3. З встановленням німецької влади на окупованих територіях був проголо-

шений закон про вільну дію православних церков та різноманітних релігійних

общин. З початком функціонування церков, в повсякденний розклад життя

сільського населення почали проникати релігійні обряди. Люди почали відспі-

вувати померлих та хрестити дітей. Згідно заведеній раніше традиції у дні

християнських свят в церквах влаштовувалися релігійні відправи та богослу-

жіння. У випадках, коли в селі не було церкви, громада пристосовувала під

неї якусь з сільських будівель. Зазвичай для цього використовувалась школа

або інше нежиле приміщення. Для переобладнання його на церкву над входом

до будинку прибивався дерев'яний хрест, а саме приміщення освячувалося.

Селяни зносили туди різне церковне приладдя, ікони та інші речі, які біль-

шість віруючих за радянської влади тримало по власних домівках. Ось як зга-

дує про це мешканець с. Гайшин Переяслав-Хмельницького району Київської

області Біляй Макар Федорович: «При німцях вона [церква] й началася, вона

в нас до німця не працювала. Так стояла, то зерно було... А при німцях якийсь

там появився батюшка, з Києва чи з куда, і открили церкву. І тоді як і наші

війшли, вона так і осталася. Люди знов позносили ікони, рушники і більше не

займали їх»70.

Стосовно діяльності церковних установ на окупованій території у зведен-

нях партизанських загонів повідомлялося про те, що їх відкриття з самого по-

чатку викликало жвавий інтерес у населення, яке з зацікавленням почало їх

відвідувати. При церквах утворювалися церковні хори, у яких співали охочі

селяни. Службу в них правили колишні попи, дяки або ті селяни, які знали

порядок релігійних відправ. Основний контингент парафіян у них складали

люди старшого віку71. Для них, на відміну від решти населення, дозволено було

відвідувати церкви у дні виконання важливих сільськогосподарських робіт.

У повідомленні одного з партизанських загонів від 3 січня 1942 р. про

характер відвідування населенням церков в окупованих селах Київщини заз-

началося: «До церкви ходять виключно старики, люди середнього віку йдуть

лише для того, аби не привертати до себе увагу... Релігійні підмічають хто не

ходить до церкви і погрожують донести коменданту, що мовляв такий то

співчуває більшовикам. Деяка молодь відвідує церкву з цікавості»72. Стосовно

пробудження релігійного життя в селах центральної частини України, житель

села Мойсенці Іркліївського району Полтавщини Ф. Кушнір записав у своєму

щоденнику: «В хатах люди знову ставили святі образи та прибирали портре-

ти партійних керівників. Жінки надівали на шиї собі і дітям своїм хрестики

як і колись було»73.

Релігійне життя в умовах окупації проходило під диктовку представників

німецької влади. Так, місцева влада в обов'язковому порядку примушувала

селян хрестити всіх дітей віком 10—12 років. Ходили чутки про те, що усі

нехрещені діти будуть розстрілюватись74. Ця обставина змушувала селян

дотримуватись вказівок німецького керівництва та виконувати необхідні обря-

ди. Окупантами також видавалися спеціальні розпорядження про хрещення

всієї нехрещеної молоді, вводилася практика сповідування75. Траплялися ви-

падки, коли в окупованих селах встановлювався такий порядок, за яким, при

зміні священика, селянам слід було проходити повторне хрещення. Так, в с.

Жаботин Кам'янського району Кіровоградської області подібна ситуація мала

місце тричі76. У селах Київської області мешканцям заборонялося проводити

поховальний обряд без присутності священика. Лише переконавшись в тому,

що похорон проходитиме за його участі, місцевий комендант виписував

відповідний дозвіл на його проведення77. Існував також порядок, коли ховати

померлих селянам дозволялося лише у години вільні від роботи. (З наказу ше-

фа Бородянського району Київської області від 15 жовтня 1942 р. «Забороня-

ються похорони в робочий час. Похорони дозволяються зранку до початку ро-

боти або ввечері по закінченні робочого дня»)78.

За розпорядженнями німецької влади в селах, за участі всієї громади,

влаштовувалися молебні на честь героїчних подвигів німецьких солдатів,

відбувалася посвята в члени сільської поліції. Той же Ф. Кушнір у своєму що-

деннику записав: «В селі Скородистику 15.2.42. на релігійне свято в церкві,

що містилась в сельбуді, під час служби була сила миру, посвящали якогось

прапора, знамя для поліції»79. В обов'язки священиків входило переконувати

селян не боятися виїжджати на роботу до Німеччини, не вступати у зносини

з партизанам, виконувати розпорядження діючої влади тощо. Про це свідчить

запис у щоденнику А. Мироненка, жителя с. Мельники Кіровоградської об-

ласті: «13 червня. Неділя. Зелені свята. Звечора в церкві піп читав людям

відозву, щоб йшли в Німеччину на роботу, і щоб батьки не заперечували, бо

німці дали волю молитися, а раніше це було заборонено»80.

Про вплив релігії на життя селян свідчить той факт, що під час Великод-

ня в селах Київщини скасовувалась комендантська година, а селяни розважа-

лися співами, піснями бандуристів та грою акторів аматорських театрів81.

Разом з тим, все працездатне населення села змушене було щоденно пра-

цювати в полі на збиранні врожаю, включаючи недільні дні та дні великих

церковних свят. Так, в районах правобережжя Київської та Кіровоградської

областей влітку 1942 р. німецькі окупанти забороняли проведення вечірніх

суботніх та обідніх недільних богослужінь. Селянам заборонялось відмічати

релігійні свята, якщо ті збігалися в часі з проведенням важливих господар-

ських робіт або заважали виконанню трудових повинностей. Служба Божа

заборонялася також і на великі релігійні свята, які припадали на будні дні

(Пречиста, Спас)82. В акті з розслідування фашистських злочинів в м. Пере-

яславі у період тимчасової окупації від 27 вересня 1943 р. повідомлялося про

те, що відправляти богослужіння в церквах району можна було лише у строго

визначені дні та години. У деякі періоди сезонних робіт, як то жнива, косовиця,

молотьба служити в церквах зовсім заборонялось. Задля забезпечення вико-

нання господарських завдань в останні дні окупації відправа повинна була

закінчуватися не пізніше 6-ї години ранку83.

Не дивлячись на таку тенденцію, слід визнати, що релігія в часи окупації

зайняла важливе місце в повсякденному житті сільських мешканців. В умовах

воєнного лихоліття, непевності у своєму майбутньому люди все більше звер-

талися до Бога, шукаючи в відвідувані церков та молитвах надію на поряту-

нок для себе і своїх близьких. Жінки молилися за повернення з фронту своїх

синів та чоловіків, ставили свічки за здоров'я та безпеку власних дітей та тих

своїх родичів, хто був забраний на примусові роботи до Німеччини. Не зва-

жаючи на складний характер існування сільських мешканців, до значної їх

частини повернулася набожність. Поряд з цим популярністю користувались

представники різних культів. Люди, бажаючи знати про долю своїх рідних,

зверталися до ворожок, розповідали один одному свої сни. Зокрема, мешканка

с. Єрчики Київської області згадує, що деякі жінки виносили з дому останнє

яйце за обіцяне повернення свого хазяїна84.

З початком окупації майже в усіх окупованих селах припинили свою робо-

ту клуби та інші культурно-освітні установи. Центр культурного життя селян

перемістився до традиційних селянських зібрань. Після відступу радянських

військ самі селяни, не чекаючи нічиїх наказів, порозтягували їхнє майно по

власних домівках. З клубів, шкіл, лікарень та інших закладів ними забирали-

ся всі будь-які більш-менш цінні речі – меблі, папір, скатерті, плакати та інше

майно. Таким чином, вже до фактичного початку німецької окупації більшість

культурно-освітніх установ виявилась непристосованою для виконання своїх

функцій. Окупаційна влада не стала здійснювати масштабних заходів з

відновлення їхньої роботи. Ті з клубів, будівлі яких залишилися вцілілими,

використовувалися нею для господарських цілей, або ж у них влаштовували-

ся церкви, що перебрали на себе їх функцію. У деяких великих селах німця-

ми все ж було організовано їхню роботу. Основним завданням роботи клубів,

як і раніше, була агітація населення. Комісар партизанського загону Київсь-

кого району Київської області Я. Носенко так описував один з таких клубів:

«На передньому плані висить портрет Гітлера, праворуч Петлюра, зліва Т. Г.

Шевченко з жовто-блакитними прапорами. Розвішані гасла: «Хто рано встає

– тому Бог дає», «Україна для українців» тощо». Ним же повідомлялося, що

у деяких селах по вечорах у клубах збиралася сільська молодь, для селян

влаштовувалися танці, грала музика, співалися старі національні пісні, зокре-

ма і сьогоднішній гімн «Ще не вмерла Україна» та інші85.

Як і за радянської влади, селянам демонструвалися кіносеанси. За інфор-

мацією німецьких каральних органів, їх показ викликав значну зацікавленість

у місцевого населення86. У пропонованих кінофільмах німці намагалися пока-

зати населенню всю могутність своєї імперії. Значна їх кількість була присвя-

чена перемогам німецьких військ у битвах з радянською армією. Поряд з кар-

тинами подібного спрямування, частина німецької кінопродукції, що потрап-

ляла до сільського кінопрокату, взагалі не несла ідеологічного навантаження.

Селянам демонструвалися звичайні фільми, що розповідали про буденне ні-

мецьке життя. Серед них траплялися мелодрами, комедії тощо. Восени 1942 р.

німецькі фільми, для зручності глядачів, стали супроводжуватися написами

українською мовою. А. Федоров відмічав «Є багато фактів, коли німці, як у

містах так і в сільській місцевості, демонструють населенню кінофільми

«Розгром частин Червоної Армії», «Взяття міста Києва, «Паління Москви».

Основною сюжетною лінією, пропонованих населенню стрічок, був показ

взяття в полон живої сили ворога, захоплення військової техніки тощо87.

Життя селян на окупованій території було позначене їх участю у заходах,

присвячених різноманітним подіям та роковинам. Представниками окупацій-

ної влади для селян влаштувалися культурні заходи по відзначенню річниць

визволення від більшовиків, Шевченківських та інших свят. Для цього меш-

канцями сіл заздалегідь готувались самодіяльні виступи. З-поміж селян відби-

ралися талановиті музиканти та співаки для участі у колективах художньої са-

модіяльності. В деяких районних центрах та крупних селах діяли капели бан-

дуристів, танцювальні хорові та інші колективи. Їх репертуар складався пере-

важно з українських народних творів, пісень Т. Шевченка, а також класичної

музики. У дні свят вони гастролювали селами районів88. Проте такі заходи не

носили достатньо масового характеру. Їх проведення залежало від багатьох

об'єктивних причин. Зазвичай вони відбувалися у селах з великою кількістю

населення, де окупантам вигідно було поширювати свій вплив більш гуман-

ними методами. Населення більшості сіл, що знаходилися далеко від центрів

округ, було позбавлене можливості спостерігати за подібними виступами та

того, аби самим брати в них участь. В таких селах селяни самі влаштовували

собі свята. У щоденнику Ф. Кушніра з цього приводу є такий запис: «У субо-

ту одна «молода» водила по селах дружки, які співали дружицьких пісень.

Воскресла старовина. Почалися весілля по селах. Жінки «розведьохи» приймають до себе у прийми то полонених, то своїх, аби була яка заведенька, щоб

погуляти з випивкою, піснями і танцями. Це був у селян такий своєобразний

настрій, що з нудьги веселилися»89. Єдиною суворою забороною, що діяла

стосовно святкування, було відзначення населенням комуністичних т. з.

«жовтневих» свят. Про це селяни не повинні були і думати. В тому ж щоден-

нику, його автор зазначав: «В дні Жовтневих свят по селах ніхто з селян про

свято ні мур-мур, наче його і не було»90. Натомість, стосовно відзначення

інших свят, Ф. Кушнір записав: «Новий 1943 р. святкували по новому, ніхто

нічого не працював, для веселості випивки ніде ніякої не було, люди були тве-

резі, невеселі. Різдво селяни святкували по новому і по старому. Так же і Но-

вий рік ніхто нічого не забороняв»91.

Окупанти намагалися не порушувати існуючу в селах традицію проведен-

ня з населенням колективних заходів. Ними відмічалися річниці звільнення

українського народу від більшовицького панування. Під час цих заходів ними

пропагувалися ідеї підтримки, особливо селянами, нової влади. У цьому плані

активно піднімалися земельні питання. У розрізі виконання своєї господарсь-

кої політики німецька влада влаштовувала для селян святкові гуляння з при-

воду відзначення свята Урожаю. Зазвичай, воно збігалося з наділенням селян

окремих господарств землею при переході від общинного до індивідуального

господарювання. Такі заходи пишно обставлялися німецькою владою. Як пра-

вило, вони проходили за безпосередньої участі її представників. З нагоди свя-

та до сільської громади звертався місцевий керівник, після чого для селян

влаштовувалися масові урочисті заходи, концерти та святкові обіди92.

Опис подібних заходів, що відбувались в українських селах, подано у що-

деннику Ф. Кушніра: «4.10.42. В неділю в Журбиному хуторі було велике на-

родне свято: це був поділ колгоспу на окремі двори, що колгосп зовсім

ліквідований. Варили добрий обід, на випивку зварили 120 пляшок самогону.

Німці були з Іркліїва, Золотоноші та Полтави. Хуторянам німці дали своєї

горілки 30 пляшок... Одному дідові старому дали зі свого столу хліба і риби.

Голові двору дали в подарунок дві пачки поганого табаку за те, що він висло-

вив їм щиру подяку від всіх селян. 18.10.42. В неділю у селі Первомайському

відбулося велике незвичайне для селян сільське свято з нагоди поділу колгос-

пу на окремі двори. На свято прибули високі гості, що оголошували до селян

промови. Всі вони зводилися до того, що тре робити і робити ще краще як ро-

били, бо це буде робота для себе. Після промов був розкішний обід з задовіль-

ними випивками. Люди випивши жваво загомоніли як це воно буде, як скрізь

поділять?»93.

В цілому ж, з огляду на політику Німеччини, відвідування масових заходів

не викликало особливого ентузіазму у більшості сільських мешканців. Для ос-

танніх існував великий ризик бути схопленим для відправки на примусові ро-

боти. Тому подібні речі сприймалися сільським населенням з великою осто-

рогою, а основна маса селян вважала за краще лишатися по своїх домівках. Зі

спогадів Забіяки Марії Юхимівни: «При німцю нічого його не було. В Німеччи-

ну ловили, так боялись і сходиться. Я ще мала була: приїхав якийсь концерт-

гіпноз, в школу. Зі старших ніхто не пішов. Побоялись що можуть там зачи-

нить і на Германію отправить, а дітвора побігла. І знаю номерок (білет) був

5 рублів. Українські були гроші, дівчинка на п'ятьорці. Дав мені батько п'ять-

орку, і я пішла в школу на той гіпноз. Там таке показували: не виливається

вода... таке. Ото один раз. Боялися і співать. Де ото гуляють дівчата і бо-

яться»94.__

4. «Запровадження німецького окупаційного режиму у Києві» – поділяється на три підрозділи. У першому – «Зміни у повсякденному житті киян з початком війни» – розкриваються особливості буття мешканців столичного міста, пов’язані з початком війни, а потім – окупацією. Суттєво вплинули на життя та побут городян мобілізація до лав Червоної армії, евакуація промислових установ, закладів освіти і культури та їх працівників на схід СРСР. Надалі життя пересічних киян зазнало змін внаслідок захоплення міста гітлерівцями. Нацистська окупація здебільшого мала негативний вплив на їх подальше існування. Кияни по-різному сприйняли захоплення міста. Кожен сам визначав для себе ставлення до нової влади та згідно з ним вибудовував модель поведінки у складних умовах.

Особливо негативно вплинуло на подальше існування киян в окупації знищення радянською владою харчових запасів та скорочення житлового фонду внаслідок бойових дій, проблеми у комунальній сфері.

Поглиблювала негативні процеси в окупованому місті політика німців щодо місцевого населення. Переслідування, терор, система заручництва надовго увійшли в життя киян. Від 19 вересня 1941 р. до 6 листопада 1943 р. окупанти стратили у Києві майже 200 тис. осіб.

Таким чином, життя мешканців столиці у перші місяці окупації зазнало суттєвих змін, оскільки відбулася не просто трансформація влади – стався кардинальний перелом у житті пересічних городян. Умови повсякденної життєдіяльності жителів міста змінились і визначалися тим, як тій чи іншій особі вдалося влаштуватися за нової влади.

«Формування і компетенція цивільних органів влади у м. Києві» – присвячений аналізу міських владних інституцій та їх структури. Гітлерівці оперативно сформували окупаційні органи в місті, переслідуючи головну мету – використати наявні ресурси з максимальною ефективністю для потреб Верхмахту. Генеральний комісаріат мав виконавчу владу та здійснював управління окупованою територією, міська комендатура виконувала військові завдання, серед яких і нагляд за місцевими органами управління. Для вирішення повсякденних запитів киян та регулювання життєдіяльності столиці зусиллями київської громади була створена міська управа, яка стала допоміжною структурою нацистських окупаційних органів і лише виконувала накази німецьких чиновників. Почергово її очолювали О.Оглоблин, В.Багазій, Л.Форостівський. Рішення міських голів не були легітимними і вимагали відповідних резолюцій генерал-комісаріату, в апараті якого переважали німці. Останні були байдужі до щоденних запитів громадян, наголошуючи на тому, що кияни повинні самостійно задовольняти свої потреби.

Діяльність поліційного та карального апарату спрямовувалася на підтримку окупаційного режиму шляхом неухильного дотримання та виконання наказів міської влади.

«Легітимаційні та режимні заходи щодо населення Києва в умовах "нового порядку" стверджується, що окупаційна політика передбачала певні легітимаційні заходи щодо киян (облік та реєстрація населення, запровадження документів, що засвідчують особу, ухвалення нормативних актів обмежувального характеру щодо пересування містом, оголошення комендантської години, організація певних соціальних заходів тощо). Втілення в життя цих намірів покладалося на міську та районні управи, комендатуру, помічників з місцевих мешканців.

Основними документами городян, що діяли протягом всього періоду окупації, були паспорти, перепустки, посвідчення та різноманітні довідки. Кожен з них мав певні правила видачі, терміни дії та територіальні рамки, в межах яких він був легітимним.

Документування і облік населення в окупованому місті стали невід'ємною складовою нацистського режиму й характеризували його концептуальні підходи у ставленні до мешканців міста.

– «Побутові запити киян та шляхи їх реалізації в роки окупації» – складається з трьох взаємопов’язаних підрозділів. У підрозділі 3.1 «Постачання та самозабезпечення міського населення продуктами харчування» з’ясовано можливості городян щодо отримання продовольства та шляхи вирішення цієї складної проблеми. Міська управа запровадила мінімальне постачання жителів Києва продовольством за картками, яке здійснювалося нерегулярно. Норми були диференційованими і встановлювалися для 4-х категорій. Передбачені за продовольчими абонементами ліміти продуктів не могли забезпечити фізіологічні потреби людини в їжі на належному рівні навіть для найбільш забезпеченої ІV-ої категорії киян.

Більшість мешканців відчували брак продуктів. Лише особи, які добре пристосувалися до життя при гітлерівцях, мали можливість на більш пристойному рівні підтримувати свій раціон. Останніх серед киян було незрівнянно менше, ніж тих, хто ледь-ледь зводив кінці з кінцями.

За весь період окупації лише базари визначалися різноманітним асортиментом продуктів харчування. Проте спекулятивні ціни (1 кг хліба в грудні 1941 р. коштував 120–150 крб, 1 кг сала – 1000 крб, 1 кг вершкового масла – 800 крб; десяток картоплин – 10–15 крб, склянка пшона – 15 крб, солі – 10 крб, 1 л молока – 30–40 крб) та низька зарплата (в середньому 477 крб) зводили нанівець зусилля киян з вирішення продовольчої проблеми.

Жодне з джерел постачання і самозабезпечення киян продовольством (базари, мінки, спеціалізована торгівля, заклади громадського харчування) у часи окупації не гарантувало стабільного отримання продуктів.

«Специфіка постачання киян предметами щоденного вжитку» визначено, що упродовж всієї окупації існувала гостра потреба в одязі та взутті. Багато людей втратили свої речі під час бомбардувань чи пожеж, реквізицій окупантів, через вимушений обмін одягу на продукти. Зовнішній вигляд столичного мешканця визначався статусом, який він мав за німців. Починаючи з 1942 р. широкого розповсюдження серед цивільного населення набув військовий одяг. Назагал мешканці столиці вдягалися одноманітно, переважали темні кольори. Люди намагалися у такий спосіб не привертати уваги окупантів.

Поряд з одягом та взуттям складною була ситуація з предметами щоденного вжитку. Широкий асортимент товарів щоденного вжитку був представлений на київських базарах та ціни на них були зависокими для пересічних киян.

«Житлові умови мешканців міста» йдеться про те, що упродовж нацистської окупації актуальним і вкрай важливим для людей була наявність житла. Німці встановили суворий контроль у житловій сфері, уповноваживши однойменний відділ міської управи вирішувати питання такого характеру, і залишивши кращі помешкання для власних потреб. У квартирах, призначених для пересічних киян, були відсутні елементарні побутові зручності (водогін, електроенергія, центральне опалення, ліфти тощо). Непридатність житла доповнювалась відсутністю ліжок, постільної білизни, меблів, які були знищені внаслідок пожеж та вибухів. Зазвичай міська влада взагалі залишала киян напризволяще, сподіваючись, що вони самотужки знайдуть собі притулок. Тільки окремі категорії городян користувалися перевагами в отриманні квартир (функціонери окупаційної адміністрації, фахівці, які приїжджали за викликом у Київ – лікарі, інженери тощо).

Політика окупантів стосовно забезпечення мешканців Києва як житлом, так і іншими елементами повсякденного побуту, орієнтувалася виключно на обслуговування інтересів гітлерівців та здійснення запланованих задумів у сфері місцевого господарства і пограбування матеріальних цінностей міста.

«Вирішення медичних та культурно-освітніх запитів киян в умовах «нового порядку» – складається з трьох підрозділів. «Санітарно-епідемічна ситуація в Києві та медичне обслуговування мешканців столиці» розкрито можливості киян з отримання медичної допомоги, проаналізовано санітарно-епідеміологічну ситуацію в місті. Загальне погіршення стану здоров’я киян стало наслідком руйнування установ системи охорони здоров’я, недосконалого матеріально-технічного забезпечення медичних закладів, браком кадрів, відсутністю лікарських препаратів. Поширенню хвороб сприяли незадовільні умови проживання та харчування, низький рівень діагностики і профілактики, несвоєчасність медичної допомоги, загрозливий санітарний стан міста, знищення системи комунального обслуговування об’єктів міського господарства.

Найпоширенішими хворобами упродовж окупації були висипний та черевний тиф, віспа, дизентерія, холера, серед дітей та осіб похилого віку – туберкульоз. Міські заклади охорони здоров’я не мали належних коштів для вакцинації населення, віддавали перевагу профілактичним заходам, що в роки війни не мало належного впливу на зниження рівня захворювання серед цивільного населення.

Поступово пересічні киян практично втратили доступ до медичних послуг, оскільки міська влада запровадила за них фіксовану плату. Запис до лікаря коштував 5 крб, виконання процедур – від 2 до 200 крб залежно від складності операції; виклик лікаря додому – 25 крб, стаціонарне лікування мінімум 20 крб на добу без харчування. Тому значної популярності в той час набули послуги приватних лікарів, знахарів тощо.

«Мистецьке життя киян» зазначається, що буття міських мешканців при німцях не обмежувалося вирішенням суто побутових проблем. У городян існували й інші запити, реалізація яких перебувала у культурно-мистецькій сфері. Політика окупантів у галузі культури спиралась на загальні засади нацистської расової теорії й орієнтувалася на духовну деградацію місцевого населення та вивезення культурних цінностей з міста.

Завдяки зусиллям української громадськості вдалося налагодити діяльність театрів, кінотеатрів, музеїв, бібліотек тощо. Хоча функціонували вони переважно для окупантів і задовольняли, в першу чергу їх смаки, та для киян вони стали важливим засобом відволікання від страшних окупаційних буднів. Особливою популярністю серед городян користувалися вистави драматичного й комедійного жанрів, але більшість тогочасних постановок мали аматорський рівень та відзначалася непрофесійною акторською грою.

«Освітні потреби киян та можливості їх задоволення» йдеться про те, що важливою складовою духовного життя суспільства в умовах окупації була реалізація освітніх запитів киян. Німці не були зацікавлені у підвищенні освітнього рівня мешканців столиці, що й стало основою політики окупантів у цій сфері.

Зусиллями місцевих вчителів вдалося відновити лише незначну кількість навчальних установ («народних шкіл», загальних освітніх закладів, професійних училищ, технікумів, вузів), які лише частково могли задовольнити запити киян в отриманні освіти. На заваді навчально-виховному процесу стало руйнування закладів освітньої галузі, брак приміщень, підручників, обладнання, палива, прагнення окупаційної влади змусити педагогічний персонал активно співпрацювати з органами влади у сфері навчання та виховання дітей.

На школи окупанти покладали завдання зі здійснення «дебільшовизації» дітей, виховання у підростаючого покоління поваги до «визволителів» та почуття покори їм, перетворення його на лояльний до влади елемент. Училища та технікуми мали задовольнити потреби рейху у фахівцях вузького профілю, здатних слухняно виконувати вказівки німецької влади.

Для дітей міста школи стали засобом отримання карток на продукти харчування, для влади – забезпечення надійного обліку кількості дітей, яких можна було використати на примусових роботах.

Унаслідок проведеного дослідження автор виносить на захист наступні положення та висновки:

1. Аналіз стану наукової розробки теми засвідчив, що до нині вона не стала предметом спеціального наукового вивчення. Використана джерельна база достатньо репрезентативна для всебічного висвітлення визначених питань.

2. Адміністративний та поліційний апарат, створений в окупованому Києві, спрямував свою діяльність на реалізацію поставлених нацистськими зверхниками завдань. Запровадження «нового порядку» у місті передбачало налагодження діяльності вертикалі влади, найнижчий щабель якої посідала міська управа. Рішення останньої не мали правочинності без санкцій міського комісаріату.

3. Однією з найсерйозніших проблем, з якою зіткнулися кияни протягом нацистської окупації, стало продовольче питання. Восени 1941 р. міська управа запровадила нерегулярне карткове постачання. Проте передбачені продуктовими абонементами норми могли забезпечити лише мінімальні фізіологічні потреби людського організму. Тому городяни шукали інші джерела забезпечення. Головну роль при отриманні продовольства відіграли базари, де домінували бартерні відносини.

4. Буття городян ускладнював дефіцит предметів щоденного вжитку. На весь період перебування гітлерівців у Києві з полиць торгівельних закладів зникли одяг, взуття, посуд, сірники, гас тощо. Головним місцем, де городяни могли придбати зазначені товари, були базари, інколи комісійні магазини. Часто витрати на продукти харчування забирали усі гроші міських мешканців, не залишаючи їм коштів на будь-що інше.

5. Задоволення потреб у теплі, безпеці, відпочинку людина знаходила у квартирі, де мешкала. Політика міської управи у сфері вирішення житлових проблем киян змінювалося від дозволу займати вільні квартири до жорсткої заборони самовільно переселятися з одного приміщення в інше.

6. Тяжкі умови життя, виснажлива праця негативно позначалися на здоров’ї городян. Значного поширення набули інфекційні захворювання. Серед дітей та осіб похилого віку прогресував туберкульоз. Сміття на вулицях міста, забруднена вода, непоховані мерці ускладнювали епідеміологічну ситуацію в Києві. Прагнення окупантів убезпечити своє існування у місті змушувало їх вживати заходів щодо придушення спалахів інфекцій.

7. Життя киян у часи нацистської окупації не обмежувалося забезпеченням своїх елементарних потреб у їжі, одязі та житлі. Культурно-просвітницькі традиції столиці України, соціально-демографічний склад її мешканців диктував відповідні вимоги та зумовлював певний ритм діяльності мистецьких установ і функціонування освітянської сфери. Культурне життя в Києві, пройшовши спочатку фазу загального піднесення і сподівань, чому сприяла самовіддана діяльність окремих митців, досить швидко зазнало краху під тиском брутального нацистського режиму. Перешкоджала належній діяльності культурно-освітніх організацій і політика окупантів щодо вивезення культурних цінностей із захоплених територій.

Упродовж 1941–1943 рр. київські діти могли здобути освіту у чотирирічних школах (так званих народних) та семирічних, отримуючи лише мінімум визначених окупантами обсягів знань. Ускладнювали умови навчання брак приміщень, палива, підручників, навчального приладдя тощо. Проте педагогами працювали колишні радянські освітяни. Не всі з них бажали співпрацювати з окупантами, а тому прагнули позбавити навчальний матеріал політичного підтексту, звести до мінімуму передбачений німецькими програмами ідеологічний вплив та навчати дітей основам свого предмету.

Заходи міської управи з вирішення повсякденних проблем киян позначалися вибірковістю та періодичністю. Городяни залишалися наодинці з усім спектром різноманітних проблем і змушені були самостійно їх вирішувати.

5. Джерельною базою даного огляду є 30 біографічних інтерв'ю з колишніми

«остарбайтерами», які були зібрані автором у 2002—2006 роках. Частина

інтерв'ю були записані для Міжнародних проектів: збору документальних

свідчень про долі людей, що в роки Другої світової війни залучалися до раб-

ської та примусової праці на території Третього Райху9 та «Книга пам'яті

колишніх в'язнів концтабору Дахау»10. Дев'ять усних історій опубліковані в

збірнику документів11. Отримані розповіді очевидців мають вигляд напіввід-

критого біографічного інтерв'ю (тривалістю від 45 хвилин до 6 годин), запис

якого відбувався без структурованого питальника. Інтерв'ю в рамках міжна-

родних проектів записувалися за відомою методикою, розробленою німецькими

соціологами Ф. Шютце та Г. Розенталь12. Вона передбачає три фази в прове-

денні опитування: першої відкритої, коли респондент у довільній формі роз-

повідає про своє життя, другої – уточнюючої, та третьої фази відкритих запи-

тань, під час якої інтервю'ери задавали питання стосовно почутої розповіді,

або розпитували про періоди й моменти, що були опущені респондентом.

У результаті проведення подібного інтерв'ю маємо отримати широку автобіог-

рафічну розповідь. Для подальшого аналізу надзвичайно важливе існування

оцієї відкритої частини інтерв'ю, коли респондент довільно обирав сюжети

для своєї біографічної розповіді.

Соціальний профіль вибірки респондентів має таку картину: із 30 записа-

них інтерв'ю, порівну опитано жінок та чоловіків. Вік опитаних очевидців

приблизно – 80—82 роки, тобто це особи 1923—1925 року народження, яким

на початку війни було 15—18 років. П'ятеро респондентів були на початку

війни молодшого шкільного віку. Визначаючи географію проведених інтерв'ю,

найбільший вплив мав той факт, де, в якій місцевості перебував очевидець

на час окупації. Згідно цього критерію 7 респондентів перебували у Києві,

12 проживали у селах Київської області, були також записані інтерв'ю жителів

Житомирської, Полтавської, Черкаської, Чернігівської, Луганської та Дніпро-

петровської областей. Тобто переважно були опитані жителі Центральної та

Північної України – території, яка під час нацистської окупації входила до

РКУ.

За соціальним походженням переважна більшість респондентів (18) були

селянами, десятеро – мешканцями міст, ще 4 походили із сільської

інтелігенції. Ще декілька зауважень щодо родинного становища опитаних

очевидців. Половина респондентів в ранньому дитячому або в підлітковому

віці втратила батька або матір, причому за досить трагічних обставин – це

голодомор, сталінські репресії, ще третина втратила найближчих родичів під

час війни. За рівнем освіти респонденти розподілилися так: 10 мали вищу

освіту, 12 – середню, решта – початкову. Такий стан звісно не відображає

реальної ситуації з освітою в середовищі колишніх примусових робітників.

Біографічна структура кожного інтерв'ю приблизно складається з трьох

частин: життя до війни, війна та повоєнний період. Цілком очевидно, що

домінантну роль у розповіді відведено опису подій воєнного часу, й досвіду

перебування на примусовій праці в Німеччині, бо саме таке завдання стави-

лося перед опитуваними. Спогади про окупаційний період займають не одна-

кове місце в розповідях респондентів, і часто головною причиною цієї

відмінності виступають не індивідуальні характеристики очевидця, а геог-

рафічний та соціальний фактори. Тобто, де, в якій місцевості, в місті чи селі,

Нацистський окупаційний режим 167

жив під час окупації оповідач. Саме відмінність у презентації подій окупацій-

ного життя для мешканців міста і села стала поштовхом для даного дослід-

ження. Увагу привертає наявність у першій наративній частині інтерв'ю

розлогих, детально структурованих оповідей про життя за німців у киян

(переважно використані спогади жителів столиці), та майже повна відсутність

сюжетів про цей період у мешканців сільської місцевості, опитаних для наз-

ваних проектів. З'ясування причин подібного явища становить основну мету

цієї роботи.

Наративи жителів великих міст (у даному випадку Києва) складаються з

невеликих історій та описів окремих випадків із власного повсякденного жит-

тя, «нанизаних» в хронологічній послідовності, про те, як вони харчувалися,

як добували їжу, як пристосувалися до реалій життя їх сусіди й знайомі.

Більшість опитаних обов'язково починають розповідь з моменту зустрічі з

першими німецькими військовими. В одних випадках подібна зустріч, набли-

ження якої з жахом чекали кияни, виявилася досить ординарною, чому були

здивовані й самі респонденти:

И однажды мы выходим, (краткая пауза) утром, из бомбоубежища, и стоит

солдат. Так знаете (краткая пауза) расширив ноги, закатанные рукава и напе-

ревес с автоматом. (краткая пауза) Ну мы сразу: «А, это не наш». Это шото-

то такое, знаете, серо-зеленая одежда. (краткая пауза) Вот. Ну и подумала я:

«Вот они какие немцы». [...] Вроде они какие-то не страшные были…13

В іншому випадку, очевидці звертають увагу на те, що прихід німців у

Київ для багатьох мешканців міста – це була подія небуденна:

Особенно вот приход немцев в Киев… да это было 19 сентября. Мы с сест-

рой стояли… пошли на Крещатик и вот… […] Огромная толпа людей собралася.

И вот запомнилось, шо немцы въезжали от филармонии на мотоциклах. И весь

асфальт был усеян букетами цветов. Цветы, цветы, цветы – их бросали цве-

тами14.

Тільки в одному інтерв'ю описується «очікувана» поведінка завойовника:

А потом, когда уже кричат «Немцы! Немцы!», пришли к нам. И они сразу

же в комнату ворвались: «Хлеб! А… Брот! Цукор!» «Брот, цукор» начали гово-

рить. Забрали, конечно, брот и цукор и еще мыло у нас было такое красивень-

кое… не то белка, не то хто его знает шо, – тоже забрали. Понравилось мило.

Ну а так ничего не хулиганили15.

Сюжет про першу зустрічі з німцями виступає своєрідним вступом, зав'яз-

кою подальшої розповіді, яка часто спростовує або підтверджує перше вра-

ження оповідача. Цей сюжет можна розглядати і як важливу подію, що дійсно

закарбувалася в пам'яті очевидця, і як протиставлення власного досвіду

офіційному радянському дискурсу про нацистську окупацію, де завойовники

найчастіше зображалися «кровожерливими звірами».

Поряд із тематичними замальовками таких неординарних подій окупації

як пожежі на Хрещатику, розстріли в Бабиному яру, трагедія радянських

полонених, які обов'язково згадують оповідачі не залежно від того, чи вони

передають власний досвід, чи переказують події, про які говорили оточуючі,

все ж найбільше сюжетів в біографічних оповідях киян про щоденні пробле-

ми: облаштування житла, нестача одягу, а найбільше – голоду й різних спо-

собів пошуку харчів.

Ну а дальше, дальше, как вот жизнь протекала… В общем-то довольно

сложно, особенно в отношении продуктов… Потому что, ну где-то до зимы, до

начала сорок второго там были какие-то запасы картошки, вот, этих самых,

морковки, этих круп, оставшихся еще с довоенных времен (вздыхает). Ну а

дальше? Дальше, конечно, становилось все более сложно жить. Именно, с точ-

ки зрения добывания продуктов16.

168 Т. Пастушенко

Найпоширенішим способом роздобути їжу більшість киян назвали

«мєнку», тобто походи в навколишні села, де обмінювали різні промислові

товари на продукти харчування, якщо звичайно було що міняти.

Начался голод. Началось с того, что нам нечего было кушать. И вот мы

несчастные пожитки: от папы какой-то кожух был, какие-то сапоги его были,

костюм его был – и мы ходили менять17.

Мешканцям Києва доводилося ходити за 60—100 км від міста, оскільки в

найближчих селах нічого було обміняти. Своєрідним мистецтвом було вміння

пронести роздобуту їжу через поліцейські патрулі, що стояли на підступах до

міста. Характерно, що оповідачі, як серйозну допомогу родинному бюджету на-

зивають збирання недопалків на центральних вулицях Києва й продаж випот-

рошеного з них тютюну на базарі, жебракування, дрібні крадіжки, але зовсім

не називають «легальні» способи виживання у великому місті – це робота на

підприємстві чи в міській установі. Проте архівні документи й опубліковані

спогади очевидців свідчать, що офіційна праця на підприємстві давала певні

гарантії виживання (зарплата, продуктовий пайок), легалізувала становище

особи, захищала від вивезення в Німеччину. Цей феномен можна пояснити та-

кими припущеннями. Більшість опитаних киян були підлітками або дітьми в

роки окупації, тому ні вони, ні їх матері не мали можливості влаштуватися на

роботу, і такий спосіб виживання не знайшов відображення у їх спогадах.

Можливо, в даному випадку, спрацював стереотип про роботу як «співпрацю»

з ворогом, коли будь-яка праця під час окупації кваліфікувалася як праця на

ворога й автоматично як колаборація.

Варто зазначити, що для усних історій мешканців Луганської області,

економічна тема не стала провідною в біографічному блоці про окупацію.

И вдруг… сидим и едет… мотоцикл, едут разодетые немцы. В белых рубаш-

ках такие… галантные, у кого гармошка в зубах. Все – едут немцы. Оккупи-

ровали наш город.

Ну и тогда начали вывешивать кругом эти объявления, которые заканчи-

вались словами, что за «неповиновение – смерть». И вот еще страшный приказ.

Потому что он касался и нас: «Всем немедленно зарегистрироваться на бир-

же…». Появились полицаи. Ну наши одногодки… может на год, на два старше

нас. Они учились с нами в одной же школе и вроде бы хорошо знали друг дру-

га. И вдруг они стали полицаями. Притом такими жестокими полицаями. Нем-

цам служили верно. Немцы зарегистрировали всю молодежь… нашего возраста,

зарегистрировали на бирже. Отправляли эшелонами в Германию18.

Для авторки цитованого інтерв'ю основні зміни були в політичній площині

життя. «Кругом эти объявления, что за «не повиновение – смерть». И вот еще

страшное «всем немедленно зарегистрироваться на бирже…». Для неї поняття

«окупація» означало вивезення в Німеччину. Чому? З одного боку, вона

дійсно була депортована в Німеччину через два місяці після вступу німецьких

військ. З іншого: голодування, походи в село за продуктами, розкопки тери-

конів у пошуках вугілля для опалення жител – все це її родина зазнала після

початку війни і до нацистської окупації, тому скрутне життя й матеріальні

нестатки не були напряму пов'язані в її свідомості з приходом німецьких

військ.

Для опитаних жителів села характерна майже повна відсутність в нара-

тивній частині інтерв'ю розповіді про початок війни і життя під час окупації,

вона окреслена тільки констатаціями окремих фактів, що були важливі для

пояснення обставин виїзду до Німеччини: був староста, поліцаї і вони виганя-

ли до Німеччини, взяла в дорогу хліб, бо за німців вродив ячмінь тощо. Для

значної частини інтерв'ю сільських жителів була характерна така формула:

«війна» тотожна «праці в Німеччині».

Нацистський окупаційний режим 169

У розповідях про вивезення до Німеччини цікавим чином з'являються ма-

ловідомі сюжети, пов'язані з нацистською окупацією, зокрема про радянських

військовополонених. Детально пояснює цей феномен мешканець Київської

області Михайло Митрофанович К.:

А тоді вже в Германію як... То в нас у селі було багато воєнноплєнних. Яким

путьом. Староста. Тоді ж було, шо староста мав право брать на поруки с ла-

геря до себе. То в Білій Церкві був лагер. То староста наший їздив, цей Михай-

ло Карпович (сміється), всігда п'яний. […] Дак він їздив в лагер він багато

привіз воєнноплєнних. От. То він і односельчан і чужих всіх брав. Да брав. Тоді

ж як давали рознарядку на село, скільки то – і в Германію… То він в первую

очередь воєнноплєнниї усі отправив19.

У декількох випадках спогади про події окупації виникають, як аналогія

або протиставлення до подій, свідком яких були респонденти в Німеччині.

Так Антоніна Прокопівна О. у великому оповідному монолозі про грабунки

німецьких солдат виправдовує пораду радянського офіцера щойно звільненим

дівчатам-остарбайтеркам піти взяти щось собі із речей у пустих будинках

австрійців.

Правда нам сказали, ви ідіть, заходьте до їх туди і забірайте, потому шо

в нас усе позабирали, пограбили в нас усе, так шо ви приїдете і будете голі й

босі. От. Я думаю, ми й так були голі й босі. Да. І правда, він правду сказав,

шо в нашій сем'ї було п'ятеро дітей, і забрали кожух, один кожух був на всю

семью. Так вони шо ті німці казали? «Крік» – «Война». Ви й так можете бути

тут, а нам нада на фронт. І одіяло забарали, все позабирали. Їм плювать, шо

в тебе діти голі осталися20.

У спогадах Оксани Дмитрівни П. навпаки йде протиставлення поведінки

радянських солдатів у Німеччині та німецьких в Україні:

А тоді, як ми прийшли в цей дім, де я ночувала, дак ото все добро, що то

їхнє, порозбиване, на дротах висіло (голосно)! Порозпатрошуване, то ума не-

постєжимо... А там дівчинка була, вона год 14-ть мала, може, год 15-ть, ми з

ними [разом були]. І та дівчинка як кричала: «Муті, муті, мамо». Муті, муті,

то казали, насильничали, понімаєш ти. Дак я казала: «Таких сволочей, як наші,

ото хай воно записується, таких нема ніде». А німці, вони, може, нас гидува-

ли, а може... Як вони прийшли, так у нас тільки воші були, більше нічого. […]

Так, як ввійшли до нас три солдати, німці [...] Так я стояла коло лави... А сест-

ра встала і коло прилавка, коло печі так стояла. А ті троє хлопчиків... […]

І це вони по лаві йшли аж до столу туди... І ця Катерина, що сама задня ішла,

і купочки клала, бо тоді ні штанів, ні нічого не було. Так ото із полотна соро-

чечка пошита і все (коротка пауза). Дак ті стоять, ті три німці... значить,

каже один: «Гот, гот!» (коротка пауза) […] Боже, Боже. А тоді двоє зразу

вийшли, а один залишився, витягнув із сумки коробочку із рафінатом і дітям

дав всім троїм по грудочці сахару. А нам не дав. І пішли, і в нас не ночували

німці21.

Ці дві жінки описують різну поведінку окупантів, і висловлюють різни по-

зиції у ставленні до німецьких солдатів. А об'єднує ці два наративні пасажі,

картина злиденного життя колгоспників, яка, між іншим, чітко контрастує з

описами свого щасливого довоєнного дитинства у киян.

Безпосередньо про буденне життя під час окупації жителі сіл починали

говорити, відповідаючи на запитання інтервю'єра. Доводилося часто зустріча-

ти, що оповідачі описують появу німецьких солдатів в селі як доволі буденне

явище.

Німці зайшли в село. Ми гуляли отам у карти на Піску і німці уже летять

на мотоциклі. Нечого не зимають нас, тики сміються. А ми ж тоже нічого не

кажемо. Це вони первий раз, так зашли. А пошли дальші і дальші22.

170 Т. Пастушенко

Типовою в цьому випадку під час інтерв'ю була ситуація коли на відкри-

те питання: «Як ви жили під час окупації?», більшості опитаних спочатку

навіть важко було зорієнтуватися, про що говорити. Найчастіше доводилося

задавати додаткові питання, які відображали традиційне уявлення про оку-

пацію, а респонденти підтверджували або спростовували подібні припущення.

Ось фрагмент інтерв'ю з Василем Кириловичем С., жителем Київської обл.:

Інтерв'юер: А до сорок другого як ви жили?

В.С.: Да як жили... Так, вобщем, було шо їсти – все було все.

Інтерв'юер: Не ходили по хатах, не грабували.

В.С.: Нє, нє. У мене був кінь*. У Івана Кильмахова був кінь. Да коней тоді

багато було у нас23.

Загалом, дуже часто у своїх спогадах жителі села період окупації пов'язу-

ють із якимись прибутками для свого домашнього господарства:

Бо, як прийшли вже німці, так це ж воно було дуже мало обмолоченого

зерна, а копи стояли, а тоді копи стали ділити на душі. Так у кожного було

повно снопів, зерна необмолоченого24.

Або фрагмент іншої розповіді жителя Житомирської області:

Ми сіяли трошки пшениці собі, там чи жили на городі... Для чого це сіяли?..

Не для того, що у нас багато хліба буде. А через те, що можна було вкрасти.

Тут є, приніс снопів, там копу снопів чи скільки більше, піди розберись звідки

вони25...

Про хліб, що вродив за німців, та врожаї часів окупації Марія Федорівна

К. згадує декілька разів впродовж інтерв'ю, розповідаючи про перебування в

Райху та повоєнний голод 1947 року:

Важкий нам був сорок сьомий (трагічно) рік. Ой! Ой важкий був (протяж-

но)! Гм. Їсти не було. Коли при німцях було, дуже вродила велика картопля, по-

закопували в бурити її. І люди довідалися до цієї картоплі. Такий крохмаль

білий (захоплено), а вона ж здорова, такий крохмаль білий копали. Побігли вже

ми туди, той крохмаль копати26.

Таке, можна сказати, незначне місце окупації в біографічній оповіді части-

ни опитаних жителів села доволі просто пояснити відсутністю радикальних

змін в їх особистому житті. З приходом німецьких військ порядок життя се-

лянської родини (опитаних респондентів) фактично не змінився, окрім заміни

зовнішньої репрезентації влади – замість голови сільради – староста, замість

голови колгоспу – голова громгоспу і т. ін. Якщо, звичайно, опитаний не був

пов'язаний з органами радянської влади. Колгоспна організація праці в біль-

шості випадків так і залишилася. Основним джерелом існування були

індивідуальні господарства селян та присадибні ділянки, як і до німецької

окупації. Першою знаковою, в даному випадку, трагічною подією часів оку-

пації для опитаних респондентів, подією, яка безпосередньо торкнулася їх

життя, стала якраз депортація до Німеччині.

Для опитаних киян та жителів великих промислових міст, війна та оку-

пація стала подією екстраординарною, яка внесла зміни не лише в побут,

спосіб забезпечення повсякденних потреб (харчовий раціон, придбання про-

дуктів, місце та умови проживання, засоби пересування, місце роботи й

дозвілля), але й в «стиль життя» респондента, його систему життєвих

орієнтирів. Тому розповідь про життя оповідача в окупованому Києві, часто

триває стільки ж часу, а іноді й переважає розповідь про період примусової

праці в Райху.

Нацистський окупаційний режим 171

*Тут треба додати, що у Івана Кириловича ні до війни, ні після більше ніколи у

господарстві коня не було. Про появу коня в господарстві згадують в інтерв'ю ще декілька

оповідачів.

Аналіз тематичних блоків всієї біографічної розповіді, а не тільки блоку

про війну, наводить на думку, про вирішальне значення на сприйняття і

пам'ять про німецьку окупацію відіграв голодомор 1932—1933 років. Адже із

30 опитаних, дві третини починають розповідь про своє дитинство з трагічних

подій голодомору, пограбування їх родин під час розкуркулення, виселення до

Сибіру найближчої рідні. А якщо врахувати, що семеро опитаних народилися

після 1933 р., то відсоток постраждалих від голодомору та колективізації рес-

пондентів стає ще більшим. В даному випадку, для частини оповідачів (пере-

важно жителів села) голодомор стає тим зразком трагедії, з якою порівнюють

всі події подальшого життя, в тому числі і нацистської окупації. Уже цитова-

ний фрагмент оповіді Оксани Дмитрівни про німецького солдата, який при-

гостив її племінників рафінадом, важко втриматися, щоб не порівняти з іншими

її спогадами дитинства, якими вона починає інтерв'ю:

У 1932 р. у нас забрали до гнота, до тряпки. Нічого в світі не залишилось

у нас. Навіть з-під нас, на печі ми лежали, з-під нас торбиночки, зерно баба

поклала, з-під нас повитягали27.

Самостійно подібну паралель між голодомором часів колективізації і вій-

ною провела, не потребуючи дослідницьких інтерпретацій, Ганна Петрівна Т.

Ось фрагмент інтерв'ю, де вона розмірковує з приводу тяжкого життя на при-

мусових роботах в Німеччині:

Г. Т.: Ну да нечого. Ми не розкішні. Хто розкишний був дома... дак той про-

жив... Важко було тому жить. А ми люде не розкішні... Нас грабили всю дорогу.

Інтерв'юер: Як назад їхали?

Г. Т.: Ні дома. Дак ще ж поки в колгосп не пошли, до нас пришли забрали,

поки в колгосп не йшли: клуню забрали, корову забрали, коня забрали, воза,

хліва розкрили, скриню забрали – все забрали, шо було в хаті. Тіки хата оста-

лася.

Інтерв'юер: Це німці?

Г. Т.: Ні! (обурено) Це наші, совєцькі. Це до колгоспу. Да пройшли жизнь, дак

ми не розкішні були, дак нам не так28...

Житель Обухова, Київської області Володимир Назарович Н. чітко прово-

дить паралель з голодомором в Україні та виживанням у нацистському конц-

таборі Штутгофі. Причому в такому контексті, що після голодомору 33-го не

страшний ніякий концтабір:

Ну оці поляки і другі нації вони вимерали бистріше. Чого? Бо вони не їли

усього цього торфу і іншого. А чого? Бо у них голоду не було, а у нас на Україні

був 33-му голод. І ми ото може привикли, що ми таке їли оце все29.

Продовжуючи думку про підсвідоме чи свідоме порівняння респондентами

подій голодомору та приходу німецьких військ у їх село, можна зрозуміти таке

беземоційне ствердження: «Ходили, ходили по селу і це все: «Мамка, молоко,

яйка, кури». Або навпаки, пригадування якихось анекдотичних кумедних ситу-

ацій.Ще однією причиною труднощів, які виникали у селян під час конструю-

вання оповіді про життя за німецької окупації, можна назвати існування

радянського дискурсу цього періоду історії. Конфліктність обов'язкових еле-

ментів цієї офіційної пам'яті про окупацію та особистого досвіду респондента

найімовірніше і викликає таку «наративну лакуну». Скажімо, у випадку опи-

таних киян, їх досвід переважно транслюється в руслі офіційного дискурсу.

Одна з оповідачок у своєму запитанні на початку інтерв'ю влучно охаракте-

ризувала спрямованість цього дискурсу.

Ну эти страхи не рассказывать, что были при немцах?30

Тобто, при німцях обов'язково були «страхи». Інша киянка, Інеса Борисів-

на М. також характеризує життя під час окупації як страшне: «Ну и начались,

172 Т. Пастушенко

понимаете, страшные дни.» Але не завжди елементи власного досвіду респон-

дентів відповідали набору тих офіційних «жахів» при німцях, які зазвичай

були присутні в дискурсі про війну. Цю думку можна проілюструвати на

одному з моментів її інтерв'ю. Інеса Борисівна розповідала, що взимку 1943 р.

її запросила покататися на лижах подруга Ніна.

Ну катались мы, катались. Я (пауза) замерзла, она тоже. Она мне гово-

рит: «Пошли, я покушаю». (краткая пауза) «Ну, пошли» (тихо). Так мелькну-

ла у меня мысль, может, и меня покормят. Пришли, она разделась, ей бабуш-

ка насыпала пшенной каши полную тарелку, полила подсолнечным маслом.

И она, знаете, так ест и (с придыханием): «Ой, как вкусно! Ой, как вкусно!»

А я стою, меня не пригласили ни раздеться, я стою в дверях (краткая пауза).

Вы знаете, у меня прямо голодные колики. (краткая пауза) И вот (смеется)

я с тех пор ненавижу пшенную кашу, пшено у нас дома никогда не водится.

Вот оно мне напоминает об этом31.

Потім після короткого обговорення цієї ситуації оповідачка починає новий

сюжет, і несподівано змінює тему своєї розповіді.

Да. Потом, значит, прошел слух, что уже наши на подходе. Что вот, вот

и (краткая пауза) Киев освободят. И немцы развесили… Да, о том, что, вы по-

нимаете, зверства страшные были, я (краткая пауза) В общем, если находили

немца убитого, то (краткая пауза) возле дома какого-то, то всех выгоняли

жильцов, и каждого десятого расстреливали. Потом, значит, вешали страшно.

В Первомайском парке вешали с табличками «партизан» там, еще что-то.

(краткая пауза) Потом, но бывало так, что утром, (краткая пауза) вместо

наших висели немцы. Наше все-таки подполье работало. (краткая пауза) Вот.

(вздыхает) На бульваре Шевченка, я помню, висели, виселицы стояли и не раз-

решали снимать. Еще (краткая пауза) объявили немцы, кто будет скрывать

евреев, так тех будут наказывать и расстреливать32.

Тобто, страждання від голоду і приниження маленької дівчинки (її власні

страждання, що мали довготривалі психологічні наслідки й по сьогоднішній

день) не вписувалися до офіційного дискурсу про нацистську окупацію, тому

респондентка підсилює свою розповідь додаючи хрестоматійні сюжети про

«зверства» німців та підпілля, яке працювало в Києві та постійно «посилює»

розповідь стереотипними узагальненнями.

У багатьох респондентів, вплив офіційного/традиційного бачення пробле-

ми проявляється в нонконформізмі, в протиставленні власного досвіду. Тоб-

то, оповідачі в першу чергу акцентували увагу на таких темах, про які не го-

ворилось, або мало говорилось в офіційному баченні війни, які не були поши-

реними. До найбільш згадуваних сюжетів можна віднести розповіді про «доб-

рих» німецьких солдатів, або «хороших» старост, поліцаїв, про інтерес до

німецьких фільмів, які показували в київських кінотеатрах, про існування

проституції. Ще чіткіше своє ототожнення або протиставлення власного

досвіду до колективного уявлення про події окупації висловлюють респонден-

ти у різного роду теоретизуваннях, міркуваннях, роздумах з приводу різних

канонізованих радянською ідеологією подій та явищ окупації. Транслюючи

власний, часто дуже трагічний досвід життя при німцях, частина оповідачів

висловлювала вже давно сформоване бачення подій війни, інші – тільки під

час спілкування з інтерв'юером намагалися визначитися із особистим ставлен-

ня до цих подій, аналізуючи свій життєвий досвід і зміни у сучасному житті.

Можливо найбільш промовисто, без застосування стереотипних фраз, змогла

сформулювати своє бачення буднів нацистської окупації жителька Київської

області, Галина Федорівна Я.:

Тоді ми жили, якби Вам сказати... Ми жили, що це все тимчасово. Що це

все воно не наше, воно все довго не триватиме33.

Нацистський окупаційний режим 173

Усні історії демонструють дуже важливий погляд на трансформації, що

змінювали життя мільйонів мешканців України. Вони подають нам приклади

того, що життя людей не закінчується, коли вони залишаються у своєму

рідному місті чи селі, стаючи підданцем нової окупаційної влади. Навпаки, в

біографіях окремих людей на вже й без того складні життєві історії наклада-

ються нові нашарування, а наступні події переплітаються з такою ж складною

історією їх країни, або декількох інших держав. Звичайно, у даній статті наведе-

но багато суперечливих висловлювань і думок, на кожні з яких можна навести

протилежні аргументи й процитувати інших очевидців. Тому досить очевид-

ним висновком з даного дослідження виступає необхідність проведення по-

дальших історичних досліджень життя населення України під час нацистської

окупації. Разом з тим, розповіді пересічних українців переконливо показують,

що не можна вивчати, оцінювати, говорити про наслідки одного історичного

періоду без урахування історичного контексту подій, які йому передували.__