Теорія взаємодії людини і права

1. Біопсихосоціальна природа людини і вплив на неї права

2. Свобода особи і право.

3. Об'єктивне право і міра свободи особи.

4. Правовий статус особистості.

5. Правовий статус особистості, права громадянина, права людини.

6. Інститут прав людини в Україні

Біопсихосоціальна природа людини і вплив на неї права

Одним із найважливіших елементів структури соціуму, у рамках якого можливе існування й оборот соціальних норм і, насамперед, сукупності правових норм є власне людина як індивід, як особистість як суб'єкт правових відносин.

Існує безліч підходів до розуміння людини, різних вимірів її існування.

Людина є біопсихосоціальною істотою. Іншими словами, людина може розглядатися як біологічна форма життя, що виражається в морфологічних, фізіологічних, генетичних, нервово-мозкових, електрохімічних і інших явищах і процесах людського організму.

Людина може розглядатися і з погляду її психічного вираження. У цьому розумінні розглядається її внутрішній духовний світ, аспекти її свідомого і несвідомого процесів, прояву волі, переживань, пам'яті, стабільних і рухливих рис характеру, темперамент і багато чого іншого.

Людина як особистість розглядається і в соціальному контексті. Цей підхід відображає особливість існування людини в суспільстві, у співвідношенні із собі подібними. Саме в цьому аспекті людина становить особливий інтерес для юриспруденції взагалі і для теорії держави і права зокрема. Це не означає, що для правової науки і практики біологічна та психологічна природа людини не значима. Право у своєму втіленні в юридичних нормах орієнтується і на впорядкування біопсихологічних аспектів взаємин суб'єктів у тих випадках і межах, де це необхідно для захисту інтересів індивіда і суспільства.

Узагалі, правовий вплив поширює вплив на дуже багатий спектр сфер практичного прояву людського життя. Правовими нормами регулюються процеси взаємодії суб'єктів соціуму з урахуванням рівня їхнього фізіологічного розвитку, психологічної спрямованості, соціальної значимості.

У юридичному, науковому і навчальному аспектах можна досить часто зіштовхнутися з термінами “людина”, “права людини”, “індивід”, “суб'єкт”, “особистість”. На перший погляд, ідеться про одну і ту ж саму категорію, що характеризує людську особь як єдине ціле. Тут поєднуються і природні біологічні, і психічні, і соціальні якості, що виділяють дану особу в соціальному середовищі від інших.

Розуміння людини як індивіда відображає одиничну основу її як представника біологічного роду, у природній сутності якого закладені початки психічного та соціального розвитку.

Формування людини як особистості обумовлено можливістю впливу на її біопсихологічну природу досвіду попередніх поколінь, навичок, знань, традицій, звичаїв і інших аспектів, що формують культуру суспільства. Особистість може розвитися з біопсихологіченого людського індивіда тільки під впливом виникаючих у сфері людських взаємин конкретних суспільно-історичних умов. Під впливом інтересів різних соціальних груп у суспільстві формуються правила, що моделюють поводження суб'єкта цього соціуму. Саме система суспільних зв'язків впливає на формування вимог, що пред'являються до індивіда для того, щоб суспільство сприймало його як особистість, котра володіє певним соціальним правовим статусом.

Система суспільних відносин – це середовище становлення особистості як частини соціуму, активного учасника різноманітних соціальних видів діяльності. У результаті розвитку спілкування з іншими людьми в людини реалізуються її природні якості. Особистість – це характеристика соціального порядку, що вказує на біопсихологічний людський індивід, впроваджений у систему суспільних зв'язків (соціальних відносин).

Індивідуальні особливості індивіда відображаються в комплексі специфічних характеристик, що відображають психологічну, біологічну, культурно-соціальну неповторність, своєрідність саме цієї людини у співвідношенні з іншими представниками суспільства. Тут відображаються специфічні особливості індивідуального світогляду, відношення до об'єктивної реальності. Найважливішим аспектом становлення людини як особистості є формування вольових якостей індивіда. Можливість постійного розвитку, самовдосконалення, самореалізації обумовлена здатністю через вираження волі до самооцінки, самоконтролю, самоврядування, коректування своєї поведінки. Формування у свідомості людини уявлень про духовність, загальнолюдські цінності, моральні засади надає можливість формування особистості як високого морального досягнення суспільства, здатної до самопожертви, здатної до покладання на себе відповідальності, до вироблення внутрішньої поваги морального боргу.

Тільки людина може розвитися в соціальну особистість. Однак далеко не кожен біопсихологічний людський індивід може розглядатися як особистість. У співвідношенні категорій “людина”, “індивід”, “особистість”, категорія “людина” має найбільший обсяг, що включає в себе і характеристики особистості, і характеристики індивіда.

Особистість як біологічне явище має характеристики, що відбивають внутрішній, нервово-психологічний механізм людської організації. Особистість як соціальне явище має характеристики, що відображають соціальний досвід, котрий формується в людини, ступінь участі в різноманітних видах суспільних відносин.

Юридичне розуміння людини як учасника (суб'єкта) правовідносин виражається в єдності і формальному дорівнюванні категорій “людина” і “особистість”. Особистість розглядається як носій певних індивідуальних характеристик, як соціальна цінність, котра наділяється системою юридичних прав, свобод, правоміч, захищених законом інтересів, обов'язків.

Біологічні, психологічні та соціальні аспекти прояву особистості окремо й у комплексі є сферою правового впливу. При цьому варто враховувати, що основною сферою прикладення впливу правових норм є сфера суспільних відносин, обумовлених вольовим зовнішнім вираженням діянь суб'єктів. Воля людини – це сукупність аспектів, що відображають здатність індивіда до усвідомленого самоврядування, самоконтролю своєї поведінки через керування психічними процесами, що обумовлюють цю поведінку.

Властивості біологічного характеру – це властиві особистості, що досить часто стають об'єктами правового впливу. Ці аспекти обумовлюються в міжнародному, конституційному, трудовому, екологічному праві, охоплюються окремими нормами кримінального, адміністративного та цивільного права. Так, відносини з приводу періоду вагітності жінки, перебування у відпустці з приводу пологів та у післяпологовий (післяродовий) період регулюються юридичними нормами законодавства про соціальний захист громадян і законодавства про працю.

Система параметрів людини, що стосуються її внутрішнього психологічного стану, психологічних якостей і психологічних процесів, є сферою відносин, що виникають із цього приводу. У супільстві застосовується ціла низка правових регуляторів, які є елементами кримінального, адміністративного та цивільного права і законодавства. Так, відносини, що виникають із приводу осудності або неосудності (нездатності особи керувати своїми діями та віддавати собі в них звіт, унаслідок психічного розладу, душевної хвороби, іншого захворювання) суб’єкта регулюються нормами кримінального права, адміністративного права, медичного права.

Соціальний аспект прояву особистості є практично в усіх формах співвідношення суб’єкта з іншими особами у суспільстві. Так, сукупність відносин, що виникають із приводу здійснення політичних свобод (свободи волевиявлення, свободи слова, права на участь у політичних партіях, право на участь у виборчому процесі) регулюються нормами конституційного, адміністративного права.

Особистість може бути суб'єктом поведінки рефлекторної, інстинктивної, імпульсивної, вольової. Право регулює тільки поведінку, що піддається зовнішньому і внутрішньому контролю. Такою поведінкою є вольова поведінка. Вона – продукт саморегуляції особистості. Воля – це спроможність особистості до самодетермінації і саморегуляції своєї діяльності, своїх різноманітних психічних процесів. У вольовій поведінці між спонуканням діяти і самою дією завжди є перехідний стан, у якому суб'єкт може передбачати і зрозуміти значення наслідків своїх можливих дій, у порядку самоврядування робить свій вольовий вибір: вчинити дію або не діяти. У цьому виявляється свобода волі особистості.

Регулюючи суспільні відносини, нормуючи свободу особи, у її поведінці право попередньо вирішує питання про спроможність особистості до саморегуляції поведінки. Про те, спроможна або недієздатна особистість до цієї саморегуляції, до вільного вибору правомірного або протиправного варіанта поведінки. Іншими словами, чи володіє особистість так званою свободою волі або не володіє. Питання про свободу волі важливе, тому що воно безпосередньо пов'язане ще з одним – питанням про відповідальність особистості за вчинене. Відповідати особистість може тільки за вільно вчинені дії. Якщо особистість має свободу волі, вона повинна відповідати за правопорушення. Якщо не володіє – не повинна нести цю відповідальність. За загальним правилом – особистість має свободу волі. В окремих випадках – не має. Відсутність або наявність свободи волі в юриспруденції, при рішенні питання про юридичну відповідальність за правопорушення, пов'язано з поняттями “провина”, “осудність”, “неосудність”, “дієздатність”, “недієздатність”, “деліктоздатність”.

Регулюючи суспільні відносини, надаючи їх учасникам відповідні права й обов'язки, забороняючи чинити певні дії, визначаючи вид і міру відповідальності за недотримання заборон, право враховує природні властивості суб'єкта цих відносин – особистість, внутрішні умови її буття. Іншими словами, природу людини як біологічної істоти, тому що людина – це матеріальний носій особистості. Практично всі галузі законодавства України містять норми, розроблені з урахуванням біологічних якостей людини – субстанції особистості. Так, законодавство України про охорону здоров'я спрямовано на усунення причин і умов, що шкідливо впливають на здоров'я громадян. Екологічне законодавство також покликано сприяти створенню навколо людини безпечного навколишнього природного середовища. З урахуванням фізіологічних особливостей статі і віку урегульовані правом трудові правовідносини (глави КЗпП України – “охорона праці”, “праця жінок”, “праця молоді”). Шлюбно-сімейне законодавство України забороняє шлюби між родичами по прямій висхідній і спадній лінії, між повнорідними і неповнорідними братами і сестрами (ст. 47 КпШС України). Підставою зазначених обмежень є аргумент біологічного характеру – висока можливість появи патології організму у дітей, народжених у таких шлюбах.

Норми, що відбивають біологічні особливості людини закріплені й у цивільному законодавстві. Ці особливості – один із критеріїв визначення обсягу дієздатності громадян, визнання громадянина недієздатним, обмеження цивільної дієздатності фізичної особи (ст. 36 ЦК України), визнання фізичної особи недієздатною (ст. 39 ЦК України).

З урахуванням істотно-біологічних особливостей людини в кримінальному праві вирішуються питання про осудність і кримінальну відповідальність осіб, які вчинили злочин (ст. 10, 12 КК України), про застосування мір покарання (ст. 11, 13, 40 КК України). Перелік зазначених прикладів не є вичерпним.