Реферат На тему : арабо-мусульманська культура

Учня 11-Б класу

Бобровицької гімназії

Пінчука Владислава

2013-12-05

1. Виникнення ісламу

До того як в Аравії з'явилися перші мусульмани, там вже були прихильники монотеїстичних релігій. Найбільш ранній з них був іудаїзм, який сповідували єврейські емігранти з Римської імперії, що населяли міста Ємену, оазиси Хиджас. У Ємені на початку VI ст. він навіть був оголошений державною релігією, але, як і християнство, що поширився в Аравії дещо пізніше, іудаїзм не був прийнятий арабами в якості панівної релігій. І все ж в Аравії були стихійні монотеїстів, схожі з давніми пророками Палестини, Ханіфа. Вони не брали повністю ні іудаїзму, ні християнства, хоча і відчули на собі їх вплив. У їх проповідях звучали заклики до аскетизму, до відмови від ідолопоклонства, до визнання єдиного Бога, з яким іноді ототожнювали доісламський Аллах, пророцтва про кінець світу і страшний суд. Ханіфа були близькі до ідей мусульманства, але вони неясно усвідомлювали, якою мірою їхні ідеї узгоджуються з древніми звичаями. Питання про новизну релігії має принципове значення тільки для її сповідують, а для вченого-дослідника дане питання може бути вирішене лише у зв'язку з тим впливом, який вона чинить на народи.

2. Коран. Основні напрямки в ісламі

Відмінною особливістю багатою арабо-мусульманської культури було те, що її органічною основою стали Коран і філософія, яка отримала тут всебічний розвиток раніше, ніж у Західній Європі. Іслам перетворився в одну зі світових релігій, сприяючи створенню спільності народів і культури на великій території Халіфату. Виникнення і поширення ісламу супроводжувалося появою Корану, священної книги проповідей пророка Мухаммеда (бл. 570 - 632), і вивчення тексту Корану стало основою освіченості, релігійно-етичного виховання, обрядової та повсякденному житті кожного мусульманина.

Головною особливістю ісламського світогляду стала ідея про нероздільність релігійного і світського, священного і земного почав, і іслам не прагнув, на відміну від християнства, виробити такі особливі інститути, як церква або Вселенські собори, покликані офіційно стверджувати догмати і керувати життям людей поряд з державою. Коран мав всеосяжне загальнокультурний значення: він сприяв формуванню та поширенню арабської мови, писемності, різних жанрів літератури та богослов'я, чинив вплив на розвиток філософії, епізоди з Корану стали основою для сюжетів і образів персоязичной і тюркомовної літератури класичної епохи. Коран з'явився чинником західно-східного культурної взаємодії, прикладами чого може служити «Західно-східний диван» (1819) німецького письменника епохи Просвітництва І.В Гете, а також «Наслідування Корану» (1824) А.С.Пушкіна, перу російського релігійного філософа XIX ст Вл. Соловйова належить нарис «Магомет, його життя і релігійне вчення» (1896).

Ісламська релігійність містила в собі окремі положення, які могли мати різне філософське значення і тлумачення. Таким чином, в ісламі з'явилися окремі напрямки: у 2-й пол. VII ст. - Шиїзм, у 2-й пол. VIII ст. - Исмаилизм, в X ст. - Сунізм. Особливе місце серед них зайняв виник в кінці VIII ст. суфізм, що породив велику філософську та художню літературу і що зробив істотний вплив на всю духовну культуру мусульманського Сходу аж до сучасності. Суфізм (або ісламський містицизм), визначається в найзагальніших рисах як містико-аскетичний течія в ісламі, представляється субкультурних компонентом арабо-мусульманської культури. Суфійські компонент відображає значну частину морально-естетичної системи мусульманської цивілізації. Громадські, моральні ідеали суфізму безпосередньо пов'язані з соціальною справедливістю, загальної рівності і братерства людей, неприйняттям зла, совісні, утвердженням добра, любові і т.д.

Для багатьох мусульманських народів суфізм - невід'ємна частина їх духовних культур, що відображає внутрішнє езотеричне стан віруючого. Суфізмпричетний до освоєння культурних цінностей доісламських цивілізацій, в значній мірі сприйнятих ісламом. Філософські, етичні та естетичні проблеми, запозичені мусульманськими мислителі з античної культури, перероблялися через призму інтелектуальних пошуків суфізму, що формувало общемусульманских розумову культуру. На цій підставі Г.Е. фон Грюнебаум стверджує, що мусульманська цивілізація в культурному й соціальному відношенні є однією з гілок «розвитку античного і елліністичного спадщини», а головною гілкою цього розвитку він вважає Візантію. Таким чином, суфізм є складовою частиною арабо-мусульманської культури.

Мусульмани, по меншій мірі, є мешканцями двох культурних сфер. Перша з них дозволяє їм усвідомити свою приналежність до нації або місцевої етнічної групи, а друга служить джерелом релігійно-духовної ідентичності. Етнокультурний контекст і іслам тісно взаємопов'язані і пройшли в своєму розвитку тривалий етап співіснування і акультурації.