І. Теоретично-методологічний аспект вивчення проблеми формування творчого освітньо - виховного середовища в оркестрі народних інструментів
1.1 Історико-теоретичні аспекти музично-естетичної культури.
Філософською основою розуміння проблеми виховання естетичної культури, є усвідомлення визначальної ролі мистецтва в цьому процесі та його естетичної функції як основної. Мистецтво в усій різноманітності його видів і жанрів є каталізатором творчого потенціалу особистості, воно здатне не тільки змінювати психічний стан людини, але й характер і мотиви її діяльності. Відображаючи цілісність буття, мистецтво сприяє цілісному сприйняттю світу. Його виховне значення обумовлене психологічними особливостями впливу на людину, перетворення зовнішніх культурних смислів у внутрішні, особистісні. При спілкуванні людини з твором мистецтва діють психологічні механізми емоційного уподібнення, співпереживання [6]. Діючи на глибинні психологічні механізми людських емоцій, мистецтво активно впливає на особистість, збагачуючи її духовний та моральний потенціал. Воно є одним із вирішальних засобів виховання духовності.
Щоб наочніше простежити за ходом становлення понять “естетичне виховання” і “музично-естетичне виховання” варто звернутися до їхнього історичного аналізу.
Вплив мистецтва на душу людини вперше висвітлив Аристотель у вченні про катарсис [1]. Це вчення й досить актуально щодо художнього сприйняття, досягнення людської солідарності, формування гуманістичного світосприймання, залучення до високих духовних цінностей людства, які несуть твори великих творців. Протягом усієї історії культури, мистецтво відображало проблеми моральні проблеми, які хвилюють їх і людство, дають відповіді на етичні питання. “Мистецтво в його ставленні до моралі, має властивість концентрувати в своїх творах етичну інформацію, надавати їй вигляд особливої цінності, збагаченої глибиною почуттів і переживань… Там, де мистець уважний до моральних явищ і процесів, зміст його творів орієнтується не тільки на нинішнє, а й на майбутнє. Такі твори показують ціннісну перспективу духовного розвитку особистості або суспільства” [7].
Проблема цінностей виникла в епоху знецінювання культурної традиції і дискредитації ідеологічних підвалин суспільства. Міркування про благо, добро, моральну віру, справедливість, істину ми зустрічаємо в античній філософії у Платона (“Держава”, “Филеб”, “Федр”), Арістотеля (“Никомахова етика”). Філософи стародавності розташовують цінності за ієрархією. На нижчих її сходинках знаходяться земні минущі цінності – матеріальні, почуттєві предмети і явища. Вище з’являються цінності пов’язані з душею людини, з її пізнавальними і художніми здібностями. На вершині піраміди знаходиться найвища ідея – Благо. Осягти його можна тільки в процесі вищої напруги духовних сил.
У соціології, культурології та публіцистиці “духовність” розглядають як вид моральних цінностей й традицій, сконцентрованих в релігійних учіннях й практиках, і також в художніх образах мистецтва. Духовність – це прагнення до самовдосконалення, величі духу. У психології один із перших етапів прояви духовності – є особливий стан душі, потяг до пізнання першоджерела життя, людина намагається знайти відповіді на питання стосовно сенсу життя та свого призначення в світі. Отже, укріплення духовності відбувається у процесі просвіти, проповіді, виховної або патріотичної роботи.
Поняття – духовність – це єдність двох суспільних явищ – культури і моралі, взаємозв’язок яких знаходиться в центрі уваги філософії, педагогіки, психології.
Поняття “культура” має різноманітні тлумачення. Вони належать як вітчизняним так і іноземним вченим: В.Андрущенку, А.Баханькову, В.Бойченку, А.Бичку, М.Булатову, Г.Гораку, Д.Гричишину, М.Кагану, І.Надольному, Ю.Осічнюку, А.Тойнбі, В.Шинкуруку. Аналіз визначень поняття “культура” дає підстави пов’язати цей феномен з позитивними людськими цінностями, оскільки культура виникла в процесі духовно-практичного засвоєння світу людиною і розвитку її власних сил. А. Швейцер писав: “Культура – сукупність прогресу людини і людства в усіх галузях і напрямках за умов, що він служить духовному і моральному вдосконаленню індивіда, як процесу прогресій” [9]. Духовна культура є певним способом життя людини.
Термін “мораль” виник у Давньому Римі. Словник В.Даля визначає поняття, як “правила до волі та совісті”. У моралі відбиваються цінності, що склалися у суспільстві при таких нормах поведінки людини, як добро, чесність, совість, справедливість, любов тощо. Мораль визначає, якою людина повинна бути в суспільстві.
Моральна культура є результатом морального виховання. Моральне виховання є планомірним, цілеспрямованим впливом на морально-емоційний розвиток людини через організацію умов, в яких формується її духовна, емоційна, світоглядна сфера та поведінка, відповідно до моралі суспільства і загальнолюдських морально-етичних цінностей, тобто формування морально-культурної особистості.
Моральна культура – найголовніший компонент духовного життя людини, який характеризує її досягнення в оволодінні основами моралі і становить мету морального виховання. Розвиток моральної культури особистості є найпершою необхідністю, оскільки саме вона регулює поведінку особистості. Д.К.Кабалевський дає високу оцінку думці видатного радянського педагога В.О. Сухомлинського щодо розвитку моральності: “Навчання, праця, наука, мистецтво, відношення між дітьми та дорослими в школі й дома, проведення годин політінформацій, екскурсій в ліс, особиста творчість дітей – нема, здається такої галузі житті у школі й поза школою, в якої Сухомлинський не показував, що моральність є вищий критерій оцінки особистості людини, усієї її діяльності” [5].
Моральна культура тісно пов’язана з естетичною. Естетична культура є важливим чинником гуманістичного спрямування виховного процесу, пріоритету в ньому загальнолюдських і культурно-національних цінностей. Найважливішим завданням естетичного виховання є формування уміння бачити, розуміти, цінувати прекрасне; виховання здатності захоплюватися красою Людини; виховання любові до живопису, музики, поетичного слова; прилучення кожної дитини до творення прекрасного. Однак ця здатність вимагає свідомого, цілеспрямованого, планомірного і систематичного розвитку.
На думку В.О. Сухомлинського, “найважливіше завдання естетичного виховання – навчити дитину бачити в красі навколишнього світу, в красі людських стосунків духовне благородство, доброту, сердечність і на цій основі утверджувати прекрасне в самій собі” [8].
В основу музично-педагогічної науки повинні лягти такі філософсько-методологічні принципи, як культуро відповідність, природо відповідність, діяльність, відображення і цілісний розвиток особистості, оскільки виховання – це, насамперед, цілісний процес. “Людина виховується як цільна особистість. Не можна спочатку формувати музичні якості, а потім привчати до праці, спочатку займатися естетичним виховання, а потім переходити до фізичного… Особистість розвивається не частинами, а цілісно”[1, 19].
Сприйняття музики тісно пов’язане із завданням формування музично-естетичного смаку. Проблема виховання естетичного смаку – одна з найважливіших сторін естетичного виховання. Від рівня розвитку естетичного смаку залежить повноцінність сприйняття мистецтва, проникнення в його ідейно-художню суть.
Але, на жаль, ще не у всієї нашої молоді розвинений естетичний смак. Великою популярністю у неї користуються такі музичні шлягери, художні якості яких знаходяться на досить низькому рівні. До них, наприклад, можна віднести багато естрадних пісень, в яких панує штамп – текстовий, емоційний та психологічний, панує сумна одноманітність, в цілому – пригнічуючи відсутність чуття і смаку.
Величезну роль у вихованні підростаючої молоді відіграє народно-інструментальна творчість. Народна музика грає особливу роль, тому, що вона доступна і близька кожному, починаючи із самого раннього дитинства. Крім цього, народна музика розвиває всі види художнього інтересу засобами імпровізаційності, творчого характеру, різноманітності колективного виконавства, використання фольклорного матеріалу, який зрозумілий та доступний дітям. “Як комплексне етнічне і соціально-демографічне поняття, тобто традиційно існуюче в даному етнічному і соціокультурному середовищі, адресоване широким масам і придатне для вирішення найважливіших задач розвитку духовної культури суспільства – народний інструмент є невід’ємним елементом всієї народної творчості. А вона включає не тільки фольклор – мистецтво усної природи, але і всю сферу аматорства (як неорганізованого, так і організованого в художню самодіяльність) ” [3, 42-43].
Важлива роль музично-естетичного виховання належить ансамблевій грі на народних інструментах. Виконавство на народних інструментах спрямоване на збереження національного музичного фольклору, засвоєння і відтворення музичного досвіду людства й тим самим – на розвиток національної самосвідомості учнів. Завдяки тембровому багатству та виражальним можливостям народних інструментів, спроможності легко об’єднувати виконавців у ансамблі, цей вид музичної діяльності мобілізує їхні творчі здібності і розвиває музичні смаки. У цьому контексті особливої актуальності набуває формування у підлітків інтересу до народно-інструментального виконавства, що стимулює потребу учнів в самореалізації.
Мистецтво виконавства на народних інструментах явище складне і многогранне. У нинішній час вже визначилося декілька основних направлень у розвитку оркестрів та ансамблів у залежності від состава, репертуару і манери виконавства.
Оркестри і ансамблі фольклорно-етнографічного направлення засновуються на відродженні у наші дні інтересом до самобутньої музичної культури народу. Велике значення при цьому мають не тільки інструмент та репертуар, але й манера виконавства у традиціях дійсно народного музикознавства.
Сьогодення це направлення розвивається дуже інтенсивно та цікаво: обрядова та святкова музика, музика повсякденного побуту та праці, високохудожні зразки старовинних та сучасних пісень і танців. Інструментальні колективи фольклорного направлення зберігають та вивчають творчість народу, традиційні форми і жанри національної музичної культури. Для багатьох колективів фольклорно-етнографічного направлення характерно з’єднання інструментальної музики зі співом, сценічними рухами.
Успіх супроводжує ті колективи, які підбирають репертуар відповідний технічним і колористичним можливостям оркестру. Керівник оркестру народних інструментів повинен ретельно відноситися до вибору творів, і також збагачувати свій репертуар сучасним аранжуванням народної та класичної музики.
Ця форма діяльності, є чи не єдиною, котра дозволяла б за досить короткий термін залучати широкий загал бажаючих до виконавства на народних інструментах. Аналіз діяльності народно-оркестрових колективів дозволяє зробити висновок, що потреба у функціонуванні аматорства закономірна й актуальна, бо ж вона органічно заповнює ту щілину, яка передує професійному мистецтву.
Доказом цієї тези є те, що народно-інструментальний жанр виступає, як важливий фактор впливу активізації методів виховання засобами художнього стимулювання і реалізується через відповідний виконавський музичний репертуар як народного, так і академічного спрямування.
