Правова культура

Поняття “культура” відбиває рівень матеріального і духовного поступального розвитку людства. Право є надбанням духовної культури суспільства. Правосвідомість – передумова і складова частина правової культури. Правова культура – це позитивна якість розвитку правового життя, суспільства й особистості. Правова культура суспільства – це позитивна якість розвитку правового життя суспільства, що забезпечує його стабільність, подальший прогрес. Позитивна якість розвитку правового життя суспільства, зокрема, пов'язана з такими його атрибутами як правова ідеологія, правотворчість, законодавство, законність, правопорядок, інститут прав людини, правозастосувальна діяльність. Правова культура суспільства містить у собі всі досягнення правового життя суспільства, характеризує його ціннісний зріз, рівень розвитку, досконалість у загальному контексті соціального прогресу. Наприклад, заснування Конституційного Суду в Україні, участь України в міжнародних пактах по правах людини, приведення законодавства у відповідність із ними – показники росту правової культури українського суспільства. Правова культура особистості – це позитивна якість розвитку правового життя особистості, що забезпечує необхідний і достатній рівень знання права, розуміння його соціальної цінності, вміння користуватися своїми юридичними правами, усвідомлене виконання своїх юридичних обов'язків. Правова культура особистості припускає оволодіння і достатній рівень знання права, оскільки знати все право не в змозі навіть юрист-професіонал. Визначений мінімум знання права – передумова правової культури. Кожна людина повинна знати свої основні права й обов'язки, пов'язані зі здійсненням у суспільстві своїх постійних соціальних ролей (пасажир, покупець, найманий робітник, платник податків і та ін.). Допомогу у подоланні прогалин у юридичних знаннях покликані надавати представники юридичної професії. Правова культура особистості припускає розуміння соціальної цінності права, впорядковуючі суспільні відносини, що протистоять анархії і сваволі в цих відношеннях, що сприяють досягненню миру і згоди в суспільстві.

Знання права, розуміння його соціальної сутності повинно супроводжуватися вмінням користуватися своїми юридичними правами, усвідомленим виконанням своїх юридичних обов'язків.

Правовий нігілізм

Правовий нігілізм – це ставлення до права, що виражається в запереченні його соціальної цінності. Форми вираження правового нігілізму: а) теоретична, б) практична.

Теоретичне існування (думки, судження, уявлення, погляди, переконання, ідеї) правовий нігілізм виявляє на всіх рівнях правосвідомості (повсякденному, науковому, фаховому). На рівні повсякденної правосвідомості правовий нігілізм як життєву філософію в концентрованому виді виражає поширену думку: “закон як дишло – куди вивернув, туди і вийшло”. На рівні наукової правосвідомості правовий нігілізм виражає вчення: анархізм, лівий радикалізм (Прудон, Бакунин, Штирнер і ін.). На рівні фахової правосвідомості правовий нігілізм виражає різного роду стереотипи мислення юристів-практиків, які не мають нічого загального з принципом законності – основної діяльності посадової особи.

Подібного роду “юридичний” світогляд неминуче призводить до відповідної суспільної практики, виявляється в поведінці громадян, діяльності посадових осіб (перед тим, як що-небудь практично робити, людина теоретично знає, що саме буде робити). Сучасна Україна, як і всі інші держави колишнього СРСР, характеризується тотальним поширенням правового нігілізму. Основні етапи історичного розвитку правового нігілізму в Україні: а) період перебування України в складі Російської імперії; б) період перебування України в складі СРСР. Практика репресивного правління російського самодержавства, багатовікове кріпосництво, класова нерівність перед судом, несправедливе багато в чому законодавство не могли сформувати в широких прошарках населення поваги до права, що на Заході традиційно розглядається як природне доповнення моралі, одна з основ суспільства. Прогресивні реформи 60-х рр. ХІХ ст. у Росії за історично короткий відрізок часу (до 1917 р.) не змогли призвести до подолання масового правового нігілізму. Цьому не сприяла і практика наступних років. Ідеологічна доктрина більшовиків стверджувала: право і держава в майбутньому відмирають, їх роль – тимчасова, малозначна. Диктатура пролетаріату – це влада, не обмежена законами. Надалі, в умовах тоталітаризму, був задекларований принцип законності, він одержав навіть конституційне закріплення, але так і залишився переважно декларацією: говорили одне, робили інше. При цьому з порога відкидалася ідея правової держави, ніяк не сумісна з репресивною практикою тоталітаризму (розкуркулювання, масові чищення у партії – 1937-38 р.р., 1949-50 р.р., виселення народів, боротьба з інакомисленням і та ін.). Все це формувало адекватний дійсності юридичний світогляд самих широких прошарків населення, по суті, їх правовий нігілізм – це віра в право сили і невіра в силу права.

Перспектива подолання правового нігілізму знаходиться в залежності від соціально-економічних, державно-правових умов сьогоднішнього дня в житті людей. Твердження законності, демократичного політичного режиму, інституту прав людини, формування правової держави, проведення юридичного всеобучу, вирішення нагальних соціально-економічних проблем – це далеко не повний перелік умов, покликаних сприяти витісненню правового нігілізму як масового явища.

Основна рекомендована література

1. Теорія держави і права / За ред. академіка М. В. Цвіка, проф. О. В. Петрішина, доц. В. Д. Ткаченка. – Х.: Прапор, 2002. – С. 235-253.

2. Скакун О. Ф. Теория права и государства. – Х.: Консум, 2000. – С. 500-529.

3. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. В. В. Копєйчикова. – К.: Юрінком, 1996.

Додаткова література

1. Бебик В. Історико-психологічні аспекти формування політичної і правової культури українського суспільства (короткий огляд) // Право України. – 1993. № 2.

2. Васькович Й. Проблеми правового виховання молоді // Право України, 1997. № 1.

3. Головченко В, В. Повага і неповага до закону в різних історичних умовах. // Право України. 1992. № 12.

4. Головченко В. В. Право, мораль і правова культура. – К., 1990.

5. Литвиненко А. Право та культура: теорія і практика // Право України, 1997, № 6.

6. Пикас А.А. Правовая культура правосудия: современные проблемы // Сов. государство и право. – М. – 1990. № 5.

7. Погребной И. М. Теория права: Учебное пособие. – Х.: Основа, 2003. С. 116-123.

8. Рабінович П.М. Основи загальної теорії держави та права. – К., 1996.

9. Скакун О. Ф. Овчаренко И. Н. Юридическая деонтология. – Х.: Основа. – 1999. – С. 82-158.

10. Соколов Н. Я. Професиональное правосознание юристов. – М. – 1988. Гл. 1

11. Соловьев Э. Ю. Правовой нигилизм // Квинтэссенция. Философский альманах. – М., 1990.

12. Теория права и государства / Под ред. проф. В. В. Лазарева. – М., 1996, с. 180-190.

13. Туманов В. А. О правовом нигилизме //Сов. государство и право. – М. – 1989. – № 10.

14. Хропанюк В. Н. Теория государства и права. – М., 1996, с. 203-206.

15. Шульга А. М. Субъективное и объективное в правовой культуре личности // Правовое регулирование государственного строительства в Украине и проблемы совершенствования законодательства. – Х., 1992.

16. Шупінська О. Загальне і особливе у співвідношенні категорій правової та юридичної культури // Право України, 1998, № 11.