19 Травня уча перейшла в наступ проти чехо-словацьких військ і вступила на територію Словаччини, де було проголошено Словацьку радянську республіку.

Внутрішнє становище Угорської республіки залишалося складним. Не вистачало продовольства і предметів першої необхідності, росла кількість незадоволених новим режимом (селяни, власники, інтелігенція). Нова влада почала застосовувати проти своїх противників "червоний терор", що привело, з одного боку, до розколу в СПУ, а з іншого — до консолідації контрреволюційних сил.

У будапештському гарнізоні та в інших районах країни спалахнули заколоти, що були придушені відданими уряду військами. На окупованій французькими військами території колишній адмірал австро-угорського флоту М.Хорті почав формувати збройні сили контрреволюції.

13 червня Клемансо від імені Паризької мирної конференції ультимативно зажадав припинити наступ УЧА і вивести її зі Словаччини, обіцяючи натомість евакуювати румунські війсь­ка, що діяли на східному фронті.

Радянський уряд прийняв ультиматум, і 4 липня УЧА відійшла за лінію, встановлену Антантою. Після цього перед РУР поставили нову вимогу — демобілізувати УЧА, до того ж румунські війська відведено не було.

Тоді 20 липня УЧА перейшла в наступ із метою відкинути румунські війська, але через зрадників в угорському генеральному штабі план цього наступу став відомий противникові. Румунські війська перейшли в контрнаступ.

Поразка УЧА, невдала спроба здійснити соціалістичну революцію в Німеччині‚ неможливість радянської Росії прийти на допомогу Угорщині‚ на що покладали надії угорські комуністи, привели до того, що РУР вступила в переговори з країнами Антанти про припинення війни. Спроба Б.Куна підняти населення проти "зрадників" була невдалою, і 1 серпня РУР подала у відставку.

Новий уряд ("профспілковий"), де вже не було комуністів, знов очолив Пейдл. Він ліквідував революційні трибунали, відновив поліцію і суди. До Будапешта вступили румунські війська, які роззброїли Угорську червону армію. "Профспілковий" уряд було повалено. У країні до влади прийшли праві сили, які почали переслідувати учасників революції та ліквідували законодавство періоду існування радянської влади.

Диктатура Хорті

14 Листопада 1919 р. Після виведення румунських військ з Угорщини до Будапешта вступила угорська армія ад­мірала м.Хорті, який фактично встановив у країні свою диктатуру.

У січні 1920 р. в країні бу­ло проведено вибори до Національних зборів, які 1 березня 1920 р. ухвалили рі­шення про відновлення у країні монархії. Проти такого рішення категорично виступили країни Антанти і наступники Австро-Угорщини (Чехо-Словаччина, Румунія, Королівство сербів, хорватів і словенів). М.Хорті скористався таким становищем і домігся проголошення себе регентом із широкими повноваженнями.

У червні 1920 р. Угорщина підписала Тріанонський мирний договір, згідно з яким вона втрачала 77% території і 59% населення. На неї було покладено обов’язок виплачувати репарації. Чисельність збройних сил обмежувалася 35 тис.

За Тріанонським договором економічні втрати країни були запаморочливими: 58% залізниць, 60% протяжності доріг, 84% лісових ресурсів, 29% вугілля. Щодо виробництва втрати обрахувати важко, бо більшість промисловості Угорщини (обробна, харчова, хімічна, машинобудівна) була сконцентрована в Будапешті, і не зазнала значних руйнувань, але нові кордони відокремили її від постачальників сировини і традиційних ринків збуту, що робило угорську економіку дуже вразливою від дій сусідів.

У 1921 р. прихильники монархії двічі намагалися підняти заколот з метою відновити на престолі Карла ІV Габсбурга, поки Національні збори не прийняли закону, що позбавляв його права на престол. Отак 1921 р. в Угорщині було встановлено авторитарний режим Хорті, який спирався на цілу систему легальних і таємних союзів і товариств («Союз пробудження угорців», «Екса» та ін.).

Схема: Риси режиму М.Хорті

1. Консерватизм.

2. Обмеження демократичних прав і свобод.

3. Збереження представницьких, демократичних інститутів влади.

4. Легальне існування опозиції. Обмеження діяльності лівих сил.

5. Панування традиційної еліти (земельної аристократії).

6. Необмежена влада М.Хорті.

7. Відсутність масової партії – опори правлячого режиму.

8. Монархічна, націоналістична демагогія.

У період з 1921 р. до 1931 р. уряд Угорщини очолював граф І.Бетлен. Цей період в історії Угорщини називають «ерою Бетлена». Він припинив терор проти учасників революції‚ уклав угоду з соціал-демократами про легалізацію діяльності партії та про звільнення політичних в’яз­нів. Водночас було обмежено демократичні права і свободи, вводилися відкрите голосування, освітній ценз, створювалася верхня палата парламенту, депутати якої призначалися.

В економічному розвитку Угорщина в середині 20-х рр. досягла довоєнного рівня. Виникали нові галузі виробництва, але країна залишалася аграрно-індустріальною. Було проведено часткову аграрну реформу.

На міжнародній арені Угорщина прагнула до перегляду Тріанонського договору і зменшення репарацій. У 1927 р. Угорщина почала зближення з Італією, а в 1934 р. між Італією, Угорщиною та Австрією було підписано Римський протокол, який передбачав взаємну підтримку у перегляді Версальської системи. Криза сільського господарства, що охопила країни східної Європи наприкінці 20-х років, економічна криза 1929-1933 рр. завдала сильного удару угорській економіці, а надто сільському господарству. У 1931 р. сталася зміна уряду, що його очолив Д.Гембеш. У період його правління (1931-1935 рр.) було значно урізано демократичні права, а саме: скорочено кількість виборців; розширено права верхньої палати парламенту; обмежено діяльність опозиційних політичних партій. Активізували діяльність ультраправі сили, зокрема партія угорських фашистів на чолі з Нілаші "Схрещені стріли". У зовнішній політиці було взято курс на зближення з Німеччиною. Відроджувалися гасла відновлення "Історичної Угорщини" та реваншу.

У 1936 р. прем’єр-міністром став граф П.Телекі, який провадив політику зближення з Німеччиною.

У 1938-1939 рр. Угорщина взяла участь у розділі ЧСР і приєдналася до Антикомінтернівського пакту. 6 квітня 1941 р. Угорщина вступила у Другу світову війну, здійснивши разом з іншими агресивними державами напад на Югославію. Граф Телекі, протестуючи проти розділу Югославії (1941 р.), покінчив життя самогубством. На його місце було призначено Л.Бардоші. За період 1938-1941 рр. до Угорщини було приєднано значні території: частину Словаччини (Верхню Угорщину), Закарпатську Україну, Трансільванію та частину Югославії (Воєводина, Банат). Угорці вважали, що завдяки Хорті щодо їх країни було відновлено справедливість розстоптану у 1919-1920 рр. в Парижі. Але подальші події довели, що шлях, який обрала Угорщина для позбавлення пут Версальської системи, завив країну до національної катастрофи (1945 р.).

Тема№19 Які фактори, на ваш погляд, зумовили зближення Угорщини, Румунії та Болгарії з гітлерівською Німеччиною.

Післявоєнна руїна, економічні кризи, голод і безробіття значно посилили соціальну активність і політичну боротьбу в країнах Центральної і Східної Європи. В Угорщині відбулася демократична революція, в Болгарії і Польщі - великі виступи робітничого класу й широких народних мас. Погіршення соціально-економічної ситуації призвело до активізації ліворадикальних сил, яких заохочував досвід російських більшовиків. В Угорщині й Словаччині в 1919 р. були проголошені радянські республіки за російським зразком, керівники яких прагнули встановити революційну владу у формі диктатури пролетаріату. Але ці республіки не мали необхідної підтримки й незабаром були повалені.

Найбільш розвиненою державою регіону щодо економіки була ЧехоСловаччина, яка входила до першої десятки промислово розвинених країн світу. У післявоєнний період вона завоювала багато ринків Центральної Європи, витиснувши німецький і австрійський капітали. Угорщина й Польща були аграрно-індустріальними, Болгарія, Румунія і Югославія - аграрними державами.

Незважаючи на аграрні перетворення, що почалися в більшості держав Центральної і Східної Європи в перші післявоєнні роки, велике поміщицьке землеволодіння ліквідувати не вдалося. Навіть у 30-ті роки в країнах даного регіону 40% оброблюваних земель залишалося в руках великих власників, що становили не більше 2% від загального числа землевласників. Виняток становила Болгарія, де велике землеволодіння було знищено ще в результаті російсько-турецької війни 1877-1878 рр. Аграрні реформи не задовольнили браку земель селянства.

Економічне становище країн регіону ускладнювалося тим, що Угорщина й Болгарія, як держави, переможені у війні, повинні були виплачувати значні суми в рахунок репарацій, а країни-спадкоємиці Австро-Угорщини, які одержали хоча б частину її території, платили «внесок за звільнення».

Зі створенням незалежних держав у Центральній і Східній Європі перед ними постала головна проблема - яким буде характер державної влади. Політична система цих держав формувалася й розвивалася відповідно до національних традицій, соціальної і політичної активності різних верств населення. Польща й ЧехоСловаччина стали республіками, Болгарія, Румунія і Югославія - конституційними монархіями.

В Угорщині після повалення радянського режиму (серпень 1919 р.) питання про державний лад залишалося відкритим. У лютому 1920 р. за рішенням Національних зборів була відновлена монархія. Однак депутатам зборів не вдалося домовитись про кандидатуру короля. Тому королівський престол залишився вакантним, а регентом-правителем оголосили адмірала М. Хорті (колишнього командувача австро-угорського флоту, організатора Національної армії). Прийшовши до влади, Хорті встановив в Угорщині авторитарний націоналістичний режим.

Для молодих держав Центральної і Східної Європи був притаманний розвиток національної законотворчості й прийняття нових конституцій, які відображали нові політичні реалії. Так, у лютому 1920 р. набула чинності конституція ЧехоСловаччини, у березні 1921 р. - Польщі, у червні 1921 р. - Югославії, у березні 1923 р. - Румунії. Майже всі конституції того часу проголошували формальну рівність громадян незалежно від їхнього походження, мови й релігії, надавали демократичні свободи. Але на практиці ці свободи грубо порушувалися.

Економічний безлад і політична нестабільність призвели до жорсткості політичного ладу в країнах Центральної і Східної Європи. Слідом за Угорщиною авторитарні режими були встановлені й в інших державах регіону. У 1926 р. до влади в Польщі прийшов Ю. Пілсудський, який установив й очолив авторитарний режим «санації» («оздоровлення»). У січні 1929 р. в Югославії була встановлена диктатура короля Олександра, який скасував конституцію і зосередив у своїх руках усю повноту влади. Державний переворот 1934 р. поклав початок формуванню авторитарної монархічної диктатури короля Бориса III у Болгарії. У листопаді 1938 р. у Румунії була встановлена диктатура короля Кароля II. Тільки в Чехословаччині до осені 1938 р. зберігався демократичний лад.

Однак авторитарні диктатури, засновані в країнах Центральної і Східної Європи, не слід ототожнювати з тоталітарними режимами нацистського або радянського зразка, оскільки в цих державах зберігалися значні елементи духовного плюралізму, установлені режими не змогли поставити під свій контроль усі сфери життя суспільства.

Поряд з політичними й соціальними проблемами країнам Центральної і Східної Європи були притаманні національні суперечності, які виникали на історичному, територіальному, економічному, культурному й релігійному ґрунті. Незважаючи на закони, що декларували рівність прав усіх національностей, на практиці представники національних меншин розглядалися як громадяни другого сорту. Зокрема, у Польщі, де національні меншини становили 40% населення, уряд проводив по відношенню до них відверто шовіністичну політику. Таку ж політику щодо національних менш, які становили понад 25% населення країни, проводив уряд Румунії. У Югославії антагоністичними були взаємини між сербами і хорватами. Навіть у Чехословаччині, де з самого початку уряд проводив у цілому ліберальну національну політику, відносини між чехами і словаками не були повністю рівноправними: Прага намагалася повністю підкорити Словаччину.

Більшість із країн даного регіону в міжвоєнні роки орієнтувалися на країни Антанти, насамперед на Францію, що прагнула створити реальну противагу Німеччини. У 19201921 рр. під егідою Франції був створений військово-політичний блок Югославії, Румунії і ЧехоСловаччини, що увійшов в історію як Мала Антанта. Метою цього блоку стали закріплення кордонів, створених Версальською системою, а також збереження тих територій, які були отримані його учасниками за підсумками підписаних договорів. Однак цей блок проіснував недовго, оскільки незабаром Франція відмовилася від традиційної системи військових союзів.

Зростання агресивності Німеччини, особливо після приходу до влади Гітлера, а також невдачі у створенні системи європейської безпеки підштовхнули Францію до поновлення блокової політики. У 1934 р. під егідою Франції був створений новий військово-політичний союз - Балканська Антанта, до якого увійшли Румунія, Югославія, Греція і Туреччина. Однак і цей союз виявився недовговічним.

Відсутність потужної системи колективної безпеки в умовах наростання міжнародної напруженості створювала пряму загрозу безпеці насамперед малих країн Центральної і Східної Європи. Наприкінці 30-х років у Румунії, Угорщині й Болгарії намітився курс на зближення з гітлерівським режимом, що надалі призвело до союзу цих країн з Німеччиною й Італією.

Після російської революції 1917 р. і закінчення Першої світової війни чисельність українського населення в країнах Центральної і Східної Європи значно зросла: до автохтонного (корінного) українського населення цього регіону додалися населення знову приєднаних українських земель, а також значна кількість українських емігрантів.

Українці, ставши підданими нових держав, розділили долю місцевих національних меншин.

Відповідно до перепису 1921 р. українці становили 16% від загальної чисельності населення (27,2 млн. чоловік). Українські землі входили до складу 6 воєводств. Польська система адміністративного управління відрізнялася сильною централізацією. Уряд цілеспрямовано проводив політику полонізації східних територій шляхом денаціоналізації українського населення. Активно здійснювалася польська міграція на українські землі. Нерівноправність в економічній сфері посилювала зубожіння українського населення Польщі, сприяла посиленню темпів його еміграції в інші країни. Причому ця еміграція підтримувалася польським урядом.

Польська влада повела рішучий наступ проти православної церкви. З 1922 р. діяльність православної церкви в Польщі була поставлена під урядовий контроль, а в 1938 р. був проголошений Статут Автокефальної православної церкви, що поставив її в повну залежність від польських чиновників. З 389 православних церков, що існували на українських землях в 1914 р., до 1939 р. залишилася тільки 51: 149 церков влада передала римо-католикам, 189 були знищені.

Українське населення не мирилося з репресивною політикою польської влади. У 1930 р. радикальні українські сили організували кампанію протесту в Галичині, що супроводжувалася саботажем і знищенням майна держави й польських переселенців. У відповідь польський уряд провів каральну операцію, офіційно названу «пацифікацією» («умиротворенням»). У рамках цієї операції були влаштовані погроми в українських культурно-просвітницьких організаціях, активісти українського руху піддалися принизливим тілесним покаранням. У 30-ті роки в середовищі українського руху посилили свої позиції радикальні націоналісти. Вони вдалися до терору проти польських керівників (у 1934 р. був навіть убитий міністр внутрішніх справ Б. Перацький). Такі дії викликали репресії проти українського населення. Конфлікт постійно наростав.

У Румунії встановився суворий поліцейський режим. Політика румунської влади по відношенню до національних меншин, особливо українців Буковини, носила відверто екстремістський характер: їх офіційно називали «румунами, які забули свою мову». Насильницька румунізація Буковини тривала увесь час, але найбільш активно - в 19181926 рр. і 1937-1940 рр. Були скасовані усі права української мови в системі адміністративного управління й судочинства. Великого удару національним почуттям українців завдала повна румунізація шкільної освіти, що завершилася до 1927 р. Українська мова як навчальна дисципліна була вилучена з викладання. Наприкінці 30-х років здійнялася нова хвиля репресій. Почалося переслідування навіть за публічне використання української мови.

Громадянами ЧехоСловаччини стали понад 360 тис. русинів-українців Закарпаття. Входження цього українського краю до складу ЧехоСловаччини поклало кінець багатовіковій політиці мадяризації місцевого населення й відкрило нові можливості для соціально-економічного й національно-культурного розвитку. Перші 10 років перебування Закарпаття у складі ЧехоСловаччини дали позитивні результати. Керівники ЧехоСловаччини поставили за мету інтегрувати цей край у державно-політичну і соціально-економічну систему республіки і досягли в цьому значних успіхів. Чехословацький уряд здійснював ефективну господарську політику в Закарпатті. Була проведена аграрна реформа. Близько 35 тис. дрібних хліборобів одержали 35 тис. га землі. На 50% підвищилась урожайність. Почалося будівництво важливих промислових об’єктів. Демократичне правління, поширення ідей парламентаризму сприяли політизації закарпатського суспільства, виникненню політичних партій, розвиткові культурного життя. Кількість неписьменних серед населення скоротилася з 86% до 27%.

Однак з початку 30-х років тиск на край з боку Праги посилюється. На Закарпатті був створений адміністративний апарат, що на 80% складався з чехів. Політична ситуація в краї починає ускладнюватися.

Українці проживали й в інших країнах Центральної і Східної Європи. Так, у результаті еміграції колишніх солдатів армії УНР невелика українська колонія виникла в Болгарії. На болгарській землі були створені й українські організації: Українська громада в Болгарії й Українське об’єднання в Болгарії, які стали центрами політичного та культурного життя українців.

Тема№20 Порівняйте державні перевороти в Югославії в 1929 і 1941 роках?

За умов посилення внутрішніх негараздів (часті урядові кризи, активізація великосербських терористичних груп, антисербські виступи у Хорватії та Словенії, парламентська криза, що виявилася у виході з Народної скупщини селянсько-демократичної коаліції) король Александр зважився на рішучі дії. 6 січня 1929 р. він розпустив Народну скупщину, скасував конституцію й оголосив про зосередження у своїх руках усієї повноти влади. Формування уряду Александр доручив популярному серед офіцерства керівнику організації «Біла рука» генералу Петару Живковичу.

Із жовтня 1929 р. країна офіційно стала називатися Югославією, а етнічні назви областей було замінено новими, пов'язаними з назвами річок. Александр ще більше ускладнив національну напругу в королівстві, перекроївши у черговий раз кордони адміністративних одиниць, причому так, що відтепер у кожній з 9-ти провінцій більшість виборців становили серби. Для придушення опозиційних виступів було створено Державний суд захисту держави.

У 1931 р. Александр ініціював прийняття нової югославської конституції, яка практично залишала обабіч парламентського життя ті політичні партії, які заперечували унітарний велико-сербський характер держави, а самі вибори до двопалатного парламенту відтепер були відкритими.

На міжнародній арені Александр орієнтувався на Францію, у планах якої щодо створення альянсу між СРСР, Польщею, Чехо-Словаччиною, Францією й Румунією Югославії відводилося важливе місце. 25 червня 1934 р. у Белграді Л. Варту під час зустрічі з королем порушив проблему врегулювання югославсько-італійських відносин, без чого не могло відбутися стабілізації у Середземному морі.

Візит-відповідь Александра до Франції розпочався 9 жовтня 1934 р. Але того дня 37-річний македонський професійний терорист Величко Георгієв застрелив короля і поранив Л. Варту й генерала Жоржа на марсельській набережній. Французький міністр невдовзі помер у лікарні. Терориста ж було затоптано натовпом, що зібрався привітати югославського короля.

Новим королем Югославії було проголошено старшого з трьох малолітніх синів Александра - 11-річного Петра, а до досягнення ним повноліття його регентом було призначено двоюрідного брата загиблого короля, принца Павла.

У період регентства уряду М. Стояновича вдалося суттєво поліпшити економічну і до певної міри стабілізувати політичну ситуацію в країні. У галузі зовнішньої політики спостерігалися кроки, спрямовані на зближення з Німеччиною та Італією.

Така зовнішньополітична лінія багатьма політичними силами Югославії розцінювалась як хибна, що призвело до відставки у лютому 1939 р. прем'єра та його уряду й приведення до присяги уряду Д. Цветковича. 25 березня 1941 р. він підписав угоду про приєднання Югославії до Троїстого пакту, що стало поштовхом до державного перевороту. Його здійснили прихильники зовнішньополітичної орієнтації країни на західні демократії та СРСР на чолі з генералом Симовичем.

У відповідь на підписання 5 квітня 1941 р. пакту про ненапад з СРСР наступного дня Німеччина вчинила агресію проти Югославії. Молодий король Петр II Карагеоргієвич, який, не чекаючи настання повноліття, узяв на себе відповідальність за долю країни, змушений був 15 квітня емігрувати спочатку до Греції, а потім до Єгипту. Згодом він перебрався до Лондона. 17 квітня Югославію було окуповано нацистськими військами.