§ 4. Значення теорії суспільного вибору в інституціональному забезпеченні ринкової економіки
Суспільний вибір способу забезпечення громадян благами колективного користування визначається не ринком, а політичними процесами. Розподіл ресурсів для виробництва суспільних товарів і послуг покладається на органи державної влади, а сама влада, яка має організовувати виробництво і розподіл суспільних благ, повинна узгоджувати з членами суспільства їх обсяг та структуру, вибір суб’єктів, що будуть здійснювати це виробництво, вибір способів та механізму розподілу суспільних благ. Теоретичне осмислення перерахованих проблем відображається в теорії суспільного вибору.
Тривалий час в політико-економічній науці Заходу домінувала думка, що рішення, які приймаються окремими політиками, державними та громадськими організаціями, повинні мати на меті надання усьому суспільству максимальної користі. В 1897 р. К.Віксель вперше визначив політику як взаємовигідний обмін між громадянами та суспільними структурами. В подальшому ця думка була розвинута і знайшла своє втілення в теорії суспільного вибору.
На відміну від традиційних економічних досліджень, в теорії суспільного вибору досліджується політичний ринок, на якому взаємодіють політики (законодавці), виборці та державні чиновники або бюрократи (рис. 14.7). За аналогією до традиційного ринку товарів та послуг, продавцем в даному випадку виступає політик, покупцем – виборець, а держава покликана виконувати функції посередника. Політики пропонують пакети різних програм дій, а виборці, у випадку вибору когось з них, розраховуються своїми голосами. Саме купівля-продаж передвиборчих програм і складає сутність сучасної представницької демократії.
Найпростішу модель політико-економічного кругообігу можна описати таким чином: громадяни-виборці формують суспільні переваги, на політичному ринку відбирають найбільш популярних політиків, яким делегують свої повноваження шляхом голосування, а політики, в свою чергу, приймають закони і організовують забезпечення виборців суспільними благами. Конкуруючи за голоси виборців, політики здійснюють політичну рекламу, яка постачає виборців політичною інформацією. Стратегічно зорієнтовані політики намагаються врахувати найбільш суттєві потреби своїх виборців.
Проста модель політико-економічного кругообороту може бути ускладнена через включення в неї бюрократії. В цій моделі виборці голосують за політиків, а політики призначають бюрократів, які безпосередньо впливають на виборців. Бюрократія безпосередньо не пов’язана з інтересами виборців, обслуговуючи, насамперед, інтереси різних ешелонів законодавчої та виконавчої влади. Бюрократи не лише реалізують вже прийняті закони, але й активно приймають участь в їх підготовці, надають політикам інформацію та реалізують через систему розпоряджень прийняті ними законопроекти. Через бюрократів групи з особливими інтересами “обробляють” політиків, подаючи інформацію у вигідному для них світлі (рис. 14.8). На політичному ринку замість принципу “один долар – один голос” діє принцип “одна людина – один голос”. Саме з цим теоретики суспільного вибору пов’язують високу ймовірність появи в сфері політики результатів, не оптимальних з точки зору суспільства.
Отже, теорія суспільного вибору – це науковий напрямок неоінституційної економічної теорії, що вивчає процедури формування колективних рішень та діючі механізми їх реалізації в демократичному суспільстві (способи і методи, за допомогою яких люди використовують владні установи у своїх власних інтересах). Предметом цієї теорії є дослідження взаємозв’язку політичних та економічних чинників у виборі обсягу та структури суспільних благ, якими має забезпечувати громадян держава, а також способів їх виробництва та розподілу. Об’єктом теорії є суспільний вибір в умовах прямої та представницької демократії. Сфери аналізу теорії суспільного вибору охоплюють виборчий процес, діяльність депутатів, теорію бюрократії, політику регулювання та конституційну економіку.
Теорія суспільного вибору розкриває питання щодо того, як конкуренція політиків за голоси виборців призводить до посилення втручання держави в економіку; як через державні програми відбувається перерозподіл доходу від різних верств населення на користь середнього класу; як невеликі, проте щільні політичні групи можуть отримати перевагу над широкою, проте розсіяною політичною більшістю.
Теорія суспільного вибору розрізняє дві основні моделі прийняття рішень щодо реалізації суспільних проектів:
у моделі прямої демократії рішення найчастіше приймається більшістю голосів шляхом прямого голосування у формі референдумів. Пряма демократія зберігається в сучасному суспільстві. Вона типова для зборів трудових колективів підприємств, установ і організацій, роботи клубів і творчих союзів, партійних зборів, вибору депутатів парламенту чи президента, проведення загальнодержавного референдуму. При цьому першочергова увага приділяється процедурі прийняття рішень (регламенту). Регламент повинен виявити та врахувати індивідуальні переваги, що виявляються в ході голосування. Від того, який принцип прийняття рішень закладений при голосуванні (одностайність, проста більшість тощо), часто залежить його результат. Представників теорії суспільного вибору цікавить основа основ правила регламенту – конституційний вибір, який і обумовлює розвиток демократії;
у моделі представницької демократії рішення приймаються голосуванням депутатів. В умовах представницької демократії процес голосування ускладнюється, оскільки для вибору кандидата може бути необхідна як відносна, так і абсолютна більшість голосів. Переваги представницької демократії полягають в тому, що така політична система використовує вигоди суспільного поділу праці (депутати спеціалізуються на прийнятті рішень за певним колом питань; законодавчі збори спрямовують діяльність виконавчої влади, слідкують за перетворенням прийнятих рішень в життя), а недоліки пов’язані з тим, що часто схвалюються варіанти, які не відповідають інтересам більшості населення (створюються передумови для прийняття рішень вузькою групою осіб).
На відміну від авторитарного суспільства, в демократичній державі політичні рішення оцінюються і регулярно схвалюються народом. Це може відбуватись двома шляхами (рис. 14.9): прямим у формі референдуму та опосередкованим через вибори.
Референдум (від лат. referendum – те, що повинно бути анонсовано) –безпосереднє звернення до виборців країни для розв’язання життєво важливих питань державного життя. В багатьох країнах проведення референдумів є обов’язковою нормою при прийнятті нової конституції, а також внесенні поправок до існуючої. Проте існує коло питань, за якими референдуми проводитися не повинні: прийняття і зміна бюджету, вжиття заходів безпеки, амністія та помилування.
Як правило, питання, що виносяться на референдуми, формулюються у вигляді альтернативи таким чином, щоб виборець зміг дати чітку відповідь: “так” чи “ні”, оскільки в протилежному випадку можливе неоднозначне трактування результатів референдуму. Проведення референдумів може ініціюватись громадянами країни, парламентом чи президентом.
Батьківщиною сучасних референдумів є Швейцарія, де в ХV столітті в м.Берн був проведений перший в сучасному трактуванні цього терміну референдум. З тих пір в цій країні відбулося більше 250 референдумів. В наш час вони часто проводяться в багатьох західноєвропейських країнах, таких як Франція, Італія, Бельгія, Голландія тощо. Виняток складають лише Німеччина та Великобританія, в яких референдуми відбуваються дуже рідко.
Зміст виборів полягає в обранні осіб (депутатів в парламент, президента), яким населення доручає управління соціально-економічним життям країни. Стосовно виборів існують дві полярні точки зору: 1) кожен депутат уособлює народ в цілому (голосування за партійними списками, коли окремі депутати “ховаються” за назвами партій); 2) кожен депутат є делегатом громадян виключно свого округу (вибори за одномандатними округами, коли особа депутата має більш вирішальне значення, ніж репутація його партії).
Загалом демократичні інститути були створені для потреб управління, а не законодавства. Під демократією спочатку розуміли не зміст управління, а лише форму (процедуру прийняття рішення). Ця форма не стосувалась цілей управління і засобів їх досягнення, а з плином часу уряд набув необмеженої влади в суспільстві, що значно послаблює демократизацію в умовах формування глобальних передумов функціонування ринкової економіки.