Озиме жито

Це високозимостійка культура, невибаглива до клімату, кислотності грунту, потребує меншого осушення, ніж озимі пшениці та ячмінь, витримує перезволоження грунту восени та навесні. Інтенсивний ріст починає навесні на піща­них грунтах і формує укісну зелену масу на початку травня, а на чорноземах — на 10—12 днів пізніше, швидко виходить у трубку, випереджуючи та пригнічуючи розвиток бур'янів. Забезпечує тваринництво зеленим кормом протягом 10—12 днів травня. Врожайність зеленої маси в період осіннього кущіння становить 50—80 ц/га, під час виходу рослин у труб­ку— 80—150, у період колосіння — 90—370 ц/га.

Якість і кількість зеленої маси можна значно підвищити за рахунок сівби озимого жита з озимим ріпаком, озимою суріпицею, озимою викою та райграсом багатоукісним. При цьому початок сівби жита необхідно узгоджувати із строками сівби зазначених компонентів. Після збирання райграсово-житньої сумішки райграс інтенсивно відростає і дає ще 1—2 укоси зеленої маси, таким чином загальна врожайність дося­гає 400—700 ц/га.

За врожайністю зерна озиме жито поступається перед ози­мими пшеницею та ячменем і наближається до вівса. У період з 1971 по 1986 рр. вона коливалася від 14,6 (1975 р.) до 22,8 ц/га (1978 р.). У 1986 р. на осушених грунтах республіки зерна озимого жита одержали по 19,6 ц/га, в тому числі на Вінниччині — 43,6, Закарпатті — 28,6, Тернопільщині — 29,4, Ровенщині — 27,6 ц/га.

У фазі виходу в трубку в зеленій масі озимого жита міс­титься до 16% протеїну, 10 — білка, 28% клітковини. В на­ступні фази розвитку вміст протеїну та білка знижується, а клітковини підвищується, що помітно знижує її кормову цін­ність. 100 кг зеленої маси жита містять 17 к. од. та 4,5 кг пере­травного протеїну. Вміст білка у зерні коливається в межах 8—18%, жиру—1,5—1,8, золи—1,7—2%, крім того в ньо­му є ще аскорбінова кислота, вітаміни Е і В_ь

Озиме жито добре родить на більшості відмін осушених грунтів. Малопридатні для нього лише засолені грунти ліво­бережного Лісостепу, особливо у посушливі роки.

Для одержання високих врожаїв цю культуру треба роз­міщувати на ретельно вирівняних площах, уникати наявності мікропонижень, а підґрунтові води під час осінньої сівби мають бути на глибині 85—100 см, рано навесні — 50—60, у травні — 60—70, а в наступні місяці—100—ПО см від по­верхні грунту.

Найкращими сортами є Поліське тетра, Київське 80, які дають по 250—370 ц/га зеленої маси та до 48 ц/га зерна. По­передниками озимого жита можуть бути багаторічні та одно­річні трави, льон, просапні, зібрані у серпні.

Строки сівби озимого жита пов'язують із способами вико­ристання. На зелену масу його сіють наприкінці серпня (4,5 млн. схожих зерен на 1 га), на зерно — у другій половині вересня (4 млн. шт. на 1 га). У сумішці з іншими компонен­тами норму висіву знижують на 30—40 %, додаючи до неї по 7—8 кг озимого ріпака або 5—6 — озимої суріпиці, 50— 60 — озимої вики або 25—30 кг райграсу.

Озиме жито вибагливе щодо поживного режиму. При вирощуванні на мінеральних грунтах на зерно доцільне вап­нування кислих грунтів, застосування борних добрив на кар­бонатних. Дози мінеральних добрив диференціюють залежно від попередників та ґрунтових відмін. Так, при розміщенні по пласту багаторічних трав у рядки доцільно вносити аміачні форми азотних добрив (нітратні вимиваються) у дозі 15 та фосфорні по 45 кг/га поживних речовин і застосовувати ран­ньовесняне підживлення азотними та калійними добривами. При розміщенні після інших поперед­ників урожаї зерна підвищуються від внесення 30—40 т/га органічних добрив або від їх післядії та збільшення доз мі­неральних добрив на 10—15 % з внесенням у ті ж строки, що і в попередньому випадку. При вирощуванні озимого жита на зелену масу необхідно підвищувати дози азотних добрив до 60—90 кг/га поживної речовини, вносячи у рядки аміачні, а при весняному підживленні — нітратні їх форми. На тор­фових грунтах незалежно від мети вирощування озимого жита (на зерно чи зелений корм) позитивний ефект дають лише фосфорно-калійні добрива, які вносять рано навесні у співвідношенні Р_45-60К_100-120.

Мідні добрива вносять на новоосвоєних слабокислих безкарбонатних торфових грунтах у вигляді мідного купоросу (25— 30 кг/га) або піритного недогарку (3—5 ц/га) за 20—30 днів до сівби або під попередники.

Овес у структурі зернових на осушених грунтах займає 8,6%, ярих зернових — 26,5%. Посівні площі за 1976— 1985 рр. становили в середньому 43,9 тис. га, у тому числі в 1985 р. 53,7 тис. га. Урожайність зерна за цей період колива­лася від 10 до 25 ц/га, а в 1986 р. у ряді областей переви­щувала 26—36 ц/га. Овес вирощують також на зелений корм, сіно, сінаж, силос. Урожайність зеленої маси чистих посівів становить 200—350 ц/га, вико-вівсяннх та горохових сумішок 350—450, сумішок з редькою олійною або ріпаком ярим — 250—500, а сіна — 30—70 ц/га.

Залежно від ґрунтових умов, удобрення та зволоження у зерні міститься 8,7—15,1 % білка, 2,8—5,7 — жиру, 10—14,5—-клітковини, 33—55 — БЕР, 3,3—4,2% золи. У зеленій масі нагромаджується 20—26% сухих речовин, 2,1—3,7 — протеї­ну, 0,6—0,8 — жиру, 5,2—7,0 — клітковини, 10,8—11,5 —БЕР, 1,4—2,3 % золи, 35—42 мг/кг каротину. Задовільним кормом є солома та полова. У соломі (на суху масу) міститься про­теїну до 4%, білка — до 3,3, жиру — 7,6, клітковини — 32, БЕР — 40, золи — до 6 %, в полові їх помітно більше. У 100 кг сухого зерна—114 к. од і 8,8 кг перетравного білка, тоді як у такій же кількості трави їх відповідно 72 к. од. та 6,8 кг, а силосу — 67 к. од. та 3,2 кг.

Розміщують овес здебільшого в останньому полі сівозміни, де він буває попередником багаторічних трав; при освоєнні новоосвоєних грунтів — у першому полі, як культуру, здатну витримувати перезволоження грунту. Попередниками для ньо­го можуть бути всі ярі.

Овес не вибагливий до тепла. Насіння проростає при тем­пературі 3—4 °С, сходи витримують весняні приморозки до мінус 5 °С. Він вологолюбніший від пшениці, ячменю і навіть жита. На відміну від них дає високі врожаї як на кислих, так і лужних грунтах. Крім ранньовесняних, можливі після­укісні та післяжнивні посіви. Кращими є сумісні з ярими хрестоцвітими (редька олійна, ріпак), які значно підвищують урожайність та вміст у зеленій масі протеїну. У західних об­ластях України виправдані ранні посіви по мерзлоталому грунту, які формують укісну масу на початку червня. Зага­лом же його починають висівати в перші дні весняних по­льових робіт. Овес чутливий до удобрення. На мінеральних грунтах застосовують повне удобрення з внесенням у перед­посівний період N_45-60Р_30-45К_60-90, а на торфоболотних — фос­форно-калійні добрива Р_45-60К_100-120. Якщо під попередники вівса застосовували грунтові гербіциди, то оранка для нього є необхідною (18—20 см), незалежно від типу грунту. В ін­ших випадках доцільно обмежуватися передпосівним диску-ванням, боронуванням та прикочуванням. При сівбі по мерз­лоталому грунту всі прийоми його підготовки проводять з осені, переважно на початку листопада. Норма висіву— 150— 160 кг/га. У сумішках її значно зменшують. Наприклад, овес 60 кг +люпин 75 кг, овес 60 + редька олійна 10, овес 60 -+-+ ріпак ярий 8, овес 80 + вика 60, овес 80 кг + горох 80 кг. Загортають насіння на глибину 2—3 см.

Пошкоджувати овес можуть шведська та гесенська мухи, дротяники, зеленоочка. Основні захворювання — тверда та пильна сажка, коричнева та стеблова іржа, різке голодання, пов'язане з нестачею в грунті поживних речовин, мікроеле­ментів. Боротьба з шкідниками та хворобами така ж, як і для інших зернових культур. Для боротьби з виляганням ефек­тивним заходом є коткування вівса на початку виходу рослин у трубку.

Для осушених грунтів районованих сортів ще немає. Тому доводиться висівати сорти, які районовані у даній місцевості для богарних земель. На зелену масу овес та його сумішки збирають під час викидання волотей, на зерно — у фазі вос­кової стиглості, роздільним способом.