Поширювальне, обмежувальне тлумачення і законність

Режим законності припускає, що результати тлумачень не можуть виходити за межі норми, що тлумачиться. Інший підхід до тлумачення скасовує законність як таку. Такий підхід призвів би до підміни об'єктивного змісту норми права, незалежно від інтерпретатора, суб'єктивною думкою інтерпретатора щодо цього змісту. Режим законності припускає, що поширювальне й обмежувальне тлумачення не “розширює” чи “звужує” зміст норми, а лише розкриває те, що в неї “включене”. Такого роду тлумачення можливе лише в тому випадку, коли воно прямо випливає з розбіжності значення текстуального формулювання норми та її дійсного розумового змісту. У протилежному випадку таке тлумачення – засіб обходу та порушення норм права. Режим законності припускає, що коли оперативно застосовуване тлумачення не може виходити за межі норми, що тлумачиться, тоді його результати дають лише нове знання про норму, що представляє собою судження про неї як її конкретизацію. Таким чином, конкретизація змісту норми права не є створенням у процесі тлумачення нової норми права.

Поширювальне й обмежувальне тлумачення – це тлумачення виключно в межах норми права і саме цим поширювальне тлумачення відрізняється від інституту аналогії закону. Якщо при поширювальному тлумаченні певні фактичні обставини охоплюються змістом норми права, тобто законодавець передбачав їх, то при аналогії закону певні фактичні обставини не охоплюються ані текстуальним формулюванням норми права, ані її дійсним змістом, тобто законодавець не передбачав їх. Наприклад, ст. 225 ЦК України передбачає можливість визнання судом недійсною угоди, що укладена громадянином, хоча і дієздатним, але таким, що був у момент її укладення в такому стані, при якому він не міг розуміти значення своїх дій чи керувати ними. Така угода може бути визнана недійсною судом “за позовом цього громадянина”. Застосовуючи аналогію закону, суди приймають позови і від спадкоємців, які заперечують дійсність заповіту померлого громадянина (спадкодавця), засновуючи свої вимоги на вищевказаній статті і фактах, що підтверджують відповідний стан громадянина в момент оформлення їм заповіту напередодні своєї смерті (ч.2 ст 1257 ЦК України). При цьому спадкоємці розглядаються як правонаступники померлого громадянина, смерть якого унеможливила його особисте звернення з позовом до суду. У контексті цієї статті можливе і розширювальне тлумачення терміна “громадянин”, оскільки з подібного роду позовною заявою в суд може звернутися, наприклад, особа без громадянства.

Інтерпретаційна норма – це встановлена уповноваженим на те суб'єктом офіційне правило, що вказує, як правильно розуміти і застосовувати ту чи іншу норму права. Інтерпретаційна норма – це не нова норма права. За логікою, вона не вносить у зміст норми, що тлумачиться нічого нового, а лише встановлює в цьому змісті вже наявні особливості. Інтерпретаційна норма не застосовується сама по собі, поза зв'язком з нормою права, що інтерпретується. Вона, звичайно, розділяє долю останньої у випадку її скасування. В часі діє з моменту дії норми, що інтерпретується.

Інтерпретаційні норми містяться в юридичних інтерпретаційних актах, наприклад, у роз'ясненнях Президії Вищого господарського суду України чи Керівних роз'ясненнях Пленуму Верховного Суду України, які систематично публікуються у спеціальних офіційних збірках. Інтерпретаційний акт – це різновид вторинного юридичного акту, що містить офіційне роз'яснення змісту і суті нормативно-правових актів, що є обов'язковими для використання правозастосувачами при вирішенні конкретних юридичних справ.

Слід відрізняти юридичні інтерпретаційні акти від нормативно-правових актів. Останні виступають у якості первинних юридичних актів. Інтерпретаційні акти вторинні стосовно нормативно-правового і не містять у собі відображення норм права.