Тема 4. Українська культура другої половини XVII - XVIII століття. Культура українського бароко.
План
Освіта
Архітектура
Образотворче мистецтво.
Література, театр, музика.
Найпліднішими в європейській (зокрема, українській) культурі XVIІ ст. були тенденції, пов'язані з утвердженням у мистецтві різних народів стилю, названого згодом "бароко".
Деякі дослідників вважають, що бароко необхідно розглядати як нову епоху європейської культури, що прийшла після кризи Відродження. Зі своїм приходом бароко охопило всі сфери духовного життя суспільства: літературу, мистецтво, живопис, музику, архітектуру, прикладне мистецтво, філософію і навіть церковні проповіді. Його формування і розвиток були пов'язані з розвитком наукової думки, її успіхами й відкриттями. Набагато ширше і глибше, ніж ренесансний напрям, бароко захопило народну культуру, відчутно проявилося у прикладному мистецтві, вступило в активну взаємодію з фольклором. По суті цей напрям являв собою суму загальних закономірностей, рис, принципів, типологічних відповідностей, які проявилися у розвитку філософії, історіографії, літератури, мистецтва цієї доби. Звичайно, у різних сферах духовної культури вони набували специфічних особливостей прояву, але виникали на загальному соціально-історичному ґрунті. Бароко виникло у Західній Європі, але набуває поширення не тільки у католицьких, а й у протестантських і православних країнах. Бароко цікаве тим, що воно було першим загальноєвропейським художнім напрямом. Саме бароко стало тим стилем, який охопив як латинську Європу, та і майже всі країни православно-слов'янського кола — Україну, Росію, Білорусію, Сербію, а також Румунію, Молдавію і набув у кожній з них значного розвитку.
Виникнення нового напряму було пов'язане з кризою Відродження і в окремих своїх аспектах він залишався вираженням Відродження. Передусім, бароко намагалося дати відповідь на складні проблеми, які висувалися новою епохою, і саме у цьому його основний зміст. Динамізм мистецтва бароко зумовлювався його схильністю до метафорично-алегоричного осмислення дійсності, до контрастів і антитез. В системі жанрів чільне місце посідають різні види драматургічного письменства. Відбувається своєрідна театралізація мистецтва, що викликає посилення емоційності викладу й декоративності форми. Посилюється взаємодія української культури з польською, за посередництвом якої відбувається засвоєння художнього досвіду інших європейських літератур (італійської, іспанської, німецької тощо).
Українському бароко були властиві різні ідейно-політичні та формально-стильові тенденції: "високе бароко", або офіційне, феодально-аристократичне (так зване сарматське бароко); "середнє бароко" і "низове", або "народне бароко", що розвивалося в тісній взаємодії з фольклором. На грунті "низового бароко" виникли жартівливо-пародійні різдвяні і великодні вірші, вертепна драма, шкільні інтермедії, а у XVIII ст. — бурлеск і травестія, гумористичні віршовані оповідання і соціальна сатира.
1. Освіта
До середини XVIII століття в Україні функціонувала ціла мережа навчальних закладів: це сільські церковні школи, міські школи братського типу, а також колегії у більшості полкових міст. У 1740-1748 рр. на території семи полків Гетьманщини нараховувалось 866 шкіл (одна школа припадала на 1 тис. населення, до кінця ж XIX ст. вже одна школа - на 6 тис). Сільські громади, міщани утримували школи та вчителів власним коштом. Навчали сільських дітей і "мандрівні дяки".
Високим був рівень грамотності серед всього громадянства. Це підтверджують свідчення Павла Алепського, який супроводжував Антіохійського патріарха Макарія у його мандрівці по Україні в середині XVII століття. "По всій землі козаків, тобто русинів, - пише він, - ми помітили гарну рису, яка викликала наше здивування: всі вони за малим винятком, навіть більшість їхніх жінок та дочок, уміють читати... В землі козаків всі діти уміють читати, навіть сироти". Ці здивування та захоплення висловлює людина, яка об'їздила багато європейських країн, яка добре розумілась у справі освіти та мистецтва.
Навчались у європейських університетах, а також викладачів колегій, академічну професуру, що підтримували тісні контакти із провідними філософами, письменниками та вченими в ряді європейських країн.
Києво-Могилянська колегія, що від 1701 року дістала статус академії. Орієнтована на рівень кращих європейських університетів, академія стала справжнім науково-освітнім вогнищем, де гуртуються провідні національні сили. Завдячуючи академії та її професурі посилюється культурна роль Києва, як провідного центру духовного життя усієї країни. Тут вирує творче життя, формується ціла плеяда видатних вчених, письменників, митців, військових та політичних провідників.
Друга половина XVII - перша половина XVIII століття - один із найбільш плідних періодів у діяльності Академії, який по праву називають "золотою добою". Тут викладали такі видатні професори, як Феофан Прокопович, Степан Яворський, Симеон Полоцький, Лазар Баранович, Інокентій Гізель, Іоаникій Галятовський, Георгій Кониський, М.Довгалевський, Варлаам Ясинський, Дмитро Туптало, яким належать змістовні та оригінальні курси з філософії, теології, стики, поетики, риторики, натурфілософії.
У часи правління Мазепи було споруджено для Академії новий корпус, до того часу кількість студентів сягала двох тисяч. Навчались вихідці переважно з України, передусім Лівобережної, але й приїжджала здобувати освіту молодь із Білорусії, Росії, Молдавії, країн південно-слов'янського світу. В Академії не було станових обмежень. Серед вихованців цього закладу значною була частка представників козацької верстви. Козацтво, особливе заможне, ретельно дбало про навчання своїх дітей, які, як правило, навчались в колегіях, а потім вступали до Київської академії. Так, в академічних списках початку XVIII столітті зустрічаються прізвища майже всіх відомих старшинських родин.
Київська академія прославилась іменами своїх видатних вихованців, зокрема І. Полетики, що став професором Нільського університету Д. Самойловича, А. Шумлянського, Г. Сковороди, М. Максимовича, В. Григоровича-Барського, М. Бантиш-Каменського, О. Безбородька, М. Березовського. Це - і вчені-філософи, історики, архітектори, композитори, письменники та багато інших видатних людей, що прославили українську культуру.
На жаль, колоніальна політика Москви не сприяла подальшому розвитку Академії, як і розвитку національної освіти в цілому. Вже в часи правління Петра І проводяться реакційні заходи щодо української церкви, освіти, книговидавництва. Політика ця була цілеспрямованою, системною, одночасно здійснювалась у всіх сферах суспільного життя. Відчутного удару зазнала українська культура внаслідок сильного відтоку інтелектуальних кадрів в Московію. Українські інтелектуали відіграли провідну роль в освітньому русі Росії, Як відмічав М. Возняк, "всі духовні школи Росії завдячували Київській академії своїм народженням, внутрішнім устроєм та розвитком". В Академії здобули освіту 21 із 23 ректорів Московської академії, 95 із 125 її професорів. Політика інтелектуального тиску негативно позначилась на культурі України, яка вже з другої половини XVIII ст. набуває провінційного характеру. Є. Славинецький, С. Полоцький, Д. Туптало, С. Яворський, Ф. Прокопович були першими, хто прислужився митрополії, сприяв реформаторським перетворенням Петра І.