35

Зміст

Риторичне вчення Аристотеля 4

Особливості судової промови як риторичного жанру 9

ОБНИНСКИЙ П.Н. ОБВИНИТЕЛЬНАЯ РЕЧЬ ПО ДЕЛУ КАЧКИ 15

Одностатевий шлюб: «проти» 26

Одностатевий шлюб: «за» 29

Промова на доведення помилковості формули 32

Список використаної літератури 35

Риторичне вчення Аристотеля

Аристотель створив теоретичне вчення про принципи досягнення прекрасного у сфері словесного творчості, узагальнивши умимовиводи своїх попередників. Трактати Аристотеля – це цілісне вчення, хоча у «Поетиці» Аристотель більше уваги приділяв художнім жанрам — епосу і трагедії, а у «Риториці» зосередився безпосередньо на ораторському мистецтві.

Аристотель наполягав на природній переконливості істини, а в ораторському мистецтві бачив спосіб виявити істину більшості людей: «Риторика полезна, потому что истина и справед­ливость по своей природе сильнее своих противопо­ложностей, а если решения принимаются не долж­ным образом, то истина и справедливость необхо­димо побеждаются своими противоположностями, что достойно порицания»¹.

У «Риториці» автор зближує красномовство з діалектикою, починаючи свій твір твердженням: «Риторика — искусство, соответствующее диалектике, так как оба они касаются таких предметов, знакомство с которыми может некоторым образом считаться общим достоянием всех и каждого и ко­торые не относятся к какой-либо отдельной науке».

Виділяючи такий важливий у судових промовах прийом переконань, як показання свідків, Арістотель поділяє їх на нові і давні свідчення. До нових належать свідчення звичайних судових свідків. Під давніми розуміються "вироки поетів та інших славних мужів, вироки, що є загальновідомими". Як "давні" свідки залучаються до суду приказки, прислів'я, народні легенди, тобто весь морально-етичний досвід суспільства, як сказали б нині, культурний дискурс нації².

Способи переконання за Аристотелем: «Нетехнически­ми» я называю те способы убеждения, которые не нами изобретены, но существовали рань­ше: свидетели, пока­зания, данные под пыткой, письменные договоры и т. п.; «техническими» же [я называю] те, которые могут быть созданы нами с помощью метода и наших собственных средств, так что пер­выми из доказательств нужно только пользоваться, вторые же нужно [предварительно] найти». Та не кожен може користуватися прийомами і способами переконання: «…только человек, способный к умозаключениям и к исследованиям характеров, добродетелей и страс­тей»³. Саме тому риторика виглядає як політика і люди, що володіють цими прийомами позиціонують себе як політиків.

Власні завдання він вбачив у тому, щоб повідомити оратору відомості, необхідні для складання переконливих умовиводів. Насамперед, Аристотель уточнює визначення Горгія, підкреслюючи, що справа риторики — «…находить возможные способы убеждения относительно каждого данного предмета». Одна з головних складових переконливості ораторській промови ентимема — риторичний силогізм, а приклад –риторичне наведення. Пояснення цих понять чітко та у зрозумілій формі подає автор, а саме: переконання є наведення, яке учений визначає так: "коли виходячи з багатьох інших подібних випадків виводиться висновок щодо готівки якогось факту, то такий висновок …називається наведенням, прикладом".

Питання істинності ідей, які проголошуються ораторами, обговорюється Арістотелем різнобічно і має за основу уявлення про пізнання світу. Наближення істини є мета порад, поданих ораторами, бо більше цінності має той, що в багатьох відносинах виявляється кориснішим, наприклад, допомагає нам жити, бути щасливими, користуватися задоволеннями і добротворенню, вважає автор.

На думку Арістотеля, в епідейктичній промові похвала за певні діяння спонукає діяча до нових, ще більших і кращих, благородних діянь, і ця похвала є ніби порадою іншим брати приклад з похваленого. У цьому великий педагогічний сенс риторики Арістотеля: «Похвала і порада схожі своїм видом, тому що те, що при наданні поради може служити повчанням, те саме робиться похвалою... так що, коли ти хочеш звалити щось, подивись, що би міг порадити... Якщо ти не знаходиш, що сказати про людину саму по собі, порівняй її з іншими... Слід порівнювати з людьми знаменитими, тому що, якщо вона виявиться кращою від людей, достойних поваги, її достоїнства від цього виграють. Справедливе перебільшення вживається при похвалах, тому що похвала має справу з поняттями вищості, а вищість належить до числа речей прекрасних».

Орієнтація на інтелектуальну насолоду, яку оратор має викликати у слухачів, от важлива порада автора. Саме цим пояснюються численні роздуми та поради щодо пошуку способів переконань і доказів, композиції промов (диспозиції) та стилю мовного вираження і проголошення промов (елокуції). Основним критерієм істини і блага є об'єктивно існуюча і пізнавана реальність: «Загальним законом я називаю закон природний. Є щось справедливе і несправедливе в природі, спільне для всіх, визнаване таким усіма народами, навіть якщо між ними немає ніякого зв'язку і ніякого погодження стосовно цього».

Чимало порад Арістотеля збагатили техніку риторики новими прийомами: ампліфікація як накопичення за рахунок розширення сказаного, синонімічних повторів; доповнення означень антитезами; перебільшення як особливість епідейктичних промов, щоб надати діянням величі і краси; ентимеми причини, доказу, наведення; топоси як особливі посилання до кожного питання (спільні місця).

Особливого значення Арістотель надавав предметові, початку промови, тому, що в поетичному творі, за його словами, називається прологом, а в грі на флейті — прелюдією. Вони ніби прокладають шлях усій промові.

Майстерність риторики Арістотель вбачав у трьох видах засобів переконання: а) логічні докази; б) моральні докази (довіра до оратора); в) емоційні впливи. Їх він розглядає у другій книзі «Риторики», пояснюючи виникнення гніву і милосердя, страху і ненависті, сорому й заздрості та вказуючи, яким способом ці почуття можна збудити у слухачів: ми тоді співчуваємо людям, якщо з ними трапляється щось таке, чого ми для себе боїмося.

Арістотель сприймав риторичні прикраси тільки в єдності зі змістовим наповненням: «Той стиль і ті ентимеми бувають вишуканими, які швидко повідомляють нам знання». До таких ентимем (силогем) Арістотель відносив насамперед метафори, вважаючи, що вони потребують гнучкості розуму, містять у собі загадку і при найменших зусиллях з боку оратора та слухачів повідомляють максимум нових знань.

Автор цінував пізнавальний і педагогічний характер риторики. Для нього кращим навчанням були не дидактика і повчання, а стимулювання роботи розуму, яке могла надавати йому риторика і цим викликала приємні почуття. Він любив ті тропи і фігури, які могли напружувати думку, які треба було розгадувати, і такими вважав порівняння, дотепи. Вони дають миттєве, несподіване осяяння: «І порівняння — (свого роду) метафора... Порівняння корисне і в прозі, але рівно, тому що воно поетичне". "Дотепність більшою мірою також досягається через метафору і завдяки обману».

Обережно ставився Арістотель до іронії та гіперболи, бо їх можна використовувати лише в окремих конкретних випадках. Цікавими є думки Арістотеля про ритм ораторської прози. Якщо ритм буде метричним, то не переконуватиме і відволікатиме від суті проголошуваного. Якщо ж не буде ритму, то не буде й відчуття межі, а все, що не має меж, є неприємним і незрозумілим⁴.

Арістотель висловив свою думку і про таку "горгієвську" фігуру, як період, спочатку називаючи його складом ("слогом"): "...склад може бути нанизувальним і неперервним завдяки сполучникам, якими є зачини дифірамбів, або сплетеним і схожим на строфи і антистрофи давніх поетів. Нанизувальний склад — старовинний… Я називаю його "нанизувальним", тому що він сам у собі не має ніякого кінця, поки не закінчиться предмет викладу. Він неприємний через відсутність межі, адже всім хочеться бачити кінець ... Таким є склад нанизувальний, а склад сплетений складається з періодів. Періодом я називаю уривок, що має в собі самому свої початок і кінець і добре видиму протяжність... Треба також, щоб думка завершувалася з періодом, а не розрубувалася».

Щодо загальної характеристики стилю, то Арістотель називав дві протилежні ознаки: ясність як основну ознаку гарного стилю в єдності з граматичною правильністю та холодність як неприродну, надуману, переобтяжену велеречивість. «...Достоїнство складу — бути ясним; доказ тому — якщо мова не доводить до ясності, вона не робить своєї справи»⁵.

"Холодність" стилю виникає з кількох причин: через складні слова, слова-прикладки, довгі, часті і несучасні епітети, тому що вони створюють неприродність стилю. Про "холодність" творів одного автора Арістотель писав: «Він користується епітетами не як приправою, а як їжею, настільки вони в нього часті, перебільшені, впадають в око»⁶.

Увага до ясності викладу, виразності слова, що здатні викликати у слухачів інтелектуальну насолоду, були основою Арістотелевого розуміння гарного стилю.