Розділ іі. Загально - правова характеристика основних засад цивільно - правового захисту честі, гідності та ділової репутації

З часу введення в дію ст. ст. 297 Цивільного кодексу України в судовій практиці збільшилась кількість справ за позовами фізичних та юридичних осіб про захист честі, гідності та ділової репутації до засобів масової інформації. Право людини на захист від посягань на честь і репутацію, право на повагу до особистого і сімейного життя закріплено у таких відомих актах про права людини як Загальна декларація прав людини, Європейська Конвенція з прав людини та інших актах. Згідно зі ст. 12 Загальної декларації прав людини ніхто не може зазнавати безпідставного втручання у його особисте і сімейне життя, безпідставного посягання на недоторканність його житла, тайну його кореспонденції або його честь і репутацію. Кожна людина має право на захист закону від такого втручання або таких посягань. Ст. 8 Європейської Конвенції з прав людини передбачається, що кожна людина має право на повагу до п особистого і сімейного життя, житла і таємниці листування. Держава не може втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом та у випадках, необхідних у демократичному суспільстві в інтересах національної та громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням і злочинам, для захисту здоров'я або моралі чи з метою захисту прав і свобод інших людей. Норми національного законодавства в цій галузі повністю відповідають міжнародно-правовим стандартам. Правовими підставами розгляду та вирішення позовів до засобів масової інформації про захист честі, гідності та ділової репутації і компенсацію моральної шкоди є Конституція України, Цивільний кодекс Української РСР, Закони України "Про інформацію", "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні", "Про телебачення і радіомовлення", а відповідні роз'яснення з зазначених питань містяться в постановах Пленуму Верховного Суду України N 4 від 31 березня 1995 р., "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди"та N 7 від 28 березня 1990 р. "Про застосування судами законодавства, що регулює захист честі, гідності і ділової репутації громадян та організацій" зі змінами від 4 червня 1993 p., 31 березня 1995 p., 25 грудня 1996 р. та 3 грудня 1997 р. Згідно зі ст. 32 Конституції України ніхто не може зазнавати втручання в його особисте і сімейне життя, крім випадків, передбачених Конституцією України. Не допускається збирання, зберігання, використання та поширення конфіденційної інформації про особу без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Конституцією України кожному гарантується судовий захист права спростувати недостовірну інформацію про себе і членів своєї сім'ї та права вимагати вилучення будь-якої інформації, а також право на відшкодування матеріальної і моральної шкоди, завданої збиранням, зберіганням, використанням та поширенням такої недостовірної інформації. Загальною правовою нормою, яка визначає правовідносини щодо захисту честі, гідності та ділової репутації і пов'язану з цим компенсацію матеріальної і моральної шкоди, є ст. 297 ЦК. Відповідно до ст. 23 Закону України "Про інформацію" інформація про особу — це сукупність документованих або публічно оголошених відомостей про особу. Основними даними про особу (персональними даними) є: національність, освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, а також адреса, дата і місце народження. Джерелами документованої інформації про особу є видані на її ім'я документи, підписані нею документи, а також відомості про особу, зібрані державними органами влади та органами місцевого і регіонального самоврядування в межах своїх повноважень. Забороняється збирання відомостей про особу без її попередньої згоди, за винятком випадків, передбачених законом. Кожна особа має право на ознайомлення з інформацією, зібраної про неї. Інформація про особу охороняється Законом. Ст. 47 Закону України "Про інформацію" передбачена відповідальність за використання і поширення інформації стосовно особистого життя громадянина без його згоди особою, яка є власником відповідної інформації внаслідок виконання своїх службових обов'язків. У відповідності з п. 6 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 p. N7 (з наступними змінами) якщо позов пред'явлено про спростування відомостей, опублікованих в пресі або поширених іншими засобами масової інформації (по радіо, телебаченню), як відповідачі притягаються автор та відповідний орган масової інформації (редакція, агентство, інший орган, що здійснив випуск інформації). При публікації або іншому поширенні відомостей без позначення автора орган масової інформації за вимогою суду зобов'язаний назвати особу, яка надала відомості, про спростування котрих пред'явлено позов. Встановивши, що автор використав у публікації відомості, одержані з офіційного джерела, суд має обговорити питання про притягнення до участі у справі як відповідача організацію або службову особу, які надали оспорюванні позивачем відомості. При опублікуванні вказаних відомостей без зазначення автора (наприклад, в редакційній статті) відповідачем у справі має бути орган, що здійснив випуск масової інформації. В окремих випадках суди, які вирішували позови про захист честі, гідності і ділової репутації, притягували до відповідальності по стягненню моральної шкоди лише редакцію газети. Не звернули увагу на те, що інформація, яка міститься у статті, подана офіційними джерелами, не притягували до участі в справах посадову особу, агентство, прес-центр, які подали інформацію, що оспорюється позивачем. Згідно зі ст. 203 Цивільно-процесуального кодексу України (далі: ЦПК) у формі рішення виносяться ті постанови суду першої інстанції, якими справа вирішується по суті. Закон не передбачає включення до резолютивної частини рішення висновків з питань, не пов'язаних з вирішенням справи по суті. Тому в ній неприпустимо вирішувати питання про виділення частини вимог в самостійне провадження або про закриття провадження по них, залишення заяви без розгляду тощо. Висновки з таких питань викладаються у формі ухвал (ст. 232 ЦПК), які виносяться у вигляді самостійного процесуального документа і можуть постановлюватися одночасно з рішенням (п. 11 постанови Пленуму Верховного Суду України N 4 від 29 грудня 1976 р. "Про судове рішення" із змінами, внесеними постановами Пленуму від 24 квітня 1981 р. та від 25 грудня 1992 р.). Резолютивна частина рішення повинна мати вичерпні, чіткі, безумовні і такі, Ідо випливають з встановлених фактичних обставин, висновки по суті розглянутих вимог і залежно від характеру справи давати відповіді на інші питання, зазначені в ст. ст. 202-203 ЦПК (п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 29 грудня 1976 р. "Про судове рішення"). При задоволенні позову суд повинен в резолютивній частині рішення зазначити, які саме відомості визнано такими, що не відповідають дійсності та порочать честь і гідність позивача, вказати на спосіб спростування й визначити строк, протягом якого воно має бути здійснене. В необхідних випадках суд може викласти текст спростування відомостей (п. 8 постанови Пленуму від 28 вересня 1990 р. зі змінами та доповненнями). Визначаючи спосіб спростування відомостей, суд відповідно до ст. 37 Закону України "Про друковані засоби масової інформації (пресу) в Україні" та іншого законодавства може зобов'язати редакцію (видавництво) опублікувати спростування в спеціальній рубриці або на тій самій полосі і тим самим шрифтом, що й спростовуване повідомлення: в газеті — не пізніше місяця з дня набрання рішення чинності, в інших періодичних виданнях — у черговому підготовлюваному випуску. При спростуванні відомостей по радіо чи телебаченню суд може зажадати від органу масової інформації, щоб резолютивна частина рішення була зачитана диктором в тій самій програмі або циклі передач і в той самий час не пізніше місяця з дня набрання рішенням законної сили. Вільне редагування органом масової інформації тексту рішення або коментар до нього, які за змістом є оспорюванням рішення, недопустимі (п. 9 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990р. зі змінами та доповненнями). Відповідно до ст. 179 ЦПК в ухвалі про затвердження мирової угоди повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін. Заява про мирову угоду подається в письмовій формі або робиться усно в судовому засіданні. В останньому випадку її зміст заноситься до протоколу судового рішення. Цей підпис сторони засвідчують своїми підписами. Одночасно з затвердженням мирової угоди суд своєю ухвалою припиняє провадження по справі. В ухвалі повинні бути зазначені умови затверджуваної судом мирової угоди сторін і відповідно до ст. 78 ЦПК вирішені питання про розподіл між сторонами судових витрат. Порушення цих вимог є підставою для скасування ухвали про закриття провадження по справі. Мирові угоди, які остаточно не вирішують спору або можуть призвести до виникнення нового, не підлягають затвердженню. Відповідно до п. 7 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами судам необхідно враховувати, що згідно з ч. 2 ст. 124 Конституції України вимоги громадян або організацій про спростування опублікованих засобами масової інформації відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь і гідність особи, розглядаються судами й у тому разі, коли ця особа попередньо не зверталася до органів масової інформації про спростування зазначених відомостей. Дії по спростуванню відомостей, що не відповідають дійсності й порочать честь, гідність і ділову репутацію, є незамінними. Замінити їх аналогічними діями інших осіб неможливо. Виконати їх може лише відповідач. Тому відповідно до ч. 2 ст. 207 ЦПК суд встановлює в рішенні строк, протягом якого рішення повинно бути виконане. Якщо відповідач у встановлений судом строк не виконає зазначені в рішенні належні дії, то за вимогою позивача суд видає виконавчий лист і вживає заходів до виконання рішення. При невиконанні або неналежному виконанні у встановлений строк рішення про спростуванню таких відомостей суд може накласти на порушника штраф у порядку і розмірі, передбачених ст. 417 ЦПК. Штраф стягується на користь держави. Сплата штрафу не звільняє порушника від обов'язку виконати рішення суду (п. 24 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28 вересня 1990 р. з наступними змінами). Постановлені судом рішення (більша частина), які зобов'язують органи засобів масової інформації спростувати відомості, що порочать честь і гідність позивачів, ці органи не виконали. Заходи, передбачені ст. 417 ЦПК, судами не вживались. Відповідно до роз'яснень, що дав Пленум Верховного Суду в п. 9 постанови від 31 березня 1995р. N 4 "Про судову практику в справах про відшкодування моральної (немайнової) шкоди" у випадках, передбачених як ст. 440 ЦК, так і іншими законодавчими актами, розмір її відшкодування визначає суд в межах заявлених вимог залежно від характеру та обсягу заподіяних позивачеві моральних і фізичних страждань, з урахуванням в кожному конкретному випадку ступеня вини відповідача та інших обставин. Зокрема, враховується характер і тривалість страждань, стан здоров'я потерпілого, тяжкість завданої травми, наслідки тілесних ушкоджень, істотність вимушених змін у його життєвих і виробничих стосунках, ступінь зниження престижу, ділової репутації (останнє залежить від характеру діяльності потерпілого, посади, часу і зусиль, необхідних для відновлення попереднього стану, наміру, з яким діяв заподіювач шкоди тощо). Якщо законодавством встановлені межі відшкодування моральної шкоди, суд визначає її розмір з урахуванням цих меж. У інших випадках певних меж немає, але суд до визначення їх має підходити зважено. У будь-якому випадку суд повинен навести в рішенні мотиви, чому він дійшов висновку про заподіяння моральної (немайнової) шкоди та розмір її відшкодування або про відсутність такої шкоди.

Пленум Верховного Суду України в постанові від 28 вересня 1990р. в п. 22.1 роз'яснив судам, що згідно з п. 10 ст. 65 ЦПК ціна позову, який складається з кількох самостійних вимог, визначається загальною сумою цих вимог, за винятком вимог про відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Тому вимоги про відшкодування моральної шкоди, заявлені у справі за позовом про захист честі, гідності і ділової репутації, а також вимоги, заявлені самостійно, оплачуються державним митом за ставками, встановленими для позовів немайнового характеру. Однак суди ці вимоги Закону не завжди виконують, не завжди правильно визначають ціну позову в справах даної категорії. Згідно з Декретом Кабінету Міністрів України "Про державне мито" від 21 січня 1993 р. (з наступними змінами і доповненнями) вимоги про захист честі, гідності та ділової репутації підлягають оплаті в розмірі одного неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. А вимоги про відшкодування моральної шкоди, які заявлені одночасно з вимогами про захист честі, гідності та ділової репутації, підлягають оплаті в розмірі 0,05 неоподатковуваного мінімуму доходів громадян. Згідно зі ст. 10 Конституції України державною мовою в Україні є українська мова. Держава забезпечує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на всій території України. В Україні гарантується вільний розвиток, використання і захист російської, інших мов національних меншин України. Статтею 9 ЦПК встановлено, що судочинство провадиться українською мовою або мовою більшості населення даної місцевості. Всі вивчені справи розглянуті російською мовою, лише по двох справах ухвали касаційної інстанції викладені українською мовою.

Практика свідчить, що справи зазначеної категорії перебували в провадженні районних судів тривалий час, внаслідок чого окремі позови втратили актуальність, і сторони втратили до них інтерес. Тому рішення по більшості справ залишаються невиконаними. Вважаємо, застосування норм діючого законодавства про захист честі, гідності та ділової репутації фізичних або юридичних осіб у випадках розповсюдження інформації про особисте і сімейне життя, яка відповідає дійсності, без їх згоди, а також відомостей, які порочать їх честь, гідність та ділову репутацію, аналіз помилок при розгляді судами справ цієї категорії, привернуть увагу не лише практичних працівників, а й теоретиків з метою удосконалення законодавства у цій області та більш ефективного захисту прав та свобод людини і громадянина, проголошуваних як в міжнародно-правових актах, так і в нормах національного законодавства.