5. Халіфат. Розпад халіфату

Слід зазначити, що виникнення ісламу на початку VII ст. поклало початок тривалої та багатої на події історії арабського халіфату. Державні освіти, що зароджувалися, розпадаються і переживали реставрацію, включили в свою орбіту численні етноси, в тому числі і мали багату культурну традицію. У що виникла на основі ісламу цивілізації склалася і система моральних установлень. Серед неарабов найбільш значний внесок у розвиток мусульманської цивілізації належить персам; пам'ять про це збереглася в арабській мові, де одне слово (Аджаму) позначає і персів і неарабов в цілому. У процесі розвитку культури, в тому числі і етики, на території арабського халіфату помітну роль зіграли мислителі, не сповідували іслам. Неабияке значення мало й антична спадщина.

Як було зазначено, різноманітне розвиток культури Сходу було пов'язано з існуванням імперії - арабського Халіфату (VII - XIIIвв.), Головним містом якого став Багдад, заснований в VIIIв. І мав офіційну назву «Місто благоденства». Політична культура цієї держави полягала у верховенстві принципу державності, заснованої на владі халіфа. Халіф вважався спадкоємцем пророка Мухаммеда і поєднував у собі еміра, володаря вищої світської влади, і імама, що має вищий духовний авторитет. Халіф здійснював правління на підставі особливого договору з громадою. Таким чином, основою політичного життя став принцип синкретизму, тобто злиття суспільно-політичної, світської та релігійної життя з ідеалом духовної спільності людей. Осередком арабо-мусульманської соціальної та політичної культури стало місто. Міста були фортецями, центрами державної влади, виробництва, торгівлі, науки, мистецтва, освіти і виховання, тільки в містах будувалися соборні мечеті, у них були ці предмети ритуального поклоніння, що послужило основою вважати іслам «міський релігією». Такими видатними центрами культури в різні періоди були Дамаск, Басра, Багдад, Мекка, Медіна, Бухара, Каїр, Гранада. У зв'язку з цим у філософській культурі арабо-мусульманського Сходу склався ідеал міста як єдиного соціального світу, заснованого на подібності і єдність людського тіла і космосу вселенської життя. З цієї точки зору, місто - це впорядкованаархітектурний простір і сувора справедлива соціальна структура, де забезпечується співробітництво людей у ​​всіх сферах діяльності і досягається духовна гармонія громадян на основі спільного прагнення до чесноти, оволодіння книжною мудрістю, науками, мистецтвами і ремеслами, що і повинно складати справжнє людське щастя. Розробка арабо-мусульманської філософією цього комплексу соціально-гуманістичних і етичних проблем стало її оригінальним внеском у світову духовну культуру.

Проте засади безмірного держави стрясали слідували одне за іншим повстання, в яких брали участь мусульмани різної реакції - суніти, шиїти, Харидж-ти, а також і немусульманське населення. Повстання в Харасанов в 747 р., очолюване колишнім рабом Абу Муслімом, вилилося у громадянську війну, що охопила Іран і Ірак. Повстанці розбили війська Омейядів, в результаті до влади прийшли Аббасіди - нащадки Аббаса, дядька Мухаммеда. Закріпившись на троні, вони розправилися з повстанцями. Абу Муслім був страчений.

Аббасіди перенесли столицю в Ірак, де в 762 р. було засновано місто Багдад. Багдадський період відомий в історії казковою розкішшю халіфів. «Золотим століттям» арабської культури називають час правління Харун ар-Рашида (763 або 766-809), сучасника Карла Великого. Двір знаменитого халіфа був осередком східної розкоші (казки «Тисяча і одна ніч»), поезії і вченості, невимірні були доходи його казни, а імперія простягалася від Гібралтарської протоки до Інду. Влада Харун ар-Рашида була необмеженою, часто його супроводжував кат, який по одному кивку халіфа виконував свої обов'язки. Але халіфат був вже приречений. Така загальна закономірність розвитку культури, яка, подібно до маятника, рухається від зльоту до падіння, а від падіння до зльоту. Згадаймо Соломона, останнього царя об'єднаного Ізраїлю, який вів казковий спосіб життя, але тим самим підштовхнув держава до розпаду. Наступник Харун ар-Рашида в свою гвардію набрав головним чином турків, які поступово звели халіфа до положення маріонетки. Схожа ситуація склалася в далекій від Аравії середньовічної Японії, де починаючи з XII ст. влада в країні перейшла до колишніх дружинникам, з яких утворився шар дрібнопомісного дворянства - самураїв. І на Русі при владі опинилися варяги, покликані сла-вянамі захищати свої міста від набігів кочівників. До початку Х ст. в руках Аббасидов залишалися тільки арабську Ірак і Західний Іран. У 945 р. і ці області захопила іранська династія Буідов, а халіфу була залишена лише духовна влада над усіма мусульманами. Останній халіф з династії Аббасидів був убитий монголами під час взяття Багдада в 1258 р.