Закони і звичаї війни. Вплив мп на гуманізацію правил ведення війни.
Розпочинаючи з ХУІІІ століття відбуваються важливі зміни у законах і звичаях війни у напрямку її гуманізації:
недоторканість під час війни медичного персоналу (франко-пруська згода 1759 р.)
про захист власності мирного населення (ст.19 Утрехтського трактату)
Декларація Росії про озброєний нейтралітет на морі 28 лютого 1780 р.
За ініціативою Росії в 1868 р. – Петербурзька декларація про заборону розривних куль
Поділ на комбатантів і не комбатантів
1864 – Женевська конвенція про хворих та поранених
заборона застосування військової сили до мирного населення
Утрехтський трактат 1713 р.: про захист власності мирного населення
Правила воєнної окупації: не має приводити до анексії та розповсюдження на окуп.територію суверенітету держави-окупанта. Воєнна окупація – тимчасове зайняття ворожої території, не пов’язане із конфіскацією власності населення та зміною місцевого управління.
Гаагські конференції: право населення на озброєний опір
Право військовополонених: гуманне ставлення, можливість залучати їх до оплачуваної роботи згідно із їх можливостями та здатностями, офіцери отримують той же оклад, що існує для офіцерів держави-переможця
Заборона зброї, що приносить надлишкові страждання
Оборона культурних пам’ятників, старовини та медичних закладів
Гуманизация правил ведения войны основывалась на ряде новых положений.
В 1864 г. принимается Женевская конвенция о больных и раненых. Военное насилие не могло применяться к мирному населению.
По инициативе России в 1868 г. в Петербурге подписывается Декларация о запрещении разрывных пуль. В практику стало вводиться положение, согласно которому вопросы объявления войны и заключения мира являются прерогативой высших органов законодательной власти. Произошло разделение населения на комбатантов, т. е. воюющих, и соответственно мирное население, т. е. лиц, не принимающих участие в военных действиях. Каждая из этих категорий лиц приобретала собственный правовой статус.
Наприкінці ХІХ ст.. – Декларація Мартенса (обмовка Мартенса) проголошує принцип захисту населення та воюючих (під час війни) міжнародним правом на основі звичаїв, законів людяності та вимог суспільної свідомості, що створює право збройних конфліктів.
Доктрина МП та основні тенденції розвитку науки МП у ХІХ ст.
ВФБР і наполеонівські війни, віденський конгрес і утворення Священного союзу здійснили важливий і суперечливий вплив на розвиток науки міжнародного права. Ідеї природного права все більше відходять на другій план і в 30-ті роки втрачають свої позиції, щоб відродитися у ХХ столітті.
ХІХ століття – час панування юридичного позитивізму. Але в той же час величезний вплив здійснила і німецька класична філософія, особливо її гегелівський варіант.
І.Кант (1724-1804). Трактат “До вічного миру” у вигляді міжнародного договору, що складається із розділів і статей, в яких він виступає проти захоплення однієї держави іншою, існування постійно діючих армій, втручання у політичний устрій та управління іншої держави, про встановлення республіканських урядів в державах на принципах свободи, рівності та верховенстві права, що створює перспективу для вічного миру; пропонує створити мирний федеративний союз держав, який би поклав край усім війнам. Ідея вічного мира – до неї прямує людство, виходячи із природного розуму.
Основна норма природного права і відповідно міжнародного права – це категоричний імператив: поводься так, щоби максима твоєї поведінки могла стати всезагальним законом або стався до людства і до людини як до мети і ніколи тільки як до засобу.
Право за його застосуванням ділив на 1) внутрідержавне право (jus civitatis), 2 ) міжнародне право (jus gentium); 3) космополітичне право (jus cosmopoliticum) – люди розглядаються як громадяни загальнолюдської держави.
Заперечує позитивне міжнародне право, обґрунтовує раціональне міжнародне право, яке називає публічним правом держав (jus publicum civitatum).
Завдання МП: право ведення війни, право під час війни, право взаємного примусу виходу із стану війни за допомогою створення відповідної міжнародної організації.
І.Гегель (1770-1831). Розглядає міжнародне право як зовнішнє державне право, дія якого залежить від суверенних воль держав. Утверджує примат національного права над міжнародним правом. Вищий закон – благо власної держави.
І для Гегеля, і для Канта – МП – це право війни. Гегель критикує проект Канта про вічний мир і виходить з неминучості війн у силу відсутності над державами єдиної влади.. Спор між державами може бути вирішен лише війною. З одноко боку визнає необхідність відмови від війни у сфері міждержавного спілкуванняю, а з іншого – вважає, що війни зміцнюють держави і народи. Війна і мир для Гегеля – діалектична єдність.
Для вчення Гегеля про міжнародне право характерна непослідовність. З одного боку – держава – це бог і у МП немає ніякого претору над державами, а з іншого – наявність “світового духу” як найвищого над державами претору.
Впливає своїм вченням на оформлення доктрини юридичного позитивізму. Основні ідеї: санкціонована норма права є обов’язковою незалежно від її змісту. Концепція МП: норми міжнародного права можуть здійснюватися лише за допомогою формальних джерел міжнародного права, а ні на основі апріорних принципів. Наука МП має вивчати конкретно діючі норми, вказує на наслідки їх функціонування.
Англо-американський і романо-германський позитивізм.
Англія. Д.Остін, Р.Філімор “Коментарі з міжнародного права” 1854-1861 рр., Л.Оппенгейм (ХХ ст.). Міжнародне право розглядалося як сукупність правил, заснованих на згодах сторін.
Особняком – І.Бентам – теорія утилітаризму – користь, інтерес, вигода.
Європа. Г.Мартенс, І.Блюнчлі (“Сучасне міжнародне право цивілізованих держав, викладене у вигляді кодексу”), Ф. Фон Ліст (“Керівництво з міжнародного права”), Г. Кельзен.