• Натурфілософія доби Відродження (м. Копернік, д. Бруно).

Упродовж всієї епохи Відродження ми зустрічаємося з безмежною ві­рою у здатність людини проникнути в таємниці божественної природи. Саме з цього періоду закладаються основи наукового природознавства, яке спо­чатку набуло рис натурфілософських поглядів. 

Натурфілософія (від лат. «натура» - природа і «філософія») є систе­мою умоглядних уявлень про природу, що розроблялася у філософських вченнях.

Справжній світоглядний переворот епохи Відродження проявився в поглядах на світобудову Миколи Коперніка (1473-1543) та Джордано Бруно (1548-1600). Геліоцентрична теорія створена і обґрунтована Коперником. Повністю заперечувала середньовічні теологічні уявлення про Всесвіт і місце людини у ньому. Вона відкривала принципово нові шляхи для розвитку природознавства, зокрема фізики та астрономії. Д.Бруно розвиваючи геліоцентричну теорію, висунув ідею безкінечності всесвіту та множинності в ньому світів, стояв на позиціях пантеїзму, “розосередивши” Бога в усій природі.Він вважав, що природа і Бог є в речах.

Джордано Бруно  поєднує діалектичну ідею тотожності протилежностей Кузанського і геліоцентричну систему Коперника. Пантеїзм філософії природи Дж. Бруно є найрадикальнішим із усіх натурфілософських систем епохи Відродження. Бруно пориває не тільки зі схоластичними уявленнями про світ, але й з основами християнського світобачення. Для Дж. Бруно нескінченним є не тільки Бог, але й природний світ. Більше того, Бруно вису­ває ідею нескінченної множинності світів, тим самим відверто відмовляючись від геоцентричної доктрини. Пантеїзм Бруно мав натуралістичний характер, тяжів до матеріалістичного світогляду. 

• Соціально-політичні погляди мислителів доби Відродження.

Великі гуманісти епохи Відродження Данте, Петрарка, Бокаччо, Пізано, Леонардо да Вінчі, Еразм Роттердамський, Ульріх фон Гуттен, Сервантес, Томас Мор, Томмазо Кампанелла і багато інших відмовляються визнати гріховну тілесну природу людини. Людські потреби вважались природними. Гуманісти визнавали ненормальними і неприродними проповідувані церквою зречення, відчуженість від чуттєвості, теїзм, тобто існування особистого бога як надприродної істоти, що має розум і волю і таємно впливаючого на матеріальні і духовні процеси, на особисте і суспільне життя людей. Якщо людині його чуттєві потреби дані самою природою, то, мабуть, вони однакові у всіх і служать основою для різних відносин. Всі люди народжуються однаковими і потребують рівності і справедливості в реальному житті. Визнання особистої гідності кожної людини, незалежно від походження і суспільного становища, спрямовано проти феодально-станової нерівності. Епоха Відродження створила грунт для виховання освічених, високоморальних, культурних особистостей, піднесення на новий культурний рівень суспільних відносин, трансформації їх в нове гуманне і розумне суспільство.

Генератором ідей Відродження виступають прогресивні мислителі, діяльність яких забезпечувала задоволення замовлення на нові соціальні і політичні ідеї. Їх міркування про державу як загальну, спільну справу народів, продовжували і розвивали традиції античних філософів і політиків, вони вважали, що доля людини визначається не її знатним походженням, званням, конфесійним статусом, а винятково її активністю, благородством, добропорядністю, чесністю, мудрістю, доблестю. Безкорисливе служіння спільній справі, громадянський обов’язок – ось що головне, зокрема в поведінці людини в суспільстві. Відновлювалась стародавня концепція суспільного договору, що пояснювала причини виникнення держави, законність державної влади. Величезні соціально-економічні зміни, що відбувалися в епоху Відродження знайшли своє відображення в багатьох соціально-політичних концепціях. Для концепцій характерне розуміння суспільства як суми ізольованих індивідів, що відображало індивідуалізм буржуазії. У нових тлумаченнях державної влади, як зовсім незалежної від релігійної санкції і церковного авторитету, відображався факт становлення і зміцнення національних держав. В епоху Відродження появляються і утопічні вчення, в яких на основі «священного Письма» висувалась вимога усуспільнення власності, робляться перші спроби намалювати картину комуністичного суспільного ладу, що мала утопічний характер. Однією з заслуг мислителів епохи Відродження є розчистка суспільно-політичної думки від теократичних теорій держави і права, схоластики та ін., підготовка ґрунту політико-правового світогляду..

• Філософія Реформації (М. Лютер, Ж. Кальвін).

Ренесансні гуманістичні ідеї спершу не викликали негативної реакції з боку офіційних представників католицької церкви. Си­туація різко змінюється після того, як у XVI ст. Відродження обертається феноменом Реформації.

М. Лютер {1483—1548 рр.) піддав критиці офіційну католиць­ку доктрину. Його позиція виходила з ідей містичного пантеїзму Майстера Екхарта,  августиніансько-платонічних уподобань та ренесансного критицизму Еразма Роттердамського. М. Лютер за­кликав   повернутися   до   первісної   «чистоти»   християнського вчення, відкинути всі пізніші нашарування у вигляді папських бул і декретів. Висуваючи тезу про загальне «священство», він робив непотрібним духовенство, пропонуючи «прямий», індиві­дуальний шлях кожного віруючого до Бога. М. Лютер наполягає на ірраціональному характері релігійного знання, роблячи тим самим принципово неправомірною будь-яку спробу «світської» його критики. Він переклав Біблію німецькою мовою, зробивши тим самим її зміст ближчим і зрозумілішим для основної маси ві­руючих німців. Реформа М. Лютера позбавила церкву політично­го панування, підпорядкувала її світській владі.

Ж. Кальвін (1509—1564 рр.) був автором іншого, більш ради­кального варіанта Реформації. Від лютеранства кальвінізм відріз­нявся більш категоричним містицизмом та ірраціоналізмом. Як вчив Ж. Кальвін, Христос своєю жертвою на хресті обрав до спа­сіння не все людство, а лише якусь його певну частину. Причому критерії «обраності» цілком ірраціональні. Тому, як він каже, «званих багато, а обраних мало». Проте саме внаслідок ірраціонального характеру божественного вибору обранцем може вва­жати себе кожний.

Реформація за своїм ідейним змістом була типово ренесансним феноменом. Водночас вона істотно відрізняється від гуманістичної традиції Відродження репресивними заходами Контрре­формації. Лютеранський монізм у своєму запереченні автономії людської істоти, п свободи збігається з натуралістичним моніз­мом пізнього Відродження, який так само заперечує автономію людського єства. Недаремно своє продовження лютеранський монізм, який утверджував існування одного Бога і божественної природи, знаходить у німецькому ідеалістичному монізмі XIX ст., а натуралістичний монізм — у матеріалістичному механіцизмі світогляду Нового часу.

Філософія Нового Часу:

• Раціоналізм і дуалізм філософських поглядів Р. Декарта.

Основна риса філософського світогляду Декарта – дуалізм. Дуалізм Декарта виявлявся у його вченні про так звані субстанції.

З одного боку, субстанція, як начало, є об’єктивним, вічним матеріальним тілом, котре для свого існування не потребує причини. Це – протяжна субстанція, реальне тіло.

З іншого боку, філософ допускав нематеріальну, ідеальну, “мислячу субстанцію”, котра існує незалежно, сама по собі. Отже, Декарт визнавав два незалежних начала – матеріальне і ідеальне. В цьому і полягає його двоїстість, дуалізм.

В основі філософії Декарта лежить дуалізм душі та тіла. Декарт поділяє буття на світ об'єктів («рес екстенсе») та світ думок («рес когітанс»). «Рес екстенсе» є фізичним тілом, об'ємним, його можна розділити, розрушити, воно підлягає правилам каузальності. А «рес когітанс» не має об'єму, неподільний, але має мислення. Дух, який належить до останнього, є суб'єктом пізнання, який стоїть перед об'єктивним світом. Проблему дуалізма — поєднання цих двох постатей / царств Декарт не зміг вирішити 

Декарт вважав, що пізнання не може ґрунтуватися на відчуттях, покази яких є обманливими. Єдиними, найдостовірнішим засобом пізнання, його критерієм може бути лише мислення, розум, інтелектуальна інтуїція. Він був засновником філософського раціоналізму – напрямку в теорії пізнання, згідно з яким його істини мають своїм джерелом не чуттєве пізнання, не емпіричний досвід, а розум (від лат ratio – розум, rutionalis – розумний). Раціональні, логічні ознаки достовірного знання, його загальність і необхідність, Декарт вбачав у математиці, її аксіомах. Ці ознаки не даються у досвіді і його узагальненні, а взяті з самого розуму, його ідей, котрі природжені йому. Це, безумовно, безпідставна точка зору. Бо вона заперечує пізнання в його єдності з чуттєвим досвідом, практикою.

Раціоналізм фактично відкидає ту достовірну істину, що єдиним джерелом знань є чуттєвий досвід людини, вплив зовнішнього світу на її органи відчуттів.

Раціоналізм Декарта, як однобічне розуміння логічного характеру математичного знання, не став загальновизнаним напрямком у світовій філософії. Він мав як прихильників, так і супротивників.