3. Образотворче мистецтво

Інтенсивний розвиток архітектури в добу бароко викликав до життя монументально-декоративне мистецтво - скульптуру, різьбу по дереву, настінний розпис, іконостаси. На сьогодні мало збереглось настінних розписів, серед яких найзначнішими були розписи в Успенському соборі та в Троїцькій надбрамній церкві Києво-Печерської лаври. Виконані вони були учнями Лаврської іконописної майстерні. Уціліли лише розписи Троїцької церкви, що є художнім дзеркалом епохи. їм притаманне прагнення до ілюзорності, життєвої достовірності, портретного трактування релігійних персонажів. Тут символічно втілились актуальні для доби політичні ідеї. В них розпізнають портрети церковних ієрархів, козацької старшини, гетьманів, світських осіб. Новаторські пошуки доби засвідчують розписи і інших храмів, зокрема Софіївського собору, Густинського та Ніжинського монастирів.

Унікальним явищем мистецтва "козацького бароко" є іконостаси-синтез скульптурної різьби та малярства. Багатоярусні, грандіозних розмірів, з яскравою позолотою та поліхромією, іконостаси виглядали, наче різьблений килим із картинами (налічували близько ста або більше ікон). Особливою пишністю відзначаються іконостаси Єлецького собору та Троїцької церкви в Чернігові, Софіївського собору та Андріївської церкви у Києві. Одним із найбільших є іконостас Преображенської церкви с. Великі Сорочинці поблизу Миргорода на Полтавщині, збудованої гетьманом І. Апостолом у 1732 р. Він нараховує понад 100 ікон, майстерно написаних іконописцями Лаврської майстерні під керівництвом В. Реклінського. Найкращими серед них вважаються зображення св. Даниїла та св. Улянії (на честь замовників - гетьмана та його дружини). З тією ж майстернею пов'язане створення ще одного іконостасу, який, на жаль, повністю не зберігся, але частина ікон зберігається у Державному Національному музеї м. Києва. Виконаний він був для церкви с. Березна Чернігівської обл. у 1761 році. Урочиста пишність, монументальність, яскрава барвистість, свіжість кольорів, багата позолота, орнаментальна різьба складають його визначні художні характеристики. Називають цей іконостас "Лебединою піснею" українського бароко.

Саме з іконостасами пов'язаний розвиток барокової скульптури. Більшого розмаху досягла декоративно-орнаментальна пластика, кругла ж скульптура, як і в попередній період, була менш поширена (на відміну від західноукраїнського бароко). Одним із відомих скульпторів на Лівобережжі був Сисой Шалматов, який різьбив іконостас для Мгарського монастиря і виконав скульптурну композицію "Самсон, що бореться з левом" (знаходиться нині поблизу Контрактової площі на Подолі у Києві).

Розвиток скульптури, як знаємо, офіційно не підтримувався православною церквою, а тому різьблена у дереві пластика культивувалась в середовищі народних майстрів. У 1722 році вийшов навіть спеціальний указ Петра І про заборону використання скульптур в церквах, що призвело до нищення сакральної пластики.

В українському живописі порівняно з архітектурою ознаки барокового стилю розвиваються дещо пізніше. Його зовнішні форми відповідають класичному арсеналу художньо-образних засобів бароко - це динамічна композиція, динамічні неспокійні пози, мажорний колорит, соковитий орнамент, контрастна гра світла й тіні, гострі психологічні характеристики. На відміну від західноєвропейського, український живопис більш традиційний і консервативний, тісно пов'язаний з потребами релігійного культу. Але й релігійне мистецтво значно збагачується новими темами та сюжетами, по-новому трактує канонічні сюжети. Життєвий матеріал творчо переосмислюється і органічно вплітається в художню канву твору. Більш реалістичне, життєво достовірне відтворення довкілля, тематичне та жанрове різноманіття складає найхарактернішу рису художнього методу барокових митців. Цьому сприяли і технічні нововведення, зокрема застосування олійних фарб. Звідси багатство тіньових переходів, виразніша пластична і психологічна характеристика персонажів твору, більш об'ємне ліплення форми, глибинна перспектика. Побутові подробиці, реальні персонажі, портрети сучасників, історичний фактаж виводить український іконопис ХУП-ХУПІ століття далеко за межі суто релігійного призначення. Світський характер таких ікон робить проблематичним вживання самої назви "ікона". Наприклад, одну із найвідоміших ікон на сюжет "Покрова Богородиці" із церкви м. Переяслава Т. Шевченко описав як історичну картину. Тут ми бачимо портрети царя, цариці, служителів культу та представників козацької старшини. У такому ж характері вирішені й інші численні ікони на тему "Покрови", що належать до найпопулярніших сюжетів доби Гетьманщини (проте майже зовсім відсутніх у тогочасному живописі західноукраїнських земель). Популярність цього сюжету пояснюється виключно суспільними запитами, передусім духовними та політичними устремліннями козацтва. Так, під покровом Богоматері на одній із кращих ікон кінця XVII ст., є портрет Б. Хмельницького. Така ж ікона із церкви с. Сулимівки містить портрет переяславського полковника Семена Сулими та членів його роду. Козацькі портрети присутні в багатьох іконах, написаних на Гетьманщині в другій половині XVII - XVIII століттях. Особливе місце тут займають ктиторські ікони. їх зразком може служити "Розп'яття" з портретом лубенського полковника Леонтія Свічки, який офірував кошти на спорудження Мгарського монастиря.

Зображення парадних сцен, урочистих подій, святих у розкішному, заквітчаному одязі, козацьких жупанах та кунтушах, жіночих строях, що їх носили дружини гетьманів та старшини, обов'язково присутні в іконах відомих нам іконостасів із церкви у Великих Сорочинцях, Чернігові, Полтаві, Конотопі. Так, цілком життєво сприймаються "Мучениці Уляна і Анастасія" із Конотопа, що є зображенням тезоіменитих святих двох гетьманш Насті Скоропадської та Уляни Апостол. Дуже часто в портрети замовниць перетворювались найпопулярніші в Україні ікони святих – Параскеви П'ятниці та Варвари.

Нові художні тенденції найяскравіше втілились у портретному жанрі. Козацькі портрети є видатним явищем українського бароко. Вони втілюють уявлення народу про ідеальних правителів, військових вождів. Цим визначається їх сучасна історична цінність. Такими є портрети генерального обозного В. Дуніна-Борковського (1703, Чернігівський музей), стародубського полковника М. Миклашевського (поч. XVIII ст.), отамана війська Донського Данила Єфремова (1752). Характер цих портретів панегіричний, де акцентується увага на військових заслугах та благодійництві героїв. Про це свідчать і відповідні аксесуари, зображення родових гербів, написи, ідеалізація образів. Стиль їх підкреслено парадний, урочистий, орнаментально-декоративний.

У козацьку добу великого поширення набуло створення родових портретних галерей, цілком у дусі європейського бароко. Вищі суспільні верстви були захоплені пошуком своїх генеологічних коренів, створенням фамільних гербів. До нас дійшли численні портрети із родових галерей Родзянок, Денисків, Дараганів, Ґалаґанів, Сулимів, Гамаліїв, Полуботків, Кочу беїв та ін. Писали їх і народні малярі, і високо професійні художники та іноземні майстри. До кращих зразків належать портрети подружжя Забіл, Сулимів, Василя Гамалії, Наталії Розумовської, що зберігаються в Київському Національному музеї.

Цікавим художнім явищем XVII - XVIII століття є створення народних картинок із зображенням козака-бандуриста, особливо популярних на Лівобережжі. Образ козака, як воїна-захисника, співця та виконавця дум, втілював ідею волі, живив народну пам'ять про минуле. Здебільшого його ототожнювали з народними героями – І. Нечаєм, С. Палієм, І. Гонтою, М. Залізняком. У добу Гайдамаччини вони набули особливого поширення.

До видатних художніх здобутків українського бароко належить графічне мистецтво. Його розвиток стимулювало книгодрукування, а тому основними осередками були друкарні Києво-Печерської лаври, Троїцько-Ільїнського монастиря в Чернігові та Ставропігійського братства у Львові. Щодо технічного друку, художнього оформлення, орнаментального вирішення українська барокова книга не має аналогів серед інших європейських країн. Тексти, орнаменти, ілюстрації творять єдине художнє ціле. Саме такому підходу до творення книги навчились у барокових митців видатні українські гравери початку XX століття - Георгій Нарбут, М. Бутович, П. Ковжун. В українських стародруках XVII -XVIII ст. навіть друкарський шрифт вирішувався орнаментально і гармонійно узгоджувався із декоративними прикрасами заставок, початкових літер, кінцівок. Декоративне оздоблення книги доповнювали художньо оформлені титули, авантитули, фронтисписи, текстові гравюри - в усьому вишуканість, помірність і врівноваженість.

Мистецтво української барокової графіки пов'язане з іменами трьох видатних митців — Олександр і Леонтій Тарасевичі та Іван Щирський, які співпрацювали в Києві та Чернігові. Вони відіграли видатну роль у розвитку станкової гравюри, в утвердженні нової техніки металогравюри. Крім гравюр та офортів на релігійні теми, їм належать численні портрети видатних сучасників, світські та історичні твори. Популярними на той час були пенегіричні гравюри, якими часто прикрашали тези на честь певних осіб -церковних архієреїв, академічної професури, політичних та військових провідників. Графіка, як ніякий інший вид образотворчого мистецтва, тісно пов'язана із суспільним життям, найшвидше відбиває його ритм, завжди сповнена історичними фактами та життєвими подробицями.

Кращі досягнення української барокової графіки демонструє творчість і таких видатних митців як Н. Зубрицький, І. Мігура. На їх творчих традиціях сформувався талант одного із найвизначніших граверів середини XVIII століття Григорія Левицького (1697-1769рр.). Під кінець XVIII ст. графіка втрачає свій високий громадянський пафос. Царські укази, постанови Священного синоду обмежували книговидавництво в Україні, поширення української літератури, виводили і саму українську мову із сфери церкви, освіти, науки, письменства. Обмеження ці позначились і на розвитку образотворчого мистецтва в цілому.

Розвиток мистецтва в Західній Україні

До найвидатніших мистецьких досягнень Львова доби бароко належить скульптура, яка пережила справжній злет у другій половині XVIII ст. її видатними майстрами були Фессінгери, І. Пінзель, А. Осинський, три брати Полейовські, М. Філевич та ін. Працюючи пліч-о-пліч, вони створили, як зазначають дослідники, "ту унікальну плеяду, яка з бігом століть дістала назву львівської скульптурної школи XVIII ст. їх творчість захоплює як високою художністю, так і технічною віртуозністю різьби в камені та дереві.

Якщо західноукраїнська архітектура та скульптура розвивались під відчутним впливом католицького бароко, то ці впливи значно менше відобразились у живописі. У західноукраїнському іконописі давні традиції були навіть більш міцними, аніж на Лівобережжі. Що ж до прояву барокових рис, то відчутними вони стають вже від середини XVII століття, що яскраво засвідчує іконостас церкви св. Духа у Рогатині. Посилення напруженості, драматичності, складність композицій, рух, динаміка персонажів засвідчують зміну зовнішніх формально-образних засобів. Образи вражають реалістичним трактуванням, життєвістю. Барокові іконописці зробили суттєвий крок в естетичному осмисленні людини та довкілля, в художньому відтворенні різноманітних природних явищ, складних душевних переживань, контрастних характерів. їм властиве використання перспективи, вивчення анатомічної будови людини, вміле використання простору, ландшафтного та архітектурного краєвиду.

Усі ці нові ознаки втілились у творчості найвидатніших західноукраїнських художників кінця XVII - початку XVIII ст. Іова Кондзелевича та Івана Рутковича. Пензлю Кондзелевича належить знаменитий Богородчанський іконостас, виконаний для Скиту Манявського (зберігається у Національному музеї м. Львова). Він належить до найкращих досягнень тогочасного українського малярства. Поряд з Кондзелевичем, творцем цілого ряду іконостасів, був І. Руткович. До його доробку належить Жовківський іконостас (1697-1699), що ілюструє високі мистецькі досягнення маляра. Обидва митці належать до Жовківського мистецького осередку, який розквітнув у часи правління Яна III Собеського - великого мецената. Він підтримував як європейських, так і українських митців, що виконували його численні замовлення. Українські митці, виховані на національних традиціях, своєрідно синтезували кращі риси монументального давньоруського стилю із принесеними з Заходу новими пластичними засобами; поповнювали канонічні сюжети новими тезами та образами. Так І. Руткович часто використовував популярні в Україні гравюри голландських художників з так званої Біблії Піскатора та лицевої (ілюстрованої) Біблії Г. де Йоде. Шукали в них нові композиційні рішення і інші українські малярі XVII - XVIII століть.

Із Жовквою пов'язана творчість цілого ряду видатних майстрів українського бароко - Ю. Шимоновича, М. Альтамонте, В. Петрахновича. Їх мистецтво шліфувалось у провідних художніх центрах Європи, передусім Італії та Франції. Коло творчих зацікавлень цих митців надзвичайно широке -це портрети, алегоричні та міфологічні картини, монументальні розписи. Як майстер батального живопису прославився М. Альтамонте, відомий нам за твором "Битва під Віднем" (1693, Одеський замок). В. Петрахнович створив кілька іконостасних циклів в 20-30-х роках XVIII ст., прийнявши естафету від І. Рутковича. Але традиції українського малярства він переосмислює згідно з запитами нової доби з позицій митця-новатора. Адже доба бароко стала завершальним етапом розвитку традиційного релігійного живопису.

Руйнування давніх традицій іконописного мистецтва супроводжувалось народженням нових художніх явищ. Наступна доба значно активніше освоює арсенал реалістичного відображення дійсності. У живописі кінця XVIII - XIX століття самостійного значення набуває пейзаж, натюрморт, побутовий жанр. Нове мистецтво формує і нові форми художнього вислову.

Отже, бароко займає визначне місце в художній еволюції українського народу, засвідчує тісні взаємозв'язки, спільні тенденції, характерні для країн Західної Європи та України. Національні фактори справили вирішальний вплив на формування цього стилю, що засвідчують аналізовані вище мистецькі твори та багатоманітні явища духовного життя українського народу XVII - XVIII століття.