4.8. Право на інформацію

Важливим для участі фізичної особи в соціальному житті є також і її право на інформацію. Адже бурхливий розвиток науково-технічного прогресу, що обумовлює модернізацію суспільних відносин певною мірою на новий рівень виводить тезу “хто володіє інформацією, той володіє світом”. Однак, в сфері приватноправовій важливим для участі особи в суспільному житті є не будь-яка, а саме суспільно значима інформація.

Чинне законодавство визначає поняття інформації як документованих або публічно оголошених відомостей про події та явища, що відбуваються у суспільстві, державі та навколишньому природному середовищі. Водночас таке визначення страждає низкою вад. Насамперед, інформація не може охоплюватись виключно відомостями про події та явища, оскільки є певні субстрати, які з філософської точки зору не відносяться до даних категорій. Так наприклад, інформація про особу, яка хоча і виокремлюється законодавцем як вид інформації, однак навряд чи є інформацією, в розумінні її, як відомостей про події та явища. По-друге, обмежуючи існування інформації лише минулим та сьогоденням, законодавець, на нашу думку, безпідставно виключає таке поняття, як футуристична інформація, до якої можна віднести, наприклад, інформацію прогностичного характеру, тобто різного виду планування, стратегічне моделювання, передбачення тощо. По-третє, законодавець встановлює два можливих види об'єктивації інформації, а саме шляхом її документування чи шляхом публічного оголошення. При цьому під поняттям «документованої інформації» вочевидь слід розуміти два взаємопов'язаних аспекти, а саме конкретну інформацію, а також її матеріальний носій (літери, символи, знаки тощо), який нібито уречевлює цю інформацію. Однак, документована інформація не є єдиним способом її фіксації. Окрім неї законодавець надає можливість визнавати інформацією та надавати відповідного правового режиму також і відомостям, які не мають відповідного матеріального закріплення, але були публічно оголошені. При цьому, законодавець не визначає форми даного публічного оголошення та мінімальної кількості осіб, серед яких цю інформацію слід оголосити. Вважаємо, що форма оголошення немає великого значення. Відомості можуть бути поширені усно, письмово, шляхом міміки та жестів тощо. Але для того, щоб відомості вважались такими, що поширені публічно, то треба, щоб вони були повідомленні, принаймні, одній особі. Окрім цього, доволі дивним видається той факт, що законодавець альтернативно протиставляє два зазначених способи об'єктивації інформації. Річ в тім, що доволі часто документована інформація є одночасно і публічно оголошеною, наприклад, вивішена стінгазета, випущена в ефір теле- чи радіопередача тощо. Тому, з огляду на все вище наведене, все ж таки більш доцільним, на нашу думку, сприйняти визначення «інформації», як відомостей про особу, предмети, факти, події, явища та процеси, незалежно від форми їх представлення.

З огляду на це, право на інформацію, згідно зі ст.302 ЦК України, як особисте немайнове право фізичної особи включає в себе можливість вільного, та необхідного для реалізації нею своїх прав, свобод і законних інтересів, здійснення завдань і функцій:

а) збирання інформації, тобто надану законом можливість набуття, придбання, накопичення відповідно до чинного законодавства України документованої або публічно оголошуваної інформації фізичними особами;

б) використання інформації, тобто можливість задовольняти свої інформаційні потреби будь-яким незабороненим чинним законодавством способом;

в) поширення інформації, тобто можливість фізичної особи розповсюджувати, обнародувати, реалізовувати у встановленому законом порядку документовану або публічно оголошувану інформації;

г) зберігання інформації, тобто забезпечення належного стану інформації та її матеріальних носіїв.

Проте, здійснення фізичними особами права на інформацію не повинно порушувати громадські, політичні, економічні, соціальні, духовні, екологічні та інші права, свободи і законні інтереси інших громадян, права та інтереси юридичних осіб.

Однак, аналізуючи активні повноваження фізичної особи щодо права на інформацію, слід зробити застереження, що на окремі види інформації поширюється інший правовий режим. Так, наприклад, забороняється збирання, зберігання, використання і поширення інформації про особисте життя фізичної особи без її згоди, крім випадків, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Тобто, особа має право, в залежності від своїх інтересів та мети, давати чи не давати згоду на збирання, зберігання, використання і поширення свідчень про особу (освіта, сімейний стан, релігійність, стан здоров'я, дата і місце народження, майновий стан та інші персональні дані). При цьому, як свідчить рішення Конституційного Суду України по справі Г.К.Устименка⁶, особа самостійно визначає, які її персональні дані відносяться до сфери конфіденційної інформації, тобто до інформації з обмеженим доступом.

Окрім цього, фізична особа має право знайомитись в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях з відомостями про себе, які не є державною таємницею або іншою захищеною законом таємницею (ч.3 ст.32 Конституції України). При цьому, в період збирання інформації про фізичну особу вона, члени сім'ї або законні представники недієздатного мають право знати, які відомості і з якою метою збираються, як, ким і з якою метою вони використовуються. У період зберігання і поширення персональних даних ці ж особи мають право доступу до такого роду інформації, заперечувати її правильність, повноту тощо.

До гарантій повної та своєчасної реалізації фізичними особами даного права відносяться:

а) обов'язок органів державної влади, органів місцевого самоврядування, а також організацій інформаційні системи яких вміщують інформацію про фізичних осіб, надавати її безперешкодно і безкоштовно на вимогу осіб, яких вона стосується, крім випадків, передбачених законом.

б) обов'язок органів державної влади та органів місцевого самоврядування вживати заходів щодо запобігання несанкціонованому доступу до інформацію про фізичну особу.

в) заборона доступу сторонніх осіб до відомостей про іншу особу, зібраних відповідно до чинного законодавства державними органами, організаціями і посадовими особами.

г) заборона зберігання інформації про громадян довше, ніж це необхідно для законно встановленої мети.

д) вимога максимального обмеження необхідної кількості даних про фізичну особу, яку можна одержати законним шляхом, а також можливість використовуватися лише для законно встановленої мети (ст.31 Закону України “Про інформацію”).

Однак дане право фізичної особи може бути обмежено у випадках, визначених законом, і лише в інтересах національної безпеки, економічного добробуту та прав людини. Так, наприклад, особі можуть відмовити в реалізації права знайомитись із зібраною про фізичну особу інформацією в органах державної влади, органах місцевого самоврядування, установах і організаціях, коли дані відомості складають державну чи іншу охоронювану законом таємницю. Ще одним випадком обмеження такого права є окремі різновиди медичної інформації (свідчення про стан здоров'я людини, історію її хвороби, про мету запропонованих досліджень і лікувальних заходів, прогноз можливого розвитку захворювання, в тому числі і про наявність ризику для життя і здоров'я), у випадках, коли вона може завдати шкоди здоров'ю пацієнта (ст.39 Основ законодавства про охорону здоров'я).