56

МІНІСТЕРСТВО ВНУТРІШНІХ СПРАВ УКРАЇНИ

ЛУГАНСЬКИЙ

ДЕРЖАВНИЙ УНІВЕРСИТЕТ ВНУТРІШНІХ СПРАВ

ІМЕНІ Е.О. ДІДОРЕНКА

КАФЕДРА ЦИВІЛЬНО - ПРАВОВИХ ДИСЦИПЛІН

КУРСОВА РОБОТА

з дисципліни «Цивільне право»

на тему № 12:

«Цивільно - правовий захист честі, гідності, ділової репутації»

Виконав:

студентка 2 – го курсу

207 К-19 групи

факультету заочного та дистанційного навчання

Довбня Н.О.

Перевірив:

майор міліції

кандидат юридичних наук, доцент

Машуков Р.О.

Національна шкала_____________

Кількість балів:_____ Оцінка: ECTS_____

Луганськ – 2013

ПЛАН

ВСТУП

 Актуальність теми курсової роботи.  Актуальність обраної теми курсової роботи на сучасному етапі зумовлена становленням та розвитком в Україні ринкової економіки, демократичних відносин, що ґрунтуються на захисті прав людини, основою яких є пріоритет загальнолюдських цінностей. Справжній прогрес неможливий без належного забезпечення прав і свобод людини. У зв'язку з цим вирішальне значення у сфері захисту прав людини набуває повага до гідності, честі, ділової репутації фізичної особи, а також захист цих важливих прав, врахування нормативних змін останніх років та вирішення важливих теоретичних і практичних проблем. Стаття 1 Загальної Декларації прав людини 1948 р. проголосила: "Всі люди народжені вільними і рівними у своїй честі і правах. Вони наділені розумом і совістю і повинні поводити себе по відношенню один до одного в дусі братерства". Конституція України офіційно закріпила у ст. 28 право кожного громадянина на повагу до його гідності. “Усі люди є вільні і рівні у своїй гідності та правах”, – зазначається у ст. 21 Конституції України. Таким чином, людина, її життя, здоров'я, честь, гідність, ділова репутація поставлені в центр уваги держави і права. Впродовж тривалого часу фізична особа не розглядалась у цивільному праві носієм всього комплексу особистих немайнових прав, які закріплені сьогодні в новому Цивільному Кодексі України у Книзі 2. Між тим, ст. 7 ЦК УРСР, присвячена захисту честі, гідності, ділової репутації, існувала вже з 1963 р. Доктринальні і законодавчі підходи до регулювання особистих немайнових відносин у вітчизняній історії цивілістики були визначені у 60-х роках ХХ століття і торкалися, головним чином, забезпечення захисту честі, гідності та ділової репутації. Водночас, судова практика розгляду справ цієї категорії потребує подальшого вивчення для вдосконалення правового механізму захисту усіх особистих цінностей. Аналіз практики розгляду судами України цивільних справ за позовами про захист честі, гідності, ділової репутації та відшкодування моральної шкоди (в тому числі за позовами до засобів масової інформації) за останні роки, зокрема, показав, що загальна кількість таких справ зростає, вони стають об’єктом уваги не тільки осіб, які є учасниками судового розгляду, а і об’єктом уваги широкої громадськості, засобів масової інформації. Це зумовило необхідність і актуальність детального дослідження проблем, пов'язаних із судовим захистом честі, гідності і ділової репутації на сучасному етапі. У сучасний період розвитку українського суспільства виникла необхідність у формуванні правового механізму, який би забезпечував ефективне регулювання існуючих у ньому відносин відповідно до вимог соціального прогресу, основою якого є гармонійний розвиток особи із системою її суб’єктивних прав та інтересів. Відповідно до ст. 3 Конституції України вперше в історії розвитку нашої держави гідність і честь людини, як і її життя, здоров’я, недоторканність і безпека, визнано найвищими соціальними цінностями. У Цивільному кодексі України права на ці цінності особи визначаються як такі, що забезпечують соціальне буття фізичної особи. Крім того, на розвиток положень ст. 28 Конституції України про повагу до гідності кожного в статті 297 ЦК України також закріплюється право на повагу до гідності та честі. Усе це разом, а також ряд інших положень з позначеної проблематики викликають необхідність розроблення механізму забезпечення й реалізації цих прав, а отже, нового наукового осмислення. Аналіз останніх досліджень і публікацій. Значний внесок у розроблення понять гідності та честі зробили і представники філософської думки: В.А. Блюмкін, В.А. Малахов, С.А. Серебренікова-Миготіна, І.Р. Стрем’якова, А.Ф. Шишкін, та ін. Заслуговують на особливу увагу дослідження сучасних вітчизняних цивілістів з проблем гідності, честі та ділової репутації, до яких слід віднести: С.І. Шимон, В.П. Паліюка, О.В. Кохановську, Р.О. Стефанчука, С.І.Чорнооченко, Л.В. Красицьку, а також російських учених А.Л. Анісімова, О.М. Ерделевського та інші. Аналіз досліджень проблеми гідності та честі свідчить про те, що й самі ці цінності та права на них переважно розглядалися в аспекті охоронної (негативної) функції права. На сьогодні такий стан уже не в змозі повною мірою відбити їх правовий статус як особистих немайнових прав, котрі забезпечують соціальне буття фізичної особи, а також сприяти досягненню конституційних вимог про повагу до особи. Така правова характеристика передбачає, по-перше, здійснення та реальне забезпечення гідності та честі фізичної особи в умовах насамперед нормальної життєдіяльності їх носіїв, а не тільки при порушенні цих цінностей. По-друге, для надання суспільним відносинам стабільності, порядку, а отже, для виконання їх основного призначення необхідні нові прийоми та засоби правового впливу. Ці фактори зумовлюють актуальність і значущість розгляданої проблематики та необхідність її комплексного дослідження. Метою дослідженняє всебічний аналіз існуючого стану наукового розроблення питань визначення й інтерпретації в цивільному праві понять гідності та честі фізичної особи, формулювання теоретичних положень і практичних висновків з урахуванням сучасних уявлень та чинного законодавства України, визначення й конкретизація в цьому аспекті дієвих правових засобів їх здійснення й реалізації, а також розроблення і внесення пропозицій щодо вдосконалення вітчизняного цивільного законодавства у сфері регулювання особистих немайнових відносин. Відповідно до цього в роботі головна увага приділяється вирішенню таких основних завдань, як: - історико-правове дослідження ідеї про гідність і честь у праві та виявлення факторів, що мають істотне значення як для характеристики цих цінностей, так і для властивих їм закономірностей існування та розвитку; - визначення понять гідності та честі як об’єктів цивільних правовідносин; - з’ясування суті гідності та честі фізичної особи та обґрунтування їх соціально-правового значення; - виявлення необхідного правового засобу здійснення й реалізації гідності та честі фізичної особи; - з’ясування правової природи права на повагу до гідності та честі фізичної особи; - дослідження поняття суб’єктивного права особи на повагу до гідності та честі, а також виявлення сутності, змісту й проблем, пов’язаних з його здійсненням; - розроблення й обґрунтування теоретичних та практичних пропозицій і рекомендацій щодо вдосконалення механізму цивільно-правового реґулювання особистих немайнових відносин. Об’єктом курсвової роботи є відносини, пов’язані з проблемою гідності та честі фізичної особи з позицій їх цивільно-правового регулювання, а також загальної тенденції та закономірності їх розвитку. Предметом курсвової роботи є історичні пам’ятки джерел світової та вітчизняної інтелектуально-правової спадщини стосовно гідності та честі людини, система нормативно-правових актів, що становить сучасний правовий інститут особистих немайнових прав, які забезпечують соціальне існування фізичної особи, складовою частиною якої є право на гідність і честь, судова практика та літературні джерела, у яких викладено теоретичні обґрунтування щодо юридичної природи та механізму забезпечення і реалізації суб’єктивного права фізичної особи на повагу до гідності та честі. Методикурсової роботи. Методологічну основу роботи насамперед складає діалектичний метод пізнання правових явищ. Його категорії: “конкретне й абстрактне”, “явище і сутність”, “зміст і форма”, “структура й елементи”, “ціле і частина” тощо використовувалися як для визначення понять гідності і честі фізичної особи, так і для визначення поняття суб’єктивного права на повагу до гідності та честі. Системно-структурний підхід, по суті орієнтує та спрямовує весь дослідницький процес. Так, наприклад, цей метод дозволив розробити визначення гідності і честі з урахуванням як об’єктивного, так і суб’єктивного змісту. На основі історико-логічного методу провадиться ретроперспективний аналіз ідеї гідності та честі в праві. Формально-юридичний метод використовується при дослідженні чинних правових норм, присвячених регулюванню відносин, пов’язаних з проблемою гідності та часті фізичної особи, також при аналізі наукових пропозицій щодо вдосконалення правової регламентації цих відносин. У ході роботи також використовуються й інші сучасні методи наукового пізнання (метод моделювання, соціологічний, статистично-правовий тощо.) Названі методи дослідження використовувались в роботі у взаємозв’язку і взаємозалежності, що забезпечило всебічність, повноту й об’єктивність дослідження, істинність отриманих висновків.

Розділ і. Захист честі, гідності та ділової репутації фізичних та юридичних осоіб, як один з найголовніших інститутів цивільного права

1.1. Поняття честі, гідності та ділової репутації

Захист честі, гідності і ділової репутації - право громадянина та організації вимагати через суд спростування відомостей, які не відповідають дійсності або викладені неправдиво, принижують їхню честь, гідність чи ділову репутацію або завдають шкоди їхнім інтересам, якщо той, хто поширив такі відомості, не доведе, що вони відповідають дійсності. Поширенням неправдивих відомостей визнається опублікування їх в пресі або сповіщення їх в іншій, у тому числі усній, формі невизначеному колу осіб, кільком особам або навіть одній особі. Сповіщення цих відомостей безпосередньо особі, якій вони стосуються, виключає можливість застосування такого способу захисту. Щоб більше розуміти питання, яке розглядається в даній роботі, наведемо поняття честі, гідності та ділової репутації. Ділова репутація – одне з нематеріальних благ. Представляє собою оцінку професійних якостей конкретної особи. Ділова репутація може бути притаманна кожному громадянину, в тому числі й тому, що займається підприємницькою діяльністю, а також будь-яка юридична особа: комерційна і некомерційна організація, державні і муніципальні підприємства, заклади та ін [16, c. 47-48]. Честь і гідність- це важливі духовні нематеріальні блага, втілені у самій особі громадянина або юридичної особи. Честь-це певна соціальна оцінка громадянина або юридичної особи, яка визначається вчинками, виробничою діяльністю та поглядами конкретної особи в контексті норм суспільного життя. Гідність- це самооцінка особою своїх ділових, моральних та інших соціальних якостей. Існують певні об'єктивні критеріїпривизначенні честі і гідності, які підлягають оцінці на предметипорушення чи не порушення. Ділова репутація- суспільна категорія, дуже близька до честі і гідності. Вперше термін "ділова репутація" був введений в Основах цивільного законодавства" колишнього Радянського Союзу в1991 p. Введення цього терміна було пов'язане із введенням норм щодо запобігання недобросовісної конкуренції та реклами в підприємництві. Як і честь та гідність, ділова репутація базується на певній суспільній оцінці фактичних ділових якостей виробників (фізичних або юридичних осіб) [18, c. 1-32]. Група особистих немайнових прав не має чітко визначеного цивільно-правового регулювання. Подібне становище можна пояснити тим, що деякий час панівною була думка, згідно якої захист особистих немайнових прав, не пов'язаних з майновими, покладався на кримінальне й адміністративне право. Саме через це в ЦК УРСР 1922р. небуло статей, які б захищали честь, гідність, ділову репутацію громадян. Вважалося, що за поширення завідомо неправдивих вигадок, що ганьблять іншу особу, а також за навмисне приниження честі й гідності особи винний може бути притягнений до кримінальної відповідальності. Притягнення ж порушника до такої відповідальності повинно було принести моральну реабілітацію потерпілому, і таким чином, його честь і гідність вважалися захищеними. Проте така позиція навіть у чисто формальному плані не є досконалою. Як бути, наприклад, у тому разі, коли наклеп розповсюджувався кимось ненавмисно? Адже такого розповсюджувача не можна притягнути до кримінальної відповідальності, а честь і гідність потерпілого була приниженою. Таким чином, порушені права потерпілого лишалися незахищеними. Враховуючи незахищеність особистих немайнових прав громадян та юридичних осіб в цивільному праві, укладачі ЦК України1963p. включили до нього кількастатей, які повинні були виправити таке становище. Було наголошено, що особисті немайнові відносини можуть регулюватися ЦК України (ст.1). Ст.7ЦКУкраїни передбачала захист честі і гідності громадян або організацій, а ст.511 мала на меті захистити інтереси громадянина, зображеного в творі образотворчого мистецтва. В1993р. ЦКУкраїни був доповнений ст.440, яка передбачає можливість відшкодування моральної (немайнової) шкоди. Як бачимо, деякі зрушення, спрямовані на поліпшення цивільно-правового захисту особистих немайнових, не пов'язаних із майновими, прав відбулися, проте їх виявилося явно недостатньо[28, c. 156-157]. Особисті немайнові блага поділяються на три групи: - особисті немайнові права, спрямовані на індивідуалізацію особи (право на ім'я); - особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення особистої недоторканності фізичної особи (право на життя, право на здоров'я, право на захист особистого зображення, захист честі і гідності); - особисті немайнові права, спрямовані на забезпечення недоторканності особистого життя громадян (право на недоторканність житла, особистої документації, на таємницю особистого життя тощо). Передусім в юридичному процесі слід встановити принцип презумпції доброчинності людини. Його можна визначити таким чином: «Кожна людина має честь і гідність, вважається доброчинною, кожен учасник будь-яких правовідносин вважається таким, що діє чесно, порядно та відповідно до закону, якщо інше не доведено і не визначено в законній силі судового рішення. Обов'язок доведення покладається на того, хто стверджує. Поширена про людину порочна інформація вважається недостовірною доти, доки не доведена в установленому законом порядку, доведення достовірності такої інформації покладається на того, хто їх поширив. Останній відшкодовує матеріальну та моральну шкоду, завдану людині, якщо не доведе достовірність поширеної інформації. Шкода, заподіяна людині безпідставним звинуваченням у вчиненні злочину і незаконним притягненням її до кримінальної відповідальності, відшкодовується державою відповідно до cm. 1176 ЦК України. Усі сумніви щодо доброчинності та правомірності дій будь-якого громадянина, а також щодо його вини у вчиненні будь-якого злочину або іншого правопорушення, якщо вичерпані можливості доведення, повинні тлумачитися та вирішуватися на користь такого громадянина. Недоведена недоброчинність прирівнюється до доведеної доброчинності». Повага та захист честі і гідності людини означає, по-перше, недопустимість дій, що принижують честь і гідність людини (образ, погроз, насильства тощо); по-друге, недопустимість збирання, використання, зберігання та розголошення хибної, брудної, принижуючої честь, гідність чи ділову репутацію людини недостовірної інформації; по-третє, з повагою відноситись до людини взагалі, до її індивідуального образу, поглядів, переконань, духовного життя, віри, мрій; по-четверте, гарантованість судового захисту честі, гідності й ділової репутації людини та відшкодування моральної шкоди, завданої приниженням честі й гідності людини. Порушення права на честь, гідність, ділову репутацію особи спричиняє збитки у сфері її свободи дій і рішень, суспільного та правового статусу, наносить істотну моральну шкоду[26, c. 65-66].

1.2. Суб'єкти права на захист честі, гідності та ділової репутації Загальні підходи, які у сукупності можуть слугувати критерієм для визначення кола управомочених суб’єктів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, так, до кола управомочних суб’єктів названих правовідносин можуть входити будь-які особи (суб’єкти права), незалежно від їх особливостей; в свою чергу, до кола зобов’язаних суб’єктів, з одного боку, належать всі і кожен, коли йдеться про повагу до честі, гідності, ділової репутації, а з іншого боку, в разі порушення цих прав – порушники, які згідно з цивільним законодавством можуть відповідати за вчинені правопорушення. Специфіка між фізичними і юридичними особами у цьому питанні залишається незмінною, зокрема, за юридичними особами в роботі визнається лише право на повагу до ділової репутації серед досліджуваних прав, як це й визначено на сьогодні у ЦК України. Право на повагу до честі, гідності, ділової репутації має фізична особа у межах загальної правоздатності з моменту народження. Повага на життя зачатої дитини, як можливого майбутнього суб’єкта права, має включати і повагу до її честі і гідності. Правом на її захист слід наділити можливих майбутніх батьків та можливих майбутніх її представників. Ці пропозиції особливо важливі з огляду на сучасні досягнення у сфері біології, трансплантології, клонування, евтаназії тощо. Звертається увага на те, що суттєвим для оцінки факту приниження є аналіз якісно-емоційного оформлення способів поширення інформації, хоча це і не має суттєвого впливу на обрання цивільно-правового способу захисту честі, гідності та ділової репутації. Недостовірна інформація може бути поширена і у формі портрету, карикатури, графіків, „поміщення поряд” портретів відповідних осіб тощо. Для суду манера і форма поширення інформації відіграє переважно оціночну роль, але в ряді випадків стає вирішальною для прийняття позитивного для позивача рішення. Прийняття ЦК України дозволило зробити певні уточнення щодо управомочених осіб, які можуть подати позов на захист гідності, честі, ділової репутації. У відповідності до ст.297 ЦК України, правом на повагу до його гідності і честі наділено кожного. До суду з позовом про захист її гідності і честі, таким чином, може звернутися кожна фізична особа, тобто людина, як учасник цивільних відносин. Аналіз ст. ст.299, 80 та 94 ЦК України дає підстави зробити висновок про те, що право на недоторканність своєї ділової репутації має як фізична особа, так і юридична. Так само, як фізична, так і юридична особа можуть звернутися до суду з позовом про захист своєї ділової репутації, оскільки ст.299 ЦК України забезпечує це право фізичній особі, а ст.94 ЦК України наділяє юридичну особу правом на недоторканність її ділової репутації, на таємницю кореспонденції, на інформацію та інші особисті немайнові права, які можуть їй належати. При цьому особисті немайнові права юридичної особи захищаються відповідно до глави 3 ЦК України. Слід надати юридичній особі також право звернутися з позовом про захист честі, гідності та ділової репутації в інтересах фізичної особи, якщо це будь-яким чином зачіпає інтереси юридичної особи, а особливо, якщо це передбачено її статутними документами. Нинішній ЦК закріпив загальну правоздатність юридичної особи, отже вона може мати ті самі права, що і фізична особа, окрім тих, що належать фізичній особі як людині. Слід вирішити позитивно у цивільному праві проблему захисту честі, гідності, ділової репутації в інтересах інших осіб утвореннями, які не є юридичними особами, зокрема, союзами, спілками, комітетами тощо. Не маючи такої можливості особисто, вони могли б делегувати свої повноваження по захисту названих прав в інтересах, наприклад, відомих осіб, відповідним міністерствам – Міністерству юстиції зокрема[11, c. 4-5]. Правове регулювання у сфері захисту ділової репутації створює динамічну напругу між двома різними цінностями, важливими для суспільства – інтереси особи у захисті її честі, гідності, ділової репутації з одного боку, з інтересами вільного висловлювання думок та обнародування інформації з другого, тому це регулювання є дуже складним та динамічним. Кожна справа про захист честі, гідності, ділової репутації, яку розглядає суд, передбачає необхідність врівноваження цих двох інтересів, двох важливих соціальних цінностей. Суб'єктом, який зобов'язаний відповідати за поширення неправдивої інформації, яка порочить честь, гідність, ділову репутацію, за загальним підходом, є особи, що здійснили таке неправомірне поширення. Одержало подальший науковий розвиток положення про те, що особа, яка порушила особисті немайнові права на честь, гідність та ділову репутацію, повинна нести відповідальність лише за наявності вини. З положенням, закріпленим у ч.3, ст.302 ЦК України: ”Вважається, що інформація, яка подається посадовою, службовою особою при виконанні нею своїх службових обов’язків, а також інформація, яка міститься в офіційних джерелах (звіти, стенограми, повідомлення засобів масової інформації, засновниками яких є відповідні державні органи або органи місцевого самоврядування), є достовірною”, не можна погодитись, оскільки презумпція, закріплена у даній нормі, не тільки невірна за змістом, але і така, що здатна нанести шкоду на практиці, оскільки може привести до хибного висновку про те, що будь-яка інформація, яка подається зазначеними особами і яка міститься у зазначених джерелах апріорі є достовірною і не допускає, якщо вірити логіці законодавця, жодних різночитань, має прийматися на віру і не оспорюватись. Отже, ч.3 ст.302 ЦК України підлягає виключенню. Доводиться необхідність закріпити в законодавстві (у ч.4 ст.277 ЦК України) презумпцію, згідно з якою, в разі, якщо посадова особа не уточнює у своєму виступі (у письмовій чи усній формі), що вона висловлюється від свого власного імені, як приватна особа, то вважається, що вона виступає як посадова особа від імені юридичної особи, яку вона представляє[17, c. 4-5]. Позови про захист честі, гідності, ділової репутації за участю ЗМІ мають значну специфіку, яка полягає у специфіці складу учасників цих відносин; у різних формах представлення засобів масової інформації, зокрема, в сучасній електронній формі; у значно більшому резонансі справ, які пов’язані із публікаціями у ЗМІ; у підвищенні ролі ЗМІ в сучасний період розвитку демократії в Україні і наближені України до європейських стандартів у сфері захисту прав як фізичних і юридичних осіб, так і журналістів; у підвищенні відповідальності органів ЗМІ і журналістів, влади, кожного громадянина України у сфері захисту честі, гідності, ділової репутації. Все зазначене впливає на динаміку розвитку законодавства у сфері прав людини і на провідну роль судової практики в питаннях його подальшого вдосконалення. Що стосується об'єкта та змісту правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації, то його складають особисті немайнові блага: честь, гідність, ділова репутація і, відповідно, право на захист гідності, честі та ділової репутації. Щодо суб'єктного складу зазначених правовідносин, то слід вести мову про сукупність осіб, які беруть участь у правовідносинах: про правомочних суб'єктів, які мають право вимагати захисту честі, гідності та ділової репутації, про зобов'язаних суб'єктів, тобто суб'єктів, які зобов'язані відповідати за поширення відомостей, що не відповідають дійсності чи викладені неправдиво та порочать честь, гідність і ділову репутацію. У літературі справедливо зазначається, що підставами виникнення, зміни та припинення правовідносин щодо захисту честі, гідності та ділової репутації є юридичні факти1, які прийня-то розглядати через їх елементи, що носять назву умов цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідно до ст. 7 ЦК УРСР 1963 р. цивільно-правовому захисту підлягала особа, стосовно якої поширені відомості, що не відповідають дійсності або викладені неправдиво, порочать її честь, гідність та репутацію або завдають шкоди її інтересам. У новому ЦК України зазначене положення набуло узагальнення щодо всіх особистих немайнових прав як спростування недостовірної інформації. Поширення відомостей або поширення інформації є першою умовою, що згадується в законодавстві та літературі в разі захисту честі, гідності та ділової репутації. Відповідач у цивільній справі повинен довести, що поширені ним відомості відповідають дійсності, а на позивача покладається обов'язок довести лише факт поширення відомостей, що його порочать, особою, до якої пред'явлено позов. Такий висновок можна зробити, проаналізувавши норму ч. 1 ст. 227 ЦК України, в якій закріплено право фізичної особи, особисті немайнові права якої порушено внаслідок поширення про неї та (або) членів її сім'ї недостовірної інформації, на відповідь, а також на спростування цієї інформації[20, c.3]. Необхідно з'ясувати, перш за все, поняття «поширення інформації». Стаття 200 ЦК України пояснює поняття «інформації» через поняття «відомостей» - документованих або публічно оголошених. Якщо інформація - це відомості, то може йтися про тотожність цих понять, принаймні, для нашого дослідження. У свою чергу, поняття «поширення відомостей» вживається у постанові Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7і. У пункті 3, зокрема, зазначено, що під поширенням відомостей слід розуміти опублікування їх у пресі, передачу по радіо, телебаченню, з використанням інших ЗМІ, викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначеному числу осіб або хоча б одній людині. Таким чином, загальновизнаним на сьогодні підходом стало розуміння під поширенням відомостей опублікування їх у пресі, передача по радіо, телебаченню, використання інших засобів масової інформації, до яких сьогодні додається Інтернет та інші інформаційні мережі; викладення у характеристиках, заявах, листах, адресованих іншим особам, повідомлення у публічних виступах, а також в іншій формі невизначено широкому колу осіб, декільком особам або принаймні одній особі. Судова практика останніх років підтверджує цей висновок про поширення інформації всіма зазначеними способами. Відповідно до ст. 14 Закону України «Про інформацію» до основних видів інформаційної діяльності входить «поширення інформації», під яким розуміють розповсюдження, оприлюднення, реалізацію в установленому законом порядку документованої або публічно оголошуваної інформації. Таким чином, окрім попереднього визначення, слід враховувати й інше нормативно закріплене визначення поняття «поширення», беручи до уваги практичну тотожність понять «відомості» та «інформація». Слід зазначити, що наведені нормативно закріплені визначення не повною мірою відтворюють сутність процесу поширення, яка має місце у даному випадку. По суті, названі поняття визначають «поширення відомостей» лише через способи поширення. Між тим, при поширенні інформації, якщо йдеться про процес, мають бути наявними дві сторони, а саме - поширювач, тобто особа, яка поширює інформацію будь-яким способом (суб'єкт поширення), та особа, яка має сприйняти інформацію і на яку таке поширення спрямоване (реципієнт). На нашу думку, правильною є пропозиція визначати «поширення відомостей» і як «доведення інформації до відома третіх осіб будь-яким способом, за умови здатності сприйняття останніми змісту цієї інформації». Немає єдиної точки зору в літературі і щодо такого аспекту поняття «поширення», як його публічність. Так, переважна більшість науковців до основної ознаки поширення відносить доведення інформації хоча б до однієї третьої особи. Інші автори схиляються до думки про публічність поширення[22, c. 1-3]. На нашу думку, законодавець обрав правильне рішення, вважаючи, що необхідною та достатньою умовою втрати контролю над поширенням відомостей є їх повідомлення хоча б одній особі. Разом із тим масовість поширення має значення, наприклад, у разі визначення розміру спричиненої шкоди від поширення недостовірної інформації, тому її слід враховувати у кожному конкретному випадку захисту честі, гідності та ділової репутації. Позитивним положенням нового ЦК України у зв'язку з цим є ст. 278, згідно з якою забороняється поширення інформації, що порушує особисті немайнові права. Заслуговує на увагу те, що інакше вирішується питання, якщо відомості повідомлено лише особі, якої вони стосуються. У даному випадку таке повідомлення не визнається поширенням. Справедливим слід визнати положення, згідно з яким не можуть розглядатися у порядку цивільного судочинства позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок. Подібні документи мають значну специфіку, як і інформація, що в них міститься, тому для них передбачено спеціальний порядок оскарження. Зазначене питання гостро дискутувалося свого часу в юридичній літературі, зокрема питання про протиправність поширення інформації, що порочить честь, гідність та ділову репутацію, яка міститься в офіційних виступах, документах, що виходять від державних установ тощо. Рішення цього спірного питання було викладено у п. 4 постанови Пленуму Верховного Суду України від 28.09.1990 р. № 7: «у порядку цивільного судочинства не можуть розглядатися позови про спростування відомостей, які містяться у вироках та інших судових рішеннях, а також у постановах слідчих та інших відповідних органів, для оскарження яких законом встановлено інший порядок». Це обмеження із загального правила можна вважати доцільним. У літературі обстоюється думка про те, що ст. 277 ЦК України не може застосовуватись і тоді, коли індивід повідомляє стороннім особам відомості, що його порочать, про самого себе, бо в такому випадку він сам сприяє формуванню суспільної думки про свою особистість. Якщо це не порушує прав інших осіб, то, на нашу думку, такі дії можна віднести до права особи на свободу чи індивідуальність[27, c. 33-35]. На практиці, крім того, не визнається поширенням ганебних відомостей про особу їх повідомлення одним із подружжя іншому; у той самий час повідомлення відомостей третій особі одним із подружжя про іншого визнається поширенням відомостей. Слід зазначити, що кожне повторення таких відомостей можна розглядати як нове поширення, що створює самостійну підставу для позову. Неодноразово в юридичній літературі порушувалося питання про неможливість визнання як протиправного поширення інформації в разі, коли воно входить у коло обов'язків поширювача. Наприклад, коли редакція передає матеріал для перевірки в інші органи. Аналізувались і випадки пред'явлення до суду вимог про захист честі, гідності та ділової репутації, які порушені поширенням інформації у заявах до компетентних органів про вчинення злочину, що є, як відомо, обов'язком кожного громадянина. Звідси поставало питання: чи можна вважати поширенням інформації ознайомлення з нею посадових осіб, які прийняли цю заяву? Найбільш логічною, на нашу думку, слід вважати думку авторів про те, що оскільки у компетенцію посадової особи входить перевірка дійсності повідомленої інформації, а презумпція невинуватості зобов'язує не довіряти інформації, поки вона не буде підкріплена відповідними доказами, то приниження честі, гідності та ділової репутації в очах посадової особи неможливе з самого початку, а якщо така інформація не підтвердиться й у майбутньому, то це не буде можливим і у подальшому. Таким чином, можна визнати правильним висновок про те, що у особи, щодо якої у заяві повідомляється інформація, що її порочить та не відповідає дійсності, не може виникнути права на захист своєї честі, гідності та ділової репутації. Не можна погодитися з точкою зору авторів, які вважають, що способи поширення інформації, які є підставою для захисту честі, гідності та ділової репутації, не є важливими для цивільного права. Перш за все, цивільний закон вимагає, щоб спростування таких відомостей відбувалося відповідно до способу їх поширення або адекватним способом. Тому, на нашу думку, способи поширення інформації мають суттєве значення у вирішенні питання. Заслуговує також на увагу те, що відповідальність настає і в тому випадку, коли відомості, що не відповідають дійсності і порочать, були поширені особою при виконанні службових обов'язків чи зафіксовані в офіційному акті, призначеному для широкого висвітлення. Складним є питання про те, хто повинен нести відповідальність у цьому випадку. Аналіз судової практики дозволяє зробити висновок про те, що у випадку поширення подібних повідомлень в усній формі відповідальність, як правило, покладається на посадову особу, а у випадку поширення повідомлень у письмовій формі - на установу, підприємство чи організацію, від імені якої діяла посадова особа. На сьогодні це питання вирішується ч. 4 ст. 277 ЦК України, згідно з якою спростування недостовірної інформації здійснюється особою, яка поширила інформацію. Поширювачем інформації, яку подає посадова чи службова особа при виконанні своїх посадових (службових) обов'язків, вважається юридична особа, у якій вона працює. Таким чином, законодавець звертає увагу не на форму (усну чи письмову) поширення інформації, а на те, чи поширила посадова (службова) особа інформацію при виконанні нею своїх посадових (службових) обов'язків чи ні. Письмова форма, на нашу думку, є в даному випадку лише додатковим доказом[12, c. 62-63]. Відомості, що порочать честь та гідність особи, в більшості випадків відносяться до фактів поведінки (вчинків). Однак у судовому порядку можна також спростувати й оцінку виконання (невиконання) певних дій, якщо вона зроблена у такій формі, що принижує особу. Доктрина цивільного права називає фактом поширення відомостей, що порочать честь, гідність та ділову репутацію особи, якщо особі завдано моральної шкоди і вказує, що такий факт складається з декількох елементів: поширення даних; їх ганьблячий характер; невідповідність цих даних дійсності. Підставою (юридичним фактом) правовідносин, що розглядаються, є також безпідставність поширених відомостей, які порочать честь і гідність, тобто коли факти чи обставини, зазначені у відомостях, ніколи не мали місця, були не такими або відображені у перекрученому вигляді. Слід також зазначити, що вирішення справ про захист честі, гідності та ділової репутації в ряді випадків потребує спеціальних знань. Так, у цивільній справі про захист честі, гідності та ділової репутації, що розглядалася Радянським районним судом м. Києва у 2000 р., у судовому засіданні заслухали як спеціалістів у сфері української народної творчості працівників Інституту етнографії, що допомогло вирішити справу по суті. Зокрема, спеціалісти надали суду роз'яснення щодо специфічних ознак фольклору, варіантності творів, висловлювань, аналогічних тому, про яке йшлося в позовній заяві. Ми вважаємо, що серед елементів правовідносин щодо захисту честі, гідності, ділової репутації необхідно не лише досліджувати суб'єкти, об'єкти та зміст цих правовідносин, а й визначати підстави їх виникнення, зміни та припинення, зокрема відповідні юридичні факти, які ще мають умовну назву цивільно-правового захисту честі, гідності та ділової репутації. Вирішення зазначених проблем має важливе значення як на теоретичному рівні, так і в судовій практиці[11, c. 14-15].