1)Буржуазні реформи 60-70-х р.Р. Та їх здійснення в Україні.

Принципові риси російської моделі селянської реформи схожі з австрійською: ліквідація особистої залежності селян від поміщиків; створення органів селянського самоуправління; наділення селян землею та визначення за неї повинностей; викуп селянських наділів.

У 1870 р. була проведена реформа міського самоврядування, згідно "з якою у містах строком на 4 роки обиралися органи міського самоуправління — міські думи. Запровадження міських дум, членів яких обирали всі платники податків, було кроком уперед у громадському самоуправлінні порівняно з думами, які існували за Катерини її (вона надала право міського самоврядування лише дворянам).

Судова реформа (1864) базувалася на впровадженні безстановості судочинства, незалежності суддів від адміністрації, гласності судового процесу, змагальності сторін при розгляді судової справи. Було запроваджено суд присяжних у карному судочинстві. Всі ці прогресивні зміни, що сприяли зростанню громадянської самосвідомості, були практичним кроком до створення правової держави.

Військова реформа, що тривала п'ятнадцять років, мала на меті шляхом модернізації армії створити сучасне боєздатне військо. Ця реформа замінила ненависну рекрутчину загальною військовою повинністю, скоротити термін військової служби до 6-7 років, заборонила тілесні покарання тощо.

2)Західноукраїнські землі у складі Румунії та Чехословаччини.

Територія західноукраїнських земель, де проживало близько 7 млн. українців, входила до різних держав: Східна Галичина і Західна Волинь перебувала під владою Польщі; Північна Буковина і придунайські землі – Румунії; Закарпаття

Найбільших утисків з боку румунської влади зазнавали буковинські українці. Їх не визнавали окремою національністю, а лише “румунами за походженням, що забули рідну мову”. До 1927 р. всі українські школи та церкви були закриті або румунізовані. Була заборонена українська преса, ліквідовано українські кафедри у Чернівецькому університеті.

Тут проживало бл. 500 тис. русинів. Територія краю становила 5% усієї Чехословаччини, тут проживало 9% населення.

Зате у суспільно-політичному та культурному житті становище закарпатців було значно кращим, ніж у Польщі і Румунії. Це визначалося особливостями демократичного режиму Чехословаччини.

У 1930-х рр. налічувалося майже 30 політичних партій. Дуже впливовими були мадярофільська течія “карпаторосів” (“мадярони”) і русофільська, “русинська” (напр., “Общество Духновича” та ін.). Комуністи Закарпаття входили до складу Компартії Чехословаччини.

Білет № 16

Білет № 17

Білет № 18

1. Голодомор 1932-1933 рр. В Україні.

Голодомо́р 1932–1933 років — масовий, навмисно організований радянською владою голод 1932–1933 років, що призвів до багатомільйонних людських втрат у сільській місцевості на території Української СРР (землі сучасної України за винятком семизахідних областей, Криму і Південної Бессарабії, які тоді не входили до УСРР) та Кубані, переважну більшість населення якої становили українці.

Спланована конфіскація врожаю зернових та усіх інших продуктів харчування у селян представниками радянської влади впродовж Голодомору 1932-33 років безпосередньо призвела до вбивства селян голодом у мільйонних масштабах, при цьому радянська влада мала значні запаси зерна в резервах та здійснювала його експорт за кордон під час Голодомору, забороняла та блокувала виїзд голодуючих поза межі України, відмовлялася приймати допомогу для голодуючих з-за кордону. Попри те, що дії представників сталінської влади, що спричинили смерть людей голодом, кваліфікувалися згідно з нормами тогочасного радянського кримінального законодавства як вбивство, причини цього масового злочину ніколи в СРСР не розслідувалися та ніхто з можновладців, причетних до злочину, не поніс покарання при тому, що навіть найвище керівництво СРСР, включаючиСталіна, знало про факти загибелі людей від голоду.

Впродовж десятиліть масове вбивство людей штучним голодом не лише навмисно замовчувалося радянською владою, але й взагалі заборонялося про нього будь-де згадувати.

Також за даними слідства було визначено, що втрати українців у частині ненароджених становлять 6 мільйонів 122 тисячі осіб.