській – 132.

Причиною злочинності та частих дисциплінарних порушень у

середовищі працівників міліції була відсутність контролю за роботою

підлеглих, що відмічалося у 13 областях – Київській, Харківській,

Дніпропетровській, Полтавській, Сумській, Сталінській, Вінницькій,

Чернігівській, Львівській, Дрогобицькій, Тернопільській і Волинській.

Багато недоліків було у роботі органів прокуратури, суду та

МВС, працівники яких також допускали серйозні порушення

законодавства, про що завідувач відділом Управління кадрів ЦК

КП(б)У Стеценко доповідав 2 грудня 1947 р. секретарю ЦК КП(б)У

Д.Коротченку.

Внаслідок поганого добору кадрів та слабкого контролю за їх

роботою у ряді областей і, особливо, у Західній Україні багато прокурорів

і народних суддів допускали грубі відхилення, слабко вели боротьбу з

кримінально-злочинними елементами і своєю безпринциповістю сприяли

порушенням й нерідко самі допускали їх. Прокурор і міністр юстиції

особливо незадовільно керували судово-прокурорськими органами

Західних областей, які не враховували специфіки роботи у цьому регіоні,

внаслідок чого прокури виносили політично неправильні постанови та

судові вироки і рішення. Багато міських і районних прокурорів не

виступали на судових засіданнях у якості державних обвинувачів з

викриття кримінально-злочинних елементів. Слабко здійснювали нагляд

за роботою органів міліції, МВС УРСР і проявляли лібералізм до

працівників міліції, які грубо порушували закони9.

Не припинялися випадки незаконних арештів і масового

затримання громадян. Так за перше півріччя 1947 р. органи міліції

МВС безпідставно затримали більше 18 тис. громадян, звільнили у

процесі слідства внаслідок припинення справ і за виправдальними

вироками 2354 особи. Прокурори, які несли відповідальність за

кожний незаконний арешт поряд з працівниками МВС, як правило,

залишалися безкарними. Наприклад, у Кам’янці-Подільському

упродовж тривалого часу (з 1944 по 1947 рр.) начальник відділу МВС

Стасюк грубо порушував законодавство, безпідставно затримував і

тримав під слідством багатьох громадян, однак прокурор міста

Мосунов, знаючи про це, не вживав заходів щодо припинення

беззаконня, більш того, нерідко сам санкціонував такі протиправні дії.

Крім того Мосунов скомпрометував себе злочинними зв’язками з

корисливою метою із підслідчими особами, з якими систематично

розпивав спиртні напої. Однак до втручання Управління кадрів ЦК

КП(б)У ні обласна прокуратура, ні прокуратура УРСР не ставила

питання щодо звільнення Мосунова з роботи і притягнення його до

кримінальної відповідальності.

Матеріали перевірок показували, що такий вид злочинів, як

хабарництво серед судово-прокурорських органів, ставав все більш

поширеним. Упродовж 1946 р. було притягнуто до кримінальної

відповідальності і засуджено за хабарі 22 працівника судів і 23

працівника органів прокуратури. За цей час було знято з роботи і

притягнуто до відповідальності за грубі порушення законодавства 84

судових працівника і 67 прокурорських працівників. Указані відомості

про факти хабарництва були неповними, оскільки Міністерство

юстиції і Прокуратура УРСР не мали інформації про кількість точно

встановлених випадків хабарництва. У центральних органах цих

відомств не надавали необхідної уваги ні сигналам щодо хабарів, ні

самим фактам хабарництва у середовищі судово-прокурорських

працівників, оскільки сигнали і факти хабарництва не розглядалися їх

керівництвом як негативні події надзвичайної важливості10.

ЦК КП(б)У постановою від 28 листопада 1946 р. зобов’язав

Прокуратуру УРСР здійснити необхідні заходи для припинення

подібних явищ хабарництва, які підривали авторитет органів

прокуратури. Однак прокурор УРСР Р.Руденко і його заступник

Ф.Глух не зробили для себе необхідних висновків і не вчиняли

відчутних практичних заходів з налагодження рішучої боротьби з

порушниками закону і хабарниками серед прокурорських працівників.

Факти хабарів судово-прокурорськими працівниками не розглядалися

у Прокуратурі і Міністерстві юстиції УРСР як надзвичайно негативні

явища, на засіданнях колегії Міністерства юстиції і оперативних

нарадах при Прокуратурі УРСР дане питання також не обговорювалося

і не ставилося питання про відповідальність керівників судових

органів. Як зазначав завідувач відділом Управління кадрів ЦК КП(б)У

Стеценко, ситуація була схожа на небажання “виносити сміття з хати”.

Аморальні прояви і порушення усіх видів надто повільно

знижувалися і в органах міліції МВС УРСР. Про політико-моральний

стан і партійно-політичну роботу у їх середовищі начальник політвідділу

Управління міліції МВС УРСР Максимов 28 березня 1949 р. направив

доповідь завідувачу адміністративним відділом ЦК КП(б)У Г.Дроздову.

Було зазначено, що до областей, де відсоток порушень був вищим за

середній по республіці, належали Житомирська, Київська, Харківська,

Чернігівська області і Київ. Серед працівників міліції кількість осіб, які

допустили аморальні прояви і порушення у 1947 р. було 6270 осіб, що

складало 16,6% особового складу, у 1948 р. – 5244 особи (14%).

Серед правопорушень найбільш поширеними були пияцтво

(1947 р. – 1498 осіб і 1948 р. – 1380 осіб), невиконання наказів (410 і 355

осіб), зловживання службовим становищем (349 і 235 осіб), порушення

законодавства (316 і 185 осіб), хабарництво (132 і 76 осіб), самогубства і

спроби їх вчинення (42 і 46 осіб), морально-побутове розтління(відповідно 16 і 38 осіб). За 1948 р. з 19150 осіб керівного складу

порушень і аморальних вчинків здійснило 2976 осіб (16%), з 1674 осіб

молодшого керівного складу – 237 осіб (14%), з 16509 осіб рядового

складу – 2031 особа (12,2%). За здійснені проступки і злочини у 1948 р.

дисциплінарні стягнення отримало 4986 працівників міліції (13,4%), у

1947 р. – 6048 осіб (16,3%). Особливу увагу звертає на себе той факт, що

більшість проступків і злочинів здійснювали працівники керівної ланки

(56,7%) і значна кількість комуністів (36,1%).

Не дивлячись на деяке зниження числа порушень і злочинів у

1951 р. серед особового складу органів міліції продовжувала існувати

велика кількість випадків недотримання законодавства при виконанні

службових обов’язків, а також пияцтво і морально-побутове

розкладання. Зокрема упродовж 1951 р. відповідно до службового

становища до кримінальної та дисциплінарної відповідальності було

притягнуто: керівників – (до кримінальної – 8 осіб, до дисциплінарної

– 241), працівників оперативного складу – (відповідно – 11 і 453

особи), дільничних уповноважених – (90 і 587 осіб), рядового складу –

(50 і 366 осіб). Серед них членів і кандидатів у члени ВКП(б) до

кримінальної відповідальності було притягнуто – 34 особи, до

дисциплінарної – 351 особу; членів ЛКСМУ відповідно – 51 і 300 осіб;

безпартійних – 98 і 714 осіб. Тож, як бачимо, із загальної кількості

притягнутих до кримінальної відповідальності 90 осіб, або 49% – були

дільничними уповноваженими і 85 осіб – партійними і комсомольцями,

що складало 46,6% від усіх засуджених.

Керівництво управління МДБ, знаючи про вказані факти, мирилося

з ними, “ліберальничало” і рішучих заходів до припинення подібних дій

не вчиняло. Зокрема 29 жовтня 1951 р. УМДБ Тернопільської області

направило в обласний комітет МДБ УРСР матеріали на звільнення з

посади начальника Лановецького райвідділу МДБ підполковника

Риндюка. З наданих матеріалів було видно, що Риндюк і майже весь

оперативний склад упродовж двох років систематично пиячив з

агентурою і особами, які були на обліку. У цьому райвідділі 7

оперативних працівників з 11 мали адміністративні і партійні стягнення.

Керівництво Управління МДБ таким чином допустило розкладання

майже цілого чекістського органу, тож МДБ УРСР 15 листопада 1951 р.

поставило перед начальником УМДБ Коломійцем вимогу пояснити

причини виникнення вказаної ситуації у Лановецькому районі.

Характерною рисою роботи вищих посадових осіб МДБ і міліції,

як місцевого рангу, так і республіканського, було явище зверхнього

ставлення до підлеглих. Велика кількість керівних працівників не

бажали вислуховувати інших, особливо підлеглих їм співробітників.

Такі керівники не терпіли людей, які висловлювали їм свої поради і

пропозиції, оскільки вони самі все знали і не потребували порад знизу.

Натомість практично усі вони самі любили багато говорити, повчати і

давати постійні настанови15.

У результаті формально-бюрократичного ставлення до розгляду

скарг і заяв у республіці мали місце випадки, коли заяви громадян без

розгляду підшивалися у справи. 11 липня 1951 р. громадянка Декаленко

звернулася із заявою до начальника Старо-Костянтинівського райвідділу

МДБ Кам’янець-Подільської області Романця про негідну поведінку

дружини старшого держінспектора міліції Тьотушкіна. У заяві

Декаленко скаржилася, що у неї незаконно відібрали кімнату, яку

передали Тьотушкіну, крім того його дружина “виживала” Декаленко з

останньої кімнати, влаштовуючи щоденні сварки, ображаючи її і

погрожуючи розправою. Перевірку указаної заяви начальник

райвідділу МДБ Романець доручив заступнику начальника райвідділу

міліції Аршинову, який передоручив цю справу старшому

оперуповноваженому міліції Лук’янчуку. Останній уночі разом з

Тьотушкіним і Шилерманом прийшли на квартиру Декаленко і, замість

з’ясування обставин поданих у скарзі, почали перевіряти документи у

членів усієї сім’ї. Через 5 місяців у листопаді 1951 р. на скарзі

Декаленко заступник начальника райвідділу міліції МДБ Аршинов

написав: “Заява розглянута старшим оперуповноваженим Лук’янчуком.

Викладені факти не підтвердилися”. Хоча фактично розслідування по

скарзі не проводилося. Коли Демченко було викликано на бесіду, вона

висловила своє невдоволення бездушним розслідуванням фактів,

викладених у заяві. У результаті було дано вказівку стосовно термінового

проведення розслідування і прийняття заходів з даного факту.

Встановлювалися також окремі факти, коли працівники міліції,

перебуваючи поза контролем керівництва, вступали у зв’язок з

кримінально-злочинними елементами. У вересні 1951 р. у Скадовському

районі Херсонської області сталося убивство громадянина Бойка. Його

розслідування було доручено оперуповноваженому Скадовського

райвідділу міліції Ткаченку. У ході слідства він заприятелював із

злочинцем-убивцею Долгорученком і не відкривав проти нього справу

упродовж трьох місяців. Дружина убитого Бойка написала скаргу у

редакцію журналу “Наддніпрянська Правда” і прокурору Скадовського

району, у якій йшлося про те, що Ткаченко не розкривав справу

Долгорученка, а розпивав разом із ним спиртні напої.

Замість рішучої боротьби з пияцтвом і морально розкладеними

співробітниками міліції окремі начальники органів правопорядку

залишали їх учинки без покарань. Так, 15 квітня 1951 р. міліціонер

Дунаєвецького райвідділу міліції МДБ Кам’янець-Подільської області

Данилюк у нетверезому стані здійснив хуліганські дії, за що був

заарештований на 3 доби. 9 вересня той же Данилюк, перебуваючи у

селі Голозубенцях, у нетверезому стані учинив у сільській раді дебош,

ображав учителів і наніс побої голові сільради Сидоріну. За допомоги

дільничного міліціонера Данилюк був зв’язаний і доставлений у

райвідділ міліції. Керівництво райвідділу МДБ і міліції двічі ставили

питання перед Управлінням міліції області про звільнення з органів

Данилюка як невиправного п’яницю, який своїми діями дискредитував

органи правопорядку, однак він залишався не покараним. На час

проведення інспекції Данилюка все ж з органів міліції звільнили19.

Низький рівень розвитку, повна бездіяльність призводили до

розвалу агентурно-оперативної роботи і зводили до нуля боротьбу за

організацію громадського порядку, організацію боротьби з

кримінально-злочинними елементами і розкрадачами державної і

особистої власності. Такі начальники ставали на шлях “пиятик і

розкладання”: Чечельницьке районне відділення міліції – Ярошенко,

Турбівське – Лещенко, Бершадське – Вихованець, Літинське –

Касьянов, Чернівецьке – Андріященко та інші. Деякі начальники

міськрайорганів МДБ не контролювали роботу органів міліції у

результаті чого у деяких міськрайорганах міліції процвітало пияцтво ,

бездіяльність, порушувалася дисципліна серед особистого складу

міліції і не велася боротьба із злочинцями. До таких райвідділів

належали Хмельницьке – начальник Носенко, Вінницьке – Вокалюк,

Шпиківське – Рог, Іллінецьке – Романов, Жмеринське – Александров.

Про зловживання і хабарництво в Управлінні місцевих торгів

відділ “ОБХСС”( отдел борьбы с хищениями социалистической собственности) мав відомості ще у 1948 р. Про це надходили повідомлення громадян, анонімні листи та інші серйозні сигнали і в

останні роки. Однак керівництво Управління міліції і “ОБХСС” такі

матеріали не узагальнювали, не аналізували, необхідних заходів з

розкриття і припинення злочинної діяльності груп злочинців не

вчиняли. У 1948-1949 рр. в “ОБХСС” неодноразово надходили відомості

про те, що група працівників місцевих торгів Гінсбург, Брехман,

Решетніков та інші підтримані начальником Управління Чуєнком і його

заступником Орлом, систематично займалися розкраданням. Офіційна

перевірка, проведена працівниками “ОБХСС” цю інформацію

підтвердила, але злочинці до відповідальності притягнуті не були, а в

партійні та інші органи було надано завідомо неправдиву інформацію,

що “факти у процесі розслідування не підтвердилися”.

Працівники “ОБХСС” замість організації оперативної перевірки

фактів злочинної діяльності направляли деякі листи громадян “для

перевірки” самим злочинцям. Оперативна робота підмінялася заходами

попереднього затримання, проведенням обшуків, бухгалтерських

ревізій, що не давало необхідного ефекту. Робота з оперативним

апаратом “ОБХСС” була запущена, деякі його працівники

безконтрольно витрачали кошти, які виділялися на оперативну роботу

та допускали зловживання. Як наслідок цього переважна більшість

слідчих справ виникала не на основі оперативної роботи, а за

офіційними матеріалами. Половина слідчих справ розпочиналася

міськими відділами міліції і, головним чином, на окремих громадян,

які вчинили не значні злочини37.

Колишній начальник Управління міліції Києва В.Комаров, який

займав цей пост з 1943 по 1952 рр., по-барському, зневажливо ставився

до керівництва відділом “ОБХСС”, не заглиблювався у роботу

оперативного і допоміжного апарату відділу, не контролював хід

оперативних розробок на осіб, що підривали економіку держави. Він

не виконав прямої вказівки колишнього начальника Управління міліції

МДБ М.Бондаренка від 20 лютого 1951 р. про форсування оперативної

розробки на групу злочинців, яка діяла у системі місцевих торгів і при

наявності достатніх підстав не давав санкції на арешт її керівників.

4. Після звільнення України ВНЗ почали повертатися з евакуації у напівзруйновані або знищені німцями навчальні приміщення. Зокрема, в часи війни повністю було зруйновано Сталінський медінститут, частково – головний корпус Київського університету та сільськогосподарського інституту, чотири навчальних корпуси Донецького індустріального інституту, студмістечко та ін. (цей перелік далеко не повний)404. Інститути та університети відновлювали свою роботу на руїнах одразу після

звільнення міст від окупантів. Приміром, навчання у Київському та Харківському університетах розпочалося 1943 р., у ряді ВНЗ Львова – 1944 р.405. За спогадами студентки-геолога Сталінського (Донецького)індустріальн інституту Олександри Суярко в 1940-х рр. заняття проходили лише в тих аудиторіях, де була стеля. «Приміщення не опалювалися, тому студенти на заняттях сиділи одягнені. У студентів мерзли руки, тому конспекти неможливо було писати. Голодні, холодні, але сповнені енергією, ми бігали на лекції, слухали професорів і доцентів, щось вчили, щось записували. Але ні підручників, ні зошитів у студентів 1940-х рр. не було. Для конспектування дехто використовував книжки із художньої або політичної літератури, писали між рядками»406. Практично всі навчальні корпуси потребували меблів, тому, наприклад, після закінчення лекції в одній аудиторії молодь Київського театрального інституту переносила стільці в іншу407. Вдало доповнює реалії тих часів фрагмент роману про життя студентів 1940-х рр. відомого радянського письменника В. Добровольского: «Віктор демобілізувався у серпні, а в вересні слухав лекції Гольдберга на другому курсі. Тоді в аудиторіях не було ні дверей, ні скла, ні столів, студенти конспектували стоячи. Гольдберг писав формули приском на стінах»408.

Через низьку температуру у приміщеннях Харківської консерваторії фахові предмети для студентів викладалися на квартирі в педагогів. Складні побутові умови призвели до того, що скульптурний факультет Харківського художнього інституту у першому півріччі 1946 р. зовсім припинив роботу409. Львівський сільськогосподарський інститут взагалі був непридатний для навчально-виховного процесу 1947 р. 13 його кафедр не мали приміщень; через відсутність транспорту в навчально-дослідному господарстві, розташованому за 12 км від міста, на заняттях у середньому була присутня половина молоді410.

Навчальні приміщення та гуртожитки окремих інститутів, які під час військових дій дивом уціліли, досить часто були зайняті різними адміністративними або відомчими структурами; студенти ж змушені були відвідувати заняття в орендованих дирекціями школах у дві–три зміни (з 7.30 до 23.00), тому керівництво ВНЗ тривалий час вело переговори про їх повернення411 (приміщення Харківського педагогічного інституту на Фаненському пров., 8 займала військова частина412), що також негативно позначалося на навчально-виховному процесі.

Житлові проблеми. Післявоєнна житлова криза змушувала пристосовувати під житло непридатні для того споруди. Збитки, завдані житловому фонду ВНЗ становили 1227756 м. (259 одиниць)420. Зважаючи на такий стан справ, студентство змушене було з допомогою керівництва ВНЗ або самостійно пристосовувати під житло невідповідні для цього приміщення. 35% молоді Київського театрального інституту жили в актовому залі інституту, деяка частина мешкала у вологому, темному підвальному приміщенні421. Окремі студенти Харківської консерваторії ночували у кабінеті директора422. Досить довго не вирішувалося питання про надання приміщень під житло Одеському гідрометеорологічному інституту: студенти жили в навчальних корпусах, на дачах, нерозрахованих на зимування423. Студенти Сталінського (Донецького) індустріального інституту певний час мешкали у бараках, де водилися блощиці та пацюки424.

Побут. Не менш важливим питанням було забезпечення студентам належних побутових умов у кімнатах гуртожитків. У перші повоєнні роки у гуртожитках катастрофічно не вистачало стільців, столів, ліжок, білизни, подушок, матраців. З листа до матері студента-філософа Київського університету С. Кирилюка від 18 вересня 1946 р.: «Видали одіяло, а мішок, який я привіз, використовую як матрац, набив його сіном». Лише через три місяці хлопцю поталанило отримати два простирадла ташинелями449. В Одеському учительському інституті на 23 ліжка претендувало 29 студента. В гуртожитку Одеської консерваторії на 30 осіб був один стіл, повністю були відсутні тумбочки і шафи, тому студенти зберігали продукти харчування, особисті речі під ліжками або на них450. У гуртожитках були перебої з постачанням води та електроенергії. Студентська кімната слугувала місцем для приготування їжі, прання та сушіння білизни, для ночівлі й навчання. У подібних побутових умовах жили студенти практично всієї України (Дніпропетровськ, Вінниця, Полтава451, Ніжин452, Запоріжжя453).

Нерідко для поліпшення своїх побутових умов молодь самостійно виготовляла ліжка, столи, стільці для гуртожитків, робила меблі для аудиторій; відновлювала опалювальні системи, електропроводки, радіофікувала ВНЗ (Харківський інститут інженерів залізничного транспорту, Сталінський індустріальний інститут, Одеський інститут інженерів водного транспорту)454 До перенаселення кімнат гуртожитків та відсутності необхідного в них інвентарю часто додавалася проблема антисанітарних умов. У доповідній записці відповідального організатора ЦК ЛКСМУ Б.Гальченка про матеріально-побутові умови Ужгородського університету йшлося про неспроможність оселити 100 осіб історичного та філологічного факультетів. Згодом 30 хлопців було розміщено у прохідній кімнаті (без світла та ліжок) корпусу №25, тому молодь змушена була спати на підлозі. Через цю кімнату до своєї ходили дівчата. У окремих кімнатах мешкаловід 18 до 30 осіб. Зокрема, 18 істориків та хіміків кімнати №15 (корпусу 21) спали на підлозі, підстеляючи солому. У студентських гуртожитках залишалися невідремонтованими місця загального користування, водопостачальна система, тому звичайними були випадки вошивості, у приміщенні стояв сморід. Окремі студенти цього ж університету ночували на столах в аудиторіях.

Харчування. У перші післявоєнні роки харчування студентів, як і всього населення СРСР, відбувалося за допомогою продовольчих карток, причому вони забезпечувалися нарівні з робітниками. Так, наприклад,студенти гірничих інститутів діставали продовольчі картки, призначені робітникам гірничої промисловості, студенти транспортних – працівникам транспорту, педвузів – вчителям та ін. У середньому добова норма хліба для студентів становила 500 г465. Зважаючи на повоєнну розруху, окремі ВНЗ зовсім не мали їдалень (Київський театральний, Львівський сільськогосподарський інститут466), а тому свої продуктові картки прикріплювали до міських, де обід коштував 4–5 руб. (Харківського художнього інституту467). Ті ВНЗ, які мали їдальні, були спроможні організувати лише одноразове харчування. На основі опрацьованого архівного матеріалу можна стверджувати, що їжа в студентських їдальнях не завжди була якісною468, тому досить часто молоді люди відмовлялися від їх послуг. Зокрема, їдальнею Харківського педагогічного інституту в 1945 р. користувалися лише 4% молоді469. Відсутність регулярного медичного контролю за умовами приготування їжі та її якості призводила до того, що студентам видавали продукти, які не підлягали реалізації та вживанню. Наприклад, у доповідній записці секретаря Сумського обкому ЛКСМУ з пропаганди Н. Дубенка повідомлялося, що працівники їдальні Воздвиженського сільськогосподарського технікуму годували зіпсованою кислою капустою студентів і також передавали її для тварин підсобного господарства технікуму470.

Непросту ситуацію з організацією студентського харчування ускладнив голод 1946–1947 рр. З листа студента-історика С. В. Кирилюка додому, датованого 28 вересня 1946 р.: «Я дома не знав, що 500 грамів хліба – такий маленький ненаситний кусок»472. Із 35 послань, написаних ним у 1946 та 1947 рр. до матері, 80% означені проханнями надіслати їжу або гроші. Ось лише деякі уривки з них: «З харчуванням мені не дуже зручно: видають лише один обід, бідненький і злиденний, схожий на наш грицевський. А про сніданок та вечерю турбуємося самі – то де-небудь окропу дістанемо, то вип’ємо без чаю, цукру, може й іноді без хліба...»473. «Дивуєшся, чому я не пишу про сніданок і вечерю? Так це дуже просто – їх взагалі немає. І вечерю і сніданок студенти готують самостійно з продуктів, привезених з дому. У мене продуктів як таких немає, тому я нічого не варю, і відповідно і не їм»474.

Досить часто адміністрація ВНЗ у ці складні роки докладала максимум зусиль, аби студенти якомога менше відчували голод. Так, власними силами дирекція Кам’янець Подільського інституту спромоглася організувати для студентів дворазове харчування у міській їдальні. Хто її не відвідував, отримував продовольчі товари на картки у крамниці інституту475.

Для покращення харчування практично в усіх інститутах створювалися підсобні господарства, які вирощували різноманітні сільськогосподарські культури. Вони обслуговувалися спеціальними працівниками та студентами і давали змогу додатково організовувати молоді сніданок за помірними цінами, обід же видавався на прикріплені продуктові картки476. Так, наприклад, молоддю Ніжинського педінституту було засіяно 127,3 га зернових, 15 га картоплі, 8 га овочів тощо, підсобне господарство Київського медінституту займало площу в 95 га, Харківського медінституту – 78 га тощо. У 1945 р. тільки ВНЗ трьох Міністерств – охорони здоров’я, освіти, землеробства разом засіяли 7940 га землі. Окремі господарства надавали можливість забезпечити студентів і трьохразовим харчуванням477. Однак траплялися випадки, коли продукти з підсобних господарств (яблука, картопля, м’ясо), які оброблялися силами студентів, надходили до їдалень і буфетів за цінами вищими за ринкові та колгоспні, на що, зокрема, скаржилися студенти Воздвиженського сільськогосподарського технікуму478.__

На початку 1950-х рр. практично у кожному гуртожитку та навчальному корпусі працювали їдальні, в цей період значно знизилися ціни на страви. За спогадами Г.Стадниченко вартість сніданку становила 18 коп. (вермішель або каша, дві котлети або сосиски; хліб та чай були безкоштовними); обід коштував 27 коп. (суп або борщ, вермішель та котлети, салат (стипендія становила 180–275 руб.))480. Все ж через брак коштів студенти здебільшого колективно харчувалися продуктами, привезеними з дому481. Іноді обід студентам заміняли пончики з масляним кремом, куплені в університетських буфетах (5 коп.), пиріжки з лівером за 4 коп., бублики в автоматах (5 коп.) та стакан газованої води з сиропом за 3 коп. або молока (5 коп.)482.

Студентський бюджет. Основним джерелом бюджету переважної

більшості студентів були державні стипендії, їх розміри залежали від

спеціалізації ВНЗ, тому поділялися на три групи. До першої групи

входили університети, педагогічні, медичні та сільськогосподарські ВНЗ.

До 1957 р. стипендія складала: для перших курсів – 220 руб. на місяць, для

других курсів – 240 руб., для третіх і четвертих – 265 руб., а для п’ятих –

290 руб.483. Фонд надбавки відмінникам КДУ у 1953 р. становив 3%484. До

другої групи належали всі технічні ВНЗ, їх стипендії становили від 290 до

395 руб.; до третьої групи належали особливо важкі спеціальності –

геологічні, гірничі та деякі хімічні – від 395 до 480 руб.485. Надбавку 25%

мали студенти-відмінники, на 50% була більша стипендія у студентів-

інвалідів (глухонімі, сліпі); Герої Радянського Союзу та Герої

Соціалістичної праці отримували 400 руб. Студенти, що народжували

дітей під час навчання і перед вступом до вищого навчального закладу

працювали, мали право на одержання грошової допомоги486.

У післявоєнний період разом з стипендією студентам видавали талони на

промислові товари та на одяг: шкарпетки, штани, черевики та ін. Із листа

додому С. Кирилюка: «Вчора отримав стипендію – 215 руб., промтоварні

картки та талон на брюки, які сьогодні купив за 85 руб. Брюки добротні,

студентські поклав собі до чемодану – хай лежать до пори до часу, може

коли на базар винесу, покращити свій матеріальний стан»493. Одяг можна

було придбати або обміняти на базарах. Однак ціни на нього для більшості

молоді були надто високими: черевики – 300 руб., калоші 250–300 руб.,

шерстяний чоловічий костюм – 1000–1200 руб.494. Стипендія не могла

забезпечити студентській молоді нормальний рівень життя.

Як і більшість радянських громадян означеного періоду студенти

одягалися типово. Зокрема, студентство кінця 1940-х – початку 1950-х рр.

– колишні фронтовики та демобілізовані – були зодягнуті в бушлати,

шинелі, фуфайки. В першій половині 1950-х рр. частина молоді

переймалися не естетикою одягу, а його наявністю. Дівчата-

першокурсниці доношували перешиту шкільну форму. Наприклад, у

шкільному платті без фартушка довелося ходити весь перший курс

студентці германо-романського відділення філфаку КДУ Г. Герасимовій,

батько якої загинув на фронті495. «Я відрізала стійку, пришила біленький

комірець і два ґудзики. І мені здавалося: я така красива, що від мене не

можна відірвати очей. А взагалі, то у мене було два плаття – одне зимове,

а інше літнє», – пригадувала Г. Стадниченко (її батько був інвалідом

війни)496. Щодо взуття, то студентки носили туфлі, на які восени

одягалися боти (короткі гумові черевички із заглибинами на п’ятах, куди

можна було вставляти дерев’яний каблучок, – на той час модними

вважалися низькі підбори)497.

Часом, аби вижити у важкі повоєнні 1940-ві рр., студенти за

комерційними цінами на базарах перепродували промислові товари,

товари першої необхідності, одяг, іноді картки на хліб (на базарі їх можна

було продати приблизно за 600 руб.500). Начальник ОБХСС УМ Львова

майор Саливон неодноразово інформував, що на ринках міста «Теодора»

та «Новий» були затримані студенти університету, поліграфічного,

політехнічного інституту, які перепродували фарби, щіточки для

малювання, олівці, зошити, мануфактуру (безкоштовно виділялися

державою), чоботи, штани, шкіряні вироби, тканину, промтовари, фрукти,

мило, сірники, цукор501. Окремі студенти вдавалися до різних підробітків.

Наприклад, О. Суярко вдалося заробити гроші, намалювавши стенди із

зображенням молюсків для оформлення палеонтологічного кабінету. За

кожний лист вона отримала підвищену місячну стипендію, на ті гроші

дівчина придбала на базарі чобітки502. С. Пруниці, студенту-історикуУжгородського університету, додаткові підробітки ледь не коштували

виключення з ВНЗ: «...Наближається зима, а в мене “гардероб”, тобто все

те, в чому я демобілізувався з армії, став більше не придатним. ...І тут

підвернулася робота – збирання яблук в Ужгородському радгоспі.

...Пам’ятаю, викликав мене проректор по навчальній частині І. Колюшев...

і каже: “Вас виключено із університету, оскільки ви не відвідуєте

заняття”. ...коли я йому показав свої обідрані до крові руки, груди, ноги,

він ...поглянув мені у вічі і каже: “Так про це все розкажіть декану і нехай

вам прогули більше не ставить”»503.

Юнаки та дівчата консерваторій у вільний час заробляли собі на

прожиття участю в «лівих» концертах (отримуючи від 50 до 100 руб.) або

співали в церковних хорах (таємно від усіх). Неодноразово на так звану

«халтуру» студенти ходили під час лекцій. Наприклад, у 1954 р. у

Львівській консерваторії спостерігалося низьке відвідування занять із

загальних дисциплін. Через вимушену участь у різних ансамблях,

оркестрах кінотеатрів та філармоній, театрах на лекціях був відсутній

кожний четвертий студент. Загалом у республіці працювало 70%

студентів консерваторій, хоча офіційно мали дозвіл працювати лише

окремі особи. На такі ліміти ніхто із працюючих студентів не зважав,

оскільки стипендія не забезпечувала їхніх потреб504.__

Отже, повсякденне життя значної частини студентів (а саме

приїжджих) перш за все характеризувалося існуванням житлової

проблеми, яка обумовлювалася постійним збільшенням студентів у ВНЗ

та повільними темпами зростання житлової площі. Як правило, це

призводило до перенаселення у студентських кімнатах. Житлове питання

студентів не вирішувалося впродовж багатьох років, тому велика кількість

їх була вимушена винаймати «кутки», що загострювало фінансові

проблеми.

Студентство початку другої половини 1940-х рр. значною мірою

поповнювалось за рахунок демобілізованих фронтовиків509. 1946 р. лише у 8

ВНЗ, підпорядкованих Комітету у справах мистецтва при РНК УРСР,

навчалося близько 25–30% інвалідів та учасників Великої Вітчизняної

війни510; зокрема, майже 80% фронтовиків навчалося в Харківському

художньому інституті511, третина (60 осіб) – на історичному факультеті

університету512. Кількість студентів під час навчального року постійно

змінювалася, адже демобілізовані з лав Червоної армії зараховувалися на

навчання протягом усього року. Вступники ВНЗ через війну мали значну

перерву у навчанні513. Однак згодом набори демобілізованих у вищі навчальні

заклади скорочувалися: у 1953 р. у ВНЗ України їх було зараховано 5,2%514.

Невелику частку студентського контингенту становили репатрійовані та

особи, що під час війни перебували на окупованій території. Зокрема, у 1946

р. із 3600 студентів Київського університету кількість таких молодих людей

становила третину.

У особливо невигідних умовах була молодь, яка під час війни

потрапила на примусові роботи до Рейху. Постанова РНК СРСР №30-12с

від 6 січня 1945 р. «Про організацію прийому громадян, звільнених

Червоною армією та військами союзних держав» забороняла репатріантам

повертатися до міст Москви, Ленінграда та Києва. Наприклад,

сімнадцятирічною дівчиною громадянку Галузинську примусово було

відправлено на тяжкі роботи до Німеччини, після повернення її у 1945 р.

додому, вона закінчила на відмінно 10 класів і вступила на перший курс

до одного зі столичних ВНЗ. Під час паспортної перевірки їй

запропонували виїхати з Києва, як репатріантці, яка не мала права

проживати в столиці516.

Несправедливості та поневірянь після повернення на Батьківщину

зазнав 1952 р. студент Київської консерваторії Василь Тищенко. На

омріяне диригентсько-хорове відділення хлопець вступав двічі, остання

спроба 1953 р. спочатку увінчалася успіхом, проте через місяць юнака

відрахували: парторг консерваторії знайшов відомості про перебування у

1943–1945 рр. В. Тищенка на примусових роботах в Німеччині. Завдяки

людяності та авторитету Д. Копиці, Голови Комітету у справах мистецтва,

хлопця було поновлено у ВНЗ517.

Закономірно, що така державна політика відносно репатріантів і тих,

хто перебував на окупованій території, формувала упереджене ставлення

до них з боку їхніх колег. У радянській художній літературі це явище

знаходить відображення у творі В. Добровольського, у розмові парторга

інституту та студентки, яка перебувала в окупації:

« – В комсомолі з якого року? Так, зрозуміло. В окупації була?

– Була, – відповіла Майя дуже тихо.

– Залишалася?

Він, нарешті, спіймав її погляд і подивився на неї впритул гострими

чорними очима. Майя похилила голову ще нижче і заплакала.

– Всі на мене косо дивляться, – говорила вона, судорожно ковтаючи

сльози. – Всі мене ненавидять за те, що я залишилися. А я не змогла

виїхати і залишилася. Я ж не винна, що залишилася»518.

Враження студентів-репатріантів про життя на Заході, якими вони

ділилися з однокурсниками, сприяли тому, що у другій половині 1940-х

рр. серед студентської молоді спостерігалося зростання антидержавних

настроїв та оцінок. Критичні оцінки окремих напрямків державної політики, марксистської

ідеології фіксувалися серед студентства Київського університету, який був

постійним об’єктом нагляду органів держбезпеки523. За антирадянські

погляди в 1946–1948 рр. було виключено студентів-істориків Савчука,

Загенмістра, Власенка, студента-філософа Етингера та геолога Слинька524.

Студента-філософа Штейна, переконаного в тому, що марксизм не є

єдиною науковою теорією світогляду, та його однодумців Абрамського,

Савельєву і Горенштейна за подібне вільнодумство у 1948 р. спочатку

виключили з комсомолу, а згодом ректор університету підписав наказ про

їх відрахування з ВНЗ525. Критика основних положень марксистсько-

ленінської доктрини пояснюється перш за все тим, що основні її

постулати повсякчас проголошувані в пресі та радіо, разюче відрізнялися

від реалій життя населення України, яке насправді було позначене

ідеологічним тиском та складними матеріально-побутовими умовами.

Невдоволення державною політикою підсилювалося матеріальною

скрутою, напівголодним існуванням, жахливими побутовими умовами –

такі настрої здебільшого відстежуються у анонімних листівках, що

поширювалися на території окремих навчальних закладів. Саме в цей час

у багатьох ВНЗ УРСР утворювалися таємні осередки. Наприклад,

впродовж 1944–1947 рр. у Ніжинському педінституті невідомі

поширювали листівки та залишали написи антирежимного змісту на

стінах закладу, однак владі так і не вдавалося виявити причетних до цього

осіб526. У 1947 р. була викрито групу молоді Київського університету, що

таємно видавала журнал «Вечірні роздуми»527. Від 1946 р. і до початку

1950-х рр. в Одесі органами МДБ неодноразово розкривалися

антидержавні студентські таємні групи. Однак відсутність в архівних

матеріалах програмних документів цих груп не дає можливості з’ясувати

характер та рівень їх організованості, яку мету та завдання ставили вони

перед собою, тому можемо лише припустити, що такі групи об’єднували

однодумців, які були незгодні з державною політикою держави. У 1950 р.

в Одеському державному університеті було затримано опозиційну групу

студентів-юристів, незадоволених конкретними напрямками державної

політики СРСР. Але і після їхнього арешту в інституті продовжувалися

прояви антирадянських настроїв528. Недовіра до влади іноді набувала

містичного характеру. Так, протягом 1949–1950 рр. кілька студентів

Одеського електротехнічного інституту зв’язку та технікуму при

Міністерстві харчової промисловості регулярно влаштовували спіритичні

сеанси, під час яких «викликані ними духи» провокували невідворотну

поразку СРСР у «холодній» війні проти США529.__

У своїх автобіографіях студенти мали навести також відомості про

репресованих родичів. У своїх спогадах О.Суярко зазначає, що через

кілька місяців занять студентів сповістили про те, що приїхала мандатна

комісія, яка мала перевірити кожного особисто – чи гідний він чи вона

бути студентом радянського вузу. «Хтось із присутніх почав читати мою

автобіографію. ...Та ось коли дійшли до фрази “Батька репресовано у 1937

році”, ...у очах з’явилася злість та зневага. ...На другий день у списках

виключених було і моє прізвище»533. Завдяки людяності директора

інституту студентку О. Суярко було поновлено в інституті. Досить суворо

можновладці розправлялися з тими, хто приховував подібні факти своєї

біографії, особливо гостро було це відчутно в роки боротьби влади з

проявами «безрідного космополітизму та схилянням перед іноземщиною».

1949 р. дирекцією Київського університету було відраховано студентку-

єврейку фізмату І. Радчик, яка приховала відомості про репресованого до

війни батька534. Така напружена обстановка ускладнювала життя

студентства, виснажувала їх психологічно.

В радянський період утисків зазнавали ті студенти, які виявляли ознаки

національної самобутності; як правило, їм інкримінували штучний ярлик

«український буржуазний націоналіст» що його влада застосовувала у

1930-х рр. у боротьбі з українською інтелігенцією535. Зазвичай, таку

молодь відраховували з комсомолу, ВНЗ або арештовували – такі заходи

залякували інших національно свідомих студентів та очищали навчальні

заклади від «шкідливих» елементів.__

Особливої критики зазнавало впровадження колгоспної системи на цій

території та її наслідки. Першокурсник Львівського ветеринарного

інституту Тарас Чепиль обурювався: «Держава відібрала у селянства все

зерно, тепер у місті неможливо дістати куска хліба, більшість населення

голодує, а уряд не звертає на це увагу. Вона здатна лише грабувати

беззахисне населення, а не турбуватися про нього». Розповідаючи про

свою поїздку у село до родичів, він додав: «У нас тепер більшовики

організовують колгоспи, але чи знаєте, якого перцю їм дають бандерівці?

Коли я був вдома, до нашого райцентру приїхало кілька більшовиків, але

жоден з них не повернувався назад, всіх їх гадів постріляли як собак»539.

«Всі ми поголовно були піонерами, потім комсомольцями, активно беручи

участь у громадській роботі, – згадував сучасник. – Ми готові були битися із

розпалювачами війни, абсолютно впевнені у тому, що немає більш

щасливого місця, чим наша країна, де так вільно дихає людина. Ми вірили,

що нашу країну оточували вороги. Вірили у лісозахисні смуги, в канали, які

перетворять пустелі у квітучі сади, у великі будівлі комунізму»551. Саме таку

студентську молодь побачив у 1956 р. колишній воїн ОУН-УПА М. Сливка,

повернувшись із заслання: «За цей проміжок часу, коли я перебуваю тут, на

Україні, я достатньо вивчив народ – молодь, особливо тих, хто навчається. І

що ви думаєте? Цю молодь так зуміли виховати більшовики, що вона інакше

мислити не може, як по-більшовицькому»552.

Загалом, аби уникнути підозр та переслідувань, студенти дотримувалися

конформістських норм поведінки і брали активну участь у громадсько-

корисній роботі, – така активність для студента була запорукою уникнення

часто безпідставних підозр, які служили спонукою для партійного

керівництва відрахувати молоду людину з навчального закладу.

Поряд із активістами значну частину студентської молоді становила така

категорія, як «дволикі» (у свідомості таких студентів уживалися як

офіційні, так і неформальні настрої, тому названі вище події вони пережили

безболісно та стримано), у більшості випадків вони займали аполітичну,

пасивну позицію, аби вижити та чогось досягти у житті, та студенти з

амбівалентною поведінкою, у них були неоднозначні почуття до деяких

подій в країні, однак їхні погляди не можна назвати антидержавними.

Все ж слід зауважити, що серед основної маси студентства переважали

лояльні суспільно-політичні настрої. Студенти віддано і свято вірили у

правильність рішень партії та істинність марксистсько-ленінської ідеології.

Саме така категорія була опорою радянської тоталітарної системи, хоча ця

категорія студентства також була схильна до ідей ревізування радянської

системи. Владні органи слідкували за студентськими настроями і ретельно

контролювали всі можливі прояви незадоволення існуючими порядками, –

адже публічне обговорення реалій життя викликало у керівництва острах

перед імовірною появою відкритої опозиції.

У другій половині 1940-х рр. серед населення України спостерігається

сплеск релігійності, не обминуло таке явище і студентів, незважаючи на

те, що вони були під особливим ідеологічним контролем партії. У

численних звітах фіксувалися факти участі молоді ВНЗ Україні у

різноманітних релігійних обрядах. Зокрема, впродовж 1946–1948 рр.

вінчалися в церквах, співали у церковних хорах студенти Чернівецького та

Ужгородського державного університетів, Дніпропетровського

металургійного, Сталінського, Ніжинського педагогічних, Київського

учительського інститутів555. Цікаво те, що частина студентів була щиро

переконана в існуванні Бога. Приміром, студентка Київського

учительського інституту, яка дуже хвилювалася, складаючи іспит з основ

марксизму-ленінізму, отримала «відмінно», на що їй сказали, що вона

даремно хвилювалася, адже предмет вона гарно вивчила. Дівчина

відповіла: «Авжеж даремно хвилювалася, але скласти успішно іспит мені

допомогло те, що перед іспитом я помолилася у Володимирському

соборі»556.__

Однак наступ на релігію у 1940-х – початку 1950-х рр. мав свої

результати. Студентка факультету журналістики Київського університету

Г. Стадниченко пригадувала: «Релігії в університеті не було. Так, викладали

основи атеїзму. ...Ми могли сказати: Господи, поможи, але в ці слова нічого

не вкладалося. В церкву ніхто не ходив, деякі навіть над цим кепкували»558.

За словами Р. Ковалюка, в 1950-х рр. ситуація щодо релігійності в

західних областях була схожа на загальну істерію, що породжувала

напруженість у суспільстві. Так, на початку 1950 р. секретар партбюро на

загальних зборах колективу ветеринарного інституту зауважував: «після

перевірки людей виявилося, що в колективі є такі, які являються ворогами

народу, ...слухають “Голос Америки”. А ще маємо в такому біологічному

факультеті, як наш, релігійних викладачів та студентів, які являються

опорою бандерівців, ворогами народу»559.

У Західній Україні дітей виховували у дусі пошани та любові до слова

Божого, віруючі студенти не могли відразу викреслити значну частину свого

єства, тому змушені були старанно приховувати свої релігійні переконання.

Молодь, вивчаючи марксистсько-ленінську теорію, яка заперечувала

існування Бога, не припиняла відвідувати церкву. Так, наприклад, студент

Львівського лісогосподарського інституту Савицький, маючи гарні оцінки із

«Основ марксизму-ленінізму», склавши на «відмінно» іспит з цього

предмету, після занять працював помічником у архієпископа, крім того

редагував часопис «Православний вісник»560. На всі запевнення викладачів

Львівського сільськогосподарського інституту, що Бога не існує, студентки

2-го курсу (1953 р.) Гурай та Філь відкрито твердили протилежне, не

припиняючи регулярно відвідувати церкву. Студент Львівського інституту

прикладного мистецтва в бесіді був переконаний, що релігія не приносить

ніякої шкоди «комуністичному будівництву» і тому він прийматиме активну

участь у проведенні релігійних свят561.

Не дивлячись на відкриту антирелігійну кампанію на цій території,

переважна більшість студентів не зрікалася своїх релігійних переконань,

тому у світогляді багатьох студентів поєднувалися дві несумісні для того

часу духовно-моральні категорії – комуністична спрямованість і віра в

Бога, тобто йдеться про вимушене «роздвоєння особистості».

Характер психологічного та адміністративного тиску керівництва ВНЗ

полягав у тому, що на комсомольських зборах вчиняли погроми над синами

священиків за те, що «приховали факти своєї біографії», не написали, хто їхні

батьки (якби повідомляли, то до університету їх би не прийняли). Упокорені

діти мусили публічно відрікатися від своїх батьків.

Дозвілля студентів України

Одразу після закінчення війни влада розпочала зміцнювати та

відновлювати дещо послаблений ідеологічний контроль через ретельне

планування студентського дозвілля протягом навчального року, під час

літніх та зимових канікул. За своєю суттю дозвіллєвий час – це частина

вільного часу, що використовується для спілкування, споживання

цінностей духовної культури, розваг, прогулянок та інших видів

нерегламентованої діяльності, що забезпечує відпочинок563. Або ж під

дозвіллям розуміється сукупність занять, за допомогою яких відбувається

відновлення фізичних, розумових і психічних сил людини. Воно

складається з індивідуального споживання культури (читання книг,

журналів, газет, прослуховування радіо тощо); публічно-видовищного

споживання культури (відвідування театрів, кіно, концертів, музеїв,

спортивних видовищ та ін.); спілкування (з сім’єю, родичами, друзями

тощо); фізичних занять (ранкової та вечірньої гімнастики), спорту,

туризму; розваг; пасивного відпочинку (прогулянок без певної мети та

ін.); творчої діяльності й аматорських занять (різноманітних гуртків,

студентських наукових товариств)564. Однак у досліджуваний період

дозвіллю, яке за своїм призначенням покликане сприяти естетичному,

духовному розвитку людини, було надано ще й функції політико-

ідеологічного виховання.__

Молодь надавала перевагу індивідуальному або гуртовому (у колі друзів)

перегляду кінокартин та вистав567. Відвідування кіно було чи не

найулюбленішим способом відпочинку. Повоєнна молодь виховувалася на

радянських патріотичних фільмах часів Великої Вітчизняної війни та на

фільмах «трофейного» фонду. Біля кінотеатрів стояли черги за квитками на

«Леді Гамільтон», «Міст Ватерлоо», фільми за участю Чарлі Чапліна,

«Індійську гробницю», «Багдадського злодія» із Конрадом Фейдом, серію

фільмів про піратів за участю Роберта Тейлора, «Даму з камеліями» (з Гретою

Гарбо та Робертом Тейлором), «Тарзана» з Джонні Вейсмюллером568. Такі

«шкідливі» фільми припинили транслювати в кінці 1940-х рр.

Не меншою популярністю користувався театр, квитки до якого були

відносно недорогі. Наприклад, гальорка коштувала 30–50 коп.,

найдорожчий квиток у партері або ложі – 3 руб. Якщо половина першої дії

вже пройшла – можна було пройти безкоштовно. Зокрема, М. Дмитрієнко,

студентка КДУ 1950-х рр., пригадувала, що вона та її друзі примудрялися

заходити на одну контрамарку по кілька осіб, а згодом їм вдалося

налагодити дружбу з працівниками театру, які дозволяли відвідувати

вистави практично безкоштовно569.__

тривали до 23 год. Вони організовувалися у підвалах, подвір’ях або

холах студентських гуртожитків. Студенти 1950-х рр. КДУ танцювали під

мелодії танго, фокстроту «Ріоріта», вальс-бостону, блюзу у підвалі

гуртожитку на сучасній вул. Освіти. Після одинадцятої години приходив

комендант, відключав радіолу, а студенти починали лементувати: «Ще,

ще!»572. В. Кравцов розповідав, що популярними в 1950-х рр. були такі

танці, як вальс, вальс-бостон, падекатр, падеспань, танго, фокстрот,

кадриль. «Західні танці уже з’явилися, але історичний факультет був

занадто ідеалізованим, тому вони не поширилися в середовищі істориків.

Співали під гітару, переважно неполітизовані пісні, а українські та

російські народні. Популярна на той час була пісня “Підмосковні вечори”.

Виконувалися пісні із репертуару М. Бернеса, Л. Утьосова. Західна музика

тільки почала з’являтися на хвилях радіо» 573.

У гуртожитках студенти у вільний час займалися самоосвітою, молодь

читала багато різноманітної літератури, з подальшим обговоренням у

вузькому колі однодумців. Читали зарубіжну та вітчизняну класику, твори

українських письменників Ю. Смолича, І. Ле, В. Сосюри тощо та російських

– К. Паустовського, О. Твардовського, А. Ахматової, Б. Пастернака, І. Ільфа і

Є. Петрова, В. Маяковського574.

Елементом комуністичного виховання була популяризація серед

студентів творів радянських письменників, які показували соціалістичну

дійсність575, тому влада настійно рекомендувала читати молоді «Повість

про справжню людину» Б. Польового, «Троє в сірих шинелях»

В. Добровольського, «Білу березу» М. Бубєнного, «Лейтенантів»

О. Копиленка, «Прапороносці» О. Гончара, «Університет» Г. Коновалова576.

На особливу увагу заслуговує участь студентства у художній

самодіяльності ВНЗ, яка по своїй суті також була певним ідеологічним

осередком, залучала велику кількість студентської молоді, забезпечувала їх

різноманітними гуртковими заняттями за інтересами, надавала можливість

розкривати ще не виявлені таланти або ж розвивати та вдосконалювати

наявні.__

Невід’ємною частиною дозвілля і студентського життя був спорт, який

входить до структури фізичної культури. Останнє являє собою складне

суспільне явище, що не обмежується вирішенням завдань фізичного

розвитку, а й виконує інші соціальні функції в галузі моралі, виховання,

етики585. На початку 1950-х рр., коли активно відновлювалося народне

господарство, ВНЗ УРСР перебували у складному матеріальному стані,

тому матеріальна база спортивних секцій у ВНЗ була слабкою, але

бажаючих займатися спортом було багато. Так, спортивний зал

Харківського політехнічного інституту орендував науково-дослідний

інститут «Наука», а відтак використовувався не повністю. Харківський

університет мав свій невеликий спортивний зал, однак у 18 секціях

займалося 560 осіб586. Згодом почали з’являтися спорткомплекси, у стінах

яких готували навіть професійних спортсменів.

Багато хто займався спортом професійно. Юнаки та дівчата брали

участь у курсових, факультетських, загальноуніверситетських,

міжвузівських змаганнях, у різноманітних спартакіадах та чемпіонатах

УРСР, СРСР, Європи – з гімнастики, легкої атлетики, плавання, шахів,

шашок, бадмінтону, фехтування, настільного тенісу, волейболу,

баскетболу, де досягали визначних результатів. Зокрема, студент-геолог

Ігор Ємчик та історик Микола Жмарєв Київського університету у 1952 р.

стали срібними призерами в академічній «двійці» з греблі на ХV

Олімпійських іграх у Хельсінкі. До речі, саме в 1952 р. Радянський Союз

вперше взяв участь в Олімпійських іграх587.__

Студентські літні канікули, які називалися третім трудовим семестром,

були однією із ознак епохи. У цей період відпочинок поєднувався з

суспільно-корисною працею. У вузах створювалися геологічні,

археологічні та туристичні експедиції, змагання, формувалися будівельні

та цілинні загони. Комітети комсомолу ВНЗ особливо ретельно підходили

до планування літнього відпочинку та праці студентства. Частина молоді

відпочивала в студентських спортивно-оздоровчих літніх таборах, інша

від’їжджала працювати в колгоспи. Хлопці з будівельних бригад

переважно зводили гуртожитки, учбові корпуси, стадіони з комплексами

спортивних споруд.

Окрім спортивних таборів, студентство мало змогу відпочивати і в

санаторіях та на курортах. У складному 1945–1946 навчальному році

держава спромоглася оздоровити 10 тис. студентів України, що становило

9,8% від загальної їх кількості592.

В означений період у вищих навчальних закладах існувала розвинена

інфраструктура, що якісно забезпечувала дозвілля студентів у зимовий та

літній періоди. Творча діяльність та аматорські заняття піддавалася

значному й безпосередньому впливу держави, яка таким чином

вирішувала власні ідеологічні, політичні, виховні, моральні завдання. Такі

форми відпочинку (художня самодіяльність, заняття у спортивних секціях

та студентських наукових товариствах) надавали можливість студентам

розвиватися духовно, інтелектуально та фізично. В свою чергу

індивідуальне, публічно-видовищне споживання культури, спілкування,

розваги, пасивний відпочинок менше піддавалися або зовсім не

піддавалися безпосередньому державному впливу, тому були більше

популярними серед молоді.

Повсякденне життя студентської молоді України 1940–1950-х рр. було

позначене матеріально-побутовими негараздами, ідеологічним тиском, і,

244

разом з тим, просякнуте оптимізмом, вірою у краще майбутнє і щирим

прагненням наблизити це майбутнє. Суперечності суспільного життя і

негаразди основна маса студентів прагнула розв’язати й подолати в межах

існуючої соціально-політичної системи. В той же час у студентському

середовищі наростали критичні настрої щодо організації політичного життя в

країні, що привело до корінних зрушень і змін.__

5. Повсякденне життя – це різноманітне, всеохоплююче явище. У нашому дослідженні

ми розглянемо матеріально-просторову сферу повсякденності дитини в Радянській Україні

у 1945-1953 рр., що складає предмет поданої праці. Для досягнення мети нами визначені

наступні завдання: охарактеризувати житлові та побутові умови існування радянської дитини

в зазначений період, проаналізувати ступінь забезпеченості неповнолітніх предметами

першої необхідності та якість їх санітарно-медичного обслуговування.

Середина 1930-х років відзначилась виникненням політичного догмату ≪щасливого

дитинства в СРСР≫. Його зміст полягав у тому, що радянські діти живуть безхмарним

радісним життям під захистом всевидющого вождя. Ця теза продовжувала існувати й у

наступні роки радянської влади. Якщо вірити офіційній пропаганді, то, навіть у роки

післявоєнної розрухи, радянські діти, на різницю від своїх однолітків з інших країн,

насолоджувались відмінною освітою й охороною здоров’я, великими можливостями для

проведення дозвілля, були охоплені турботою й увагою всієї радянської держави [12, с. 4].

Однак, треба відзначити, що дослідження становища дітей у ці роки, які проводяться в

рамках соціальної історії й базуються переважно на архівних та усних джерелах, малюють

нам зовсім іншу картину.

У післявоєнну добу, як і в роки Другої світової війни, матеріально-побутові умови

життя радянської родини залишались дуже тяжкими. Один із інструкторів ЦК КП(б)У, що

відвідав села Сумщини у 1949 р., у своїй доповідній записці на адресу керівництва відзначав,

що садиби багатьох колгоспників були занедбані, закидані реманентом, переважна більшість

хат колгоспників не побілені й не огороджені, вікна будівель на засклені, а заткнуті

ганчір’ям. Вибіркові бюджетні обстеження, здійснені на початку 1950-х років, показали, що

87% родин мешкали в глинобитних або дерев’яних хатах, 94% з яких мали солом’яний або

очеретяний дах. Лише 4% будинків мали дерев’яну підлогу, а решта – ущільнену земляну

або глиняну долівку [22, с. 62-63]. Не кращою була ситуація й в місті. ≪Після війни ми

повернулися на свій квартал у центрі міста. Комунальна кімната із сусідами в коридорі в

старому будинку, ніяких меблів. Ліжка немає - на підлозі розстелена ковдра і загальна ковдра

зверху. Під ними спимо вчотирьох. Туалет з дірами − у дворі, загальний на всю Радянську

вулицю. Вода теж у дворі − колонка. Печі топимо дровами й вугіллям. Готування їжі на

примусах у дворі на веранді≫, - саме так згадує про умови свого існування А. Золотухін,

якому на той момент виповнилося трохи більше 6 років [18].

У ще гіршому становищі знаходились діти, що залишились без батьків, яких лише на

1 серпня 1945 р. по УРСР було виявлено 154 712 чоловік [3, арк. 109]. Так, у результаті

перевірки Померковського дитячого будинку Харківської області в 1948 р. було встановлено,що санітарне становище закладу вкрай незадовільне, в палатах брудно, постільна білизнатеж не чиста, ліжка не заправляються (діти сплять по двоє і по троє), на подушках зовсім небуло наволочок. Лазні та дезкамери дитячий будинок також не мав [1, арк. 68].Радянське керівництво намагалось боротись з таким становищем. Уже у 1945 р. в УРСРбула створена Академія архітектури УРСР, Наркомат житлово-цивільного будівництва та Наркомат комунального господарства УРСР, покликані вирішити житлово-побутові проблеми громадян республіки [27, с. 117]. Однак, на жаль, причиною поганого становища були не тільки нестача матеріальних, а й людських ресурсів для відбудови народного господарства. Не слід забувати й про факти недобросовісного ставлення працівників дитячих установ до своїх обов’язків. Тому і на початку 1950-х років непоодинокими були випадки, коли діти знаходились у дуже тяжких житлово-побутових умовах.

Що ж стосується теми забезпечення дітей предметами першої необхідності, то для керівництва УРСР це стало справжньою проблемою. Так, на ІІІ-й квартал 1948 р. Нат 19 750 дітей Бориспільського району Київської області було отримано 13 667 одиниць одягу, тобто на кожного неповнолітнього менше ніж по одній речі: взуття – 1 пара на 100 дітей, 1 одиниця верхнього одягу на 75 чоловік та 1 костюм на 250 підлітків. До того ж товар, щот отримувався, був низької якості та дуже дорогий [8, арк. 14-15].Слід відзначити зновужтакийт факт, як безвідповідальність працівників, в результаті чого, наприклад, непоодинокими були випадки, коли не дотримувались сезонні потреби у товарах. Так, у грудні 1948 р. Іванківському сельпо Бориспільського району Київської області були відпущені труси, кепки та майки, а влітку такі речі не надходили до магазинів зовсім [89, арк. 15]. Подібна ситуація складалася й з іншими предметами широкого вжитку для дітей. Адже в тому ж Іванківському сельпо протягом 1,5 року не було у продажу будь-якого спортивного інвентарю (через що у дітей зменшувалисьможливості заняттяфізичноюкультурою) та були відсутні піонерські краватки (із 162 піонерів Іванківської школи 112 не мали галстуків) [8, арк. 16]. Маємо відзначити й незадовільний стан забезпечення дітей такими предметами першої необхідності для них, як іграшки. Асортимент забавок був дуже вузький, розрахованийи переважно на дітей дошкільного віку. У 1945 р. в УРСР зовсім не виготовлялося іграшок для розвитку технічних навичок та допитливості у вигляді наборів для конструювання моделей та приладів (≪Конструктор≫, ≪Піонер≫), не було гончарних забавок, друкованих настільних ігор на українській мові та інше [4, арк. 54-55]. Не можемо не оминути проблему незабезпеченності дітей продуктами харчування, яка особливо гостро постала в республіці у 1946-1947 рр. Так, уже на лютий 1947 р. лише у Полтавській області з 17 000 хворих на дистрофію 6000 були діти. В Ізмаїльській області − із 80 000 – близько 14 000. Державна допомога голодуючим проявлялася в таких формах, як створення мережі спеціалізованих медичних закладів, їдалень та пунктів безкоштовного харчування. Діти через органи освіти та внутрішніх справ проходили медичне обстеження,найбільш виснажені прикріплялись до пунктів харчування [26, с. 72]. Також не можемо незгадати той факт, що згідно з Постановою Ради Народних Комісарів УРСР № 1935 ≪Про поліпшення постачання дитячим і рододопоміжним закладам продовольчих, промислових товарів і предметів гігієни≫ від 4 грудня 1945 р. встановлювався достатньо широкий, з 16 найменувань (хліб білий пшеничний, макарони-вермішель, крупа манна, ячна, вівсяна,рис, м’ясо, какао тощо), асортимент продовольчих товарів для дітей віком від 3 до 7 років, що перебувають у дитячих закладах [16, с. 33]. Насправді ж така норма була фантастичною для доби післявоєнної розрухи. Так, наприклад, Чкаловський дитячий будинок Дніпропетровської області у березні 1946 р. не одержав жодних продуктів, окрім 139 кілограмів свіжої риби. До цього ж часу в Одеській та Ізмаїльській області відпускалися продукти харчування з віддалених баз за 50-70 кілометрів від дитячих будинків, унаслідок чого у багатьох випадках ці заклади не могли отримувати ці продукти [6, арк. 365]. Тобто, як бачимо, офіційні цифри не відповідали дійсності. Забезпечення дітей продуктами харчування в Радянській Україні у післявоєнні роки було на дуже низькому рівні, тому розповсюдженими були випадки захворювання на дистрофію та інші хвороби. Друга світова війна мала неабиякі негативні наслідки для здоров’я неповнолітніх громадян УРСР. У період 1941-1944 років клініка дитячих хвороб І-го Московського ордену Леніна медичного інституту вивчала ряд проявів патологій, характерних для воєнного часу, у дітей. Були виявлені головні загальні порушення у дитячому організмі, серед яких морфологічні зміни тканин та органів, зміна функцій ряду органів та систем, наявність гіпо- та авітамінозів, зниження імунітету [15, с. 135-136]. Дослідженнями виявлено, що 15-річні юнаки у 1944 р. порівняно з їхніми ровесниками у 1940 р. втратили до 5% у зрості. Дефіцит ваги у підлітків у 1945 р. у порівнянні з довоєнним часом становив 10,4-15% [11, с. 197].

Після війни у такому стані знаходилась більшість неповнолітніх, окрім того, значною була кількість дітей-інвалідів, що постраждали не тільки від бойових дій, а й від перебування у німецьких концтаборах.

У післявоєнні роки радянське керівництво ухвалило низку документів, серед яких

Постанова Ради Народних Комісарів УРСР ≪Про заходи щодо поширення мережі дитячих закладів та поліпшення медичного й побутового обслуговування жінок і дітей≫ за № 231 від 20 лютого 1945 р. та Постанова Ради Міністрів УРСР ≪Про заходи щодо розширення мережі дитячих установ і родильних будинків Української РСР та поліпшенню їх роботи≫ від 2 липня 1949 р. за № 1763 та інші, які були спрямовані на реформування та покращення системи охорони здоров’я дітей [16, с. 25-28, 37-46]. І дійсно, чисельність санітарно-медичних закладів для дітей зростала. Так, у 1950 р. кількість установ, що надавали амбулаторну допомогу дітям становила 5 132 у той час, як у 1940 р. ця цифра складала 3 861.

За ці десять років майже в 1,5 рази зросла забезпеченість системи охорони здоров’я дітей

лікарями-педіатрами [17, с. 117]. Попри такі оптимістичні цифри, проведеною в серпні

1947 р. перевіркою виявлено, що з 110 досліджених дитячих консультацій лише незначна їх кількість знаходилась у відповідних санітарним нормам приміщеннях. Тільки 30 з них мали самостійні будівлі з окремими входами для хворих та здорових дітей. 10 із 110 дитячих консультацій були обладнані фізіотерапевтичними кабінетами, в 6 працювали лабораторії, рентген-кабінетів не було зовсім. Не краща ситуація була і з будинками дитини, адже з 80 цих установ лише 15 мали карантини [7, арк. 18-20, 88-90].

У таких умовах неабияку роль, на нашу думку, мала й система оздоровлення та

відпочинку дітей влітку. Найбільш масовою формою оздоровлення були піонерські табори,

у роботі яких активну участь приймали профспілкові та комсомольські відомства. Так, у

1945 р. із загальної кількості 482 677 відпочилих дітей, 225 000 були оздоровлені саме у

таких закладах [5, арк. 8-9].

Санітарно-профілактична робота провадилась і через засоби масової інформації.

Радянські журнали для жінок, такі як ≪Жінка≫ чи ≪Работница≫, на останніх сторінках

обов’язково містили інформацію щодо профілактики чи лікування дитячих захворювань.

≪Оберігайте дітей від скарлатини≫, ≪Нервові хвороби у школярів≫ та багато інших статей допомагали матерям доглядати за своїми дітьми [22, с. 19].

Маємо відзначити, що завданням, яке потребувало негайного вирішення, було створення системи медичного забезпечення дітей-інвалідів, яких після війни залишилась значна кількість. Лише у Харківський, Ворошиловградській та Сумській областях на кінець Великої Вітчизняної війни нараховувалось декілька тисяч неповнолітніх інвалідів [11, с. 200]. Достатньо гостро поставало питання з протезуванням дітей-калік, особливо тих, які не мали батьків й виховувалися в дитячих установах. Наприклад, у 1948 р. у Здолбунівському дитячому будинку Ровенської області з 19 чоловік, що потребували протезування, допомогу отримали лише 6. Окрім того, звертаємо увагу, що лікування дітей з фізичними вадами в республіці у тому ж році відбувалось тільки в Київському та частково в Черкаському дитячих будинках. У подібних закладах до цього часу не були розроблені профілі навчальних майстерень, відповідно до характеру фізичних вад неповнолітніх. У результаті вихованці дитячих будинків, не отримавши ніякої кваліфікації по досягненню 16 років, нікуди не працевлаштовувались, а автоматично переводились до будинків інвалідів загального типу [2, арк. 226].

Отже, Друга світова війна мала дуже негативні наслідки для всього радянського народу. Особливо вона позначилась на дітях радянської України. Не можна сказати, що керівництво держави байдуже ставилось до становища своїх неповнолітніх громадян, адже була прийнята низка законодавчих актів, спрямованих на вирішення багатьох проблем у цій сфері, та асигновані значні бюджетні кошти. Однак, такі фактори, як післявоєнна розруха, значні втрати людських ресурсів, а в результаті – відсутність наявної робочої сили та спеціалістів, безвідповідальне ставлення деяких працівників різних галузей до своєї роботи, специфікадітей, як соціальної верстви та інше, призвели до того, що ≪майбутній будівник комунізму≫ повинен був зростати й виховуватись у дуже складних умовах, часто залишаючись без найнеобхіднішого. Попри це, й сьогодні ті люди, дитячі роки яких співпали з тяжким післявоєнним часом, згадують про своє безхмарне дитинство. Тобто, системі ідеологічного виховання, що вміло маніпулювала концептом Ѓбщасливого радянського дитинстваЃв, вдалось, маскуючи повсякденні труднощі і негаразди, створити міф, який продовжує існувати і в наші__

6. Суспільно-політичні фактори активізації антисоціальних проявів у повоєнному українському суспільстві. Повоєнна розруха. Етнічна диференціація. Міграційні процеси та примусові переселення. Голодомор 1946–1947 рр.

Форми вияву девіацій у радянському соціумі

Вивчення активних форм соціального спротиву в радянській науці традиційно належало до поля дослідницьких інтересів саме істориків. Адже причини виникнення революційних, системних зрушень, динаміка розвою, результати та наслідки вбачалися надто важливими для радянського бачення суспільного розвитку, тому тут перевага надавалася саме заідеологізованим історичним методам наукового пошуку й інтерпретації. Природні чи ненасильницькі суспільні зміни, внутрішньосистемні перетворення були менш помітними, а відтак викликали помірний громадський резонанс, тому їх вивчення відносили до наукових пріоритетів галузей суспільствознавства, перш за все соціології. Отже, в контексті вивчення обраної теми, слід констатувати,

що дослідження значних резонансних, насильницьких, протестних проявів

уже знайшли своє відображення в українській історіографії. Зокрема, тому

що, по-перше, викриття фактів активного громадського спротиву системі,

боротьба проти них періодично ставали актуальними, суспільно

затребуваними, це викликало більший суспільний резонанс, а для

метикуватого дослідника гарантувало наукове визнання і навіть славу

«першопрохідця». Тому всі ці навколо наукові вигоди завжди привертали

більшу увагу істориків як радянського, так і сучасного періодів; по-друге,

тимчасова актуальність, навіть мода на вивчення таких активних

девіаційних виявів, як діяльність ОУН–УПА, шістдесятництво,

дисидентство та інших періодично зумовлювали бум наукових, науково-

публіцистичних, художніх, навіть відверто агітаційно-популістських

публікацій, присвячених подібним темам; по-третє, відповідно розробка

джерельної бази цих тем на сьогодні є досить глибокою, хоча

структуризація методологічних підходів залишає ще поле для їх якісного

упорядкування. Все це дещо применшує актуальність і наукову потребу

вивчення активних форм протесту. Для висвітлення повної картини

соціальних девіацій ми вважаємо за потрібне окреслити деякі саме

ненасильницькі форми девіаційних проявів.

Серед розмаїтості девіантних проявів, на нашу думку, варто окремо

означити групу таких ненасильницьких, пасивно-протестних форм як

виказування, публічна демонстрація незадоволення громадянами

тогочасним станом повсякдення. Тобто, такий девіаційний прояв виступає

одним із виявів політичної свідомості. Особистісна поведінка, залежна

окрім іншого й від політичної свідомості, тісно пов’язана з тогочасними

політичними настроями.

Втім, на нашу думку, саме усталене відчуття безвихіддя, пануюча

атмосфера відчаю провокувала громадян до стихійних публічних

виступів. Приводом цього могли бути офіційні чи неофіційні, побутові

зібрання, ситуативні рефлексії тощо. Наведемо деякі факти. Під час

голоду у містах харчове забезпечення, за деякими винятками550, виглядало

порівняно краще. Проте різке зменшення норми та погіршення якості

харчування відразу вилилися протиправними виступами працівників. Так,

19 травня 1947 р. робітницями Чернівецької текстильної фабрики № 2

було публічно виказано незадоволення не лише якістю обіду: «наші

керівники вимагають тільки виконання плану, а ніхто питаннями

забезпечення робітників харчуванням не займається. Ми голодні!

Потрібно кидати роботу і йти додому!»551. Ця заява призвела до масового

залишення роботи, водночас вона спонукала до активних протестних дій

малоактивну робітничу масу, виокремлюючи групу потенційних девіантів.

Визначимо певну емоційну особливість виступів. Їх протестність у цих

обставинах набувала гострішого характеру. Адже потерпілі були свідками

страшного голоду 1932–1933 рр., страх перед повторною бідою викликав

реакцію природного захисту через більшу агресивність та озлобленість.

Як реакція на відчуття можливих життєвих ускладнень серед громадян

часто виникала паніка, що виявлялося у стихійному скуповуванні

продуктів харчування і товарів першої необхідності.

Серйозність житлової кризи, яка виявлялася в гострій нестачі житлової

площі, низькому рівні розвитку комунальних служб і якості існуючого

житла, дефіциті будівельних матеріалів і товарів першої побутової

необхідності, також сприяла повсюдним виступам. Важливим чинником,

який ускладнював ситуацію у житлово-комунальному господарстві, були

демографічні процеси. Зокрема, на Донбас з різних куточків СРСР

направлялося сотні тисяч людей для відновлення й розвитку краю.

Міжособистісні стосунки ускладнював той факт, що значну частину

прибулих становили декласовані елементи й репатріанти. За даними

Марини Герасимової, за 1945–1953 рр. лише до Сталінської області таких

осіб приїхало 88 тис. 367, на середину 1950-х рр. до Ворошиловградської

– 61 тис. репатріантів554. Для прибулих не вистачало житла, навіть місць у

бараках, їм доводилося винаймати кімнати чи кутки у місцевих за 100–300

крб. на місяць, що часто призводило до конфліктів з ними. Нерідкістю

було проживання у землянках сімей до 5 чоловік, у кімнатах спали на

підлозі, кухні. Дефіцит житлової площі змушував людей селитися у

комунальних кухнях, ванних кімнатах, і на це житловими управліннями

виділялися відповідні ордери555.__

Проблеми новоприєднаних територій також спонукували до активних

виступів українців-західняків. Жорсткі насадження адміністративно-

командними методами радянської системи викликали тут природний

спротив. «Більшовики кажуть, що війна закінчилась. Неправда це, війна

іде внутрішня і буде продовжуватися до тих пір, поки ми отримаємо

свободу і свою незалежність!», – заявляв у червні 1945 р. робітник

Тучинського району Рівненської області Р. Гончар556. Подекуди лунали

сподівання на початок нової війни, яка звільнить від комуністичної влади.

За даними Романа Генеги, місцеве студентство реагувало на форсовані

темпи радянізації краю та неефективну господарську політику

комуністичного режиму високою антирадянською активністю саме в

перші повоєнні роки557.

Поштовхом для публічного виказування поглядів також ставали події із

життя країни та світу. Формування органів центральної влади і політична

боротьба протилежних за ідеологією сил навколо цього у Чехословаччині,

Польщі та інших країнах привертали увагу громадян. Боротьба між СРСР і

Францією, Англією, США за «контрольний пакет влади» у визволених

країнах і занепокоєння від промови Черчілля у Фултоні, все це

спонукувало громадян до виступів. За цим, на перший погляд, стихійним

характером висловлювань незадоволення можна розгледіти і їх

спланований прояв. За мірою участі у розповсюджені подібних

антирадянських висловів девіантів можна розділити на групу ініціаторів,

перших носіїв чуток, і групу громадян, перейнятих благополуччям свого

подальшого життя, що стихійно, при першій провокуючій нагоді

підтримували, вірили навіть у неправдиву інформацію, ширили її.

Одним із факторів, що впливав на настрої населення, викривляв усталену

інформацію, було прослуховування закордонних радіотрансляцій. Це

становило особливу небезпеку, адже основним носієм контрпропаганди

виступала переважно молодь. Суспільна комунікативність цієї вікової

групи прямо сприяла тому, що молодь набула здатності довгий час

зберігати й ширити інформацію. Радянська пропаганда певним чином була

причетна до нагнітання атмосфери нервозності в трудових колективах,

нестабільності в українському суспільстві, коли впродовж кількох років

після війни наполегливо створювала збірний образ нового ворога – Заходу

(зокрема, у ці роки найбільш небезпечними вважалися США й

Великобританія), який замінив переможену Німеччину.__

Наступною, відносно прихованою формою виказування своїх бід

громадяни обирали листування. Тогочасна малорозвиненість телефонно-

телеграфного зв’язку залишала за епістолярним спілкуванням найширші

можливості, а його доступність створювала для сучасників широкий

простір вибору. Для влади цей фактор становив подвійну загрозу.

Дописувачами були переважно залишене на призволяще жіноцтво, а

адресатами найчастіше виступали військовослужбовці. Небезпека крилася

в тому, що через листи нужденні намагалися донести до рідних весь свій

біль і страждання, а от розголошення і поширення цієї інформації серед

військових сприяло підточуванню морально-патріотичних устоїв

радянського війська. Це було відвертим і крамольним порушенням

соціалістичних норм співжиття, зазіханням на державну безпеку, тому

військова цензура скрупульозно вилучала всі листи навіть з найменшими

натяками на скарги рідних. У них могло повідомлятися про непомірні

примусові позики, відбирання продуктів, худоби, речей, а масове

опухання і смертність від голоду порівнювалося з трагедією 1933 р. За

даними дослідника цих фактів Олега Рабенчука, військова цензура МДБ

УРСР у процесі перегляду поштової кореспонденції лише з 10 квітня до 15

травня 1946 р. виявила 7 тис. 330 подібних листів. Поширюючи

викривальну щодо діянь держави інформацію, їх автори ставали

порушниками соціалістичних норм законності. Найбільше листів було

надіслано з голодних Київської (3 тис. 557), Кіровоградської (2 тис. 815),

Кам’янець-Подільської (589), Запорізької (171), Вінницької (125)

областей. З кожним днем ситуація у республіці погіршувалася і в кінці

вересня міністр держбезпеки УРСР Сергій Савченко доповідав ЦК

КП(б)У про виявлення вже 44 тис. 431 листа зі скаргами до рідних на

посуху, несплату за працю, повсюдний голод тощо. Зокрема, з Київської

області їх було надіслано 15 тис. 507, Вінницької – 13 тис. 11,

Кіровоградської – 6 тис. 751, Житомирської – 4 тис. 676, Чернігівської – 2

тис. 924, Кам’янець-Подільської – 1 тис. 562. Більше 1 тис. листів зі

скаргами на продовольчі труднощі було виявлено військовою цензурою у

грудні–листопаді 1947 р. при «обробці» кореспонденції до військових з

Полтавської області559. Простежується і закономірність – з посиленням

голоду висловлювання ставали гострішими560.

Певним продовженням епістолярної форми спротиву можемо вважати

й поширення анонімних агітаційних листів. Якщо виказування проблем у

листах при загостренні емоційного стану дозволяли собі пересічні

громадяни, то до таких спеціальних форм вдавалися більш послідовні й

переконані в несправедливості протестанти.__

Окремо варто сказати і про такі громадсько-осудні вияви, які підлягали

загальному означенню «недостойна» чи «нетактовна» поведінка. Вони

відзначалися незначним порушенням усталених норм. До них могли

належати різноманітні за своїм характером вчинки. Систематизуємо їх на

кілька груп. Найменш небезпечною для пануючої у соціумі моралі була

демонстрації індивідуальних, навіть не завжди естетичних рис особи. Їх

неприйнятність для більшості виказувалася мовчазним терпінням, або

незлобними зауваженнями чи побажаннями. Проте для самого індивіда це

було виявом спротиву, незгоди з існуючими соціальними поведінковими

нормами. «Недостойною» також називалася поведінка, яка з різних

причин склалася у міжособистісних стосунках, але не сприймалася одним

із партнерів. Побутовість її виявлення залишали вирішення проблеми на

карбі сім’ї чи рідних. Сприйняття «недостойності», «нетактовності»

ускладнювалося, коли індивідуальні риси характеру, наукові чи естетичні

переконання особистості протиставлялися, або не були прийнятними для

більшості групи – виробничого колективу, творчого об’єднання,

ситуативного зібрання тощо. Для прикладу варто лише згадати факти

гонінь, яких зазнали в той час Леонід Первомайський («нетактовна

поведінка»562 та Ірина Вільде («антигромадський вчинок» звинувачення у

«двоєдушності»)563. Ця поведінка зазнавала найбільшого розголосу,

громадської критики, і під їх впливом індивід змушений був приховувати

свої світоглядні переконання. Вже кримінального покарання зазнавав

демонстратор «недостойної поведінки», коли її наслідки ставали

небезпечними для існуючого державного устрою, або в разі, коли

владники, засуджуючи протестувальника, мали на меті залякати,

примусити інших громадян відмовитися від публічного виказування

неприйнятних системою особливостей своїх характерів.

Соціально-економічні труднощі повоєнних років не виправдовували

сподівання громадян на покращення життя і значна їх частина

продовжувала знаходити в релігії чи не єдиний спосіб для душевного

спокою і спасіння. На думку Петра Бондарчука, особливістю молитовної

практики, зокрема, під час голоду, було те, що вона носила переважно

матеріально-прикладний характер: віруючі вимолювали переважно їжу як

єдиний засіб порятунку себе і своїх близьких від смерті, а віра в Христа як

спасителя від гріха витіснялася вірою у нього як спасителя від голоду.

Інколи віруючі задля цього могли корегувати глибину своїх релігійних

переконань і обіцяти додаткові покаяння («Боже! Врятуй від голоду мене,

мою сім’ю і я увірую в тебе!», «Боже! Врятуй і я буду часто ходити в

церкву і молитися!» тощо)566. У цей час простежується високий рівень

здійснення релігійних обрядів, особливо хрещення. Для багатьох

пересічних віруючих навіть у благополучні періоди він був магічним

актом захисту дитини від негараздів, у скрутний же час акцент на його

оберегові дії посилювався. Навпаки, вінчання відкладалося парами до

кращих часів. Найбільш жахливо виглядало нівелювання поховального

дійства. Померлих звозили на кладовище підводами, а живі переймалися

долею тих, хто міг вижити.

У цей же час питома кількість віруючих, які брали участь у

богослужіннях, дещо збільшилася. Поряд з традиційним переважанням

серед них людей старшого віку та жінок спостерігалася участь підлітків,

військових. Останніх могло навернути до участі в службах розчарування

від побаченого після демобілізації, безвихідь, відсутність умов для їхньої

самореалізації як основних утримувачів сім’їтощо. Дослідники

виокремлюють певну тогочасну закономірність. Рівень релігійності й

участі громадян у церковних дійствах залежав від складності ситуації,

викликаної голодом 1946–1947 рр., в окремих регіонах простежувалася

тенденція зменшення чисельності відвідувачів храмів567. Отже, у контексті

нашої проблеми можна стверджувати, що визначальною рисою

девіантності віруючих був ненасильницький та асоціальний її характер.

Девіаційна поведінка представників окремих соціальних груп

Партфункціонери. Спокуса владою завжди була притаманна людській

особистості, здатність впливати на ситуацію і (не)нести відповідальність

за її розвиток виокремили особливий поведінковий тип людини. У

радянських реаліях він набув форми номенклатурного працівника з дещо

особливими правами, соціальною значимістю та морально-етичними

цінностями. Ця категорія державних працівників завжди залишалася

важливим чинником функціонування соціуму в різні історичні періоди

України. Ми розглядаємо їх серед девіантів тому, що особливості

воєнного періоду часто надавали їм виключних повноважень.

Особливість цієї групи потенційних девіантів полягає ще й у тому, що,

окрім реальних можливостей до зловживань своїм посадовим становищем,

протиправні дії номенклатурних працівників у радянському соціумі

викликали значно ширший суспільний резонанс порівняно з

антисоціальними проявами поведінки інших верств. У випадку

громадського розголосу девіантих проступків партійної й державної

номенклатури чи керівників різних щаблів владні структури як правило

були вимушені оперативно та в доволі гострій формі реагувати на ці

вчинки, щоб не спровокувати сумніви щодо ідеологічної зразковості

всього чиновницького загалу і не похитнути в очах суспільства образ

члена партії як втілення рис ідеального радянського громадянина.

Протиправні дії радянських і партійних відповідальних працівників

загалом були направлені на приниження честі та гідності громадян (побої

і знущання), чиновники грішили зловживаннями посадовим становищем й

перевищенням повноважень (незаконні арешти, конфіскації, мобілізації й

побори). Лише у західних областях протягом липня–вересня 1948 р.

порушено 380 справ (див. табл. 6)592.

Віддаленість від адміністративних центрів інколи безпосередньо

впливала на рівень девіантної поведінки представників влади на місцях.

Уособленням безмежної влади й права по-своєму трактувати соціалістичну

законність часто виступали представники місцевої влади, голови колгоспів,

бригадири, уповноважені міліції, відповідальні за хлібозаготівлю та ін.

Стрімке кількісне зростання випадків такого типу антигромадської

поведінки змушували відповідно реагувати вищі органи. Так, Полтавський

обком КП(б)У своїми постановами від 11 вересня 1947 р. «Про випадки

нанесення побоїв колгоспникам з боку окремих голів колгоспів» та від 6

жовтня 1948 р. «Про виконання постанови бюро обкому КП(б)У від 11

вересня 1947 р. “Про випадки нанесення побоїв колгоспникам з боку

окремих голів колгоспів”»констатував, що лише в 1948 р. за цізлочини

проти особи до кримінальної відповідальності було притягнуто й засуджено

15 голів колгоспів, 5 голів сільрад та 10 бригадирів593.

несправедливості. Адже виконавцями політичної волі на місцях часто

ставали малоосвічені, з низьким рівнем свідомості та моралі, інколи з

кримінальним минулим особи. Через погрози, зловживання вони обирали

односельчан до нитки, не гребували реквізованим майном, яке

перепродували. Основним аргументом переконання у правоті своїх дій

ставав кулак і зброя. судової відповідальності у Чернівецькій області 6 тис. 355 осіб!599.

Чималі зловживання здійснювалися і на рівні районних та обласних

владних структур. На думку Олега Рабенчука, в таких умовах перед

владою постала «проблема ідейної якості осіб»600, які займали посади

місцевих радянських і партійних управлінців, від яких залежала

оперативність і якість виконання хлібозаготівель. Виявилось, що

сумлінність низових працівників була далекою від уявлень про ситуацію,

які переважали «на горі». Деякі голови колгоспів не лише займалися

крадіжками зерна для власного збагачення, але були й такі, хто навмисно

приховував зерно від вивозу хлібозаготівельниками. З формальної точки

зору, вони були порушниками соціалістичної законності, а причиною цієї

поведінки була характерна українська риса завжди мати запаси, зовнішні

ж обставини та громадська неосудність лише переконували їх у

правильності дій. Тисячі таких «шкідників і саботажників» поплатилися

багаторічними термінами ув’язнення.

Упосліджені. Патріотична героїка відбудовчої пори заступила

проблеми конкретної людини, які поступово нагромаджувалися в

українському суспільстві другої половини 1940-х рр. Соціальна

невлаштованість деяких категорій населення до часу залишалася

невирішеною. Проте поступове наростання незадоволення в їхньому

середовищі й активізація девіантної поведінки стали деструктивним

елементом на тлі покращення радянських життєвих реалій.

Найбільш загрозливими антисоціальними явищами виявилися

бродяжництво й жебракування, вони стали зовнішньою ознакою

українських буднів повоєнних міст і сіл. Зокрема, лише у Києві в першому

кварталі 1948 р. ліквідовано 22 притони, затримано 3 тис. 500 бездомних;

заарештовано 1 тис. 355 порушників паспортного режиму, з них 251

притягнуто до кримінальної відповідальності604. Оперативно-аналітичні

відділи відповідних державних і силових структур неодноразово

сигналізували про наслідки реальної небезпеки прогресування подібних

соціальних девіацій. Масштаби бродяжництва, жебракування, і як

наслідок побутової злиденності й злочинності стали загрозливими для

радянської повсякденності не лише за своєю суттю. Вони виявилися

найсприятливішим середовищем для виникнення, соціальної

трансформації і поширення не лише різноманітних соціальних відхилень,

а й підґрунтям укорінення кримінальних традицій, злочинної та

антирадянської діяльності. Масштабність їх проявів, природна

винятковість серед інших негараздів, значимість для динаміки розвою

відбудовчого періоду на тлі повоєнної буденності змушує дещо глибше

зупинитися на їх вивченні. А щодо їх природи, то можна стверджувати,

що наявність упосліджених є недоліками, вадами цивілізації. Адже при

племінно-родовому ладі усі члени групи були однаково забезпечені,

наділені увагою й опікою. І лише при подальшому формуванні суспільних

відносин, індивідуалізації міжособистісних стосунків людський егоїзм

сприяв існуванню подібної групи девіантів.

Аналіз даних із різноманітних архівних матеріалів дозволяє проблемно-

тематично структурувати фактаж щодо спонукальних чинників

бродяжництва за такими параметрами – особисті мотиви девіацій,

економічні, культурні та соціально-політичні умови розвитку країни в

означений період, рівень матеріального забезпечення. Наявний

опублікований в існуючих наукових розробках архівний і статистичний

масив джерел605 дозволяє нам сфокусувати увагу не на фактографічному, а

на методологічному аспекті цієї проблеми та згрупувати девіантів за

дев’ятьма основними групами:

І. Професійні бродяги й злидарі, які обрали жебракування постійним

ремеслом для підтримання своєї життєдіяльності. Переважна їх частина була

інвалідами Вітчизняної війни чи праці й, відповідно, практично відстороненою

від унормованої виробничої діяльності. Інші відмовлялися працювати з

принципових переконань. Їхній строкатий зовнішній вигляд, незвична

манірність і часто придумані життєві розчулювальні «легенди» були чи не

найпереконливішими інструментами добування хоча б елементарних

прожиткових матеріальних благ. Деякі з них мали сім’ї і постійний статок.

ІІ. Матеріально забезпечені особи, які користувалися можливостями

жебракування як додатковим прибутком. Вони переважно були працездатними

або мали працюючих рідних, власне житло та сім’ю, заощадження, отримували

пенсію чи інші соціальні виплати (наприклад, аліменти). Також одним із

спонукальних мотивів жебракування цієї групи був алкоголізм.

ІІІ. Особи, направлені до будинків інвалідів, але покинули їх з

особистих мотивів і повернулися до бродяжництва та жебракування.

Переважаюче відчуття особистої свободи за наявності мінімальних засобів

для незалежного життя ставали переконливими аргументами для

продовження бродяжництва. Окрім того, деяким з них навіть періодичні

перебування у будинках інвалідів дозволяли підхарчовуватися,

підліковуватися й тимчасово «збагачуватися» через крадіжки казенного

майна. Виручка від його продажу та гроші, одержані від установи на

утримання, пропивалися.

IV. Особи, які тимчасово попали в скруту (наприклад, через стихійне

лихо чи пожежу). Подібні випадки свідчать про кричущі

недоопрацювання місцевих органів влади. Відповідні управління та

організації мали, не зволікаючи, відреагувати на ускладнення ситуації,

дієво допомогти постраждалим, нужденним у вирішенні їхніх проблем, а

також матеріально та фінансово (хоча б тимчасово чи одноразово) їх

підтримати. Така недбалість керівників не раз ставала об’єктом жорсткого

партійного обговорення. Вирішення проблеми ускладнювалося й тим, що

коли потерпілі в місті все ж частіше опинялися під наглядом органів

соцзабезу, то селяни, які переважно не перебували на державному

забезпеченні, залишалися наодинці зі своїми проблемами і могли

розраховувати лише на добровільну, посильну допомогу сільської

громади. Часто уникнути психологічних ускладнень допомагала щира й

всебічна моральна підтримка оточуючих і близьких.

V. Особи, які не бажали (чи не могли) працевлаштуватися через

проблему алкоголізму. Переважно працездатні, з багатолітніми навичками

виробничих чи творчих професій, сімейно та побутово забезпечені вони

жебракували задля підтримання свого хворобливого потягу. Зафіксована

інформація також вказує на те, що частина п’яниць налагодила домашнє виробництво «хмільного зілля». Архівні матеріали містять чималу

кількість подібних фактів. Осіб з такими вадами не лякали навіть вельми

суворі судові санкції. Згідно з указом Президії Верховної Ради СРСР від 7

квітня 1948 р. «Про кримінальну відповідальність за виготовлення

самогону», особи, стосовно яких було доведено цей факт, могли бути

покараними до 6 років виправно-трудових таборів (із конфіскацією

майна)606. На нашу думку, ця група девіантів найбільш природна. Адже

алкоголізм був чи не найпритаманнішим злом для значного прошарку

населення післявоєнної України (як і всього СРСР). Разом із тим,

угруповання жебраків з подібними вадами можна віднести до найбільш

соціально прогнозованих категорій. Адже проблема цієї групи полягала

лише в одному факторі – алкоголі, й її вирішення цілком можливе при

залучені спеціальних медичних і соціальних методик і заходів.

VI. Хворі, старі, інваліди, які не утримувалися соцзабезом, а також ті,

котрі перебували на державному забезпеченні, проте отримували замалу

для проживання пенсію. Більшість з них, не маючи матеріально-житлової

підтримки від рідних, а також за станом здоров’я потребували негайного

направлення до будинків інвалідів. Інша частина, хоча й мала власні

помешкання, проте не отримувала матеріальної допомоги від держави чи

рідних і вимушена була злидарювати, аби прогодувати себе і своїх дітей.

Ці проблеми могли бути негайно вирішеними в разі переведення

нужденних на постійне пенсійне забезпечення, а також на одержання

збільшених пенсій. Визначальна проблема, яка впливала на обраний

спосіб життя порушників, – занижена пенсійна допомога або взагалі її

відсутність, особливо стосовно літніх громадян чи тих, хто не надав

підтверджувальних документів про умови та стаж роботи. Щодо

пенсійного забезпечення сільських жителів, то дані, які авторові вдалося

отримати і систематизувати під час зустрічей із постраждалими, свідчать

про наступне: лише опитування у Черкаській області показало, що

багатолітня тяжка праця в колективному господарстві щодо виконання

мінімуму трудоднів у 1930–1940-х рр. через зловживання колгоспної

адміністрації не була взагалі зафіксована чи проводилася з численними

порушеннями. Низький освітній рівень, боязнь свавілля сільських

можновладців, залякування репресіями щодо членів сімей, відсутність

громадянської самоідентифікації та інші моральні й соціальні недоліки

унеможливлювали вимоги селян щодо справедливої реєстрації та

оцінювання їхньої праці в колгоспі. Їх робота не фіксувалася, і під час

оформлення пенсій відповідні документи не надавалися. Подібну

ситуацію закономірно можна екстраполювати й на інші області України.

VII. Особи, які не працевлаштувалися після звільнення з ув’язнення.

Протягом відбудовчого періоду, починаючи з другої половини 1940-х

років, радянська влада чимало разів проводила амністії, й достроково

звільнені, які ставали суттєвим джерелом для поповнення армії

знедолених, давали поштовх до нового витку загострення соціальної

ситуації у республіці. Деякі з указів Верховної Ради СРСР приурочувалися

до визначних історичних подій у житті країни, а інші – приймалися у

зв’язку зі змінами внутрішньої та зовнішньої політики чи

пом’якшувальними мотивами, якіуможливилися з часом.__

VIII. Непрацевлаштовані інваліди. Формування й поповнення цієї

категорії відбувалося внаслідок фахового недоопрацювання їх проблем

місцевими органами соцзабезу та дільничними відділками міліції.

Елементарна людська байдужість, посилена бюрократичним формалізмом,

утверджувала серед громадськості гірке переконання, що і розагітовані

радянські реалії все ж залишаються чужими для значної категорії

нужденних. Частково вихід із цієї ситуації міг бути віднайдений в

удосконаленні роботи спеціалізованих закладів, на зразок Українського

товариства сліпих чи подібних інвалідних установ, розробки додаткових

програм соціального опіки тощо. Проте все та ж бездушність і

незацікавленість у виробленні особливого підходу до цієї категорії інвалідів

залишали проблему актуальною ще багато десятиліть уже мирного життя.

Ускладнюючим моментом цієї останньої був також той факт, що значна

частина нужденних інвалідів самі пристосовувалися до повсякденних

реалій (наприклад, ставали дрібними кустарями) та не виказували бажання

змінювати хоча й злиденний, але все ж незалежний статус існування.

IX. Особи, які не отримували допомоги від рідних чи близьких. Для

частини з них через рішення судів усе ж була витребувана належна

грошова допомога (аліменти) від забезпечених рідних. Разом з тим, їхня

добровільна міра матеріальної чи побутової допомоги, моральної

підтримки могли бути мінімальними, і це могло вберегти жебраків від

крайнощів злидарства.

Амністовані. Цілком специфічним для інших державних укладів, проте

за своїми масштабами найпритаманнішим для радянської моделі

суспільного устрою, є таке джерело поповнення девіантів як амністовані.

Мільйони засуджених за результатами чисток 1930-х рр. та внаслідок

жорстких заходів, викликаних умовами воєнного часу, після закінчення

війни, підпадаючи під дію цілої низки амністиційних актів, отримали

можливість вийти на свободу. Найбільше їх отримало волю після постанови

Президії Верховної Ради СРСР 27 березня 1953 р. про амністію. За даними

Республіканського управління міліції, лише з 27 березня до 1 жовтня

1953 р. на територію УРСР прибуло і було приписано 176 тис. 24

громадянина, і частина їх не бажала займатися суспільно корисною працею.

Проте серед них певна частина все ж залишалася осторонь

повноцінного радянського повсякдення. Вони соціально не визначалися

(чи не були почуті та прийняті), не працевлаштовувалися (чи не могли

працевлаштуватися) і, на нашу думку, відповідно провадили

антисуспільний спосіб життя з декількох причин. Це такі категорії:

– достроково звільнені літні непрацездатні чоловіки й жінки без засобів

до існування та професійних навичок, котрі не мали рідних чи близьких

або були ними не визнані, відкинуті;

– особи, які, відпрацювавши на промислових будівництвах,

поверталися додому і не знаходили рідних або не були прийняті ними

(наприклад, сім’ї, які розпалися), а відтак опинялися «на вулиці»;

– бездомні й бездоглядні хворі або які захворіли за час виконання

покарання, котрих як безнадійних намагалися якнайшвидше виштовхнути

за межі своєї юрисдикції карально-виправні заклади;

– достроково звільнені жінки з малолітніми дітьми, котрі через

обставини не могли надовго (чи на когось) залишати дітей одних і

вимушені були разом з ними спекулювати, жебракувати, злидарювати у

пошуках кращої долі;

– малолітні, які через певні обставини (смерть матері, рішення про

надання опіки тощо) були направлені до рідних чи для влаштування до

інтернатів, але у пошуках «романтики»чи тимчасового пристосування до

життя на вулиціобрали крадіжки чи бродяжництво основним його способом;

– особи, котрі повністю відбули покарання чи достроково звільнені за

воєнні, політичні чи кримінальні злочини, отримували довічне тавро

зрадників, злочинців, часто були відкинуті рідними і близькими, цим

ускладнювалося і їхнє працевлаштування;

Дезертири. Жорстокість щодо порушників дисциплінарних вимог

трудового законодавства у післявоєнні часи ще давалася взнаки, саме вона

породила цілком специфічну групу девіантів – дезертирів.

До трудових дезертирів зараховувалися особи, які порушили укази

Президій Верховної Ради СРСР від 26 грудня 1941 р. «Про відповідальність

робітників і службовців підприємств воєнної промисловості за самовільне

залишення цих підприємств». Основною причиною дезертирства були

значні фізичні навантаження, жорсткий виробничий режим, нестерпні

соціально-побутові умови.

Малозахищені соціальні групи (інваліди та діти). Гонитва за

дотриманням планових показників торкнулася й соціальної сфери. Навіть

щодо такої малозабезпеченої і малозахищеної категорії населення як

інваліди державний інтерес було поставлено вище загальнолюдських

цінностей. У рішенні Міністерства соціального забезпечення УРСР за №

109с/ІІ від 22 травня 1947 р. зазначалося, що основним недоліком роботи

Лікарсько-трудових експертних комісій (ЛТЕК) є завищені медичні вимоги

до осіб ІІ групи інвалідності, яка на той час складала по Україні 32,8% від

загальної кількості інвалідів. І це замість 23% в РРФСР! ЛТЕК провели

відповідні заходи, проте з жовтня 1946 р. до травня 1947 р. чисельність ІІ

групи знизилася лише на 4,8%627. І це незважаючи на те, що ще у квітні

1947 р. міністр соціального забезпечення УРСР Ф. Ананченко звітуючи

«Про хід виконання постанови ЦК КП(б)У від 16 вересня 1946 р. “Про

покращення роботи органів соціального забезпечення”» прямо заявив, що ІІ

група інвалідів в УРСР не повинна перевищувати 20%628. Влаштоване

партверхівкою таке собі соцзмагання за погіршення життєздатності

відповідної категорії інвалідів значно зменшувало їх грошові статки. Адже

фізичні каліцтва залишалися, й при реальній неспроможності

працевлаштуватися інваліди змушені були поповнювати лави «людей

вулиці». А це був значний прошарок нужденних. Зокрема, в органах

соціального забезпечення УРСР станом на 1 травня 1947 р. на обліку було

інвалідів Вітчизняної війни та праці 1 млн. 8 тис. осіб, у т .ч. інвалідів І

групи 24 тис. 300, ІІ – 386 тис. Працевлаштовано інвалідів Вітчизняної

війни ІІ групи було лише 129 тис. (або 82%), І групи – 2 тис 4 (17%);

інвалідів праці ІІ групи – 156 тис. (77%), І групи – 1 тис. 837 осіб (15%)629.

Відтак, неохоплена допомогою частина калік ще на довгі роки залишалася

постійним джерелом соціальної нестабільності в українському суспільстві.__

Підсумовуючи, можемо виділити головні чинники девіантних проявів у

повоєнній Україні:

– повоєнні складності посилені голодом й розрухою ускладнили

суспільні відносини, залишалася високою їх замілітарізованість;

– примусові й добровільні (вимушені) міграції змінили усталену,

традиційну соціальну структуру міст і сіл республіки;

– прийняття суспільством значної маси амністованих і демобілізованих

з їх своєрідним сприйняттям оточуючих обставин і зміненою психологією;

– популяризація й поширення іншого бачення рівня життя й культури,

міжособистісних відносин;

– світоглядні зміни спричинені перебуванням радянських людей за

кордоном;

– психологічний злам, викликаний перебуванням в таборах і тюрмах,

який негативно вплинув на стабільність у суспільстві;

– існування в суспільстві значної кількості невлаштованих (робота,

житло) та упосліджених громадян;

– ускладнення етнічного чинника внаслідок нестабільної соціальної й

міжнаціональної ситуації на новоприєднаних територіях.

Всі ці фактори, їх взаємовпливи, взаємопосилення виступили

спонукаючим чинником для проявлення девіантних вчинків, визначили їх

особливості, корегували їх природу. Щодо конкретного вияву, то за

характером життєздатності й перспективності розвою в умовах повоєнної

України, правопорушення можна розрізнити за такими типами:

– з організацією мирного життя деякі з них відійшли (наприклад, воєнні

злочини, дитяча й доросла безпритульність);

– інші втратили зростаючу динаміку, стабілізувалися (наприклад, тяжкі

злочини, спекуляція, самогоноваріння);

– окремі залишилися сталими (наприклад, зловживання посадовими

можливостями, побутова злочинність, пиятика);

– порушення, пов’язані з дозвілєво-відпочинковими практиками, несли

в собі залишки непівських вольностей (наприклад, вживання легких

наркотиків, проституція);

– деякі з мирним життям значно розширилися, поглибилися

(наприклад, посадові злочини, проституція);

– інші продовжували виникали час від часу (наприклад, політичні виступи, агітації).

Загалом, ми можемо стверджувати, що ніякі історичні катаклізми,

політичні переустрої, переважаючі культурні традиції чи глибина

сприйняття релігійних постулатів не спроможні були порушити сутнісну

природу людини. Всі ці умовності лише притуплювали, ненадовго

відволікали індивіда від виказування соціуму своєї природності. Подібну

самодемонстрацію не могли зупинити ніякі формально-правові

перестороги чи рівень традиційних усвідомлень співгромадян. Єдиним

критерієм самодисциплінування індивіда в соціумі були і залишаються

його власні переконання, рівень рішучості для їх виказування та гострота

існуючих глибинних природних потягів. А стримуючим поведінковим

чинником є наявність внутрішніх регуляторно-стримуючих важелів.

Існування девіаційних проявів у суспільстві є чи не найприроднішим

елементом складної структури будь-якого людського угрупування. Вони

розвивають, трансформуються разом з модернізацією людської соціальної

сутності. Можна сміливо стверджувати, що завдяки існуванню в соціумі

девіацій ми пізнаємо критерії норми, а також «нормальності». Адже в

кожному типі суспільства різниться ступінь громадського прийняття,

толерантності щодо девіацій, що залежить від відкритості соціуму, його

здатності до змін. Саме на рівні повсякденного життя, за твердженнямМакса Вебера646, відбувалося неусвідомлене змішування цінностей,

глибоко ворожих одна одній, зумовлене частково психологічними,

частково прагматичними причинами.