3. Естетика доби Відродження

- Місце Бога займає людина - «антропоцентризм». Людина визнається прекрасною, або прагнучою до краси. За зразок береться мистецтво і філософія античності. Термін “відродження” вперше зустрічається в творах Джорджіо Вазарі (1511 – 1574). Гуманісти сформулювали нову концепцію людини - прославили велич особистості, віру і її безмежні можливості і творчій потенціал. (Ф. Петрарка, Д. Аліг’єрі, Дж. Піко делла Мирандола, Джованні Боккаччо та ін.)

- Естетична доктрина епохи Відродження містить в собі закони лінійної і повітряної перспективи (глибини) (на відміну від середньовічної площинності), закони пропорційності, добірності (утонченности, изысканности) як пошуку гармонії зовнішнього і внутрішнього, закони світлотіні, локального і тонального колориту.

- Мистецтво остаточно відділяється від ремесла, розпочинається фаховий поділ в самому мистецтві.

- Діячі мистецтва вивчають анатомію, математику, механіку, тобто природничі науки.

- Естетика Відродження – це естетика ідеалу, але ідеалу, не протилежного дійсності. Утопія Відродження – це не нездійснена мрія, а ідеальна дійсність, в якій можлива реалізація всіх світоглядних концепцій гуманістів.

- Леонардо да Вінчі (1452 – 1519) вносить в естетику ідеї зорової краси: колір, форма, композиція, співвідношення частин і цілого. Живопис – головний вид мистецтва. Він не потребує перекладу на різні мови, зрозумілий всім людям. Відмінність живопису від науки в тому, що живопис відтворює видимий світ зовні (колір, форму), в той час як наука проникає “усередину тіл”, зосереджуючись на кількісних та якісних характеристиках. Наука не думає про красу. В цьому необхідність і виправдання мистецтва.

- Леон Батісто Альберті (1404 – 1472) вказував на те, що краса сприймається чуттєво (не потойбічно), красу легше відчути, ніж висловити, вона корениться в природі самих речей. Мистецтво повинно відкривати об’єктивні закони краси і керуватися ними. Але мистецтво – це відображення дійсності, а також засіб пізнання дійсності (пізнавальне значення мистецтва). Тому гуманісти потребують відтворення в мистецтві природи і людини як найдосконалішого витвору природи.

- Томазо Кампанелла (1568 – 1639) вносить в естетику елемент релятивізму (немає нічого, що одночасно не було б і прекрасним, і потворним).

- В творчості Шекспіра і Сервантеса вже знайшла свій відбиток криза ідей Ренесансу. В умовах хаосу егоїстичних свобод не залишається місця розвитку незмужнілої людської особистості. На виході з Ренесансу осмислюється трагедія індивідуалізму, епоха закінчується розчаруванням. Абсолютне самоствердження особистості неможливе. Але сама сутність високих відкриттів Ренесансу залишається недоторканою і передається наступній культурі.

4. Естетичні стилі Європи 17-18 ст.

З 17 ст. починають укладатися нормативні естетичні системи, що беруть свій початок з поетик епохи Відродження.

1. Естетика стилю Бароко. Бароко – стилістичний напрямок у мистецтві кінця 17 – сер. 18 ст., пов’язаний з дворянською культурою епохи розквіту абсолютизму, боротьби в європейських державах за національну єдність і зміцнення впливу католицької церкви. Термін «бароко» походить від слів «вигадливий», «химерний», «дивний». Центральне поняття естетики бароко – краса. Краса втілюється в поняттях “грація”, “декорум”, “благопристойність”. Для творів бароко характерні перебільшений пафос, театральність ситуацій, яскраво виражене спрямування, пластичне вирішення складних просторових задач, різкі світлотіньові контрасти, розвинутий колоризм. Характерні риси культури бароко:

- цензура сюжетів;

- норми “великого стилю”, “великого смаку”, “великих ефектів”;

- ієрархія жанрів: історичні, міфологічні сюжети, релігійний жанр – “витончене мистецтво”; побутовий жанр, пейзаж, натюрморт – “низькі жанри”;

- синтез архітектури, музики, живопису, скульптури, театру, садово-паркового і прикладного мистецтва в ансамблях як в одному цілому;

- урочистість і пишномовність творів мистецтва;

- прагнення вразити глядача.

Головні об’єкти ансамблю: палац, церква.

2. Естетика стилю класицизм. Класицизм – напрямок, який оформився в художній культурі європейських країн на початку 17 ст. Протягом 17 – поч. 19 ст. класицизм зазнав суттєвих змін. Характерною рисою цього напрямку є схиляння перед античністю. Мистецтво античності – ідеальна модель художньої творчості. Характерні риси класицизму:

- ясність, логічність, сувора врівноваженість і гармонія;

- раціоналістичний характер (під впливом раціоналізму Рене Декарта), типізація образів, сувора регламентація жанрів, інтерпретація античної спадщини через розум, а не через почуття; прагнення підпорядкувати творчий процес непорушним правилам і канонам.

- орієнтація не стільки на давню Грецію, скільки на Рим з його суворою регламентацією життя.

- переосмислюється антична «міра». Вона трактується не в дусі внутрішньої гармонії, а у вигляді зовнішнього обмежувального принципу, підпорядкування особистості абстрактному державному принципу. В цьому виявляються протиріччя епохи – з одного боку вимоги підпорядкування людини державі, з іншого – проблема свободи особистості, виховання людини.

- ідеалізм, умоглядність, нашарування геометричної сухості.

- втілення в мистецтві ідей патріотизму, громадськості, героїзму, угамування егоїстичних пристрастей.

Теоретик класицизму – Николо Буало (1636 – 1711). Але елементи класицизму ми бачимо і в творах П’єра Корнеля і Жана Расина.

В сер. 18 ст. класицизм зазнав еволюції під впливом ідей доби Просвітництва. Вольтер висуває теми боротьби за політичну і релігійну свободу. Велика Французька революція вносить антифеодальні тенденції.

Виникає так званий “веймарський класицизм” – Гете і Шіллер. Найвидатнішим представником просвітительської естетики був Готхольд Ефраїм Лессінг. В творах “Лаокоон. Про межі живопису і поезії”, “Гамбурзька драматургія” Лессінг фактично підбив підсумок естетиці класицизму, намітивши нові проблеми розвитку реалістичного мистецтва.

У 18 ст. термін “естетика” вводиться в наукову термінологію О. Баумгартеном. Естетика виділяється як самостійна філософська дисципліна. Основи філософської естетики, закладені Баумгартеном, розвиваються потім в естетичних системах І. Канта і Г. В. Ф. Гегеля.