34. Публічний виступ як важливий засіб комунікації переконання.

ПУБЛІЧНИМ ВИСТУП - це один з видів усного ділового спілкування. У вступі викладається проблема, окремі її складові; виклад розвивається від простого до складного. Закінчення містить як теоретичні висновки, так і практичні пропозиції. Переконання як мета виступу виникає під час обговорення певної теоретичної чи практичної проблеми. Промовець ставить перед собою завдання - переконати аудиторію, звертаючись і до розуму, і до почуттів своїх слухачів. Успіх його залежить від добору аргументів і вміння розташувати їх у порядку наростання переконливості. У кінці виступаючий, як правило, ще раз наголошує на головних аспектах теми й закликає до певних дій чи до прийняття певних рішень. Така мета, як створення певного настрою, постає на всіляких урочистостях: на святах, на ювілеях, на річницях тощо. Найважливіше тут — уміння знайти в темі щось нове, незвичне, дотепне. Але при цьому підтекст такої промови має бути доброзичливим, шанобливим, щирим, а форма - оригінальною, нетрадиційною.

35. Мистецтво аргументації. Мовні засоби переконування

Переконання - це головний метод дії. Під ним розуміється, з одного боку, різносторонній вплив на особу з метою формування в неї одних якостей і позбавлення інших, а з іншого - спонукання до певної дії. Ефект переконуючого впливу залежить, насамперед, від:

- власної справжньої переконаності суб'єкта впливу у тому, в чому він хоче переконати інших;

- наявності у нього мотиву «переконати», а не якогось іншого (наприклад, досягти мети у будь-який спосіб);

- внутрішньої психологічної готовності суб'єкта до застосування переконуючого впливу;

- зовнішніх умов, необхідних для здійснення переконування (достатній час, сприятливе оточення, відсутність факторів, що відвертають увагу тощо);

- визнання суб'єктом впливу права об'єкта впливу на власні переконання, на критичну позицію і опір;

- врахування суб'єктом впливу загального рівня підготовленості і готовності об'єкта до сприйняття переконуючого впливу;

- прояву належного рівня зацікавленості, уважності і критичності з боку об'єкта впливу до інформації, яка йому пропонується;

- здатності об'єкта впливу перетворити матеріал переконування у власні переконання, а останні - в готовність до відповідної поведінкової активності.

Основним етапом і змістом переконання є аргументація. У найбільш широкому розумінні термін «аргументація» можна визначити як процес обґрунтування людиною певного положення (твердження, гіпотези, концепції) з метою переконання в його істинності, слушності.

Аргументація складає найбільш важливу, фундаментальну компоненту переконання, так як вона спирається, по-перше, на раціональні основи переконання, на розум, а не емоції, які важко контролювати і тим більше аналізувати. По-друге, в самій суті раціонального переконання лежить міркування, тобто процес перетворення одних думок до інших, який піддається контролю з боку суб'єкта. Хоча неформальні міркування не допускають прямого перенесення істини з посилок на висновок, проте ми можемо оцінювати їх укладення за допомогою раціонального аналізу підтвердження їх фактів. По-третє, аргументація прагне розкрити реальний механізм раціонального переконання так, як він відбувається в ході діалогу, полеміки, суперечки або дискусії, а також при прийнятті практичних рішень. По-четверте, завдяки своїй логічній структурі, аргументація набуває упорядкований, цілеспрямований і організований характер. Цілеспрямованість і впорядкованість аргументації знаходить своє конкретне втілення в послідовності тих фаз, або стадій, які вона проходить.

На першій, початковій стадії формулюється основна мета аргументації, ті завдання або проблема, які належить обґрунтувати і тим самим переконати аудиторію в їх істинності, доцільності, корисності тощо.

Друга стадія аргументації пов'язана з пошуком, оцінкою і аналізом тих фактів, свідчень, спостережень, експериментів, даних.

Третя, заключна фаза аргументації пов'язана з встановленням і обґрунтуванням логічного зв'язку між даними і отриманим на їх основі результатом. Такий результат може представляти безспірний висновок, виведений з посилок як аргументів. Здебільшого ж укладення аргументації є результатами, отриманими за допомогою недедуктивних міркувань, які з тим або іншим ступенем підтверджують висновок і можуть тому оцінюватися з тим або іншим ступенем ймовірності.

36. КОМУНІКАТИВНІ ВИМОГИ ДО МОВНОЇ ПОВЕДІНКИ ПІД ЧАС ПРИЛЮДНОГО ВИСТУПУ Оратор як носій культури мусить спиратися на літературну мову. Промова оратора, у якій багато помилок, створює негативне враження про нього й утруднює сприйняття теми, відволікає від неї. Культура мови оратора – це свідомий добір та вживання мовних засобів для швидкого і результативного досягнення мети виступу. Під час виступу оратор повинен дотримуватися таких вимог: – чітко вимовляти звуки, особливо коли існують розходження між написанням і вимовою слів, напр.: затверджується, а не затвержуєц΄ц΄я. – правильно наголошувати слова, напр.: ма́ркетинг, а не марке́тинг; – розрізняти морфеми у словах, напр.: вибирати приміщення, а не обирати приміщення; – уникати повторення однокореневих слів (тавтології), напр.: Він переконливо усіх переконав у своїй правоті; – не дублювати слова, які позначають одне поняття, напр.: У творі відображена дійсність, реальне життя; – не вживати слів-паразитів, напр.: ну, скажімо, значить; – враховувати стилістичні особливості слів, ситуацію спілкування, напр.: Студенти прийшли побалакати з деканом; – чітко будувати синтаксичні конструкції, напр.: справив враження, мав уплив, а не справив великий вплив. У виступі оратора важливим є його зовнішня культура і поведінка. Доповідач повинен привертати до себе увагу за допомогою певних прийомів, вміти створити свій власний образ. Однак важливо дотримуватися міри. Не варто привертати увагу незвичайною манерою говорити, особливими жестами, мімікою чи екстравагантним одягом, бо це справляє враження дивацтва і відштовхує аудиторію, а симпатія чи антипатія до оратора формується у перші хвилини його виступу. Перед виходом до аудиторії оратор повинен налаштувати себе на впевнене і щире спілкування з використанням своєї чарівності і виявом цікавості та поваги до слухачів. Запорукою успіху під час виступу є правильна артикуляція і вимова, добра дикція, відповідний темп мовлення, вміле послуговування своїми тембровими можливостями, глибоке, інтенсивне та вільне дихання, зміна інтонації для урізноманітнення мовлення.