Приватне і публічне право.

Предмет і метод правового регулювання – поняття, пов'язані з традиційним підходом у вітчизняній загальнотеоретичній юридичній науці до побудови системи права. Інший підхід, відомий уже з часів Стародавнього Риму, припускає розподіл права на приватне право і публічне право. Такий розподіл, характерний для європейських держав. До приватного права відносять, наприклад, цивільне право, сімейне право і т. ін, а до публічного права – конституційне право, адміністративне право, кримінальне право і т. ін. Розмежування між приватним і публічним правом полягає в тому, що приватне право регулює відношення між індивідами і їх об'єднаннями децентралізовано, захищає інтереси окремих осіб у їхніх взаємовідносинах з іншими особами, а самі ці взаємовідносини характеризуються юридичною рівністю їх учасників по відношенню один до одного. Децентралізоване регулювання приватноправових відносин вказує на область свободи автономії особистості, автономії волі, приватної ініціативи індивідів і їх об'єднань, що виявляється у їх можливості самостійно визначати, використовувати або не використовувати свої юридичні права, вступати в договірні відношення або відмовлятися від своєї участі в подібного роду відносинах.

Публічно-правові відносини характеризуються юридичною нерівністю їх учасників, одним із яких завжди є держава в особі визначених державних органів, посадових осіб, наділених відповідними владними повноваженнями, що поширюються на контрагентів цих відношень –- протилежну сторону.

Публічне право регулює відповідні відношення, наприклад, між особистістю і державою, централізовано. Централізоване регулювання вказує на область необхідного, установлених державною владою імперативів у поведінці і діяльності суб'єктів права. Публічне право покликане служити інтересам усього суспільства в цілому.

Існуючих у “чистому вигляді” приватно-правових і публічно-правових галузей немає. Властиві елементи публіцизації приватного права, разом із наявністю приватноправового елемента в публічному праві, тобто централізоване регулювання певною мірою застосовується й у приватному праві, тоді як прояви децентралізованого регулювання властиві і публічному праву.

Система права і система законодавства

Система законодавства – це упорядкована множина всіх чинних нормативно-правових актів даної держави.

Терміни „система права” і „система законодавства” не збігаються за значенням, так само як і терміни „галузь права”, „галузь законодавства”. Система права і система законодавства співвідносяться як зміст і форма, тобто система законодавства є формою об’єктивізації системи права, будучи одночасно зовнішньою формою права, тоді як внутрішньою формою права є система права, оскільки зміст права складають норми, об'єднані в інститути і галузі права. У системі законодавства система права знаходить своє зовнішнє вираження, проте це вираження не є вичерпним, оскільки зовнішнє вираження правової норми як елемент системи права можуть знаходити не тільки в письмовому праві, але, зокрема, і в неписаних принципах права, звичаєвому праві, судових прецедентах, правосвідомості, нормативних розпорядженнях.

У структурі системи законодавства тих або інших держав можна розрізняти:

1) галузеве законодавство (карне, цивільне і т. ін., однойменне з відповідними галузями права);

2) комплексне законодавство (наприклад, екологічне, що містить правові норми різноманітних галузей права);

3) загально-федеральне законодавство і законодавство суб'єктів федерації (у федеративних державах);

4) загальнодержавне (загальнореспубліканське) законодавство і законодавство автономії (у державах, де вищий представницький орган автономії уповноважений видавати в межах своєї компетенції закони, що діють винятково на території автономії);

5) конституційне й інше законодавство, закони і підзаконні акти (по юридичній силі).