Правовий прецедент

Правовий прецедент – це судове або адміністративне рішення по конкретній юридичній справі, визнане в якості зразку вищою судовою інстанцією держави і застосовуване надалі для вирішення подібних юридичних справ.

У загальних рисах прецедент можна визначити як попереднє судове рішення, процедура тощо, що вживається як норма при розгляді наступних подібних справ (New Webster’s Dictionary, 1993). Cуд при розгляді конкретної справи виносить рішення, яке виступає актом правозастосування для сторін цієї справи, породжуючи разом із тим загальну норму (перш за все для судів нижчого рівня). Слід відзначити, що ступінь обов’язковості прецеденту перш за все залежить від місця суду, що виносить рішення в судовій системі.

Сама доктрина прецеденту – stare decіsіs (слідувати встановленому) – загалом полягає в тому, що рішення апеляційних судів обов’язкові в подальшому для судів нижчого рівня, а також для самих апеляційних судів.

Обов’язковим є не все рішення суду, а лише сутність правової позиції судді, на якому ґрунтується рішення або вирок. Саме ця частина називається ratio decidendi. Тоді як докази і висновки, не обов’язкові для висновків суду в цій справі, належать до obiter dicta (супутньо сказане). У висновках судді по справі прецедент утворює лише його правова аргументація; у більшості випадків питання права в судовому рішенні не оспорюються, йдеться лише про факти, про те, яким чином інтерпретувати наявну фактичну сторону справи, як кваліфікувати певні дії.

Відповідно до приналежності того або іншого рішення судовому або адміністративному органу, прийнято розрізняти судовий і адміністративний прецеденти.

Судовий прецедент є основним джерелом права у країнах англо-саксонської правової системи. До числа таких держав відносяться, насамперед, Великобританія і США. Проте якщо у Великобританії більшою юридичною чинністю володіє найбільше давній прецедент, то у США більшою юридичною чинністю володіє прецедент більш новий за часом прийняття.

В Україні судовий прецедент займає незначну частку від інших джерел права. Так, судові прецеденти Європейського суду по правах людини є частиною національного законодавства України.

У системі джерел (форм) права можна виділити також нетрадиційні. Такими наприклад, є релігійні догми й ідеологічні норми.

Релігійні догми – система правил, сформованих на бездоказових переконаннях – віруваннях, обумовлених релігійними вченнями.

Таке джерело є основним у країнах мусульманської правової системи. Так, у Ірані, Пакистані, Афганістані основними джерелами є догми Корану і закони шаріату.

Ідеологічні норми –- правила поведінки, вироблені під впливом певної політичної ідеї, як правило, для членів політичної партії.(Інколи у тоталітарних режимах поширюється на все суспільство.)

У державах із монополією єдиної політичної ідеології такі норми стають переважним джерелом заідеологізованої правової системи. Прикладом поширеності таких джерел є колишній СРСР, а також нині існуючі країни з монополією соціалістичної та комуністичної ідеологій – Китай, Північна Корея, Куба.

Серед новітнього розуміння інших джерел права можна також виділити такі, що практично не згадуються у юридичній навчальній літературі як джерела права:

Акти тлумачення юридичних норм (Керівні роз’яснення пленуму Верховного Суду України).

Акти Конституційного Суду (Рішення Конституційного Суду України у справі щодо офіційного тлумачення статей 3, 23, 31, 47, 48 Закону України “Про інформацію” та статті 12 Закону України “Про прокуратуру” (справа К. Г. Устименка)).

Основна рекомендована література

4. Теорія держави і права /За ред. академіка М. В. Цвіка, проф. О. В. Петрішина, доц. В. Д. Ткаченка. – Х.: Прапор. – 2002. – С. 293–320.

5. Скакун О. Ф. Теория права и государства. – Х.: Консум. – 2000. – С. 334–372.

6. Загальна теорія держави і права / За ред. проф. В. В. Копєйчикова. – К., 1996.

Додаткова література.

1. Зивс С. Л. Источники права. – М., 1981.

2. Муромцев Т. И. Источники права (теоретические проблемы) // Правоведение. 1992. – № 2.

3. Наумов А. Судебный прецедент – источник права // Адвокат. – 1993. – № 4-3.

4. Погребной И. М. Теория права: Учебное пособие. – Х.: Основа, 2003. – С. 55-62.

5. Разумович Н. Н. Источники и форма права // Сов. гос-во и право. – 1988. – № 3.